"Ніч перед Різдвом"

Здатність усіх істот у світі до антропоморфізації, до перевтіленню та наповнення своєю присутністю всілякого буття у найрізноманітніших його формах засвідчує гоголівський твір "Ніч перед Різдвом".

Повість виявляє особливу якість творчості М. Гоголя, згідно з якою усуваються відмінності між реальністю та віртуальним світом, а це гїоєднання^Забуває нової якості, нових можливостей. Письменник задає нове сприйняття оречевленому світові, враховуючи його здатність підлягати або не підлягати внутрішньому одухотворенню.

Цим зумовлена і ХУДОЖНЯ ідея твору: цілісність спрцйняття додщз- налості у світі - як єдино можлива запорука Його повного осягання.

Досконалою є врода.Оксани, "красавица на всем селе", у якуТГезза- стережно закоханий Вакула; досконалість почуття якраз і являє оця беззастережність Вакули, його творчіш потенціал: "в досужее от дел время кузнец занимался малеванием и слыл лучшим живописцем во всем околотке", водночас, за Гоголем, усяке перфекгнее явище тяжіє до всеохопності: "все миски, из которых диканьские козаки хлебали борщ, были размалеваны кузнецом".

Так само, як існує певна вершина в здатностях людини, такою вершиною в творчості коваля йакули, "торжеством _даэ искусства была одна картина, намалеванная на церковной стене в правом притворе, * в которой изобразил он святого Петра в день страшного суда, с ключами в руках, изгонявшего из ада злого духа; испуганный чорт метался во все стороны, предчувствуя свою погибель, а заключенные прежде грешники били и гоняли его кнутами и поленами и всем, чем ни попало". Вакула, переконуємося, вибудовує таку світоглядну модель, згідно з якою досконала духовність - "святий Петро" - звільняє від чорта Тів цьому активно сприяють йому - що показово - "заключённые пре^кде грешники") навіть пекло: те місце, де" здавалося &, чортдм і во- . дитися- Більше того, навіть грішники в пеклі перероджуються, набуваючи цілковито нових якостей і стаючи гонителями усього гріховного, надто - у такий максималізованій іпостасі, як чортівська.

Але і ця, чортівська, іпостась, несучи - за суттю - сенсову негацію, володіє здатністю до перфектності: за своєю негативністю. Уже портрет чорта при першому знайомстві з ним виявляє в ньому такі екстре-

ми, що їх здатні набувати лише окремі явища, а вони в цьому разі, підкреслює М. Гоголь, ще й поєднані: "Спереди совершенно (тобто, в найвивершенішому плані. Тут і далі - виділено нами. А. 3.) немецкая узенькая, безперестанно вертевшаяся и нюхавшая все, что ни попадалось, мордочка, оканчивалась, как и у наших свиней, кругленьким пятачком, ноги были так тонки, что если бы такие имел яресковский голова, то он переломал бы их в первом козачке. Но зато сзади он был настоящий губернский стряпчий в мундире, потому что у него висел хвост, такой острый и длинный, как теперешние мундирные фалды; только разве по козлиной бороде под мордой, по небольшим рожкам, торчавшим на голове, и что весь был не белее трубочиста, можно было догадаться, что он не немец, и не губернский стряпчий, а просто чорт".

Заслуговує уваги є і те, що чорт у М. Гоголя - за своїм єством - здатний поєднувати різні світи: людей, тварин, неживих предметів, “тобто, іншими словами, наскільки ці явища спроможні, єднаючись, набирати іншої, часом протилежної собі, суті й наскільки окремі складники цієї негативної суті можна прочитати в цих явищах, на які вона спроектована; так митець ставить питання про амбівалентність перфектних явищ, а, водночас, питання про те, що перфектною здатністю можуть володіти ці негативні явища. Погляньмо лише на женихання чорта: "чорт между тем не на шутку разнежился у Солохи: целовал ее руку с такими ужимками, как заседатель у поповны, брался за серце, охал и сказал напрямик, что если она не согласится удовлетворить его страсть, и, как водится, наградить, то он готов на все, кинется в воду; а душу отправит прямо в пекло", загадаймо, як він ретельно виконує покладене ковалем Вакулою на нього завдання, вчасно і швидко перепроваджуючи Вакулу в Петербург. Д^ким чщюм мите_ць_ставить питання не просто про амбівалентність світу, а про те. що єдино правильним сприйняттям цього світу може бути лише .таке, що включає розуміння поєднання явної і прихованої в ньому краси та негації, і лише той, хто здатний не тільки це зрозуміти, але ,_Й поставити собі на.-сАужбу, як от коваль Вакула, - тільки той насправді володіє цим світом, той здатен підкорити його своїй волі: впокорюється чорт, впокорюється раніше незгідлива, свавільна 0ксана7 •впокорюються й обставини долі - тобто, Вакула опановує, стає паном над явищами життя.

М. Гоголь нітрохи не приховує від свого читача того, що розкриває такі небувалі здатності у В акулі як у людині творчій. Людини творча, Вакула прагне осягнути красу - Оксану, коли, натомість, для Оксани верховним у здобутках є речі матеріальні: гаптована шовком сорочка, добре намисто тощо.

На відміну від Оксани, ставлення якої до Вакули цілковито змінюється згодом, оскільки дівчина переймається почуттям, - творче осягання світу Вакулою дозволяє йому прийняти несхибне миттєве рішення щодо використання у себе на службі можливостей чорта.

Таким чином, у повісті,.хворчий чинник у бутті людини визначається пріоритетним; він стає всеперемагаючим тоді, коли спрямований на творення добра, і реалізується як добро для людини.

"Вечір напередодні Івана Купала'' . „

Г Г /7е%ІО flu bops 0-

Ьоръл Т7

Повість, у якій творча позиція М. Гоголя перегукується із настановою байки П. Гулака-Артемовського "Тюхтій та Чванько", повістю Є. Гребінки "Пиита". Ця настанова стосується проблем літератури: "писаки они, не писаки, а вот то самое, что барышники на наших ярмарках: нахватают, напросят, накрадут всякой всячины, да и выпускают книжечки не толще букваря каждый месяц или неделю".

Якщо в "Сорочинському ярмарку" незбагненне постає в образі добре знаному, але як цілковито таємнича, містична сила стихії, то у "Вечорі" 'Басаврюк - "Волосы - щетина, очи - как у вола", "весь синий, как мертвец. Хоть бы пошевелил одним пальцем. Очи недвижно уставлены на что-то, видимое ему только", постаючи - завдяки своїй неподібності до сущого в світі - як чинник занапащення душі.

Саме духовна деградація Петра, що запродав Басаврюкові душу за два мішки золота для Коржа - батька любої йому дівчини Пидорки - веде його до смерті: "не прошло месяца, Петруся никто узнать не мог. Отчего, что с ним сделалось, Бог знает. Все думает, и как будто бы хочет что-то припомнить". Так у творчості М. Гоголя вперше виникає тема живої і мертвої або занапащеної душі.

"Иван Федорович Шпонька и его тетушка"

У другий том "Вечорів" М. Гоголь включив повість "Иван Федорович Шпонька и его тетушка". Всупереч визначеному йому на роду належними 18-ма душами та життєвим приписом "і не здійматися вище", Шпонька стає військовим, і "в скором времени, спустя 11 лет после получения прапорщичьего чина, произведен он был в подпоручики". Мовчанка й самотність - ось найбільш прикметні ознаки життя Шпоньки в полку. На відміну від інших офіцерів, які пили, грали в карти - Шпонька лежав у ліжку і читав книгу для ворожіння.

<?=4 247 /toft

Боязкий, а ця риса вихована в нього була ще з дитинства (боязкість і військовий чин - тут антитези), Шпонька неначе вичікує того часу, що осяває його життя в незвичайному ракурсі; покликаний листом тітоньки, яка прагне його одружити, Шпонька залишає військову службу і від'їздить до рідного хутора, вертає додому.

Помістя, до якого він наближається, звідуючи калатання серця та поринаючи у спогади про дитинство: ставок, купання, ловля раків, - оаза його душі; за нею він стужився на військовій службі, у цьому - причина його відстороненості від усіх під час служби у війську. Він тужить, фактично, за юнацькими мріями, яким так і не судилося збутись, але про які він ніколи не забував. При поверненні ці мрії мовби знову наближаються до героя, породжуючи нове світовідчуття в його душі. Водночас, те, що для інших людей є або само собою зрозумілим, або природним і поширеним, - для Гоголевого героя є катастрофою, руйнівним явищем. Таким катаклізмом є необхідність для Шпоньки самостійно прийняти рішення, устати над собою, перемогти себе і ступити на шлях, що веде його в невідомість.

Тому нещасного поручика у відставці терзають кошмари: всюди ввижається йому дружина: вона сидить і в капелюсі, і в кишені, і ліворуч, і праворуч (та ще й з "гусячим обличчям"); нарешті, на мотузці на дзвіницю тягне його якась символічна "дружина", позбавлена імення, обличчя, і сам Іван Федорович уже втрачає свою суть і перетворюється на "дзвін".

Усілякі химери, витребеньки - це світ Шпоньки: саме тому його хутір носить назву Витрибеньки - тобто примхливість, вибагливість, химерність. Та коли пов'язати страх Шпоньки перед одруженням із історією його появи на світ - страх цей постане в іншому освітленні й межі повісті стануть ширшими.

Річ у тім, що Іван Федорович, властиво, невідомо від кого народився: чи то від свого батька, чи то від сусіда, що - за батькової відсутності - навідувався до його матері. До того ж цей сусіда перед смертю заповідав чомусь свій хутір Івану Федоровичу. Тож невідомо, чого боїться герой: майбутньої дружини чи небезпеки шлюбної зради, що породжує в ньому кошмарні сновидіння.

На противагу Івану Федоровичу, його тітонька цілковито позбавлена рефлексій і страху; вона людина навдивовижу цільна, перейнята реальними турботами про свого небожа; усі її почуття, уся любов - із небожем. Єдино любов і саме любов здатна подолати страх, що ним перейнятий Іван Федорович, саме любов є серцевиною життя цих людей. Любов Івана Федоровича до рідних країв, до тітоньки є прогностичною: для його почуття любові до інших людей.

Твір вибудуваний із використанням художнього прийому "non finito" - "без закінчення", що є одним із засобів активізації духовної роботи читача і його пошуку в напрямі "доконструйовування" тексту.

Що у Шпоньки від романтичного героя:

- він не співвідносний із оточенням; усе, що чинив він з самого дитинства, - підпорядковане було підверстуванню під вимоги оточення; що більше герой докладав до цього зусиль, тим більше він був несхожий на однолітків. Поступово цей розлад стає очевидним; сам не усвідомлюючи цього, на військовій службі Шпонька займає опозиційні становище (роль і місце) до свого оточення, середовища;

- красу життя Шпонька бачить у тому, що визначає прикмети рідної йому сторони і виразні прикмети у ній побуту, - іншими словами, він є маркером свого етносередовища.

У 1835 р. з'являється друком збірка Гоголевих повістей "Миргород", що складається з двох частин й кожна з цих частин включає два твори. До першої частини збірки входять повісті "Старосвітські поміщики" і "Тарас Бульба". А до другої - "Вій" і "Повість про те, як посварилися Іван Іванович із Іваном Никифоровичем". Ці твори демонструють нову якість художнього мислення М. Гоголя і з'являються внаслідок тяжкої - аж до відчуття кризи - праці автора над текстом. "Какой ужасный для меня этот 1833 год! - вигукує у листі до М. Погодіна М. Гоголь. - Боже, сколько кризисов! Настанет ли для меня благодатная реставрация? Сколько начинал, сколько пережег, сколько бросил! Понимешь ли ты ужасное чувство быть недовольну самим собой?". Вимогливе ставлення до себе і виснажлива праця над текстом (переписування вісім разів, спалення окремих частин твору, перевиправ- лення сторінок настільки, що написане здається цілковито новим) - стають для письменника відтепер правилом.

"Старосвітські поміщики"

У назві твору естетично завершене - старосвітські - співіснує з суспільним - поміщики. Це - твір ідилія, твір, якому притаманний вияв особливого способу почувань.

Світ, зображений у творі, - цілковито самодостатній, час у ньому плине за особливими законами, тим протиставляючись навіть історії, а вона стає надто банальною та шаблонною, порівняно з тією якістю життя, що представлена у цьому світі тоді, коли мова заходить про щастя окремої особистості.

М. Гоголь"з вибачливим усміхом говорить про історію, яка здається надто марною та примарною порівняно з реальним осяганням сущого, істинного життя, що притаманне його героям, саме тому летить

249

кпин на адресу завойовника, який, напруживши всі сили своєї країни, "воює кілька років, полководці його уславлюються і, нарешті, все це закінчується здобуванням якогось клаптя землі, на якому ніде посіяти картоплі". Барабанний бій, постріли гармат супроводжують ходу такого завойовника землею, однак, як виявляється згодом, він не залишає на цій землі жодного сліду; слід у житті людини залишає лише любов - ось позиція М. Гоголя.

На думку багатьох дослідників, у образах повісті Пульхерії Іванівни та Афанасія Івановича Товстогубів утілено модель генія, у митця геній - це не особливе обдарування, а, згідно з тезою інших дослідників (див., наприклад, Золотуський), здатність до любові, талант любові; на наше переконання - це здатність особистості створити світ, облаштувати його за логікою найбільшої доцільності та слушності у співжитті людей, за логікою максимальної відкритості для забезпечення потреби людини: саме тому гостинністю Пульхерії Іванівни та Афанасія Івановича надуживають навіть слуги. Творити добро для людей - навіть тоді, коли вони перестають розуміти, що це добро, що для них здійснюється благо - ось ідеал співжиття людей у М. Гоголя. Письменник усвідомлює, чому цей ідеал неможливий для цілковитої реалізації у житті: благо, як і усе в цьому житті нестійке (помирає Пульхерія Іванівна), її заповіти, слушні й доцільні не тільки у плані "глядіти за паном", "берегти його як свою рідну дитину", але й у тому, щоб берегти людину - знехтувані, - так, як знехтувані людьми заповіді інші, створені для людського блага.

Герої повісті своєю іпостасною суттю - символічні: їх світ - світ минулого (виразна романтична якість), що повний своєю самодостатністю, цілковито протилежний характеру і штибу життя, точніше, існування, що притаманне сучасному: світ благородства й любові заступає, змінює життя розрахункове, здрібніле своїм значенням і якістю. Спадщину дідичів прибирають до рук служники, що не виконують їхніх заповітів: ще одне здрібніння, ницість людини сучасної на противагу людині минулого. Моральне зубожіння людини у суголоссі з енгармонійним штибом довколишнього життя - ось позиція автора у творі.

Образ дощу (цей момент тут також співвідносний із Овідієвими "Метаморфозами", у яких ідеться про гармонійне подружжя - Філемона і Бавкіду), що змушує у фіналі твору замислитися над тезою "без просвітку небо", є важливою концепцією Гоголя-романтика: відсутність перспективи й забуття минулого - трагічна візія митця, до якої він звертатиметься й у творі "Повість про те, як посварилися Іван Іванович із Іваном Никифоровичем". Тому численні дослідники творчості М. Гого

ля схильні вважати, що мистецький роздум письменника над життям у "Старосвітських поміщиках" - своєрідна поминальна учта по тому, що проголошено у "Вечорах" і початкова теза до того, що буде проголошено далі - у наступних повістях збірки "Миргород".

"Тарас Бульба"

Повість М. Гоголя "Тарас Бульба" якнайбільше відповідає тим почуттям й устремлінням, що керували її автором, коли він виношував ідею лектури історії в Київському університеті, а згодом цю лектуру посідав у Петербурзькому університеті; повість завершена 1834 р., якраз того року, коли митець клопоче про місце історії в університеті й, того-таки, 1834 р. у листі до професора Московського університету (кафедра історії) М. Погодіна зауважує: "Я весь тепер погружен в историю малороссийскую и всемирную; и та, и другая у меня начинает двигаться. Это сообщает мне какой-то спокойный и равнодушный к житейскому характер...

Ух, брат! Сколько приходит ко мне мыслей теперь! Да каких крупных! Полных, свежих! Мне кажется, что сделаю кое-что не общее во всеобщей истории. Малороссийская история моя чрезвычайно бешена, да иначе, впрочем, и быть ей нельзя. Мне попрекают, что слог в ней же слишком горит, не исторически жгуч и жив; но что за история, если она скучна".

Цього, 1834 р., у листі до М. Максимовича письменник висловлює таку думку: "Историю Малороссии я пишу всю от начала до конца. Она будет или в шести малых, или в четырех больших томах".

Гадаємо, Гоголь-історик, проте, вповні відбувся своєю повістю "Тарас Бульба". У творі поєднується два винятково важливі явища: володіння історичним матеріалом і відмінне знання психології людини в історичному ракурсі.

Головна думка твору винесена в заголовок повісті: це розповідь про конкретну особистість, що вповні розкривається своїми якостями завдяки перейденим випробуванням. Гадаємо, цим образом письменник вирішував подвійне завдання:

- створити довершений образ людини, що офірувала в ім'я батьківщини найцінніше у своєму житті - дітей і, підпорядковуючи ідеї присвяти Україні всього найціннішого, - так само щиро та велично дарує власне життя;

- створити зразок образу-типажу, представничого для своєї епохи, для людей певного стану тієї епохи та суспільства.

251 /«=*

Художня ідея твору - ідея самопосвяти особистості в ім'я Батьківщини, верховних цінностей її буття на певному історичному етапі.

У повісті М. Гоголь створює зразок певних типів козацтва, представлених системою буття однієї родини.

Тарас - верховний і у родині, і, як бачимо наприкінці твору, командувач: "И между теми-то козаками, между теми восьмью полками отборнее всех был один полк, и полком тем предводил Тарас Бульба. Все давало ему перевес перед другими: и преклонные лета, и опытность, и умение двигать своим войском, и сильнейшая всех ненависть к врагам". Виховуючи своїх синів у традиційному для українців XVIII ст. дусі, Тарас Бульба в них, іще семінаристах, убачає козаків, і коли бурсак Остап відмовляється студіювати науку, бо готує себе у воїни, знає, що стане козаком, батько застерігає сина, що лицар має володіти певним багажем знань, а хороброго воїна без науки не буває. Це докорінно змінює ставлення Остапа до навчання, далі він осягає науку з успіхом. А вже коли сини, завершивши навчання, вертають додому, ще на порозі отчої домівки Тарас Бульба характеризує їх однозначно - козаки.

Як батькові - йому властиве і бажання самому помилуватися своїми синами: "Стойте, стойте! Дайте мне разглядеть вас хорошенько", продолжал он, поворачивая их", і бажання випробувати своїх синів: задля цього він піднімає на кпини їх свитки: "Экие свитки! Таких свиток еще и на свете не было. А побеги который-нибудь из вас! я посмотрю, не шлепнется ли он на землю, запутавшися в полы". Те, що старший син обстоює свою гідність ділом, навіть вступаючи з батьком у двобій навкулачки, дає підстави батькові зробити висновок: "Да он славно бьется! Говорил Бульба, остановившись. "Ей Богу хорошо!" продолжал он, немного оправляясь: "так хоть бы даже и не пробовать. Добрый будет козак!". На знак свого, випробуваного ділом спостереження, Бульба визначається із симпатією до сина: "Ну, здорово, сынку! почеломкаемся!" И отец с сыном стали целоваться".

Індиферентність молодшого сина за цієї відкритості й активності старшого, насторожує батька: "А ты, бейбас, что стоишь и руки опустил?" говорил он, обращаясь к младшему: "что ж ты, собачий сын, не колотишь меня?", а далі й підсумовує: "Э, да ты мазунчик, как вижу!".

Один син готовий ділом засвідчити свою гідність і самоцінність, інший - ніяк не реагує на дражливу ситуацію: ось що з'ясовує для себе в цій, уже першій зустрічі з цілком дорослими своїми дітьми батько. Характерно, що, згідно зі звичаями козацтва, про цю зрілість, дорослість (а, отже, готовність стати козаком) заявляє завершення освіти, належний освітній ценз, тож сини Тарасові, повернувшись додому, своїм зовнішнім виглядом - "Экой ты смешной какой! Что это на вас за поповские подрясники? И эдак все ходят в академии?", тобто, одяг "выпущенных семинаристов" так розвеселяють батька тому, що він уже свідомий: цей етап для них перейдений, у їхньому житті вже, по суті, настав інший етап (що, почасти, підтверджує рішучість і активний чин старшого сина), тож цей одяг на них є уже не відповідним цьому новому в їхньому житті станові, і свідомість цього (отже, батько бачить далі від теперішнього моменту) викликає в Бульби сміх: "Экой ты смешной какой!" - за невідповідність зовнішнього вигляду його синів їхньому вже новому статусові буття.

Утім, зовнішній вигляд, неспіввідносний із поведінкою дітей, звісно, не є підставою для тенденційності батька у ставленні до своїх дітей чи, принаймні, до одного з них. Згадаймо, що саме сповнені пафосу Андрієві слова: "Пусть теперь попробует!" сказал Андрий: "пускай только теперь кто-нибудь зацепит. Вот пусть только подвернется теперь какая-нибудь татарва, будет знать она, что за вещь ко- зацкая сабля!" стають для Бульби, який - душа чиста, щира - беззастережно піддається впливові цього пафосу і приймає, інспіроване цим пафосом, єдино можливе для себе рішення: "Добре, сынку! ей- Богу, добре! Да когда на то пошло, то и я с вами еду! ей-Богу, еду!".

У суті своїй, в Бульби на підсвідомому рівні вже визріло рішення, що його він прийме так несподівано для інших, позірно - враз: "Завтра же едем! Зачем откладывать!"

Після прийняття Бульбою цього рішення він, як батько і козак, обдумує, насамперед, необхідність плекання волі синів, тож застерігає дружину: "Не нужно пампушек, медовиков, маковников и других пу- ндиков". Нехтування Тарасом побутовою гранню життя, зумовлене тим, що ця грань, вважає він, не дає змоги розкритися людині своїми можливостями: "Какого врага мы можем здесь выседеть? На что нам эта хата? К чему нам все это? На что эти горшки?"; автор повісті вдається до художнього відступу, якому виявляє героя як одного "из тех характеров, которые могли только возникнуть в тяжелый XV век на полукочующем углу Европы"; за своєю суттю, на думку М. Гоголя, ці явища - козацтво і Бульба - однієї природи: їх "вышибло из народной груди огниво бед".

У цьому відступі - і пояснення того рішення, що його, запалений словом молодшого сина, приймає Бульба: адже "стоило только есаулам пройти по рынкам и площам всех сел и местечек и прокричать во весь голос, ставши на телегу: "Эй, вы, пивники, броварники! Полно вам пиво варить, да валяться по запечьям, да кормить своим жирным телом мух! Ступайте славы рыцарской и чести добиваться! Вы, плугари, гречкосеи, овцепасы, баболюбы! Полно вам за плугом ходить да пачкать в земле свои желтые чоботы, да подбираться к жинкам и губить силу рыцарскую! Пора доставать козацкой славы!

«=*4 253

И слова эти были, как искры, падавшие на сухое дерево, пахарь ломал свой плуг, бровары и пивовары кидали свои кади и били бочки, ремесленник и торгаш посылал к чорту и ремесло и лавку, бил горшки в доме. И все, что ни было, садилось на коня". Переконуємося не лише в особливо чутливому реагуванні козацтва на слово, а, найбільше, у тому, що в Бульби - козацька вдача: він прагне спершу явити побратимам своє ратне продовження, замість себе - відразу двох лицарів: "Тепер он тешил себя заранее мыслью, как он явится с двумя сыновьями своими на Сечь и скажет: "Вот посмотрите, каких я молодцов привел к вам!"; как представит их всем старым, закаленным в битвах товарищам", однак і в цьому випадку у ньому перемагає не батько, а козак: "Он сначала хотел было отправить их одних. Но при виде их свежести, рослости, могучей телесной красоты вспыхнул воинский дух его, и он на другой же день решился ехать с ними сам, хотя необходимостью этого была одна упрямая воля".

Попри це, Бульба, як вимагає від нього не лише епоха та вдача, але і його суспільний стан - дбайливий господарник, людина, що володіє належною самодостатністю й убезпеченістю, здатністю до самочинності: "Он уже хлопотал и отдавал приказы, выбирал коней и сбрую для молодых сыновей, наведывался и в конюшни и амбары, отобрал слуг, которые должны были завтра с ними ехать. Есаулу Товкачу передал свою власть вместе с крепким наказом явиться сей же час со всем полком, если только он подаст из Сечи какую-нибудь весть. Хотя он был и навеселе, и в голове еще бродил хмель, однако ж, не забыл ничего".

Усі ці кроки Бульби видають у його поведінці та у прийнятті ним рішення - ні, не випадковість, негаданість, а тривалу внутрішню роботу, і лише зовні це може справляти враження несподіваного, як вважає його дружина, рішення; тому наступного дня "Он очень хорошо помнил все, что приказывал вчера". Усе це мало, вочевидь, певну внутрішню підготовку, адже усі спостережені вчинки Бульби є цілковито послідовними й цілеспрямованими. Більше того, М. Гоголь показує всі кроки Бульби у ставленні до облаштування майбутнього синів такими, що постійно перебувають у динаміці, в розвиткові: "Бурсаки вдруг преобразились: на них явились вместо прежних запачканных сапогов, сафьянные красные, с серебряными подковами; шаровары, шириною в Черное море, с тысячью складок и со сборами, перетянулись золотым очкуром; к очкуру прицеплены были длинные ремешки, с кистями и прочими побрякушками, для трубки. Казакин алого цвета, сукна яркого, как огонь, опоясался узорчатым поясом; чеканные турецкие пистолеты были задвинуты за пояс; сабля брякала по ногам их. Их лица, еще мало загоревшие, казалось, похорошели и побелели". Водночас, цей вищий момент у оснащенні синів стає своєрідним індикатором того, що їх чекає порівняно з попереднім буттям вища місія, яка і потребує відповідної належної підготовки.

Прощання матері з синами, з домівкою, що поступово зникає та рідного хутора вселяє в Тараса, як і у його синів, настрій, що його автор повісті характеризує загально: "Все три всадника ехали молчаливо": усі вони, отже, однаково пригнічені й підхоплює їх хвиля спільного настрою. Особливістю цього настрою в Тараса Бульби є хіба те, що "Старый Тарас думал о давнем: перед ним проходила его молодость, его протекшие лета, о которых всегда почти плачет козак, желавший бы, чтобы вся жизнь его была молодость". І, однак, у Тараса це не стан рефлексії, не стан тужливого завмирання душі, а заглиблення душею в конкретні вияви життя: "Он думал о том, кого он встретит на Сечи из своих прежних сотоварищей. Он вычислял, какие уже перемерли, какие живут еще". Інакше кажучи, це роздум над мінливістю суті життя взагалі, надто - козацького життя. Тим-то ці роздуми в Тараса невеселі: "Слеза тихо круглилась на его зенице, и поседевшая голова его уныло понурилась".

Усе це забуто, щойно загін на чолі з Тарасом прибуває до Січі: відчуття власної гідності покликає Тараса показати себе якнайкраще для зустрічі з давніми побратимами: "Козаки оправили коней. Тарас приосанился, стянул на себе покрепче пояс и гордо провел рукою по усам". "Гордо" - бо Тарас упевнений у власній цінності й у цінності для Січі тих, кого оце зараз представить побратимам; "гордо" - бо свідомий своєї причетності до іншої сфери буття й до людей іншої поведінки, іншої якості, іншого ґатунку, до яких, і лише тут, може звертатися: "Здрастуйте, панове!"

Духовний, буттєвий, звичаєвий аристократизм - ось що привертає око прибульців у Січі. За цим - інша грань життя - ратна звитяга й ратні втрати. Вони - тяжкі, і навіть сама звістка про них змушує Бульбу від зажури понурити голову: "И слышал только в ответ Тарас Бульба, что Бородавка повешен в Толопане, что с Колопера содрали кожу под Кизикирменом, что Пидсыткова голова посолена в бочке и отправлена в самый Царьград. - Понурил голову старый Бульба и раздумчиво говорил: "Добрые были козаки!". "Добрые" тут мовлено Бульбою не лише в тому значенні, що вони чуйно, доброзичливо, приязно ставилися до людей, а, радше, у тому сенсі, що вони володіли властивостями, які в найвищій якості відповідали їхньому онтологічному цензові - козак. Офіра, посвята, у цьому разі - самопосвята, і не лише окремих людей, а цілого народу - єдиній спільній справі, що надає великого непроминального сенсу й окремим особистостям, і ціло-

С=*Ч 255 /ь*

му народові, - у цьому і велика вимога доби, у яку живе Тарас Бульба зі своїми синами, і велика заслуга тих, хто зумів на цю вимогу часу дати достойну відповідь.

Один із синів Тараса Бульби, Андрій, цього не зрозумів, а, властиво, не збагнув одного: любов до Батьківщини не знає суперництва, не піддається виважуванню: або Батьківщина, або чарівна панночка. Життям доведеться поквитатися Андрієві за цю помилку, і прикрість за синову помилку змушує Тараса Бульбу ще більше перейнятися своєю присвятою, ще тим із глибшим переконанням, певністю своєї правоти, відреаговуючи на звістку Янкеля про зраду Андрія єдино можливим у цьому разі питанням: "И ты не убил тут же на месте его, чортова сына?"

Андрій не засвоїв уроку, тієї школи, що її здобув змогу осягнути завдяки батькові: він вважав, що любов - сильна, безмежна, всеохоп- на - може надати онтологічному статусу особистості вищого сенсу й тоді, коли йдеться про кохання до жінки, і коли йдеться про Батьківщину. Життя не прощає таких тяжких, таких великих помилок, і тому Андрій гине від руки свого батька, таким чином отримуючи заключний, прикінцевий урок свого життя, а Тарас Бульба так завершує незавершену ним, схиблену в одному урокові, школу для своїх синів.

Тарас Бульба, вважає Гоголь, має сам убити свого сина, оскільки почуває трансцендентну провину за незавершеність уроків, тієї школи, що її перейшов під його керівництвом син, який переплутав поняття, бо добре не засвоїв, що любов до Батьківщини завжди, за всіх обставин сильнішою від любові до окремої людини, яка, до того, є в цьому разі знаковою постаттю, бо уособлює усе вороже тій Батьківщині.

Перебування синів Тараса Бульби в Січі покликає у їхньому житті нову систему цінностей. У тому випадку, коли це стосується Андрія - ця система цінностей набуває якостей самозамкнення: духовне життя Андрія, підкреслює М. Гоголь, розпочавшись у бурсі, триває в рідній домівці й завершується в Січі тоді, коли мовби повертається до своєї висхідної точки: панночка, розбудивши в Андрієві чуттєвість, знову навертає його до цієї грані життя. Спроби Андрія поєднати чуттєвість зі своїм мілітарним статусом - він виступає тому на поле бою з цією прикметою чуттєвості: "Вился завязанный на руке дорогой шарф, шитый руками первой красавицы" - завершується для воїна, знаємо, трагічно.

Натомість син Тараса Бульби Остап здобувається на шанс сягнути нової якості свого буття. Характерно, що так само володіє здатністю до змін (що покликає цього персонажа повісті до постійного росту моделювання сутності: поведінки, вдачі, інтелекту) система цінностей у тому разі, коли йдеться про Бульбу: рідний хутір, Січ, ратне поле,

місія розвідника і рятівника у Варшаву, командувач у перфектній якості: "между теми-то козаками, между теми восьмью полками отборнее всех был один полк, и полком тем предводил Тарас Бульба " - усе це дає читачеві змогу бачити героя щоразу в новій іпостасі, і, згідно з нею, відзначати зростання його досконалості - як явища, що має основою само себе.

Чому автор повісті обирає своїм головним героєм, заакцентову- ючи це й у назві твору, Тараса Бульбу, а не, скажімо, нітрохи не менш мужнього його сина Остапа, так само високого та прекрасного за своїми ратними і духовними якостями? Відповідь на це запитання може бути різною, однак незаперечним є те, що саме Бульбі притаманна найбільша заповзятливість і затратність зусиль у реалізації життєвих планів, що виявляє в ньому і, відповідно, найбільші надії.

Тим надіям не судилося збутися, але чи Бульба - не син свого часу, тож чиї, у кого надії - коли Батьківщина ще потребує значних зусиль для свого визволення - здатні збуватися, і якими можуть бути ті надії в цьому разі, - питає своїм героєм, Тарасом Бульбою, автор твору.

Звісно, в творі значно більше питань, аніж відповідей, що на них здатний здобутися читач, а надто, що над читачем тяжіє низка чинників: його інтелектуальна потенція (або, навпаки, понятійна слабкість), знання суті історичної епохи, вміння співвідносити ставлення до героя з авторським задумом тощо. Однак твір якраз і приваблює реципієнта змогою, репрезентуючи певний регістр володіння свободою, здобутися на індивідуальне прочитання характеру образу головного героя повісті.

Тарас Бульба, завдяки своїй заповзятливості в ставленні до певних явищ життя, вповні володіє тими якостями, що найбільш притаманні шляхетній вдачі: душевне нелукавство, щирість, простота. Саме ці риси увиразнюють і його лицарську суть, послідовність Тараса в осяганні ним тих завдань, що їх життя означає перед ним на першому плані. За своєю суттю, Тарас Бульба завжди налаштований на змагання зі злом; завдяки своїй багатоликості, зло здатне виступати чи в подобі суспільній, політичній дезорієнтації одного з синів (Андрія), чи в подобі конкретного ворога, чи в подобі тих, що заневолюють Остапа, явивши себе, водночас, його катом.

У кожному конкретному разі Тарас Бульба не уникає зустрічі зі злом не лише тому, що лише так можна конкретним ділом боротися з ним, а тому, що сприймає наявність і можливість зла - як чинник упущеного ресурсу добра, що мало посісти місце, захоплене злом. Тарас Бульба витісняє зло, щоб натомість постало добро: ось головна ідея життєвих поривань героя. Водночас, він не творить це як певну задану програму, не підходить до цього як до зовнішнього чинника: змагання з різноіпостасним злом постає для Тараса Бульби як засіб самореалізації, органічно притаманний йому чинник самовияву. Нові ланки сюжетної колізії повісті розкривають цей чинник у низці можливих його складових.

М. Гоголь свідомий іншого: коли точиться боротьба з ворогом на полі бою - зло незмога побороти добром: варто лише послідовно знищувати ланки цього зла. І навіть коли зло вдається до мімікрії, постаючи в образі сина Андрія - ратний досвід не підводить Тараса Бульбу, тож він стає непідвладним мімікрії зла. Саме тому, що батько офірував Батьківщині найдорожче - своїх синів, своє продовження і тривання, свій зв'язок із майбутнім, за яке змагається, - Тарас Бульба спромагається, докладаючи неймовірних зусиль, іще не одужавши після важких ран, тримаючи на собі купу цегли, замаскуватися у возі й здобутися наснаги вирушити на пошуки свого тепер єдиного сина - Остапа, якого в нерівному поєдинку з ворогом оточено і полонено. Бачачи бій Остапа з ворогом, Тарас Бульба переконується, що в цьому разі його школа є саме тим, чим їй належить бути, його школа - у дії; саме з думкою про це виникає похвала батька синові: "Добре, синку!.. Добре, Остап!..", - кричал Тарас, - вот я следом за тобою!.." А сам все отбивался от наступавших. Рубится и бьется Тарас, сыплет гостинцы тому и другому на голову, а сам глядит все вперед на Остапа".

Остап не випадково попереду батька: батько має бачити, чи належно засвоїв уроки його школи син, який тепер ось відбуває свій іспит. Син із гідністю витримує іспит перед батьком, і той вірить, що й перед Батьківщиною, тому так тяжко змагається з долею за те, щоб визволити з полону свою дитину, щоб дарувати йому життя, бо та батькова фраза при останній їхній воїнській праці - "вот я следом за тобою!.." вихоплюється в Тараса Бульби як зізнання в тому, що сприймає свого сина посланцем у майбутнє, а без цього вся його ратна робота є мовби незавершеною.

У лігво ворога Тарас Бульба пробирається і щоб врятувати - як свою віру в майбутнє - свого сина, а коли це виявляється не під силу йому - щоб залишатися з цим своїм майбутнім до останньої його хвилини. І те, мовлене в розпалі бою, - "вот я следом за тобою!..", він тепер знає ще напевно, - виявилося для нього і для його сина пророчим.

Інша загадка в повісті: навіщо Тарас Бульба докладає стількох зусиль, щоб визволити сина Остапа? Чи тому, що бачить у ньому єдине продовження свого роду, чи, можливо, спокутує в такий спосіб трансцендентну свою провину перед Богом за вбивство сина? Опріч того, Бульба з Умані мандрує на дні воза, присипаний цеглою, у Варшаву, а при розмові Янкеля з одноплеменцями щодо справи Остапа, Тарас Бульба звертається до них із усією властивою йому здатністю до переконання - "в словах его было что-то восторженное". Прагнення батька визволити сина таке потужне, що він пропонує співрозмовникам контракт, від якого, певен, ніхто не зможе відмовитися і який, водночас, вичерпує увесь його онтологічний ресурс: "Освободите мне моего Остапа! Дайте случай убежать ему от дьявольских рук. Вот я этому человеку обещал двенадцать тысяч червонных, - я прибавлю еще двенадцать. Все, какие у меня есть, дорогие кубки и закопанное в земле золото, хату и последнюю одежду продам и заключу с вами контракт на всю жизнь с тем, чтобы все, что ни добуду на войне, делить с вами пополам".

Бульбою промовляє в цю мить і наполегливість і, вочевидь, певною мірою, відчай, але, наразі, Бульба в цей час виявляє те, в чому найповніше відчуває себе живим: "визволіть мені мого Остапа!". Батько свідомий незначної змоги, а, радше, неможливості досягнення цього, але М. Гоголь бачить у героєві й інше: завдяки цьому, над людськими можливостями вибудуваному прагненню і крокам до його втілення у життя Бульба стає людиною перфектних якостей. І батьком. Уже потім, після загибелі сина, Бульбі залишиться саме ратне життя, але таким був імператив історичної доби та моральної поведінки героя.

Одним із верховних моментів розкриття в Бульбі героїчної суті є сцена страти його сина. До цієї миті Бульба прийшов через низку становчих етапів свого існування: осягання готовності своїх дітей після їх повернення із семінарії (згадаймо: саме сповнені пафосу слова Андрія спонукають Тараса, який вловлює у тих словах необхідність підтримки дітей, їхати в Січ із синами), об'єктивна оцінка їхніх вчинків під час бойових дій, готовність вирятувати із неволі (вища ознака доблесті в козацтва, чинник квитання із власною "гріховністю"). Детально виписуючи всі події, пов'язані з цим новим випробуванням - страта Остапа - письменник, несамохіть переконуючи нас у слушності висловлювання Боеція: "багато хто здобуває у дітях своїх мучителів" виявляє не лише здатність Тараса Бульби до резистентності.

Згадаймо: зовні скидається, наче Бульба приймає рішення бути присутнім при страті Остапа спонтанно. Гайдук, який мав пропустити Тараса до сина, угадавши в Бульбі козака, змушує його відступитися від спроби побачитися з сином. І якщо Янкель уболіває за "сто червонных", якими поживився гайдук, перш ніж прогнав їх, то "неудача эта гораздо более имела влияние на Бульбу; она выражалась пожирающим пламенем в его глазах". Проте здатність і звичка переборювати обставини, іти всупереч їм - це знову лише суть вчинку Бульби в наслідкові; підставою базою для цього, проте, є внутрішні чинники, якими керується Бульба, зокрема, відчуття відповідальності за те, що доведеться витерпіти його синові незабаром. Є у цьому

«=*4 259/*=*

рішенні й інший момент, у якому Бульбі, вочевидь, важко зізнатися й собі самому, і висловлювати здогад про це доводиться з певним значним застереженням: Бульба хоче поділити з сином муки, полегшивши цим той тягар, що мав упасти лише на сина і мимовільне підтвердження цьому - рефреном промовлені Бульбою "Добре, сынку, добре!".

Тарас Бульба знає, що його син - гідний син своєї Батьківщини, достойний син, який засвоїв його, батька уроки; у момент страти сина Тарас Бульба тут, на велелюдній площі, - так батько продовжує свою можливість бодай на йоту, бодай на хвилину бути поруч із сином, так він виявляє себе і воїном, бо воїнові личить не відвертати обличчя від страшних гримас боротьби з ворогом. Так Тарас Бульба синовою смертю утверджується в тому переконанні, що вищої любові над любов до Батьківщини не буває, бо ніщо інше не здатне дарувати людині таку силу духу - "Остап выносил терзания и пытки, как исполин", - і таку велич цього духу, коли остання думка і останнє слово цього велетня - "исполина" звернуті до батька, а, отже, до Батьківщини: "Батько! Где ты? Слышишь ли ты?".

Батьку, питає його цими словами Остап, - чи відбувся я - як твій син, як син Батьківщини? Найвищою, найбільшою винагородою синові в цю мить стала відповідь батька: "Слышу!", яка пролунала "средь общей тишины", і від якої "весь миллион народа в одно время вздрогнул".

Чи є більша, питає цим вчинком своїх героїв Гоголь, любов понад ту, що цієї миті виявив син до батька і батько до сина? І чи може бути більшою любов до Батьківщини, якщо ми знаємо, що синівське і батьківське життя мали своїм початком і своїм завершенням справу заради Батьківщини?

Потужною символікою володіє цей момент Тарасового життя тому, що так М. Гоголь протиставляє свого героя кожному зокрема і всьому загалові, що зробив собі з катування і страти козаків видовище.

Загибель сина Остапа не зламала і не знищила дух Тараса Бульби: навпаки, надала сили ще більше яріти його духові, саме тому полк, яким "предводительствовал Тарас Бульба" був "отборнее всех". Для цього було б замало тільки самого почуття сатисфакції з ворогом, що керувало героєм: чинник мав бути значно потужніший, і таким чинником, вважаємо, належить усвідомити пережиту Бульбою смерть сина як власну, що давало йому підстави тепер сприймати власне фізичне існування як дароване йому долею друге життя, тобто життя, яким належить розпорядитися найбільш доцільно, із найбільшою користю для справи, що їй присвятив себе.

Повернення Тараса Бульби за люлькою - зрима ознака, своєрідний індикатор лицарської честі, що нею вповні володіє герой. Суть ненависті Тараса Бульби до ворога - у цьому суть його любові до Батьків-

щини, - наголошує своїм образом письменник. Наивищим клеинодом життя героя була цілковита самопосвята (навіть наступним своїм поколінням, реалізованим у образі синів) тій ідеї, що її герой сприймає як ціннішу від життя, що стоїть понад життя; це кардинально відмежовує героя від обивательського рівня, оскільки "обиватель ніколи не керується в своїм житті "ілюзіями", лише буденними інтересами". Тарас Бульба не споглядає довколишнього життя, а максимально активно формує його, переходячи муки й страждання, які здатна витримати людина лише крицевої волі й перфектна особистість.

М. Гоголь зображує в образі Траса Бульби найблагороднішу людину, але, водночас, показує і те, що здатне цій людині забезпечити шляхетність; історична доба в цьому разі спроможна, за Гоголем, лише більшим або меншим чином активізувати цей конструктив, цей, насамперед, духовний рух особистості уперед.

Повість завершується загибеллю Тараса Бульби, однак ця загибель - лицарська, навіть смертю своєю він здобувається на одну з найвищих козацьких доблестей: гине в боротьбі з ворогом; і навіть його повернення за люлькою - ознака лицарства, адже тільки лицарі - за їхнім кодексом честі - не могли покинути на поталу ворогові нічого, що належало їм.

Дослідники твору бачать у ньому еволюцію: картини у "Вечорах" у збірці "Миргород" перетворюються на зображення, у якому зауважуємо, як людина втрачає супокій і змушена переноситись у інші краї і в інший час; таким чином оприявнюється руйнування гармонії між людиною та світом.

"Повість про те, як по сварилися. Іван Іванович з Іваном. Никифоровичем"

Головною темою повісті є тема честі. Незлагода, а далі й розбрат між Іваном Івановичем та Іваном Никифоровичем спричинилися якраз тому, що в них - у кожного - були свої, а проте найвищі уявлення про честь і гідність їх не просто як людей, хоч і це наявне у них, але й - у верховній якості, - уявлення про честь як представників певного суспільного стану. Іван Іванович, очевидно, приспаний власним самовдоволенням, зродженим думкою: "Господи Боже, какой я хозяин! Чего у меня нет? Птицы, строение, амбары, всякая прихоть, водка перегонная настоянная, в саду груши, сливы; в огороде мак, капуста, горох... чего ж еще нет у меня?.. Хотел бы я знать, чего нету у меня?", одного погожого дня, кинувши погляд на обійстя сусіда, - зауважив, як баба вивішувала "выветривать" "старый мундир с из-

ношенными обшлагами", "казимировые панталоны с пятнами", "синий козацкий бешмет", "жилет, обложенный золотым позументом" - тобто, як він гадав, усілякий непотріб. При цьому - у стані, напевно, ейфорії від власної самоцінності - чого іще немає в нього? - він вирішив, що не зайвим буде, коли до його птаства, споруд, груш, слив, капусти, маку й гороху додасться... гвинтівка Івана Никифоровича.

Іванові Івановичу ейфорія вадить збагнути, що "вивітрюються", іншими словами, піддаються тривалому й ретельному зберіганню найбільш знакові, емблематичні для буття Івана Никифоровича речі. Він не усвідомлює того, чому - на рівних поряд із "дворянским с гербовыми пуговицами" мундиром зберігаються оті "казимировые панталоны с пятнами, которые когда-то натягивались на ноги Ивана Никифоровича и которые можно теперь натянуть разве на его пальцы", ота "шпага", "синий казацкий бешмет, который шил себе Иван Никифорович назад тому лет двадцать, когда готовился было вступить в милицию", як і, утім, оті "шапка и ружье".

Бажання цілковито, враз оволоділо ним, і свідомість власної значимості застує від Івана Івановича розуміння того, що перед ним - речі знакові, які зберігаються лише тому, що це - речі знакові, тому й визначається його ставлення до них як до речей суто ужиткового плану, а це стосується, зокрема, гвинтівки: "Что ж это он? Стрелять не стреляет, а ружье держит! На что ж оно ему?"

Гвинтівка для Івана Никифоровича, проте, явище високої ціннісної проби: як дворянин, він мав право вступати в міліцію, і кажучи, що це "ружье дорогое. Таких ружьев теперь не сыщете нигде", Іван Никифорович має на увазі моральну, знакову цінність цієї речі - це показник його дворянського минулого, і наявність у нього цієї речі стає своєрідним підтвердженням у ньому дворянина. І коли маємо це на увазі, коли ми свідомі цього, - розуміємо, яким справедливим є його - поки що - застереження Іванові Івановичу: "ружье - вещь известная, а то чорт знает что такое; свинья. Если бы не вы говорили, я бы мог это принять в обидную для себя сторону". Тут би Іванові Івановичу замислитися: про що, властиво, ідеться: про матеріальний бік справи, чи, можливо, мова про інше, і стосується іншої сфери, чому й виникає образа. Нездатність Івана Івановича збагнути це, подальша його поведінка заперечує запевнення наратора, що "Иван Иванович чрезвычайно тонкий человек". Вигук: "Как! Два мешка овса и свинью за ружье?" - означає обурення Івана Никифоровича тим, що його шляхетську гідність Іван Іванович оцінив так низько.

Однак Іван Іванович, не забуваємо, засліплений самовдоволенням: "Чего ж еще нет у меня?", і тому не бачить, не розуміє, що йому на показ виставлено було родові речі, які виказують у його власнику особистість, здатну одягати "дворянский с гербовыми пуговицами" мундир і тому володіти гвинтівкою.

На неготовність Івана Івановича бачити в комусь шляхетну особу, при цьому, коли сам мислить себе шляхетним (а чи не тому Іван Іванович не визнає дітей, що бігають у його дворі і можуть бути також його - "Детей у него не было. У Гапки есть дети и бегают часто по двору", - що це діти від служниці), Іван Никифорович відповідає брутальністю: "Поцелуйтесь со своей свиньею, а коли не хотите, так с чортом!" Іван Іванович ладен це стерпіти тільки тому, що він іще просто не усвідомлює в речах Івана Никифоровича певного знакового явища. І, підсвідомо осягнувши, що може - як крайній засіб - подіяти, вплинути на людину, яка не бажає його почути, у відчаї, що його не сприймають належно, Іван Никифорович визначає як знаковий момент: "А вы, Иван Иванович, настоящий гусак".

"Гусак" - це вже знак, образ, емблема, але чи може це бути емблемою людини, яка свідома того, що у неї є все, що немає нічого, чого б у неї не було, що це в Гапки є діти, які часто бігають двором. І в цю високу свідомість вкинуто брутальне слово, своєрідний анти-герб: гусак!

Чому не несла такої знаковості в собі фраза Івана Никифоровича, в якій згадуються інші образи: "Поцелуйтесь со своей свиньею, а коли не хотите, так с чортом!", чи не тому, що тема свині була нав'язана Івану Никифоровичу самим Іваном Івановичем, а чорта Іван Іванович відносить до понятійної сфери, а не до сфери образів.

Однак "гусак" - образ, що несе в собі певну емблему, а це вже, як безпомильно вловив Іван Іванович, завдає шкоди його честі: "Как же вы смели, сударь, - закричав тоді він, - позабыв и приличия, и уважение к чину и фамилии (виділено нами - Л. 3.) человека, обесчестить таким поносным именем?"

Психологічно загальмований дією образи, із якою співмірна для нього пропозиція Івана Івановича, Іван Никифорович не усвідомлює знакової суті мовленого ним, тому щиро дивується: 'Что ж тут поносного? Да чего вы в самом деле так размахались руками, Иван Иванович?"

Якби Іван Никифорович зрозумів, що зараз діється в душі Івана Івановича, яку струну він у цій душі зачепив, він би, вочевидь, уважніше поставився до отого вигуку Івана Івановича: "Как! Дворянина?"

Остаточну можливість примирення втрачають сусіди після такого вчинку Івана Никифоровича, унаслідок якого знову залихоманило амбіції Івана Івановича: "Наконец, к довершению всех оскорблений, ненавистный сосед выстроил прямо против него, где обыкновенно был перелаз через плетень, гусиный хлев, как будто с особенным намерением усугубить оскорбление". Іван Никифорович дає зрозуміти Іванові Івановичу, що він наполягає на тій образі (гусак), яку вже завдав своєму опонентові. Й Іван Іванович зрозумів це як і належить; він навіть не виявив "никакого вида огорчения, несмотря на то, что хлев даже захватил часть его земли" - ішлося-бо про більше, тому-то в Івана Івановича серце "так билось, что ему было чрезвычайно трудно сохранять это наружное спокойствие".

Цей "зовнішній спокій" може означати за цієї ситуації лише одне: внутрішню діяльність, із її настанням починаються кардинальні зміни в житті героїв і, основне, руйнується, на що - прогностично - вказує у вступі до повісті Гоголь: "Теперь Миргород совсем не то. Строения другие; лужа среди города давно уже высохла, и все сановники: судья, подсудок и городничий люди почтенные и благонамеренные" - емблема самого міста, складовою частішою якої для миргородців є дружба сусідів Івана Івановича й Івана Никифоровича: "Они такие между собой приятели, каких свет не производил", бо, як висловився Антон Прокопович Пупопуз, "Ивана Никифоровича и Ивана Ивановича сам чорт связал веревочкой. Куда один, туда и другой плетется".

Погляньмо, на чому акцентує у своєму позові до Івана Никифоровича та в "прошении" до повітового суду Іван Іванович: по-перше, що звертається до суду дворянин: "От дворянина Миргородского повета"

- отже, найбільше постраждала ця якість позивача, по-друге, що Іван Никифорович вчинив позивачеві "смертную обиду" "до чести моей относящуюся", "конфузию чина моего и фамилии", по-третє, і тут вкрай важливим є виразний алогізм (на перший погляд) при переході М. Гоголя від теми попередньої фрази до наступної: "назвал меня публично обидним и поносным для чести моей именем, а именно гусаком, тогда как известно всему Миргородскому повету, что сим гнусным животным я никогда не именовался и впредь именоваться не намерен. Доказательством же дворянского моего происхождения есть то, что в метрической книге, находящейся в церкви Трех Святителей, записан как день моего рождения, так равномерно и полученное мною крещение". Насправді Іван Іванович дає цим зрозуміти, що назвисько і його дворянське походження - не лише не сумісні, але й неможливі з огляду на запис - і тут Іван Іванович вдається до найвищого авторитету, того, який має викликати у всіх беззастережну довіру - у церковних книгах.

Саме згадка про метричну книгу, що знаходиться в церкві, дає найточнішу характеристику стану почуттів героя: вони перебувають у такій напрузі, що волають до найвищого в свідомості героя авторитету - авторитету церкви.

За що хоче "син Переріпенка" "сина Довгочхуна" "в кандалы забить и заковавши в городскую тюрьму препроводить, и по сему моему прошению решение немедленно и неукоснительно учинить" - єдине: за "оскорбление моего чина, имени и фамилии", "а паче всего в подлом и предосудительном присовокуплении к фамилии моей названия гусака".

Парадоксальність ситуації, за Гоголем, полягає в тому, що це сам "син Переріпенка" намислив собі це "присовокупление к фамилии". Таким чином письменник унеможливлює розв'язку цієї ситуації: щось змінити в ній означало б змінися самому, а людина, яка вкрай суб'єктивно сприймає, насамперед, себе - й Іван Іванович є цілковитим тому підтвердженням, - змінитися нездатна, тому й примирення "сина Переріпенка" з "сином Довгочхуна" неможливе. Надто, що й Іван Никифорович, акцентуючи на своєму дворянстві: "просит дворянин Миргородского повета", прагне всіляко применшити цю заслугу в супротивника: "называемый себя дворянином, Иван Иванов сын Пере- репенко", "выбранил меня мужицким образом", "сын Перерепенко и происхождения весьма поносного". При цьому Іван Никифорович у своєму проханні до суду - промовистий факт - не забуває про основну причину свого позову до Івана Івановича, тим виказуючи себе з головою: основною, отже, причиною незлагоди між сусідами є саме те, що Іван Іванович "пришел ко мне и начал" "хитрым образом выспрашивать у меня ружье", позаяк "имеет посягательство на самую жизнь мою". Іван Никифорович не каже в цьому разі всієї правди: тієї правди, про яку не довідається ніхто (та яку прямолінійно не проголошує й М. Гоголь): що це зазіхання на моральні підвалини його життя, адже хто він такий - без тих знакових чинників, що зримо виявляють, матеріально засвідчують його, Івана Никифоровича схильність до іншого, вищого, - такого, чого жодним іншим чином не здатний підтвердити його побут. І тому Іван Никифорович цілком щиро каже, що Іван Іванович "имеет посягательство на самую жизнь мою", тобто на її суть, але та суть, у тім-то й річ, може підтвердитися, з огляду на теперішній стан буття героїв - тільки знаково, і витоки цієї знаковості, вважає Гоголь-романтик, лежать у минулому героїв, неспівмірному значенням з їхнім обивательським, нікчемним, заздрі- сливим, пожадливим, дратівливим, підступним сучасним.

Тому і безсилою є спроба помирити сусідів на "ассамблеи" в городничого: Іван Іванович наполягає, що Іван Никифорович зневажив його "чин и фамилию таким словом, которое неприлично здесь сказать", а Іван Никифорович, гаразд не подумавши, знову піднімає з каламутних глибин їхніх взаємин - ні, не просто слово "іусак", а, фактично, те, що здатне стати емблематичним у "чине и фамилии" Івана Івановича.

Гоголь змушує по-новому глянути на поняття родової і станової честі. За що в цьому разі - і то так цупко - тримається Іван Іванович, характеризує Іван Никифорович: "Иван Иванович, сын Перерепенко и происхождиния весьма поносного: его сестра была известная всему свету потаскуха (характерно, що оцінка походження героя розпочинається саме з характеристики сестри, що виявляє алогізм значення такої оцінки - А. 3.) и ушла за егерскою ротою, стоявшею назад тому пять лет в Миргороде; а мужа своего записала в крестьяне. Отец и мать его тоже были пребеззаконные люди и были невообразимые пьяницы"; не менш цупко - з погляду знаковості - за примарну річ - гвинтівку, у якої, за словами Івана Івановича, навіть "замок испорчен", а сам Іван Никифорович, як свідчить його сусіда, "сколько я знаю и другие запомнят, ни одной еще качки не убили, да ваша натура не так уже Господом Богом устроена, чтоб стрелять", тримається й Іван Никифорович. М. Гоголь, отже, вважає це поняття самооманою людини або людей, бо насправді людина має справу завжди зі своєю цінністю за суттю, так само за суттю, за вчинками та вдачею, оцінюючи й інших людей і будуючи на основі цього свої з ними взаємини. Письменник, проте, усвідомлює й інше: те, що ця самоомана потрібна людині, що людина здатна конструювати своє майбутнє лише завдяки тому, що вдається до самоомани. Чи не це демонструє остання сцена зустрічі автора зі своїми героями в миргородській церкві: кожен із героїв тут - осібно від іншого - Іван Никифорович - у притворі, Іван Іванович - на клиросі. І ця їхня відособленість, і цей, на відміну від колишнього, зубожений, знищений вигляд: "старик с поседевшими волосами" - Іван Никифорович, не кращий вигляд і у його сусіди: "Я увидел тогда тошую фигуру. Это ли Иван Иванович? Лицо было покрыто морщинами, волосы были совершенно белые" і, на відміну від літнього сонячного Миргорода, "осень со своею грустно-сырою погодою, грязью и туманом", "однообразный дождь, слезливое без просвету небо" - усе це вселяє в автора повісті біль за своїх героїв, які ще прагнуть ухопитися за життя вірою в те, що "дело решится на следующей неделе, и в мою пользу" - Іван Никифорович та "завтра непременно решится мое дело" - Іван Іванович, але вся історія багаторічного їхнього позову вселяє у читача певність, що цьо-

го не станеться, як і, водночас, переконує в тому, що оцей, останній, заключний етап перебування автора в Миргороді є співмірним із сучасністю - у ній панує ворожість у взаємостосунках людей, непримиренність, звироднілість, які протиставляються колишній дивовижній, здатній зачудувати кого завгодно, дружбі.

Що залишається цьому сучасному: замість дружби - ворожнеча, замість повноти життя - сама його фікція, замість краси існування людини в єднанні з природою - відокремленість людини від життя природи, яка й природою може називатися умовно - "какая-то ненатуральная зелень", - ось із чим покидає розрізнену людину цей світ, здатний вселити саму лише тривогу, саму лише огиду до життя і викликати приплив такої безмежної туги, від якої хочеться на весь світ закричати: "Скучно на этом свете как, господа!"

"Ревизор"

1835 р. була написана, 1836 р. здійснена постановка, а 1842 р. у закінченому вигляді постала п'єса М. Гоголя "Ревизор". Залишаючи осторонь проблему можливої залежності твору М. Гоголя від п'єси Г. Квітки-Основ'яненка "Приезжий из столицы, или Суматора в уездном городе", звернемося до оцінки "Ревізора".

Завдяки цьому творові митця в нашій мові усталились такі вислови: "без царя в голове", "Я пригласил вас, господа, с тем, чтобы сообщить вам пренепреятнейшее известие. К нам едет ревизор", "не было заботы", "в детстве мамка его ушибла", "Оно, конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать?", "хоть святых выноси", "А подать сюда Ляпкина-Тяпкина!", "выносите, святые угодники", "галантерейное обходжение" тощо.

У листі до М. Щепкіна 29 квітня 1836 р. М. Гоголь, надсилаючи в Москву для постановки свого "Ревізора", зазначав: "Все против меня. Чиновники пожилые и почтенные кричат, что для меня нет ничего святого, когда я дерзнул так говорить о служащих людях. Полицейские против меня, купцы против меня, литераторы против меня. Бранят и ходят на пьесу; на четвертое представление нельзя достать билетов" і далі: "Теперь я вижу, что значит быть комическим писателем. Малейший признак истины - и против тебя восстают, и не один человек, а целое сословие".

Драматичним творам М. Гоголя, і найперше це стосується, звичайно, "Ревізора", найбільше притаманне балансування на межі абсурду (у ма- кро- і мікростуаціях, у більш або менш розгорнутих сценічних епізодах)

267 /«ft

або й поза нею. Ця абсурдність ситуації та. відповідно, поведінки не оминає жодного із персонажів твору: вони або самі викликають її (як от наділений найбільшою владою городничий), або мимохіть, не з власної волі, а ВКИНУТІ в жорстко запрограмовану реальність, - змушені цій абсурдності СПРИЯТИ, таким чином множачи її (Хлестаков).

Чому виникає ця абсурдність: чи не тому, що городничий Антон Антонович Сквозник-Дмухановский провокує її блискавичністю своєї переорієнтації, адже в нього "как у человека с грубо развитыми скло- "нностями души" "переход от страха к радости, от низости к высокомерию довольно быстр", і таку ж блискавичну швидкість - а драматичний твір здобувся на безсмертя, почасти, і тим ритмом, який заявлений у діях п'єси, демонструє і Хлестаков.

Спершу Олександр Іванович Хлестаков, або, як каже його служник Осип, "елистратишка простой", переляканий не менше від городничо- го, однак незабаром, ЯКТАНТОН АНТОНОВИЧ Сквозник-Дмухановський, усвідомлює, що ситуація цілковито годиться для того, щоб "завойовувати простір": Хлестаков здобувся вже на добрі умови проживання (в оселі городничого), йому продемонстровано все краще в місті й добре нагодовано, тож коли городничий розпочинає створювати для себе реванш: "В других городах, осмелюсь доложить вам, градоправители и чиновники больше заботятся о своей, то есть пользе. А здесь, можно сказать, нет другого помышления, кроме того, чтобы благочинием и бдительностью заслужить внимание начальства", - Хлестаков не чує його, дослухаючись, радше до свого шлунку, якому до вподоби прийшовся обід із дивовижною рибою. І коли городничий розбалакує про "благочиние" і прагнення "заслужить внимание начальства" - Хлестаков усе ще під враженням сніданку, тому складається враження, що це розмова глухого з сліпим.

Усвідомлюючи, що Хлестаков його не чує, - городничий, проте не ли- ше не вгаває, а і нарощує натиск на Хлестакова: ‘'Иной городничий, ко- нечно, радел бы о своих выгодах, но, верите ли, что, даже когда ложишься спать, все думаешь: "Господи, боже ты мой, как бы так устроить, чтобы начальство увидело мою ревность и было довольно?.." Поминемо в цьому монолозі те, що городничий говорить про себе, добираючи слова найвищого регістру, отже - що незначнішою є діяльність людини, то тим із більшим пафосом вона говорить про себе, як і те, що, облаштовуючи місто, городничий дбає лише, щоб "начальство увидело мою ревность и было довольно", - і звернемося до наступної ноти, ще важливішої для цього монологу: "Наградит ли оно, или нет - конечно, в его воле", й далі: "Ей-ей, и почестей никаких не хочу". Та вже, вочевидь виявляючи розуміння "глухоти" співбесідника, дещо "осаджує" себе: "Оно, конечно, заманливо, но перед добродетелью все прах и суета".

Майстерність драматурга у творі зуміла подати перебіг подій тяк, що кожен із персонажів, проходячи перед нами, не здобувається на те, щоб його дорешти почули. Власне, і система дочування до слів співбесідника відбувається за ієрархічним принципом: якщо Хлестаков, відчуваючи у якийсь момент свою перевагу, дозволяє собі не дослухатися до городничого, то, скажімо, доглядач училищ - як і інші підлеглі - реагує на кожен вислів городничого поспішно; інша річ, що цю свою реакцію (ремарки) вони виявляють затаєно ("в сторону").

До появи дружини городничого Хлестаков ще не переходить межі: він лише дедалі виразніше виявляє свою вдачу: від характеристики свого батька: 'Ведь мои отец упрям и глуп, старый хрен, как бревно" до усвідомлення значення своєї особи: "Я бы ничего и не требовал, как только оказывай мне преданность и уважение, уважение и преданность" і духовних запитів: "Скажите, пожалуйста, нет ли у вас каких- либо развлечений, обществ, где бы можно было, например, поиграть в карты?" Однак із появою Ганни Андріївни та Марії Антонівни Хлестаков нестримно, гарячково, у поспіху обмовлюючись, починає верзти казна-що. Психологічно, гадаємо, це можна пояснити тим, що він бачить перед собою не сильніших - у товаристві городничого він ще не зовсім освоївся - а слабших, до того ж, таких, що не бачили його убожества: нікчемної кімнати, боргів, відсутності права користуватися уночі свічкою тощо. І Хлестакова "понесло": "начальник отделения со мной на дружеской ноге", "хотели было даже меня колежским асессором сделать", "один раз меня приняли даже за главнокомандующего", "с хорошенькими актрисами знаком", "литераторов часто вижу. С Пушкиным на дружеской ноге", "Моих, впрочем, много есть сочинений: "Женитьба Фигаро", "Роберт Дьявол", "Норма" (Тут в одне зливаються назва комедії Бомарше, назва опери французького композитора Мейербера й опери італійського композитора Белліні). "Все это, что было под именем барона Брамбеуса, "Фрегат Надежды" и "Московский телеграф"... все это я написал" (Тут також в одному гурті згадуються редактор журналу "Библиотека для чтения" О. Сенковський - псевдонім Барон Брамбеус, назва повісті Бестужева-Марлінського "Фрегат Надежда" і назва журналу Полевого "Московський телеграф"). "А любопытно взглянуть ко мне в переднюю, когда я еще не проснулся: графы и князья толкутся и жужжат там, как шмели".

І усе це проголошується мовби в екстазі, у нестямі, у якомусь самозабутті, цілковитим експромтом, який увінчує фраза самого-таки Хлестакова: "У меня легкость необыкновенная в мыслях". Не варто зупинятися на думці, що перед нами - завершений портрет негідника. Хлестаков - це і звичайнісінька людина, що опинилася в такій ситуації, у таких екстремальних умовах, коли не лише не володіє цією ситуацією, але й не володіє собою.

269

Чи не найповніше Хлестаков розкривається саме в діалозі з дружиною городничого - тоді коли він, спотикаючись об те, чим і ким є, силкується не бути, а вдавати. І в цьому разі М. Гоголь також цілком точний психолог: людина найповніше виявляє свої якості в устремліннях, у пориваннях, у видаванні бажаного за дійсне. У розмові з дружиною городничого Хлестакову легше тим, що вона, як йому здається, прагне бути обманутою - і він лише "потрафляє" тому прагненню. Підтвердження цьому бачимо і в "мікропроекції": Осип - родина городничого, де, із відповідним рангом, повторюється "макро- ситуація": Хлестаков - городничий. Осип лише "потрафляє" городничому та його рідним, кажучи те, що вони прагнуть від нього почути.

М. Гоголь, таким чином, показує, що людські помилки можливі тому, що люди не чують, не вміють слухати свого ближнього, - вони підходять до нього з тією міркою, яку для нього вже "скроїли", вже створили інші - і цим роблять подвійну шкоду: обдурюють самих себе і морочать, а, власне, змушують обдурювати і тих людей, які, у бажанні того, щоб їх почули, щоб до них прислухались, ладні видати себе за що завгодно.

І хоч Хлестаков не належить до персонажів, які викликають бодай СПІВЧУТТЯ- якттто не інттті позитивні емоції, - він усе ж здобувається на те, що дехто із оточення городничого його почув; зрозуміло, що ця реакція на Хлестакова можлива лише в узурпованій, скаліченій формі - як то з добуванням грошей від судді, поліцмейстера, доглядача училищ, поце- чителя добродійних закладів, поміщиків Добчинського!Т5обчинського

Однак усі вони - разом із городничим, який дає хабара Хлестакову першим: ще коли той мешкає в готелі, - знову спілкуються, так би мовити, "канально" - вони лише висловлюють те, що їм у цю хвилину болить, проте Хлестаков їх не чує, до їхнього голосу не дослухається.

Водночас, дослідники творчості М. Гоголя зауважують, що Хлестаков не належить до категорії шахраїв: усі його вчинки - спонтанні, непідго- товані, (виникають без підготовки, без задуму, у цю мить, і в цю мить реалізовуються), вони ненавмисні, а тому й зостаються нерозгаданими для шахрая-городничого. Саме завдяки цій ненавмисності, навіть коли вдається до неймовірної брехні, Хлестаков - щирий: він діє під впливом місця і часу, він безнастанно імпровізує, саме тому драматург рекомендував акторові, що гратиме роль Хлестакова "володіти дуже багатогранним хистом, який би умів виявляти різні риси людини, а не які-небудь постійні, одні й ті самі". Хлестаков - це "геній ошуканства", однак це не звичайний брехун, а своєрідний митець, що - інтуїтивно - увійшов у роль того, кого в ньому хотіло побачити оточення.

І не випадково драматичний твір завершується німою сценою: усі дійові особи тут ураз почули, і почули не те, що в цю мить їм бажалось, а чого бажалось найменше, проте саме воно виявилося реальністю.

Характерно, що з 1846 p., переживаючи складні духовні порухи, пов'язані зі сприйняттям містичних явищ, М. Гоголь пише п'єсу "Розв'язка Ревізора" і надсилає її в Санкт-Петербург для друку М. Плетньо- ву, а для постановки М. Щепкіну - у Москву. І перший і другий відмовилися виконати прохання митця, і причина, мотивація цього приховується не в різкому протесті друзів письменника, а визначається в листі М. Щепкіна до М. Гоголя, де, зокрема, сказано: "до сих пор я изучал всех героев "Ревизора" как живых людей... Оставьте мне их, как они есть... Не давайте мне никаких намеков, что это-де не чиновники, а наши страсти". І хоч такий розвиток подій і персонажів п'єси сучасники письменника відкинули, - проте настанови письменника, гадаємо, виявились сильнішими від волі сучасників, - адже вони, почасти, закладені уже в самому "Ревізорі", де кожен із персонажів є репрезентантом, по суті, окремої або численних вад, що деформують не лише їх душу, а і основу-основ - духовну структуру суспільства.

"Ситуація "Ревізора" - це протест автора твору проти розчленованості, роз'єднаності світу, що здатен єднатися лише в екстремальну мить. "Ситуація "Ревізора" - це гра, або навіть фальш у людській поведінці, що здатні на якийсь час навіть перероджувати людину, адже, за словами городничого, "справа іде про життя людини": становище в поспільстві, родинне благополуччя, досягнення успіхів на службі. Гоголезнавець Ю. Манн вважає, що "ситуація "Ревізора" для учасників дійства п'єси означає значно більше, аніж відповідальність і стояння один на один із певною людиною - це стояння перед самим "фатумом".

" Мер те і душі" ;ж

Із 1835 до 1852 p. М. Гоголь працював над твором, який у листі до В. Жуковського (28 червня 1836 р. із Гамбурга) охарактеризував так: "Огромно, велико мое творение, и не скоро конец его". Він мав на увазі "Мертві душі", які, за авторською волею, у жанровій характеристиці здобули означення: поема. Припускаємо, що така жанрова характеристика зумовлена пошуком Гоголем позитивних якостей життя, що перемагають, переборюють негативні. Крім того, сюжет твору, за свідченням М. Гоголя, підказав йому О. Пушкін, який із цього сюжету "хотел сделать сам что-то вроде поэмы". Очевидно, притримуючись тієї думки, що "Мертві душі" мали бути поемою, і залишив письменник це первісне жанрове означення. Одним із джерел сюжету

твору став випадок із Харлампієм Петровичем Пивинським, власником 200 десятин землі й ЗО селян і винокурні. Марія Григорівна Ані- сімова-Яновська, розповідаючи про цей випадок, припускає, що саме ця історія дала "Тему Гоголю, який бував у Пивинського, та, крім того, й вся Миргородщина знала про мертві душі".

Дослідники творчості письменника відзначають, що М. Гоголь, непрактична в житті людина, зумів у своїй творчості повернути діло з купівлею мертвих душ вправніше понад усякого пройдисвіта-юриста.

У жовтні 1841 p. М. Гоголь повертається до Петербурга, щоб опублікувати "Мертві душі", однак поема у грудні 1841 р. була відхилена московськими цензорами. Тоді автор вдається до петербурзьких цензорів. Однак то їм ввижалося, що це - висміювання християнських догматів і уявлень про безсмертя душі, то вони здатні були вбачати у творі підрив моралі, утілений, як їм здавалося, у постаті головного персонажа твору - Чичикова. Урешті, за сприяння М. Плетньова та В. Одоєвського, "Мертві душі" були опубліковані: це сталося 21 травня 1842 р.

Заголовок твору проблемний: М. Гоголь думає про відродження мертвого, - надто - якщо це душа. Окрім того, вищої турботи людини, аніж турбота про душу - не буває. У заголовку тору відбилося кредо письменника, усвідомлення ним свого творчого завдання: змагання за відродження душ. Заголовком твору М. Гоголь звертає увагу й на неприродність і ненормальність становища в Росії: купівля людини як товару, що, безперечно, порушувало питання кріпацтва.

Перша частина повісті складається з одинадцяти глав. Така сама кількість передбачалася й у другій частині. Перша глава твору - як- що слідувати за сюжетом - приїзд Чичикова у місто JNJN, друга - шоста: відвідини героєм поміщиків, шоста - десята - оформлення купчих, одинадцята - віп'ї.чп Чичикова.

Відтворюючи приїзд Чичикова в місто NN, оповідач, зокрема, зауважує: "Въезд не произвел в городе совершенно никакого шума и не был сопровожден ничем особенным; только два русских мужика, стоявшие у дверей кабака против гостиницы, сделали кое-какие замечания, относившееся, впрочем, более к экипажу, чем к сидевшему в нем". Коментуючи вислів "російські мужики", Ю. Манн висловив здогад, що уточнення за національністю М. Гоголь здійснив, оскільки писав твір далеко від Росії, зі свого "прекрасного далека". Дослідник С. Венгеров присвятив цьому вислову "російські мужики" окрему главу своєї праці, у якій доводить, що "коли ми подаємо свої закордонні враження, ми звичайно додаємо означення національності".

У системі твору найбільшу увагу привертають його персонажі. У 'Чотирьох листах до різних осіб", характеризуючи твір, М. Гоголь зазначав: "Герои мои вовсе не злодеи; прибавь я только одну добрую чер-

ту любому из них, читатель помирился бы с ними всеми. Но пошлость всего вместе испугала читателей. Испугало их то, что один за другим следуют у меня герои один пошлее другого, что нет ни одного утешительного явления". Письменник визначає стратегічну необхідність у появі в творі саме таких персонажів: "Вследствие уже давно принятого плана "Мертвых душ" для первой части поэмы требовались именно люди ничтожные. Эти ничтожные люди, однако ж, ничуть не портреты с ничтожных людей; напротив, в них собраны черты тех, которьйГсчи1 'тают себя лучшими других, разумеется только в разжалованном виде из генералов в~солдатьГГ,Т\/[не потребно было отобрать от всех прекрасных людей, которых я знал, все пошлое и гадкое, что они захватили нечаянно, и возвратить законным их владельцам".

Героями "Мертвих душ". їхніми рисами та вадами М. Гоголь висміяв вади зображеного суспільства, тим поема набйрає великої смисло- ~вої~ваги та якості. Що засшдчують непромйн^ьність ХИСТУ її автора.

Спадпщна М. Гсгголя - із наявними в ній українськими реаліями та ментальністю - належить і українській, і світовій літературам. Зображені характери та проблеми, підняті в його творах, мають цінність для всього людства.

.:І

МБТЛИНСЬКИЙ АМВРОСІЙ ЛУК'ЯНОВИЧ (Могила) (18 14-1870)

Виходець із козацької старшини, батько А. Метлинського зумів дати синові освіту спершу в с. Сари, далі - у Гадяцькому повітовому училищі та в одній із Харківських гімназій, опісля - в Харківському університеті. Закінчивши навчання в університеті, А. Метлинський посідає місце помічника бібліотекаря університетської бібліотеки та працює над магістерською дисертацією, після захисту якої 1843 р. стає на шість років професором російської словесності в Харківському університеті, а 1849 p., захистивши докторську дисертацію, отримує посаду ординарного професора Київського університету, на якій перебуває до 1854 р. Опісля на нетривалий час А. Метлинський знову повертається до Харкова, певний період життя мешкає у Женеві, потім остаточно оселився у Ялті, де і скінчилось життя митця.

Центральне місце у літературній спадщині письменника посідає книга віршів "Думки і пісні та ще дещо" - 1839 p., переробки з якої увійшли до складу "Южного русского сборника" - 1848 p.

Упродовж усього життя митець вивчав народну поезію. Записи народних пісень лягли в основу збірника "Народные южнорусские песни" - 1854 р. А. Метлинському належать і наукові дослідження

"Заметки относительно южнорусского языка" - 1839 р., "Речь об истинном значении поэзии", 1843 р., "Взгляд на историческое развитие прозы и поэзии", 1850 р., де вчений подає цікаві спостереження над розвитком українського поетичного і пісенного слова; він є автором передмов до "Южного русского сборника", 1848 р. і збірки А. Боровиковського "Байки і прибаютки", 1852 p., що доповнює його портрет дослідника літератури.

Основний настрій поетичної творчості А. Метлинського - туга за втратою національних святинь. Мотив "національної туги" зумовлює і характер псевдоніма поета - могила. Дійсність - твердить письменник - знищує найсвятіше, заповідане минулим: у невідповідності колишньої слави рідного краю і її занедбаності в сучасному поет вбачає загибель для народу, його мови тощо.

Система образів поета-романтика вибудувана на протиставленні двох епох: епохи розквіту козацтва та національної слави України й епохи їхнього занепаду.

Поетична збірка А. Метлинського "Думки і пісні та ще дещо" невипадково розпочинається із наукового дослідження "Заметки относительно южнорусского языка". А. Метлинський вважав мову тим стабілізуючим чинником, який дає значний імпульс народу в його існуванні. Але письменник - з огляду на становище, у якому він осягає Україну - бачить загибель української мови, яка "із дня на день забувається і замовкає", і поет сподівається лише на те, що тужні пісні донесуть її до нащадків.

У дев'яти "Замітках" А. Метлинський подає міркування щодо фонетичних особливостей української і російської мов, використання займенників як часток, полегшення правопису; дослідник розмірковує над походженням української мови, визначає її спільні риси з німецькою, сербською, хорватською, церковнослов'янською мовами, простежує за розвитком української мови в літописах.

Поетична творчість А. Метлинського системою художніх образів постійно обернена до теми родини, козацького побратимства і творчої особистості - це ті три головні моделі образів, що виділяються у спадщині письменника, живлять поетичну творчість митця.

Серед основних тематичних напрямів творчості поета знову є можливість виділити три основних: звитяжне козацьке життя (розглянуте в ракурсі часової парадигми романтиків), співвіднесення людини та поспільства, морально-етичних пріоритетів людини. Ми розглянемо основні якості поезії А. Метлинського згідно з її образною та тематичною системами. Із-під пера митця з'являються такі поетичні твори, що їх - за всіма ознаками належності до жанру - можна зарахувати до розря-

275

ду балад - віршових творів на героїчну, легендарну або казкову тематику. Образно-тематична система цих творів дозволяє з певністю характеризувати їх як поезії, основу яких творить рвучкий, рвійний жест, порив, а можливо, і прорив в іншу сферу: А. Метлинський завжди в дорозі: від наявного, здатного викликати саме лише невдоволення, до якихось знакових моментів ("життя козаче") або до особисті- сних важливих для поета первнів життя українського народу - "гетьман", "гайдамака", неодмінно пов'язаних з історією.

Поезія А. Метлинського - наскрізь історична: історичними є теми й образи, врешті, тісно співвіднесеним з історичними реаліями буття українського народу є саме художнє мислення поета; останнє дозволяє не лише співвідносити його творчість, скажімо, із поезією М. Костомарова, але й зауважити як характерну рису творчості митця. Поезія А. Метлинського - розмислова, це поезія думки - тож назва поетичної збірки Метлинського "Думки і пісні та ще дещо" - невипад- кова. Це думка і в іншому сенсі: думкою називалися пісні, створені народом для співу під акомпанемент кобзи чи бандури; водночас це особливого тематичного плану твори: зазвичай в основі їх - історична дійсність, реальний факт буття чи цілого народу, чи окремої в ньому особистості. Так - уже самим заголовком збірки - А. Метлинський точно визначив образно-тематичний ареал своїх творів, їхню жанрову структуру, а також охарактеризував себе як митця, закріпивши за собою статус носія притаманних українському етносові традицій, що являє, по суті, програму творчості письменника.

Твори збірки надаються до класифікації за тематикою: козацьке минуле, морально-етичні категорії - як орієнтири для гармонійного співіснування людей у суспільстві, питома етнічна культура - як виховний чинник і запорука морального здоров'я українського народу та за системою образів - бандурист, козак, сирота, що дозволяє зарахувати А. Метлинського - за характером стильового напряму - до українських поетів-романтиків.

А. Метлинський не тільки поет рвійного, рвучкого жесту, але й поет крайнощів, максималіст: усе або ніщо, ідеальне або варте зневаги: "козачая смерть" або "гуляка". Ця максима логічно закономірна в його творчості: із романтичними поглядами у свідомість творчої особистості першої половини XIX ст. стрімко входить відчуття незвичайності, небувалості того, що надається до фіксації - у світі й у співвіднесеності самототожностей довколишнього світу й світу людини. У поета цей світ виразно етнічно маркований: його важливими компонентами є реалії козацько-селянського побуту України. Система поетичних образів А. Метлинського формується в річищі національних реалій: це предмети та явища буття, що характеризують саме життєвий світ українця. При цьому посутнім є те, що певні образи в А. Метлинського переростають у символи: "Бандура" - назва однойменного вірша - для нього не лише музичний інструмент, але й доля української пісні та втілення докору сучаснику в тотальному забутті визначних прикмет минувшини. Бандура перетворюється на своєрідну призму, крізь яку А. Метлинський бачить і "старого коза- ка-співаку", й образи, що їх колись оживляв своєю грою на бандурі та співом-згадкою про них бандурист. Завершальною думкою твору є туга за тим, що кудись подівся "старий співака", відходять у безвість знакові явища культури, кане в безвість дивовижна сполучуваність слова-співу-дії-пам'яті-слави, умирає цілий пласт життя. Із ним відходить у минуле і знаковий код: суть його не в предметних якостях, а в позаматеріальних чинниках, що є основоположними для існування народу.

Уболіває А. Метлинський і з того, що вже "не чувати дідівської мови" - вірш "До в а с ", і закликає свого героя не зрікатися колишньої вольниці, не забиратись у "панські хороми", бо є вища мета вжитті козака: "...під конем трощити ворогів наших невірних проклятії кості". Найбільшу зраду (вірш "Зрадник") А. Метлинський убачає у тому, хто покидає рідну сторону. Образи родини й України у творі зливаються. Зраднику адресує поет своє застереження та прокляття: "Хто свою віру, хто край свій покине, хай той без роду на чужині згине", "Бо він од себе долі не знатиме", "сам він до себе в пущі тікатиме", "Йому пісня в серце вогнем горітиме".

Батько ліричного героя поезії "Степ " не "висоті могили", бачить у степу, а тих, "хто тут бився, в степу мчався", і мертвий спис - "давно вже костей він не ламає", ним змітають павутину.

Складно архітектонічно та сенсово вибудуваний вірш А. Метлинського "Козак, гайдамак, чумак", у якому заспів обрамлено монологом кожного з героїв. Якщо першого, носія волі, дівчина благословляє обороняти "мати-Україну, й мене, її доню!", то другий вже обстоює власну волю, а третьому дістається лише горе.

Міфічним велетом бачиться А. Метлинському козак, що, "де стане - і земля там потане", що, "де гляне - і трава там зов'яне"; він "перескакує гору й байрак і на вражі полки сипле кару і жах". Та в сучасному "вже не грає козак на коні", "вже не стогне земля од копит" - "Ні! Козаченько найкращий поліг".

Усе загинуло із загибеллю козацтва - тужить А. Метлинський - і там, "де недавно козак гомонів, Його кінь тупотів" - тепер "Там тихо по білому степові сивий Туман розлягається". Діалог сина і батька

277/Ь*

у вірші "Козача смерть" - це високого душевного болю поминальне слово над ними самими - полеглими в цьому степу, политому козацькою кров'ю і вкритому чорним воронням.

До постійно повторюваних в А. Метлинського варто зарахувати образи сироти, вітру, церкви, козацької зброї, коня. Образ могили у поета розкривається в кількох іпостасях:

- як образ-символ ратної звитяги у боротьбі козацтва з ворогом;

- як образ-символ пам'яті: те, що давно минулося і сполучене з добром, - це пам'ять, сполучуване зі злом викликає непам'ять;

- образ-символ слова;

- образ-символ, що забезпечує виокремлення, індивідуацію, підкреслення особистісного чину;

- образ-символ потуги, потенції народу, опора його сил, снаги;

- образ-символ приховування індивідуальної сили, що долею співвіднесена з чужиною;

- образ-символ надії.

У кількох етапах прочитується в А. Метлинського й образ степу; він є:

- ареною подвигу козацтва;

- скарбівницею таїни минулого;

- чинником, що покликає до життя активізацію природи;

- прихистком для загиблих;

- носієм вісток, вістуном;

- простором, де здійснюється своєрідне посмертне тривання героя;

- чинником, що - після завершення буття - забезпечує нову якість буття;

- суб'єктом і водночас об'єктом поминальної учти.

Перебуваючи в співмірному йому часі та просторі, поглядом

А. Метлинський завжди сягає минулого: майбутнє радше визначається як віртуальна антитеза того, минуло. Сучасне для письменника є своєрідним майданчиком, із якого він розглядає давнє, роздумує над ним. Усе, що визначається для А. Метлинського в сучасному - є тим, що викликає застереження, осторогу ("До вас", "Зрадник") і, врешті, несприйняття.

Минуле в А. Метлинського несе із собою такі непроминальні цінності у житті людини й народу, як:

- слава (що здобута звитягою, подвигами, подоланням ворога);

- краса життя (в історичній та побутовій ознаках існування людини і народу);

- історичне надбання, що виступає найчастіше в певних образах- символах або уособленнях: могила, кінь, степ;

- особливе географічне поле, підсоння, що дозволяє людині максимально порівнятись із ним, найповніше розкрити свої здібності;

- незбагненність, таємниця, що володіє особливою магнетичною силою - "Бандура", "Сон", "Сила";

- точка відліку, до якої прирівнюються інші реалії життя - часові та просторові ("Козак, гайдамак, чумак", "Чорна", "Козак та буря");

- віра в первородну силу і красу людини, що дозволяє їй, людині, самоутверджуватися в сучасному ("Кладовище");

- запорука тривання:

Так і згадаємо про дещо ми, братця,

Щоб воно з нами шуміло, гуло І гуркотіло, стогнало, ревло...

- символ невідбутності певних якостей життя;

- символ постійної антитези у самому сенсі буття (фізичний його план; буття - небуття; добро - зло; радість - смуток);

- символ тісного родинного зв'язку: ("Степ", "Бабусенька", "Сила").

Творчістю А. Метлинського українська література на певному етапі свого розвитку визначає бачення ролі історії України у формуванні свідомості особистості. Самобутні вияви національної дійсності у творчості А. Метлинського, представника Харківського осередку поетів, стають предтечею характеристики етнотипу в пізніших романтико-історичних творах українських митців, у найвищому регістрі - у Т. Шевченка.

ЗАБІЛА ВІКТОР МИКОЛАЙОВИЧ

(1808-1869) ; .

, 1 9 І »..? ? -f* -l.'YV !. і і. гг> V. , ,• ?

Народився на хуторі Кукуріківщина, що на Чернігівщині. Навчався в Ніжинській гімназії вищих наук, але, не закінчивши курсу, пішов на військову службу, де перебував з 1825 до 1834 pp., а згодом назавжди повернувся в рідні краї.

На початку 40-х pp. XIX ст. опублікував збірку, куди увійшло 19 творів. Окремі поезії надруковані в альманасі "Ластівка", 1841 р. 1906 р. вийшли дві добірки митця: "Співи крізь сльози" з передмовою І. Франка, опублікована у Львові, й Твори Віктора Забіли", із передмовою В. Миров- ця у журналі "Киевская старина" (№ 5-6). Твори В. Забіли здобули популярність завдяки тому, що були покладені на музику М. Глинкою. До своїх творів В: Забіла й сам писав музику та виконував їх під акомпанемент кобзи. Завершив життєвий шлях поет 1869 р. у Борзні.

У поетичній творчості В. Забіли переважає тема кохання. Почуття до милої, із якою його розлучили, змусивши її одружитися із заможним сорокалітнім удівцем, спонукало В. Забілу виповісти у поетичних рядках свій біль, стати поетом. Кращі ліричні твори митця перейняті глибоким смутком і пристрасним почуттям, загальний тон лірики мінорний. Коханій дівчині, із якою його розлучила майнова нерівність, виповідає поет своє палке почуття у віршах "Два вже літа", "Соловей", "Поуз двір, де мила живе", "Ой коли б хто знав". Інтимними настроями, вирішеними в загальнолюдському плані, перейняті поезії "Не щебечи, соловейку", "Гуде вітер вельми в полі", "Голуб".

Соловейко та його спів - поезія "Соловей" уВ. Забіли уособлюють вищий вияв краси і досконалості світу, родинного в ньому щастя. Поет живе разом із своїм горем: "Довго й чутки вже не маю Про милу дівчину". Поетове існування сповнене туги та сліз за милою, тож він закликає соловейка розважати тих людей, "Котрі веселяться", які здатні сприймати його пісню як радість: "Вони піснею твоєю Будуть забавляться". Собі ж поет, якому соловейкова пісня "Душу роздирає", просить у долі лише вістуна смерті - пугача: "Нехай стогне коло мене да смерть возвіщає" - адже без милої немає у нього на світі життя.

У поезії "Гуде вітер вельми в полі" В. Забіла звертається до одного з найуживаніших образів українських романтиків - образів вітру й козака. Вітер у В. Забіли уособлює руйнівну силу і можливість перемін, тому козак закликає його: "Одірви ж од серця тугу, Рознеси по полю!". Якщо ж і ця неймовірна сила природи, яка реве, ліс ламає, "по морю хвилі гонить", "степом людей замітає", нездатна зарадити козакові, розраяти його туїу, то, благає козак, хай вона кине його в море, щоб разом із козаком потонуло і його горе.

Внутрішній світ ліричного героя В. Забіла співвідносить із верховними силами природи, однак почуття героя творів поета виявляються дужчими від найбільших сил природи.

Суспільні явища та їхній вплив на долю ліричного героя поет відтворює у поезіях "Сирота", де сирітство розглядається як образа людині, завдана суспільством, у творі "Маруся", - тут В. Забіла порушує тему рекрутчини, а також у сатиричному творі "Зовсім світ перевернувся", де поет з гіркотою констатує, що "Кривда (тому, що "Кривда з грошима" - А. 3.) всюди на покуті, А Правди чортмало". Тема правди - як суспільної справедливості та філософської категорії, розвиваючись у творчості українських поетів-романтиків, вершини свого вияву сягає у творчості Т. Шевченка.

Віктор Забіла, на відміну від його сучасників-поетів М. Костомарова та А. Метлинського, як зазначає Є. Кирилюк, "ближчий до реального життя", його творчість відзначається "більшим наближенням до народних пісень, особливо пісень про кохання".

Поет має "своєрідне і оригінальне обличчя поета-лірика", - Є. Кирилюк; творчість його цінна тим, що, репрезентуючи Київський осередок митців, творила частку "того літературного оточення, у якому розвивався геній" одного з найбільших поетів світу - Т. Шевченка.

ivi!

281

Народився у м. Слов'янську. У 1841 р. закінчив навчання у Харківському університеті. У студентські роки з'являються перші поезії М. Петренка. 1841 р. в альманасі "Сніп" опубліковано сім віршів поета; згодом твори митця друкуються в альманасі "Молодик" (1843). Його життєвий шлях завершився близько 1862 р.

У творах М. Петренка постає - як вияв суспільної причетності героя - світова скорбота. Поет прагне сягнути надхмарних висот, щоб так заявити протест проти бездуховності суспільства.

Для поезії М. Петренка характерний культ почуття: "Тебе не стане в сих місцях", "Туди мої очі, туди моя думка", "Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче", - цим суб'єктивна лірика митця відрізняється від творчості Т. Шевченка, у якого визначена "концепція громадянина, що себе, своє життя і свою творчість віддав загальній справі" (Ю. Шерех).

Найвиразніше романтичні засади поета постають у творах "Минулися мої ходи" і "Небо".

Поезія "Минулися мої ходи"- зразок ліричного твору, у якому поет виповідає переживання жінки від імені ліричної героїні (такі ліричні твори у спадщині Т. Шевченка названі М. Рильським "жіночою лірикою"). Для героїні почуття до "милого, чорнобривого", який її "На лихо, не любе", творять завершений і багатоскладний світ, - нехтування коханого цим світом завдає не лише нестерпних мук дівчині, а й позбавляє її життя сенсу; воно перетворюється для неї на горе, якому може зарадити лише "вінець", "могила" або "чорне море".

У поезії "Н е б о" антитетичними є два світи: неба і землі. Світ неба відкриває для особистості горизонт надії, дозволяє "Шукать собі долі, на горе привіту. І ласки у зірок у сонця просить", - світ землі змушує ліричного героя констатувати, що він - "чужий у людей": так одиничне проектується на категорії загального, вселенського масштабу, найвищою із яких стає безмежний обшир неба, у якому тільки й може ліричний герой звідувати щастя-долю, розраду в горі та ласку від сонця й зірок.

Поезія сповнена туги ліричного героя, що поривається до кращого, і водночас щему від того, що ці поривання становлять іще одну невід- бутність у житті знедоленої людини.

Щирість і напруга почуття ліричного героя поезій М. Петренка усувають часові перепони, - почуття поета промовляють до нас по- сучасному, стаючи гарантом постійної уваги читача до поетичної творчості М. Петренка, представника Харківського осередку поетів.

Хутір Убіжище поблизу Пирятина, де в родині колишнього штаб- ротмістра народився письменник, стане згодом своєрідним епіцентром його мистецьких роздумів. 1825 р. Є. Гребінка закінчує Ніжинську гімназію вищих наук, де написані його перші поетичні твори, а з 1834 р. живе і працює в Петербурзі, поєднуючи спершу службу в Комісії духовних училищ, а згодом - діяльність викладача у Дворянському полку, у Другому кадетському корпусі, в Інституті корпусу гірничих інженерів, у Морському кадетському корпусі з літературною працею.

1834 р. виходять друком збірки байок Є. Гребінки - "Малороссийские присказки", куди увійшло 27 творів, що їх П. Куліш згодом оцінив так: "Коли рівняти їх до сусідньої словесності, то навряд чи є в їй кращі приказки од Гребінчиних, а тільки що московські дзвони голосніші од наших".

1835 р. альманах "Осенний вечер" започатковує публікацію прозових творів письменника - згодом автора численних оповідань, повістей і двох романів.

1847 р. Є. Гребінка своїм коштом відкриває в с. Рудки Лубенського повіту парафіяльну школу, у якій два вчителі навчали 15 учнів.

За волею митця, по смерті він повернувся до рідного Убіжища.

спадщина і ч

Байкарськими творами Є. Гребінка здобув собі славу визначного українського байкаря.

Байкарські традиції, перш за все Г. Сковороди, митець розвиває шанобою до найвищих моральних якостей співвідносними темами байок, образно-символічним рядом байкарських творів, співвідношенням оцінки суспільних якостей певного життєвого середовища та морально-етичних категорій героя твору.

Позбавлена слушності позиція тих дослідників байок Є. Гребінки, які зважають на лише один аспект певного байкарського твору письменника. Найчастіше, зрозуміло, виділяється в ідейно-естетичній тканині твору суспільний аспект за відсутності уваги до морально- етичного. Так, при погляді на байку Гребінки "Ячмінь" впадало дослідникам у вічі, що тут "народне судження переноситься у соціальну площину: повні колоски - це селяни-трударі ("схилилися униз, Мов ми, неграмотні, перед великим паном"), а "прямії колоски Зовсім пустісінькі", що "ростуть на ниві даром", порівнюються з волосним писарем, представником експлуататорських класів, який "голову до неба зво- лить драть". Те саме бачимо і при оцінці байок "Будяк да Коноплино- чка", "Школяр Денис", "Рибалка" тощо.

За такої пильної уваги до соціального свідомо нехтується морально-етичний аспект: адже, як от у байці "Ячмінь", відомо, що поведінка змістовно наповнених людей виразно відмінна від поведінки тих, хто внутрішню порожнечу і нікчемство зовні прикриває пихою та позірним лоском.

Байка - якщо це твір належить митцеві - повинна утримувати в рівновазі обидва художньо-ідейні чинники: і суспільний, і мо- рально-етичний; втрата одного із них, як втрата рівнодії, позначиться на художній вагомості та гармонії художніх якостей твору. Отже, нехтування одним із двох чинників художньо-естетичної структури тексту, зокрема байкарського твору, має бути, по суті, сигналом до того, що архітектурна споруда твору не склалася як гармонійна цілісність.

Однак у тім то й річ, що в байкарських творах Є. Гребінки завжди наявна гармонія між двома художніми планами: морально-етичною та суспільною візіями життя. Цією засадою маємо керуватися в оцінці художніх якостей кожної байки письменника. "Безпосереднім чуттям художника, - підкреслює, зокрема М. Зеров, - Є. Гребінка зрозумів усю штучність байки, непристосованість її до оформлювання вражень біжучого життя, а тому й став на шлях послідовного руйнування цієї

С=?К 285 /Ь*

умовної і тісної форми. Новочасна байка в її класичніи Лафонтенівсь- кій формі, не вважаючи на значну повноту алегоричного оповідання, заховує все-таки певну рівновагу між наративним (оповідальним) і дидактичним (навчальним) елементами".

Морально-етичні та суспільні чинники тісно поєднані у поведінці персонажів байки "Ведмежий СУД".

Наявне у кожній байці письменника критичне ставлення до всього, що заслуговує на осуд у житті, здобувається на гротескний вияв саме в байці Гребінки "Ведмежий суд". Кожен штрих у портреті персонажів твору підтверджує насаджуваний цими персонажами алогізм: ситуації, моралі, життя.

У заголовку байки виділяється, що суд був "ведмежий", на цьому акцентується і в творі:

Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.

Давай вони його по-своєму судить.

Саме тому пей суд - ведмежий.діо здійснюється: він не за певними законами, а "по-своєму" ^згадаймо приказку: "ведмежа послуга" - тобто це те, що є антитезою послуги), виявляючи тим не лише антигу- манну якість суддів, але й поспільства, у якому очевидні хижаки, злочинці стають вершителями доль цілковито безневинних і морально благополучних трударів-всілів.

Є. Гребінка не вказує у байці на якийсь просвіток для Вола, надто :нерівні змагаються сили: "Ведмідь сердито став ревіть", "Вовки завили"; і коли "Віл щось почав був говорить", - його мову на самісінькому початку брутально урвали: "Да судді річ його спочинку перебили", бо вирок волові ці судді винесли так само одразу, і винесли беззапеля- ційно, адже Віл, на гріх собі, "ситенький був".

|ІЄ-менщ-брутаАі»ною й ошуканською є і сітепя винесення вироку, в якій Волові приписано зізнання у злочині: "Віл признався попелас- тий1г_(згадаймо, що судді не дали йому і слова сказати, "річ його спочинку перебили"), а, по-друге, навіть у цьому сфабрикованому зізнанні відсутня стаття злочину: "їв сіно, сіль, овес", - тобто здійснював лише необхідне для підтримання своєї життєдіяльності. Саме в цій позиції найвиразніше лунає нота цілковитого, безпросвітного безправ'я особистості в середовищі, де влада належить хижакам. І що безконтрольніші хижаки, тим жорстокіша та потворніша їхня сваволя: Є. Гребінка зумисне наголошує на цій безмірній, непотрібній і невиправданій жорстокості. Вола хижаки не просто з'їдають, а, насолоджуючись, здобуваючи втіху не лише в несправедливості, але й у фізичному терзанні живої істоти, дістають особливу насолоду саме від очікуваної фізичної розправи, акту цілковитого їхнього торжества:

... четвертувать

І м 'ясо розідрать суддям на рівні часті.

У хижацтва, підтверджує сюжетом байки "Ведмежий суд" Є. Гребінка, потворне обличчя, проте не менш потворним є уявлення Ведме- ^дя^та_ Вовків про справедливість, рівність: рівність тут розуміється лише як рівна здобич, а не рівність живих істот у їхніх правах на FUTTg рівність перед Богом.

Є. Гребінка переконаний, що судити когось, щось можна, лише усвідомлюючи, що кожен рівний перед Законом, що Закон повинен бути єдиним, чинним для всіх, що Закон повинен відповідати правовій основі життя. Таким чином, як бачимо, горе-судді у байці "Ведмежий суд" самі є найпершими і найбільшими порушниками того_ідр відповідає правовій основі життя. Беззаконня не повинне судити Закон, - ось позиція Гребінки-громадянина. Суддям, які стоять на сторожі законів суспільства, самим найперше слід жити і діяти за законами, а не за хижацькими принципами, виявляти мудрість в осяганні суті правочинного у житті, а не бути цілковито засліпленими жадобою й зажерливістю.

Отже, правові чинники життя Є. Гребінка неодмінно пов'язує з морально-етичними; несправедливість вчинків правової ланки суспільства породжена морально-етичним пароксизмом у житті суспільства, але вона ці морально-етичні та правові надуживання і породжує. Отже, на думку митця, це коло замкнене й розімкнути його спроможне єдине - справедливість, усвідомлення істинної рівності.

Показовим у цій байці Є. Гребінки є і закінчення твору: винагорода тому, хто став призвідцем суду над Волом - Лисичці. Очевидно, Лисичка розраховувала на чи не найбільший куш, адже Лисичка подала у суд таку бумагу,

Що бачила вона, як попєластий Віл На панській винниці пив, як мошенник, брагу, їв сіно, і овес, і сіль.

Однак дістається їй найменше; судді присудили Лисичці ж ратички оддать.

У цьому - ще один виховний момент твору: цим Є. Гребінка гггаер- джус, що на чужому горі нажитись годі; призвідець до чужого горя чужим горем накликає-біду й на себе, спричиняє свою катастрофу. Для Лисички ця катастрофа є моральною, яка залишиться з нею на все її життя, тож, по суті, доля Лисички так само незавидна, як і доля Вола, - наголошує заключним акордом байки письменник.

Як бачимо, у байці наявні кілька замішених кіл: правове взаємопов'язане з морально-етичним, суспільна, станова нерівність не може породжувати гармонію почуттів; призвідець біди є водночас жертвою і сам, заручником заподіяної біди. Письменник зумисне показує цю систему в цілковитій замкненості: саме така замкненість, на думку Є. Гребінки, таїть у собі якості самознищення, загибелі від самої себе.

287

Ситуація банки "Ведмежии суд" може своєрідним кліше накладатись на різноманітні моделі людського життя, але, якщо таке накладання можливе, - автор застерігає проти такої моделі життя.

У байці "Ведмежий суд" Є. Гребінка представляє, по суті, цілу програму суспільно-правового й індивідуального існування, яке, на його думку, повинно здійснюватись за тими приписами життя, що не мають нічого суперечливого з одвічними, незайманими цінностями.

Кращі байкарські твори Є. Гребінки позначені лаконізмом і водночас вражають масштабністю бачення тієї чи іншої сфери життя. Дидактичний пафос байки письменника завжди закодований у позитивні й дуже доступні для сприйняття образи, як бачимо це в байці ЛІТ пі єни ця".

Цей твір, як і байка "Ведмежий суд", ґрунтується не лише на повчально-виховних, але і на філософських засадах. У байці "Пшениця" Є. Гребінка прагне дошукатись істинних цінностей життя і вбачає їх у величі простоти.

Одвіку в найвагомішому духовному пласті кожного народу ця категорія була визначальною; на основі її примножувались і створювались істинні, найдовершеніші цінності життя. Простота в уяві Є. Гребінки - це не недовершеність, а відбір щонайвагомішого, істинного, відмова від усього привнесеного, що є "полова навісна", яка "пливе собі по хвилі".

Митець своїм твором змушує читача замислитись: чому оте "щонайкращеє зерно" пірнає, "пішло на дно", сховавшись од ока, натомість полова прагне потрапити на очі.

Істинна доброчесність, на думку Є. Гребінки, і в цьому він іде за традиціями сприйняття явища в Біблії та у творах українських письменників (згадаймо життєву позицію І. Котляревського, Г. Квітки- Основ'яненка, Т. Шевченка), - повинна бути непозірною, інакше вона не зможе виявити себе тим, ким є за своєю суттю. Цією байкою Є. Гребінка належно означує і свою життєву позицію.

Водночас у байці "Рожа да Хміль" автор рішуче відмовляє "дядькові" у праві рівнятися з "письменними":

З письменними по чарці да по парці Останній шаг витрушує шинкарці.

Рівняться з ними нам сам Бог не позволя:

То, сказано, - пани, щоб день у день гуляли,

А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли.

Чи правомірною є така упередженість письменника проти того, щоб людина змінювала станові сфери, маючи можливість переходити - відповідно до майнового цензу - з "дядька" до "пана". У цьому баченні явища, у цій позиції Є. Гребінка, до слова, не поодинокий, що підтверджують традиції української літератури: згадаймо байку

Г. Сковороди "Голова і Тулуб", мораль якої, або, за Г. Сковородою, "сила", зводиться до тези: "Народ повинен своїм володарям служить і годувати їх", та "Олениця та Кабан", "сила" якої розпочинається словами: "Годі начудуватися з дурнів, що вельми зневажили й відкинули чистий та безцінний бісер добродійства лише для того, щоб продертися до чину, зовсім не спорідненого собі".

Однак тільки далекому від розуміння суті явища може здатися, що це - проповідування станової заданості, станового розмежування лише згідно з волею верховною, яка нехтує власне волевиявленням людини, що це - відкидання права особистості на свободу творити власний життєвий шлях, втручатися у формування власної долі відповідно до власного розуміння та сприйняття цієї долі. Закидів Є. Гребінці у суспільній індиферентності та у становому консерватизмі, становій корпоративності не бракувало у вітчизняних дослідників творчості письменника, тому варто звернути уваїу на інший момент, який при цьому опускався (окрім таких чинників, як середовище, виховання, освіта, що сформували митця). Найважливішим при цьому, гадаємо, є те, що Є. Гребінка замислюється над тими морально-етичними якостями, які є найвищою винагородою людині в житті.

Ураховуючи це, усвідомимо не момент станової, суспільної індиферентності письменника, а його чітко виявлену позицію, із якою годі не погодитись: істинна цінність особистості - не у становій причетності, а в дотриманні тією особистістю морально-етичних вартостей життя.

Керуючись високоюПиораллю особистості, яка бачить істинні цінності в праці та в усвідомленні свого - відповідно до праці - місця в суспільс- тві, Є. Гребінка у ЬаицР'Рожа да Хміль" скептично сприймає "дядечка" Охріма, який "побратав з панами", і тим накликав лихо на своіб голову, бо пани, "мов сарана", стали жити на його добрі (таким чином, визначальною рисою панів зображено паразитування, що гідне всілякого осуду) і, що тим прикріше, змушували байдикувати і дядька Охріма - тоді, коли "хліб давно у полі половіє". У настанову дядькові письменник наводить приклад із життя Червоної Рожі, до якої приятель-Хміль за гілку зачепився,

І трохи згодом глядь - всю Рожу оповив.

І бідная вона змарніла,

Поблідла, далі пожовтіла;

А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.

Дядько Охрім у байці "Рожа да Хміль" найбільше не тим турбує Є. Гребінку, що побратав з панами", а тим, що при цьому в дядька у хаті безнастанно "чарка катержна ГУЛЯЄ ПО СТОЛІ", ЩО~

Тим часом хліб давно у полі половіє;

Його і птиця б'є, і вітер марно сіє;

А дядько мій гуля!

А також тим, що наївний, простодушний Охрім Останній шаг витрушує шинкарці.

Чому так суворо визначає своє застереження Є. Гребінка Охріму, щоб той не "побратав з панами"? Гадаємо тому, що в це слово "пани" письменник вкладає той цілком негативний зміст, яким наповнював це слово народ. "Пани" в байці "Рожа да Хміль" - це уособлення тих людей, що переродилися своїми морально-етичними якостями в бік заперечення, зуживання, відкидання тих якостей: і своєю поведінкою, і штибом життя в цілому. Пан - погана людина - нелюд стають у цій байці Є. Гребінки, властиво, синонімами. Погляньмо на їхні риси:

Ти з благородієм сидиш запанібрата І чарка катержна гуляє по столі.

Чи то в село лихий примчить якого Паничика, мовляють, судового - Та сарана живе на твоєму добрі.

Або і возний сам, червоний ніби квітка,

Деньків по п'ятеро кружляє у тебе.

Отже, пани - це ті, хто добре знається з чаркою, це "сарана"; негативним у цьому разі є і слово "червоний" у зображенні зовнішності пана, підкреслення того, що пани здатні лише на гультяйство, яким завершується ця характеристика:

То, сказано, - пани, щоб день у день гуляти.

Таким чином, застереження Є. Гребінки до дядька Охріма перейняте тривогою за те, щоб не переродилися, не виродились у нелюдські (а, отже, в панські) якості вдачі, духовні якості Охріма. Письменник воліє, щоб поганий приклад, поганий штиб життя, якою б личиною він не прикривався, не став взірцем для недосвідченої людини, неспроможної розпізнати істинну суть явища, коли його мерзенність прибирає звабливий вигляд.

Філософська засада байки - у пошуку особистістю істинних, а_не позірних доброчесностей існування; істинні цінності життя в уяві Є, Гребінки пов'язані з працею, всупереч гультяйству, - у продукуванні цінностей життя, а не в споживацькому їхньому поглинанні,

у незахланному, незаздрісливому ставленні до чужого и повазі до набутого власного працею, а не віднятого, захопленого у когось.

—Водночас митець проти узурпування доброти, поступливості, проти загарбання того, що тобі не належить. Твір виділяється серед інших байок Є. Гребінки тим, що в заключній частині поєднано мораль і притчу. На перший погляд, перед нами - своєрідна притча про Рожу та Хміль, що її наводить письменник в науку Охрімові. Насправді так заявлена мораль байки, у якій істинна - до того ще й самодостатня - краса буття втілена у Рожі, а визиск і профанація такої краси - в образі Хмелю, тобто того, хто не здатний красу продукувати, а спроможний лише користати з неї.

Є. Гребінка шукає, таким чином, того, що забезпечує творче, будів- ниче наповнення життя, оскільки саме в цьому вбачає його непроми- нальну вартість для кожної істоти, що існує на світі. Саме через творчий аспект письменник прагне виявити цінність і плідність буття. Він вірить, що лише за таких умов світ, людина здатні досягти гармонії у своєму існуванні.

Кожною із байок Є. Гребінка вирішує певну філософську проблему; однією із найуніверсальніших можна визначити етичну категорію добра та зла. Ця категорія конкретизується оцінкою можливостей насилля і ласки в байці письменника "Сонце да Вітер", де два явища природи вирішують суперечку "хто з них моцніший". Вітер у цьому разі уособлює морально-етичну категорію насилля, а сонце - ласку.

Принагідно варто зауважити, що жодна байка Є. Гребінки не може бути виключеною з часу творення, а також не постає позаетнічним літературним явищем. У кожному із творів письменника чітко означені хронотопні реалії. Скажімо: "От сих різдвяних свят, на самої Меланки", "Із школи поспішав до батька ночувать" (байка "Школяр Денис"); "По Гаю темному туга велика ходить" (байка "Гай да Сокири"); "В далекій стороні, в якій, про те не знаю, Мабуть, в Німещині, а може, і в Китаї" (байка "Грішник"). У цих байках реалії постають виразніше окрес- леними, конкретнішими, аніж це бачимо в бяітіУТ!птттте ля

Надворі дуже сумно стало,

По небу хмари скрізь погнало, s

А Вітер по землі, крий Боже, заревів... де поняття "надворі", "по небу", "по землі" є більш узагальненими, аніж це бачимо в інших творах письменника; Є. Гребінка, очевидно, вважав, непотрібним детальніше структурувати сюжет, узятий із трактату Плутарха "Настанова подружжю". (Це, до слова, ще один аспект у прочитанні сюжету.)

Важливе значення в байці "Сонце да Вітер" мають моменти тяглос- ті твору, під якою розуміємо сукупність і послідовність подій у творі, до зображення яких береться автор, а також часову тривалість (розгорненість або концентрованість у часі) подій твору. У цьому плані байка поділяється на три своєрідні частини, перша з яких (найбільш стисла, складається з чотирьох рядків), а далі йдуть дві, одна з яких представляє дійство Вітру (більш розгорнута), а друга - дію Сонця (стисліша від попередньої; співвідношення рядків між цими частинами становить 14: 9).

291

У образі Вітру Є. Гребінка представляє активну, діяльну стихію, що спрямована, проте, не на творчу, будівничу сферу життя, а на те, щоб усю свою силу використати для випробувань, завданих тому, хто від цієї сили терпить; таким чином, Вітер виступає у певному сенсі злою силою, всі зусилля якої цілком протилежні тим, що ведуть до нарощення і примноження добра у світі. Смислова настанова цього образу в Є. Гребінки не розходиться, по суті, з тими ознаками, що закріплені за цим поняттям, зокрема у Греції та в Єгипті; це співвідносить традиції думки, образу і почуття народів світу.

Є. Гребінка злу виразно протиставляє добро, що суголосне в нього із красою, ласкою, пестуванням, огріванням: "Мов божий мир ізнову народився", а також справедливістю, прагненням до того, щоб комусь співчувати: "Кобилку зараз зупинив, Бо страх горюшну заморив", - тобто всіма тими якостями, що промовляють про неспівмірність, діаметральну протилежність усьому лихому.

Водночас наскільки Вітер діє силою, - настільки ж він і діє нерозважливо, нерозумно; Сонце, навпаки, чинить згідно законів розуму, обережності, мудрості. Наскільки Вітер уособлює нерозум, є похапливим, поспішним, поривчастим, - настільки Сонце, уособлюючи розважливість, чинить неквапливо, неспішно.

У цьому підході до зображення явищ за одними законами діє два види мистецтва: малярство і література. Нагадаємо, що українські митці, художники, зокрема українські митці давнини й, почасти, першої половини XIX ст., прагнули зображати позитивний образ у статиці або за мінімальною ознакою поривчастості, жестикуляції. У пориві, при жестикулюванні зображувались семантично негативні персонажі, найчастіше - образ Іуди у сцені Таємної вечері при відтворенні відомого біблійного сюжету.

Неквапливість, відсутність рвучкості промовляє і про внутрішню самоповагу. Таким чином, у байці "Сонце да Вітер" Є. Гребінка виявляє важливу для українського та інших народів систему цінностей, до того ж, відтворену спільними засобами, але притаманну різним видам мистецтва, зокрема, живопису та літератури.

\j Байкою "Мірошник" митець, гадаємо, прагне через контекст буття українського народу вирішити одвічну проблему: пошук і розуміння людиною щастя.

Байка ця є однією з найскладніших за побудовою. Перша частина байки присвячена зображенню простого штибу життя людини, який, утім, забезпечує їй і блага, і достаток:

‘ Хоч невеличкий млин, да, знаєш, чепурненький; ;

Раз по раз, день у день крутивсь, і гуркотів, т

І хліба вистачав хазяїну чимало.

Коли не забредеш к Мірошнику бувало, : і

У його є і хліб, і сіль, і сало.

Мірошник не відає, що володіє щастям, що до осяжного цього почуття людина може прийти лише тоді, коли життя її складатиметься з більших або менших радощів, що і є, власне, щастям. У погоні за кращим Мірошник звертає до Бога свої молитви: перетворити річечку, на якій стояв його млин, у велику ріку, адже позаторішньої весни Побачив він, як Сейм, мов бішений, шумів І як Десна ревла несамовита, >

Мабуть, ворочавши не п'ятдесят млинів.

Урешті Бог почув молитву Мірошника і здійснив чудодійне перетворення:

Маленька річечка, що так тихенько йшла,

Заклекотіла, заревла

І через греблю покотила. " " ^

А в тім то й річ, що доля не любить, коли прагнуть понад рйзуЙне. Тоді все здійснюється не так, як того прагне людина:

Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі 1

Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок,

То паля тріснула, то заставку розбило,

А далі і знесло млинок.

Однак Останні рядки другої частини байки:

Схопивсь мірошник, да пізненько:

Що поки йшла вода маленька,

Щодня він хліба мав шматок... можуть і насторожити читача: скидається, що Є. Гребінка наполягає на тезі вдовольнятися малим, не "зариватись", не посягати на велике. На цьому наполягає неначе мораль байки, що хоч мовби й переводить регістр твору на новий сюжет, але це, на думку письменника, є нічим іншим, як стереотипом ситуації:

Літ десять був у нас суддею Глива.

Да, знаєш, захотів на лакомий кусок,

В Полтаву перейшов: там, кажуть, є пожива.

Велика там вода, хоч є й багато млива... !і

і ; Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок? 1

Гадаємо, такий острах у читача цілком безпідставний: письменник мовби подвійно - за різних прикладів із життя - загострює увагу читача на ситуації тому, що неначе ще і ще раз підкреслює, наголошує: щастя, добробут, благо в житті людини залежить не від кількості добра, майна, прибутку, які людина здатна осягнути, а від того, чи вміє

«=*4 293/Ь*

людина по-справжньому вдовольнитися тим, що в неї є, чим їй випало в житті володіти. Саме в цьому письменник вбачає запоруку того, що людина зможе почуватися задоволеною, не вдаючись до безміру (згадаймо: у філософії Г. Скороводи світ людських потреб є "безоднею"); таким чином, запоруку істинного блага для людини Є. Гребінка вбачає у відчутті рівноваги в її існуванні, у осяганні гармонії буття. У чому, немовби змушує автор замислитись над риторичним запитанням, яким ознаменована мораль байки "Мірошник", - запорука, гарант добробуту цієї людини, що несвідома значення гармонійного існування, чи можливе для неї гармонійне, а отже, щасливе існування, якщо вона, по суті, нехтує ним?

Проблема пошуку людиною урівноваженого існування постає у полі роздумів Є. Гребінки неодноразово, і причиною цього є глибоке переконання письменника в тому, що душевна радість, а з нею - і гармонія буття приходять до людини завдяки передусім стриманості, поміркованості у способі її існування - відхилення в той або інший бік зроджують лише тривоги і нещастя, позбавляючи блаженства; Є. Гребінка, як і Горацій, вважає, що "Блаженний той, кому, бережучи, Бог дає лише необхідне", - тобто те, що забезпечує для неї певний достаток.

Що дає нам підстави гадати: ідеї, закладеній у цій байці, автор надавав особливого значення; бачимо, що письменник напружено працював над художнім утіленням цієї ідеї, наділяючи твір двома частинами та двома планами настанови, а вона в першому випадку визначається у сюжеті твору, а в другому - у його моралі. Про особливе значення цього твору в художній системі байкарського циклу свідчать саме ці два плани байки "Мірошник"; завдяки їм письменник прагне достатньо глибоко моделювати тему і водночас забезпечити подвійно переконливий вплив на читача, на його почуття, а отже, на саму дійсність. У цьому - не лише одна із запорук дидактичної байкарської творчості, а й неодмінний елемент діалектичного співіснування художньої та реальної дійсності.

Цим, на наш погляд, зумовлений і підтекстовий момент твору: Мірошник саме тому постає в полі уяви Є. Гребінки, що він є реальним перетворювачем однієї якості субстанції в іншу (цю тезу потужно розробляє і символічний її підтекст). Саме таким перетворювачам, на думку письменника, належить справді розуміти, що таке істина у житті, як і, утім, розуміти - услід за Аристотелем - і те, що блага в житті можна досягти лише правильними вчинками. Є. Гребінка запрошує свого героя, а, водночас, і читача, до якого апелює, - навчитися користатись благами долі, а не ставати у залежність від них.

Істинна цінність людини, на думку письменника, може бути заявлена лише тоді, коли ця людина користає із благ, дарованих долею, але не втрачає при цьому своєї розважливості, свого розуму і, що найважливіше, - разом із тим своєї незалежності, свободи. Внутрішню свободу, а отже, щастя, людині забезпечують, на думку Є. Гребінки, правильні вчинки, правильний життєвий вибір та поміркованість у вдоволенні матеріальною гранню життя.

Байки Є. Гребінки вирізняються серед творів цієї доби самобутністю тем і новими образами, якісно новим філософським підходом у оцінці явищ життя, виразністю в них поетичного слова. Мав слушність М. Костомаров, стверджуючи, що Гребінчині байкарські твори "завжди читатимуться з насолодою: автор постав у них не пародистом, не насмішником над малоросійською народністю і словом, а малоросійським байкарем і пречудово явив здатність малоросійської мови до апологічних творів".

Саме ці якості забезпечили тривалість життя байкарським творам Є. Гребінки.

Поезія

Одним із тих, хто в українській літературі першої половини XIX ст. найраніше завважив, що нова доба, епоха несе в собі дисгармонійне: між власне "я" - і довколишнім світом, - був митець-романтик. Влучно і справедливо саме романтики помітили, що життя починає визначатись у своїй суті з огляду на відмінні від попередньої епохи закони; це життя потребувало нового типу мислення: такого, що сприйняло б і оволоділо цими законами; новий цей тип і визначив цілковито нове світобачення, світосприйняття. Цим світом перейнята вся поетична творчість Є. Гребінки.

Поетична сторінка творчості письменника відкривається віршем і/" Ч о в е н " - і це не випадковість. Образ човна у Є. Гребінки вибудований, згідно з українською літературною традицією, на засадах християнства. Залишивши твердий Грунт під ногами, учні (Євангеліє від Матвія) сходять за Христом до човна; згадаймо, що, на відміну від свого учителя, який впевнено почувається й у вутлому суденці, вони переймаються такою невпевненістю і тривогою, що Христос змушений запитати їх: "Чого полохливі ви, маловірні?". Цей образ човна постає і в "Києво-Печерському патерику": у розповіді про грецьких майстрів, яких Богородиця обирає для розпису Успенського собору Печерського монастиря. І знову тут човен - уособлення хисткості,

295

непевності, вагань, що супроводять прийняття певного рішення. Це й символ трансформації, символ переходу, перетинання рубежу, помежів'я між певними світами.

Тема човна, розбурханої стихії - як уособлення змін у житті, нестійкості його та перетворень у конкретній дійсності - неодноразово постає в українській літературі першої половини XIX ст. Згадаймо "Рибалку" А. Боровиковського та його переклад "Морської тиші", "Плавання", "Буря" із А. Міцкевича, почасти - і "Два віночки" Я. Голо- вацького тощо. Життя романтики зображують у безнастанній еволюції, що не позбавлена, однак, перервності, яка надає йому нової якості в пошуку й утвердженні правди і справедливості.

Поезія "Човен" Є. Гребінки промовляє про одвічні перетворення життя, що сприймається як стихія, сповнена несподіванок і переходів, точніше - плинності рубежів між однією якістю світу й іншою. Човен Гребінки - це певний прихисток, хай і хитка, а все-таки надія на захист у морі.

Пряму вказівку на аналогію між стихією природи та стихією життя знаходимо в останній строфі поезії:

Як човнові море, для мене світ білий Ізмалку здавався страшним;

Да як заховатися? Не можна ж вік цілий Пробути з собою одним.

Прощай, мій покою, пускаюсь у море!

І, може, недоля і лютеє горе Пограються з човном моїм.

Отже, човен стає у поета своєрідним засобом, містком, що ним ліричний герой твору може сполучити два світи: з одного боку - духовний і матеріальний, а з іншого - сущий і потойбічний.

Проте човен обіцяє людині не лише причалити до другого берега, а вже й нову - внаслідок переосмислення людиною буття - якість людини на тому другому березі.

Незважаючи на рефлексії, сумніви того, хто "пускався в море" життя хистким човном, - поезія лунає виразно оптимістично, завдяки співвіднесеності образів твору і християнської символіки й атрибутики. Тут можливе співвіднесення човна та християнського атрибуту Ковчега, що, незважаючи на його позірну незахищеність від примхливої і сильної стихії, - усе-таки виявляється єдино можливим засобом порятунку. Саме тому ліричний герой твору усвідомлює, що реально врятуватися човнові у морі (а людині у житті) - це вирушити у плавання в надії поминути небезпеки та благополучно сягнути другого берега.

Поетична творчість Є. Гребінки - поряд із наявністю романтичних засад - не виключає і елементів бурлеску: твори "Варена", "Ліс", "Почтальон", що є даниною традиції українського бурлескного вірша XVIII ст. Проте переважає у Є. Гребінки-поета романтичне світосприйняття.

Одним із тих образів, що їх найчастіше зображують українські поети-романтики, є образ дівчини, що мислить своє щастя як життя в парі з любим чоловіком, а поза цим ідеалом, сприйняття якого завжди максималістське - або він, або ніхто, - такий герой не уявляє собі життя. І оскільки в цього героя навдивовижу сильною є воля до ідеалу, - настільки сильною є в нього й воля до не-життя поза ідеалом, що веде героя до смерті, до загибелі. Такою є в поезії Є. Гребінки ^'Українська мелодія" дівчина, яка своїм життєвим принципом: Ні, мамо, не можна нелюба любить!

Нещасная доля із нелюбом жить. f

Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти,

Хай лучче я буду ввесь вік дівовати! поступається внаслідок домагань матері: л

Хіба ж ти не бачиш, яка я стара? ; і j

Мені в домовину лягати пора. з а

Як очі закрию, що буде з тобою? 1

Останешся, доню, одна, сиротою!

Згадаймо долю "Марусі" В. Забіли, "Молодиці" А. Боровиковського, врешті - "Причинної" і "Тополі" Т. Шевченка: втрата героїнями свого життєвого ідеалу означає для них втрату сенсу життя, а тому їхню загибель варто розуміти як наступне після духовної загибелі явище.

Трагедія романтичної особистості - це насамперед трагедія душі, що не приймає ставлення до себе як до механізму, що його можна відрегулювати механістичним-таки втручанням у його існування.

Романтики, таким чином, повністю заперечують принцип творення особистості за допомогою тільки віддзеркалення її буття, а висувають такий принцип творення суті індивідуума за законами краси і добра, коли життя кожної окремої особистості сприймається як суверенне відповідно до оточення, а суттю людини є гордість і благородство. І справа зовсім не в тому, що романтики, а серед них - Є. Гребінка, прагнуть творити з людей титанів, - річ у тім, що вони цілком справедливо прагнули побачити наявний у житті кожної людини титанізм.

Велич, титанізм людини романтики вбачають у глибині, величі її духовних порухів, найчастіше - страждань. Тому страждань, що життя, на їхню думку, приходить до людини і йде від неї з муками.

У романтиків, до яких належить і Є. Гребінка, найбільшою цінністю є особистість, що створила, виявила ідеал свого існування, і прагне жити згідно з цим ідеалом, а якщо неспроможна реалізувати його с^оїм життям - гине. ^

Настрої й емоції романтичного героя настільки співмірні з явищами дійсності, наскільки й організовані не лише зовнішнім світом, а і внутрішнім світом людини. Про це промовисто свідчить поезія Гребінки "Надпись к рисунку К.С.А.Г-ной". Твір - один із тих зразків української романтичної поезії, що належать до так званої альбомної поетичної творчості.

Звичайно, основу такої поезії творить "замішений цикл", власне, почуття, зверненого найчастіше до ліричного героя твору. "Внутрішній простір" цього почуття є таким широким, що це дає можливість вмістити у ньому або співвіднести із ним почуття читача або власника альбому. Це - почуття-роздум, по чуття - з амилув ання, почуття- іронія. У Гребінчиній "Надписи к рисунку" це почуття повного відчаю, безвиході, роздумів над власною долею; останнє дозволяє співвіднести мотив твору із мотивом, поширеним у народнопісенній творчості.

Заквітчана дівчина в поезії уособлює чистоту дівоцтва та вияв його краси, що перебувають у стані завмирання, очікування, почасти і невідбутності, нереалізованості. Водночас чекання дівчиною милого (тут милий - ідеал - доля постають поняттями рівнозначними) біля вікна: "Заквітчалась дівчина; стала край вікна", - свідчить про дис- танційованість ліричного героя від ідеалу, що підтверджується заключними рядками твору:

Чорнобривий козаченько, як їхав на Дін Обіщався вернутися - вже півроку є,

Як сумує дівчинонька, серденько моєї..

Романтичний герой ніколи не є носієм одного визначального настрою: незалежність від життя - це його характеристика. Проте ця його залежність від буття не виховує в ньому надлюдину, здатну змагатись із життям, постійно виявляючи себе в цьому змаганні переможцем. Герой-романтик повсякчас рефлексує, він позбавлений певності, - існування не дає романтичному героєві будь-якої запоруки певності: Де мій милий? Що він робить? Де він забаривсь?

Може, з іншою якою уже одруживсь!..

Дума дівка; серцю важко, сльози на очах.

І пустий простягсь далеко перед нею шлях...

Поети-романтики, однак, не бояться того, що постійна непевність, вагання, тривоги, рефлексії є вказівкою на "недолугість" ліричного героя; навпаки, романтики вважають, що лише сповнена рефлексій, сповнена безнастанних роздумів і вагань людина володіє прагненням сягнути усталених цінностей, вічних істин, здобутись на духовне здоров'я.

Тему бандуриста, розпочату баладою Левка Боровиковського "Бандурист", 1830 p., продовжену поезією "Бандура" у збірці Амвросія Метлинського (Могили) "Думи і пісні та дещо", 1839 p., - продовжує і розвиває своєю поезією "Український бард", 1837 р. Євген Гребінка.

Таким чином, поетична творчість митця засвідчує безперестанний мистецький пошук письменника: темами, образами, художніми прийомами своїх поезій він розбудовує засади й особливості українського романтизму; Є. Гребінка розширює і жанрове поле української поетичної творчості, тим перекидаючи міст до майбутньої психологічної поезії та прози, створює зразок бурлескно-травестійного наслідування, здійснюючи його в традиціях української літератури, але за новим першовзірцем.

Бачимо, отже, перед собою поета-новатора, твори якого є повсякчасним пошуком у сфері художнього змісту та форми, що поглиблює й розвиває можливості української літератури, фіксуючи в ній певні традиції і здобутки.

Прозова спадщина

Прозову сторінку своєї творчості Є. Гребінка відкрив 1835 p., опублікувавши в альманасі "Осенний вечер" оповідання "Малороссийское предание" та "Сто сорок пять", що увійшли згодом до циклу оповідань, і повістей "Рассказы пирятинца" (перше оповідання до циклу ввійшло під назвою "Страшный зверь").

У цьому циклі привертає до себе увагу читача манера письма Гребінки-романтика: герой його творів живе у світі, позбавленому гармонії; прагнучи до неї, він болісно реагує на свою неспіввіднос- ність із ним. Потворні гримаси оточення, несприятлива атмосфера, у якій герой приречений жити, змушує його долати якусь незриму стіну опору: так, попри образи-дію, виникає у ранній творчості письменника образ-характер. Сповнений драматизму, цей образ-характер конструює також фабульну, сюжетну ланки твору і стає виразним репрезентантом тих художніх можливостей письма, що будуть належно закріплені в оповіданнях і повістях письменника 1835-1841 pp., зокрема, у творах "Лука Прохорович", "Верное лекарство", "Кулик", "Записки студента".

Одним із перших представляє цикл оповідань "Рассказы пирятинца" твір "Двойник ", що самою назвою виявляє не фольклорне, а індивідуальне авторське г^іхпгттрттйняття.

Окремі образи твору - "бывший заседатель Иголочкин, подлинно прямой человек - во всю жизнь я ничего не видывал подобнее аршину", і "старик с крестом на шее", який "продавал все, что можно продать", і новоспечений дідич Носков, який викрав собі наречену, коли служив "подпоручиком в пехоте і носил под мундиром отчаянные манжеты", і тепер ось переконаний, що добитись, аби жито зійшло вчас-

но, зможе, вдаючись до палиць. На зауваження, що "всходы зависят не от приказчика, а от погоды", він непохитно стоїть на своєму: "В службе что за отговорки?" - творять його збірний образ. Безперечно, перед нами - відверта сатира на поміщицтво; ця сатира послідовна й тим переконливіша, що автор пише ці портрети цілковито з життя, моде- люючи в життєвих-таки ситуаціях. Гака позиція письменника у~зо- браженні поміщицтва знімає, гадаємо, тезу критиків про "піднесено- романтичну манеру, урочисто-сентиментальний тон розповіді" у творі.

Так само колоритно та правдиво вибудовує митець образ свого вчителя - власне, антипод того, що ми вкладаємо в поняття "учитель"; цей учитель-семінарист вважав, що навчати учня "латинським вокабулам" можна, лише звелівши їх завчити. Не усвідомлює такий навчитель і головного: найбільш повчальним є приклад, тож пихато (і цілком непедагогічно) заявляє: "що личить Богам, те не до лиця волам".

Заможний козак Андрій (у "Двойнику") - палка, вільна душа, по- збувся глузду, до самозабуття закохавшись у нерівню, панночку Уля- сю. Стан душі Андрія, коли він споглядає через вікно за танцями гостей в домі Улясі надто дисонує із брутальним ставленням до нього ^елядників, які, за вказівкою пана, посягають на волю козака; ці дві якості буття виявились такими неспіввідносними, що це призвело до потьмарення розуму Андрія, і після того він став нагадувати своїм переляканим виглядом ховрашка, який "в каком-то глупом недоумении" вражено дивиться на свого ворога - людину, а позаду відчуває за собою воду - ворожу йому стихію.

Три світи, три стихії постають в оповіданні: поміщицтво, варте, на думку письменника, у своїй суті лише висміювання; світ прекрасної природи УкраіниГіз якою нерозривно пов'язании світ життя селянства, позбавлений, однак, гармонії, наявної у світі природи. Це і призводить до духовної кризи Андрія, внутрішній світ'якогоУ як у цілковито романтичного образу, зовсім неспіввідносний із навколишнім.

Є. Гребінка виявляє своєму героєві не симпатію, а співчуття - і це невипадково: в Андрія відсутня воля до стійкості, до мужності у змаганні з лолею - того, що вимагає від свого героя автор оповідання. А оскільки Андрій виявляється для спротиву життю заслабким - тому і приречений він бути "здивованим ховрашком", - безпорадним перед жорстокістю Й ВИМОГЛИВІСТЮ СВІТУ.

Письменник у цьому оповіданні виявляє максималізм, притаманний молодості: все - коли тобі до снаги змагання з життям, або ніщо коли ти задля такого змагання заслабкий. Відсутність альтернативи цим категоріям, що її так рано усвідомив Є. Гребінка, на різних етапах творчого шляху митця сприймається, як це побачимо на прикладі роману "Чайковський", по-різному.

Звернемо увагу на ті художні засоби, що ними оперує письменник у розкритті сюжету. В оповіданні "Двійник" перед нами - складна і струнка художня композиція: твір за побудовою є зразком оповідання в оповіданні, коли авторська розповідь починається з подійно- го кінця. Цим автор акцентує на диспропорції й алогізмі факту, життєвої колізії, що лежить в основі сюжету твору.

Другим не менш важливим чинником, що вказує на безперечну вартість твору як художнього явища, є переважання у його структурі подійного ряду над описом антуражу.

І ще одна модель визначає відсутність вторинності у творі: про це промовляє прагнення автора до пізнання життя і людини (тут - життя через людину), а не прагнення до нагромадження нових обставин і, завдяки цим новим обставинам, заангажування уваги читача.

^ Думкою про справжні цінності у житті перейнята і повість Є. Гребінки "Лука Прохорович".-

Зображення Клавікордної вулиці (названої письменником так за те, що вона прикриває "свое болотистое достоинство мостовой, так что с первого взгляда они покажутся вам путными, а попробуйте по ним проехать: доски застучат, запрыгают под колесами вашего экипажа, как клавиши на старых клавикордах", "одним концом она выходит на Большой проспект, а другим чуть ли не упирается в Ледовитое море. Я думаю, об этом должно быть известие в путевых записках к Северному полюсу капитана Росса"), убогого побуту та звичок дрібного чиновництва, що так віддаляє їх від існування, сповненого людської гідності, - дає підстави письменникові скрушно згадати давнину: "Хорошие были времена в древности! Стоит только прочитать мифологию греков, чтоб полюбить их. Боги и полубоги сходили в счастливые долины Аркадии, и жили с людьми, и учили их кое-чему; но это так давно было...".

Теза про богів античності має у письменника мовби другий бік медалі: той, де людина постає у своїй малості, у своєму неверховенстві й залежності від суто земного...

Гребінка, услід за повістями М. Гоголя, що увійшли до збірника "Арабески", 1835 p., тобто одним із перших в українській літературі, звертається до відтворення життя представників нижчих верств у ієрархії чиновництва. Спільним для митців у цьому разі є і загальна тональність зображення подій; однак якщо в М. Гоголя сатиричні елементи твору найчастіше в таких випадках спрямовані на зображення зовнішніх реалій, то Є. Гребінка зовнішню недосконалість світу, наприклад, Петербурзької Сторони, де живуть персонажі, й де "много улиц; иные из них летом до того бывают сухи, что можно ходить по ним, не замарав грязью сапогов, другие постоянно залиты тиною,

«=*4 Зої /*=>$

а некоторые прикрывают свое болотистое достоинство досчатою мостовой", - проектує або співвідносить із внутрішнім світом тих, хто мешкає в такому убозстві.

Це дозволяє припустити, що Є. Гребінці ближче питомо-українське, праслов'янське ставлення до природи, сприйняття її, - на відміну від християнського (ближчого М. Гоголю), у якому переважає момент споглядального ставлення до природи - як до одного із творінь Бога.

Чиновництво в творі зображене без симпатії, тому всі учасники сюжету повісті, у якій розгортаються різноманітні перипетії навколо лотерейного квитка - зазнають морального фіаско. Воно зумовлене, перш за все тим, що вчинки персонажів твору - чиновників - підпорядковані жаданню наживи, і найвиразніше це бачимо на прикладі Луки Прохоровича - губернського секретаря, чиновника департаменту; він у погоні за виграшним лотерейним квитком навіть одружується з наймичкою Агаф'єю, не відаючи, що та продала квиток приятелю Луки Петровича - Семену Семеновичу, який програв квиток у карти.

Своєрідним символом, що проектується на все життя персонажів повісті є втрата виграшного лотерейного квитка: для Луки Прохоровича це не лише втрата великої суми грошей, але й втрата можливості одруження з донькою титулярного радника у відставці, для колеги Луки Прохоровича Семена Семеновича - картяра, брехуна і нікчемного віршомаза - втрата лотерейного квитка також здобуде свій резонанс, і Семен Семенович - що важливо - це усвідомлює: "Этот билет был мой; и если б я не подарил его моему приятелю, то был бы обладателем полумиллиона. Впрочем, - сказал Семен Семенович, понизив голос, - мой тесть и жена еще этого не знают; пусть их строят воздушные замки..."

Що таке щастя, доля у житті? - запитує у читача Є. Гребінка своїм твором: лотерея, у якій не відаєш, коли виграєш (і чи виграєш), зате завжди знаєш, що і коли програєш. Письменник вбачає у цьому не лише те, що, за словами філософа, "всіляка дія виникає із двох чинників, внутрішнього й зовнішнього", і те "все, що трапляється, від найбільшого і до найменшого, трапляється як необхідність", а й саму суть філософського існування людини, в якому кінцевою точкою є міра не благ, а міра доброчесностей внутрішнього світу людини; саме завдяки наявності або відсутності високих морально-етичних якостей людина спроможна "вигравати" або "програвати" у житті, і програє вона лише в одному випадку: коли прагне підпорядкувати моральні цінності матеріальним.

Таким чином, цінність людського буття Є. Гребінка опирає на високі морально-етичні норми, тривкості яким надає некорисливість і відсутність потягу до наживи в особистості: "Відсутність всілякого егоїстичного мотивування - ось, таким чином, критерій морально- цінного вчинку", - стверджує А. Шопенгауер; цю тезу вирішує у художньому плані й письменник.

Повість Є. Гребінки "Верное лекарство" - зразок твору, в якому досконале володіння художньою формою дозволяє письменникові, порушуючи усталену "пряму" перспективу часопростору, просуватися в "зворотному" напрямі бачення подій у часі й у просторі. Митець у творі вдається до своєрідного "телескопування" часу в зворотному плані й репрезентує це явище зображенням реально-ірреального світу (за висловом Ф. Кафки - це "реальність абсурду"), у якому існує Дмитро Іванович, герой повісті Гребінки "Верное лекарство".

^Унікальність твору з погляду форми полягає в тому, що фрагментарність щоденникових нотаток, яка об'єднується в цілісну картину життя героя твору, дозволяє говорити про здатність Є. Гребінки засобами, зокрема й імпресіоністичної манери, досягати значного художнього результату. Таким чином, вважаємо, що художня манера українських письменників-імпресіоністів другої половини XIX ст. і початку XX ст., зокрема М. Коцюбинського, своїми витоками сягає прозової спадщини Є. Гребінки.

Одним із перших в українській літературі, вдаючись до ретроспективного у зображенні явищ життя, митець експериментує з українською літературною традицією у відтворенні категорії часу як філософського поняття. Які основні моменти української літературної "традиції в цьому разі Є. Гребінка порушує, а які розвиває, продовжує? Письменник, гадаємо, порушує підхід літописної традиції у зображенні явищ життя: у творі події трансформуються мовби у дзеркальному відображенні. Підтримується, проте, традиція "світського" сприйняття часу, коли той має вимір, якому властива кінечність. У руслі цієї традиції характеризуються саме події земного, реального буття. Згідно з українською літературною традицією митець, услід за М. Гоголем, творчості якого притаманне "змішування життєвих рядів, логічних норм, використання слова як адекватної речової ваги життя" і який відважно порушував неухильний, невідворотний хід часу та його закономірності, закони, - Гребінка пропонує такий погляд на явища життя, у призмі якого вони постають у логічній дестабілізації, у цілковитому алогізмі, - однак при цьому й такими, що діють за усталеними законами. На думку письменника, наявні закони природи неспроможні порушити будь-яке насилля над ними людини; від такого насилля втрачає лише той, хто прагне це насилля вчинити. Однак гуманістична концепція Є. Гребінки не дозволяє йому стверджувати, що природа помщається людині за її нерозум у посяганні на

303/ь*

права життя іншої сфери; за Є. Гребінкою, людина терпить невдачу та звідує покарання не від природи, а від самої себе, від власне своїх кроків, своєї нерозважливості.

Митець максимально звужує той принцип "зворотності", за яким вибудовується логіко-подійний ряд не лише вітчизняного фольклору, але й кращих зразків фольклору народів світу (див., зокрема, зразок вірменського народного епосу "Давид Сасунський"), у яких проводиться думка, що людина помирає, як той птах від свого пера, - від сподіяних нею вчинків, ґрунтованих на певних пересадах.

Вирішуючи проблему часово-просторової координації героя твору та її зміщення у філософському ключі, Є. Гребінка заявляє онтологію філософської ідеї часу, яку прагне осмислити відповідно або невідповідно до поставленої проблеми категорії істини.

У цьому разі таку істину письменник звіряє із правдою буття - наскільки в ньому наявна певна зовнішня міра для оцінки такої правди логікою.

Саме тому перейдені героєм 50 років життя, про які він розмірковує і з жалем, і з сумом: "Потускневшие от работы глаза и седина, которая очень хороша только на бобре, все громко говорило мне: стукнуло пятьдесят! Легко сказать, шутка ли - пятьдесят лет? Полстолетия!.. Далеко ли до гроба!.. А что ты сделал, Дмитрий Иванович? Как ты провел лучшие лета своей жизни? Давно ли я был молод, давно ли я мечтал? Бог знает о чем не мечтал я!.. Жизнь кипела во мне, а я трудился...", - перетворюються для героя в момент самополеміки: полеміки зі своєю суттю; такої полеміки, що виявляє і безплідність, і оманливість, і суперечність життя, незважаючи на відому тезу Геракліта про наявність вищої мудрості у суперечливій формі.

Зворотний шлях у відтворенні стандартного життя чиновника дає змогу Є. Гребінці простежити за марнотою існування стандартної- таки людської істоти, яка самим життям увергнута в неординарну ситуацію, що спричиняє значні подійно-психологічні непорозуміння і деформації.

Прагнучи "самостворення" і йдучи у цьому мовби в зворотному плані, така людина замість витворити себе створює нову логіку дійсності, нову дійсність - заради свого існування у майбутньому. Однак, переконуємось, існування це наявне de facto, а логіка поведінки, зредукованої на майбутнє, порушує норми природи, втрачає їх. Саме така неспіввіднос- ність між власне буттям і його проекцією породжує, на думку письменника, той алогізм, який і саме це буття бере в лапки: дійсність у такому разі стає ефемерною, невідбутною у своїй суті; такою, що провокує ідеалізуючу тенденцію до її творення і сприйняття. Проте не може бути ні-

чого більш помилкового, аніж намагатись інсценізувати реальність засобами, відстороненими від неї. Сама реальність тоді вступає у суперечку зі своєю суттю, що неминуче породжує небуття.

Однак у чому він, цей сенс буття? Дмитро Іванович, герой повісті "Верное лекарство" вважає, що він і не жив, адже поклав "лучшие лета своей жизни" на те, щоб трудитись, "...дни в департаменте, ночи на квартире", на відміну від тих, які в цей час жили: танцювали, залицялись, одружувались, обживались родиною, дітьми. Дмитро Іванович, який цим нехтував, гадаючи: "погодите, добьемся и мы до чинов, до крестов, погуляєм и мы", враз, у день свого п'ятдесятиліття, керований прикрим розчаруванням штибом свого життя, - зупиняє усталене його шестя. У поглядах героя відбувається переоцінка явищ: "Вот я и начальник отделения, и крест у меня на шее, и деньги есть. Можно б отдохнуть - оглянулся, а тут тебе пятьдесят лет, как гора села на плечи - тяжело, поневоле согнешься!.. Что мне в деньгах? Придет тяжкая болезнь - старость, а она не за горами, никто не призрит безродного холостяка, умрешь, никем не оплаканный!.. Не успеешь порядком глаз закрыть - этот дурак Федот все стащит. И для чего я трудился, из чего мучился? Продавал лучшие дни жизни, чтоб какой- нибудь глупец прокутил их в грязной харчевне с подобными ему неумытыми рожами!..". Вольовим рішенням - прийманням ліків - Дмитро Іванович змінює у своєму житті полюси цінностей і поведінки.

На основі окремих візій Дмитра Івановича читач спершу здогадується, а далі й переконується у своєму здогаді, що герой твору не омолоджується, а піддається неминучим віковим змінам, пов'язаним із процесом старіння: ослабленням волі, розумовою деградацією - аж до ознак "впадання в дитинство", дегенерацією пам'яті тощо. Самооцінка героя твору і того, що з ним відбувається, принципово відрізняється - і читачеві це цілком ясно - від істинної їхньої суті.

Герой твору і читач таким чином опиняються на діаметрально протилежних позиціях в оцінці ситуації: це забезпечує особливий аспект сприйняття персонажа повісті: читач не лише стає мудрішим від цього персонажа, але й, почасти, опиняється в становищі автора, доконструйовуючи портрет героя.

Так виникає у творі несподіваний художній ефект: особливе місце в ньому відводиться порозумінню автора з читачем: вони обидва тримають під схрещеним співчутливо-скептичним поглядом героя твору, який - недолуго-дитинний, бо заблукав, розминувшись із дійсністю, у хащах часу - гадаючи, що ошукує інших, ошукує, загубившись у власному "я", самого себе.

Автор змушує читача системою натяків, алюзій, пунктирів дотво- рити ситуацію у всій її повноті; читач приймає творчу естафету від автора, однак не для того, щоб усвідомити своє верховенство над заве** 305 уь*

k і?

*

блуканим і нещасним від самообману персонажем, а для того, щоб збагнути очевидну істину: людина унещасливлює себе обманом когось, бо це перетворюється на самообман.

Примарність, самооблуда у вчинку Дмитра Івановича очевидні; однак людина, на думку Є. Гребінки, існує тим, що тішить себе ілюзією, примарністю; брутальне втручання у цей її витворений світ - навіть із найкращими намірами - можуть означати для неї непоправну втрату, позбавити її життя тієї наповненості, що, власне, і творить зміст життя.

Найбільшим ударом для людини є доказ спекулятивности істин, що ними вона в житті керувалась і якими наповнювала своє життя, приймаючи їх за справжні. Вічним гарантом щасливого, можливо й гармонійного існування особистості (або такого, що прагне до гармонії та щастя), є таке існування, вважає автор повісті, що не позбавляє людину сподівань, надій, що не відриває її від безкінечних мрій і не називає їх дурницями, які людина "забрала собі в голову" "на тривалий час".

Справжніми ліками для людини у її житті письменник вважає надію, сподівання - хай і нереального, невідбутного - а, проте, сподівання. Без цілі, без мрії, без усвідомлення їх як першовартісних цінностей людського існування неможлива, власне, онтологія логіки в потоці життя людини.

20 січня 1841 р. у листі до чоловіка старшої сестри Ганни Льва Миколайовича Свічки Є. Гребінка писав: "Получил ли кто у вас альманах Владиславлева? (Мається на увазі альманах "Утренняя звезда", де була надрукована повість. - А. 3.) "Кулик" имел большой эффект, наделал много шуму, разумеется, с хорошей стороны".

Сюжет повісті "К у л и к," об'єднується навколо тези про невдяч- ність людини за добро, сподіяне їй: Юліан Астаф'євич Чурбинський, замість віддячити Макару Петровичу Медведеву, що влаштував його долю і благополуччя та забезпечив високий суспільний ценз міського судді, - брутально утверджує свої права нувориша-поміщика.

Перед нами - зразок "твору в творі". У цей зовнішній сюжет письменник вносить ядро, що може розцінюватись як самостійний, "внутрішній" сюжет про долю двох споріднених душ: Маші та Петрушки.

Тиша, нудота, повсякчасний стан нудьги провокує Медведева на облаштування долі заїжджого знайомця, провокує водночас і полювання на кулика (характерна в цьому разі деталь: невідповідність між об'єктом полювання і засобами, якими воно здійснюється: "вооруженный экипаж, вроде блаженной памяти испанской армады", "из самой внутренности брики торчало пять или шесть голов в картузах, столько же ружейных стволов и четыре собачьих морды".

Світ Медведевых - світ в'язкої тиші, статичної нудоти, марності великих зусиль задля малих справ - протистоїть постійно рухомому світу Юліана Астаф'євича Чурбинського, життя якого проходить під маятником іншого годинника; на противагу першому - його годинник із надто дрібною амплітудою маятника, що спричиняє швидкі переміни в його житті: він спочатку з'являється як "тоненький гость в синем фраке", що, "улыбаясь", знай ввічливо кланяється, та, прибравши одруженням до рук маєток Фернамбукової, кардинально перероджується: "И вспомнить страшно, как рассердился барин, получа письмо от твоего барина... кричал, кричал, ругался".

Обидва ці світи об'єднує те, що один і другий постають лише як світи вчинків, і навіть розмови тих, що їх населяють, обертаються лише навколо вчинків: "в этом году приходится в подпоручики", "недавно купила у барышника для себя серого рысака", "все танцует мазурку", - натомість світ Маші й Петрушки - світ почуттів і полону довколишньою красою, яка, однак, зосереджується найбільше в них самих: "Макар Петрович почти рос вместе с Петрушкою и когда уезжал в полк, то уговорил покойного своего отца отдать Петрушку в уездное училище. Барин служил, крестьянин учился. Макар Петрович, приехав домой, нашел Петрушку красивым 18-летним парнем, да еще грамотным и проворным. Он взял его к себе, любил, как сына, и даже немного баловал, как говорили соседи, позволяя читать все книги из своей деревенской библиотеки" та: "Маша была очень хороша; ей было 17 лет. Высокий, стройный рост давал ей какую-то особенную величавость"; "смугловатое лицо Маши, оттененное легким румянцем, - признак чистой украинской крови - длинные пушистые ресницы, большие голубые глаза, легкая походка, даже самый покрой платья, отличный от здешнего, - все очаровывало Петрушку...".

Письменник, відмовляючи собі у розчуленні, споглядаючи вроду Маші, - не відмовляє собі в задоволенні наголосити на спорідненості душ героїв твору: "Люди много толкуют о сочувствии душ; я мало верю людям, но в этом случае вполовину соглашаюсь".

Чому цей - високий і чистий, прекрасний - світ самовільно прирікає себе на загибель? Сусіда Медведєвих, поміщик, вбачає причину загибелі Петрушки в самому Медведєві: "Впрочем, тут вы много виноваты: зачем было давать ему читать книги?!!" Можливо, це стало причиною й загибелі Маші, адже: "мало-помалу они до того ознакомились, что Петрушка начал привозить Маше из господской библиотеки романы". Отже, ця причина - в освіченості кріпаків? Чи, можливо, той антагонізм, що виникає між умовами існування й свідомістю тих, хто на цей штиб існування приречений? Чи, можливо, причина в тому, що одна людина не повинна бути власністю іншої, а мусить сама розпоряджатись своєю долею?

307

Письменник залишає ці питання відкритими. Він не дає на них відповіді тому, що поспільство не готове до неї; згадаймо, як завершується повість: при обранні міського судді призначено на цю посаду "Общим голосом Юлиана Астафьевича" - того самого, який прирік на загибель світ почуття і краси, світ Маші й Петрушки.

1843 р. в "Отечественных записках" був опублікований роман Є. Гребінки на історичну тему "Чайковский". Роману одразу пощастило здобутися на прихильний, навіть ласкавий погляд літературних критиків, серед яких провідною виявилась думка: "повість Гребінки була однією з кращих повістей минулого року".

Роман "Чайковський" належить до історико-повістевої спадщини Є. Гребінки, написаної російською мовою; твір має на меті зображення козацького побуту і звичаїв для ознайомлення з ними російського читача.

Твір, хоч його основу і складає історико-патріотична тема - не належить до історичної романістики: героїв його не можемо віднести до історичних осіб, і романна оповідь провадиться без опертя на певну конкретну історичну подію. А коли й залучається в систему оповіді певна історична реалія, - це здійснюється лише на основі фольклорної пісенної стихії поза вдаванням до документально-історичного матеріалу. У цьому - авторська позиція Є. Гребінки: він ставить за мету конструювати твір як художнє осмислення доби, а не як історико- біографічне віддзеркалення певної епохи.

Письменником керує прагнення дати свою оцінку козацтву, як явищу: і у найбільш "відповідному" ареалі - побут козацтва на Січі, й у ширшому плані, - вплив козацтва (як суспільно-історичного інституту) на життя поспільства та поступове набування суспільством тих рис, що дозволяють говорити про вплив козацтва на формування певного етнотипу.

Цим, зокрема, пояснюється, чому Є. Гребінка звертає увагу на моделювання трьох типів козака. Один тип - козак, що вже перейшов ратне поле і є для середовища, у якому існує, певним гарантом стабільності, безпеки, захисту, а, власне, забезпечує ці якості життя на різних рівнях потреби у такому захисті: поселення, зимівник (полковник Іван, Касян).

До другого типу належать представники власне Січі - кошовий отаман, збірний образ козацтва, почасти і фольклоризований образ Олексія Поповича.

Виділяється ще один, третій, тип козака у творі: козак-характер- ник, що його досконало уособлює узагальнений образ низового козацтва в особі Микити Прихвосня. Постать ця найбільш виразно чут-

тєво-імпульсивна; особистість у цьому разі керується не стільки логікою подій та обставин, скільки імпульсами серця, тож, належачи до "кордоцентричних", - діє нерозсудливо, химерно, непередбачувано.

Є. Кирилюк влучно підкреслює: "Чайковський" - єдиний роман Гребінки з українською тематикою. Усі, хто писав про письменника, зазначали, що зміст роману він запозичив із родинних переказів (мати його була з роду Чайковських), але наскільки це правдиво ми не знаємо.

М. Петров каже, що "содержание его заимствовано... из украинской думы об Олексее Поповиче в собрании М. А. Максимовича 1834 г.". Справді, з думи взято не весь сюжет, а тільки один мотив. У думі "Черноморская буря", що її подав М. Максимович, а ще раніше Цер- телєв, ми маемо тільки один момент Чорноморського походу запорожців на чолі з отаманом Грицьком Зборовським".

Як і повість "Ніжинський полковник Золотаренко", роман Є. Гребінки 'Чайковський" позначений романтично-стильовою манерою.

Основна тональність або естетична якість твору дозволяє стверджувати, що роман "Чайковський" належить до драматично- ідилічних зразків творів, у яких порушується історичний проблемно-тематичний зміст.

У романі письменник зображує певну історичну епоху - добу козаччини, як про це свідчать суспільні верстви, звичаї, що про них іде мова у творі, без уточнення конкретних історичних дат, у які відбувалися події. Твір належить до тих зразків історичних романів, створених європейськими романтиками, у яких мова іде не про історичні події та історичних осіб (один із типів історичних романів у європейських романтиків), а про історичні звичаї (другий тип європейської історичної романістики). Засадничим для твору є зображення життя особистості у конкретній залежності від історичних подій, а також відповідно до взаємодії між долею окремих осіб і долею народу та взаємодії міжнаціональних регіональних проблем у екстремальних історичних обставинах.

Сформованість традицій запорозьких козаків, сприйняття Січі як суворого звичаєво-правового інституту дозволяє співвіднести події у творі з добою XVI-XVII ст. у житті українського народу. Висока достовірність зображеного підтверджується, зокрема, відтворенням характерів, незважаючи на романтичні тенденції у сприйнятті запорожця як ідеалу мужності, доброчесностей, лицарства. Для письменника більше важать не конкретні історичні постаті та події (що виступають тут своєрідним тлом), а розгортання взаємин між персонажами твору, зображення їхніх вчинків.

Письменник виразно ідеалізує минуле; він прагне, щоб читач- сучасник замислився над неспіввідносністю колишнього й теперішнього і здобувся на розуміння істинної краси їхньої суті. Саме тому

309 /с=»>

зачином твору є теза про співвідношення колишнього "красивого, сильного, багатого сотенного городка в нашем гетьманстве" Пирятина з сучасним Пирятином, у якому "всего одна каменная церковь, с деревянными пристройками без всякой симметрии; улицы широкие, пустые, грязные; один каменный дом - почтовая контора, а прочие совестно назвать домами".

Основоположною для розуміння твору є, вважаємо, теза про те, "что способное облагородить, побудить человека к самым великодушным, бескорыстным поступкам, как не любовь?".

Цю тезу Є. Гребінка посилює й увиразнює зіставленням минулого та сучасного у погляді на людину, й знову, розпочинаючи мову про героїв твору, віддає перевагу людям минулого: "Судя по теперешним образованным, милым, снисходительным полковникам, нельзя составить себе даже приблизительного понятия о полковнике малороссийском времен гетьманщины. В нем сосредотачивалась власть военная и гражданская целой области; он был и военачальник, и судья, и правитель". I справа тут зовсім не в тому, як спрощено судять про це деякі провінційні обивателі, що сучасні достойники, князі й одягнені не відповідно до звання: "в сереньком сюртучишке", и поводяться не достойно: "садит на диван, и руку жмет, будто проситель какой", "ездит по полям да сам смотрит на работы, с утра до ночи разговаривает с мужиками, как простой человек", обмовляючи так молодого князя "с прекрасной душой и отличным европейским образованием", а в тому, вважає письменник, що колишня, давня епоха потребувала від особистості, наділеної владою, і великих якостей вдачі, і великих вчинків: "В молодости, - веде мову письменник про головного героя твору, полковника Івана, - он славился между казаками упрямством характера и бешеною отвагою в сражениях, что тогда почиталось величайшею добродетелью и впоследствии доставило ему полковничье достоинство".

Тезою-протиставленням минулого та сучасного й завершується твір; остання картина в ньому має, гадаємо, символічний для українських романтиків характер: кобзар проникливо виконує думу, проте ніхто з перехожих не звертає увагу на пісню та її виконавця: "Кобзарь не подозревал, как была кстати, к месту его древняя легенда, но пел ее с чувством; голос его дрожал, струны дрожали, замирали в дисонансах, которые мало-помалу переходили в стройный аккорд, жалобный, вопиющий, страдальческий. А люди шли мимо, не обращая внимания ни на старика, ни на его песню".

Кожна епоха покликає відповідні доброчесності, наголошує письменник, і читачеві належить збагнути: які з них йому ближчі, яка епоха йому до душі; так митець залучає читача у поле своєї творчої діяльності.

Образ епохи Є. Гребінка відтворює шляхом зображення образів- характерів, що представляють і реалізують її; ніхто з літературних критиків не міг закинути Гребінці у невідповідності системи образів духу епохи. Це водночас одна із тих запорук, що у праці митця дозволяє найбільше судити про художні якості твору, його мистецьку вартість.

Образ епохи у романі "Чайковський" Є. Гребінка співвідносить із певним (ідеальним, близьким до ідеального чи протилежним йому) суспільним устроєм.

Ідеальним суспільним інститутом бачить письменник Січ: "В Сечи все общее: что твое, то мое, такое уже братство".

"Все общее" у митця не означає нівеляції: станова диференціація, виявлена і в поведінці, й у зовнішній атрибутиці життя козаків, - на Січі сприймається як необхідна запорука визнання заслуг перед військом кошового і старшини, які, проте, відповідно шанують і рядове козацтво: "Кошевой был одет как простой казак: в зеленой суконной черкеске с откидными рукавами, в красных сапогах и небольшой круглой шапочке-кабардинке, обшитой накрест позументом; только булава, осыпанная драгоценными камнями, да три алмазные пуговицы на черкеске, величиною с порядочную вишню, отличали его от рядового запорожца, между тем как бунчужные и другие из его свиты были в красных кафтанах, изукрашенных серебром и золотом.

Кошевой приложился к кресту, взошел на возвышенное место, нарочно для него приготовленное, и, обнажив, свою бритую голову, поклонился народу".

Рівність на Січі - це рівність у побуті: "в минуту казаки уселись за столы, где кто попало: пошли по рукам михайлики, поднялись речи, шум, смех", повага до побратима-козака: "Спасибо, братики, что накормили" - дякують козаки кухарям по обіді, пам'ятаючи, що "Они такие же казаки, лыцари, как и прочие: за что ж они нам служили? Вот мы их и поважаєм".

Рівність, братерство не означає панібратства: на Січі владарює сувора ієрархія, яку уособлює кошовий: "Важная фигура, настоящий кошевой! Всем говорит: "Здорово, братику", будто простой казак, да как скажет "братику", словно тумака даст, только кланяешься - настоящий начальник".

Незважаючи на суворість звичаєвих приписів запорозького братства, наголошує автор твору, вони ґрунтуються на гуманістичних засадах і, якщо апелювати до них розважливо, дозволяють радше вберегти, аніж скарати людину на горло за певну провину. Розважливо, а, проте, з умислом апелюючи до звичаєвих приписів, отаман запорожців, Грицько Зборовський вирятовує від смерті Олексія та Марину. Варте уваги й інше: кошовий Грицько Зборовський, настановляючи колишнього шкільного товариша писарем на Січі, застерігає

в=Ч зіі

Олексія Поповича, щоб той не виявляв на людях, "что мы старые приятели: запорожцы очень подозрительны - и тогда я мало моїу сделать тебе полезного, не рискуя потерять свою власть". Отже, отаман у вчинках своїх має звірятися з думкою простих козаків, шанувати цю думку й остерігатись її. Наводячи промову кошового, який прагне врятувати життя Олексієві, перед запорожцями, Є. Гребінка невипадково у відступі згадує про ораторські прийоми Цицерона, зокрема про обов'язки особистості. Філософ-оратор Давнього Риму й кошовий отаман виходять із конкретних реалій життя, що накладає на кожного моральні обов'язки, найвищим із яких є справедливість і здатність до збереження, а не до знищення.

Роман "Чайковський" формують дві основні сюжетні лінії, причому, інтереси особистостей у них представляють інтереси народу. До однієї з них можна віднести життя козацтва (полковник Іван, Гадюка, Олексій Попович, Микита Прихвостень, Касян), до другої - життя поспільства, що певним чином репрезентує механізм міжетнічних взаємин у суспільстві.

Першу лінію представляють персонажі, основною характеристикою яких є володіння значним "набором" доброчесностей; саме таким володіє персонаж, що є своєрідним узагальненням образу реєстрової старшини - полковник Іван: ще за молодих літ він заявив і утвердив свою беззастережну відвагу й наполегливість у боротьбі з ворогом.

Гартуючи свою волю, полковник здобуває не лише те, що, за словами Гадюки, є окрасою його існування: "Житье хорошее, поступки твои все законные, лыцарские", але й набуває небажаних рис вдачі, однією з яких є його впертість: вона спонукає його не піддаватись співчуттю дружині, вдаватись до вживання "здорового борщу" - як засобу оздоровлення; вона змушує його шанувати в Гадюці непоступливість і силу (згадаймо, як, наполягаючи на своєму, Гадюка закладає двері світлиці, де спочиває полковник, каменем), а в Герцикові, незважаючи на застереження Гадюки, плекати запопадливість і прислужливість.

І в тих словах, що їх вимовляють (хай і задобрені Герциком) старшини при смерті полковника, наявна та правда, яку старшини мусять визнати несамохіть: "Какие у него грехи? Чистая душа! Добрая душа!"

Чому ж полковник гине і від ран, завданих йому в сутичці з татарами, і від підступності свого вихованця - Герцика? Припускаємо, Є. Гребінка тим наголошує, що полковникові за життя бракувало послідовності у справедливих учинках, адже, за висловом Цицерона (трактат "Про обов'язки"), якого згадує письменник у творі, "Завдання справедливості - не ображати людей, завдання шанобливого ставлення - не вражати їх самолюбства". Переступ цього таїть у собі загрозу покарання

тому, хто переступає мудрість у взаємостосунках. На думку письменника, переступання цієї норми поведінки спричинило загибель особистості, що не зуміла виявляти повагу до - хай навіть і не взірцевої - людини.

Письменник ставить проблему і в іншому плані: справедливість полковника у ставленні до Герцика є мірою випробування для останнього. Так само, як несправедливість до Герцика вибудовує у житті полковника події так, що він мусить за це поплатитись, - так само й несправедливі вчинки Герцика стають чинником, що обертається проти нього, як проти зловмисника і злочинця: тобто, того, хто замишляє і коїть зло.

Тісно єднаючись із історичними подіями, етичні категорії, наголошує письменник, здатні ставати важелями, причинами й призвідцями складних, неоднозначних подій.

Так історичні події перетворюються на міру добра та зла, що його чинять герої твору; саме це дозволяє прилучити цих героїв (незважаючи на наявність окремих ознак, що позбавляють їх ідеалізації) до традиційних позитивних або негативних.

Дослідники творчості Є. Гребінки, звертаючись до характеристики героїв роману, залишають осторонь питання про центральну постать твору. Складається враження, що вона - тут, але й відсутня. Насправді це не так. Аналізуючи вчинки замалим не всіх дійових осіб "Чай- ковського", - бачимо, що ті вчинки більше або менше співвідносні з учинками та життям полковника Івана: Марина, Олексій, Гадюка, Касян, Герцик; усі вони не лише співвідносні, але й залежні вчинками своїми від дій полковника Івана.

Для Є. Гребінки, полковник Іван - уособлення козацьких чеснот і лицарства: і у ставленні до справи життя - мілітарних інвазій, і у ставленні до жінки, і у ставленні до ворога. Вдачею цей герой, переконуємось, співвідносний, співмірний із образами, що є своєрідним узагальненням низового козацтва: Касяном, Микитою Прихвоснем; співмірний у головному - у тому, що стосується ратної, козацької честі він суворий, непоступливий, послідовний. Це та основа його життя, інші чинники якого виступають просто на маргіналіях, і саме тому, що вони на маргіналіях, - полковник Іван не надає їм ваги й не визначає будь-якої ролі.

Заслуговує на увагу й те, що лубенський полковник Іван входить у твір із ноти любові: любові до Пирятина, за якою вгадується любов до всієї української землі.

Є. Гребінка у "Чайковському" створює тип козака, що діє за різних перебігів історичних подій: полковник Іван діє в умовах постійної борні з ворогом; кошовий, Олексій, Микита Прихвостень діють за обставин відносної стабільності в країні, коли всі вчинки козацтва згруповані довкола походів Січі; Касян діє за умов необхідності постійного перебування в бойовій готовності до захисту. Відповідно: полковник Іван - тип уже так званого городового козацтва, кошовий, Олексій, Микита Прихвостень - тип козацтва січового, Касян - тип козацтва, що відбуває свою службу в зимівнику. Таким чином, Є. Гребінка створює комплексний портрет основної суспільної сили - в поспільстві, що з волі історичних обставин змушене перебувати в мілітарному оточенні.

Ця суспільна сила, наголошує письменник, і визначає особливості етнотипу, створює збірний портрет етнічної категорії для якої - з огляду на реалії буття - стають визначальними певні риси вдачі.

Провідною рисою представників козацтва стає героїчність, героїзм поведінки: він є рушійним для них і на полі бою, у миті найважчих і найрізноманітніших військових випробувань, і навіть у побуті, у звичаєвому, повсякденному житті, що особливо яскраво помітно в художньому портреті полковника Івана. Героїзм - це якраз та моральна якість особистості, що дозволяє за певних історичних обставин, вважає письменник, виявитись показником суті людини. Незважаючи на те, що ця якість вдачі особистості не є позаісторичною, а певним чином якраз пов'язаною з історією, - завважуємо, що письменник моделює цю категорію із усвідомленням історичної амплітуди її донаснаження.

Героїчний вчинок здійснює Олексій Попович, виявляючи свою готовність на самопожертву заради того, щоб врятувати від гніву долі, що обрушився саме на нього, своїх побратимів. Героїчно діють полковник Іван, Касян під час татарського наскоку на Лубни...

Звичайно, тією якістю, що найбільше протистоїть героїчному, є страх. Саме страх за своє життя змушує ще юного Герцика вчинити небувале: відремонтувати військовий трофей полковника Івана - годинник. Але, поза сумнівом, те, що зумовлено страхом - у причині й у наслідку - не можна віднести до категорії героїчного. Герцикові, керованому страхом, не вдається обманути полковника Івана: "Ты говоришь, как жид, смотришь, как жид, а голову выстриг, чтоб обмануть меня", однак повага полковника до знання, до вміння, до праці змушує його дарувати життя Герцику й залишити при собі.

Герцик не є антиподом Олексія, хоч багато його вчинків зумовлено, як і в Олексія, почуттям до Марини, доньки полковника Івана; він, радше, антипод полковника Івана.

Там, де полковник Іван покладається на військову доблесть і героїзм, Герцик - на страх і підступність (хоч би - в сутичці з татарами); там, де полковник Іван довірливий і простодушний - там Герцик хитрий і лукавий. Якщо полковник Іван бачить у жінці автономну особистість, хоч і слабку та помисливу - Герцик бачить жінку як об'єкт заволодіння й підкорення; рівно настільки, наскільки полковник Іван - вдача цілісна, монолітна, - настільки ж вдача Герцика деструкіурована в своїй цільності, що витворює з цього образу тип цілковито негативний.

Дослідники творчості Є. Гребінки оминають питання, чи наявне етичне протиставлення у творі двох етнотипів: українця й гебрея (єврея). Принагідно лише Є. Кирилюк у передмові до "Вибраних творів" Є. Гребінки зауважує, що зображення єврея веде свій початок від Шейлока ІПекспіра й Ісаака у Вальтера Скотта, посилаючись при цьому на працю В. Гіппіуса "Гоголь". Насправді таке протиставлення утворі цілковито відсутнє. Герциком володіє почуття до Марини, Тетяною (Теклею) - до Олексія, Микитою Прихвоснем до Тетяни (Теклі), однак при цьому вони вкрай далекі від того, аби зупинятись думкою на етнічній приналежності свого обранця; так само, бачимо, ця етнічна приналежність не є внутрішньою перепоною до почуття.

Мати Герцика-Іоселя й Тетяни-Теклі - Рохля - мстить козакам: тобто, тим, хто позбавив її, як вона гадає дітей, хто їх знищив: "я мстила за вас, мои дети; мне было любо, когда умирал казак; я думала: вот новый выкуп за детей моих!.."; але вона здійснює свою помету, керуючись усвідомленням не національної, а станової належності свого ворога, хоч і в цьому, як переконуємось із твору, вона діє засліплено й неосмислено, не розуміючи, що зло вертається до того, хто його коїть. Так самокритична маса в збиткуванні над Герциком, який "увеселял его разными штуками", - обертається нищівним для полковника Івана.

У зображенні жіночих образів для Є. Гребінки важливий момент саможертовності, самовідданості. Марина, Тетяна, Рохля - усі вони й кожна по-різному виявляють ці якості, кожною з них по-різному веде почуття любові, так само різним є результат їхніх зусиль у змаганні за сенс життя. Для того, щоб герой у своєму житті сподобився блага - не лише він, а й його предки мають бути добротворцями: ось морально-етичні засади письменника.

А. Фейхтвангер вважав, що першим історичним романом у світовій літературі можна назвати "Ефіопіку" Геліодора. Такою "Ефіопікою" у новій українській літературі можна назвати "Чайковського" Є. Гребінки, оскільки роман П. Куліша ,гЧорна рада" з'являється друком 1857 р.

Європейська літературна традиція виявляється у творчості Є. Гребінки у звертанні до історико-романного жанру, до образів- персонажів, що можуть стати взірцем для наслідування, а також засобом для протиставлення двох історичних епох, що є прерогативою романтизму.

Заглиблення героїв у історичний колорит, замилування деталями й цілим в історичному побуті, змагання добра зі злом - як етологічних сфер, зіставно-протиставні аналогії між історичним минулим і сучасне** 315

ним письменникові - ось ті основні якості, що дозволяють розглядати твір у річищі новаторському й, водночас, у річищі романтичного творчого напряму.

Це дає підстави стверджувати, що Є. Гребінка належить до зачинателів історико-романтичного прозописьма в українській літературі. Традиції цього письма поглиблюватимуть і розвиватимуть своїми творами на історичну тему вже найближчі сучасники Гребінки: П. Куліш романом ,гЧорна рада", 1845-1846 pp., 1857 р. і М. Костомаров - повістями "Сын", 1865 р., "Кудеяр", 1875 р., "Холуй", 1878 р., "Черниговка", 1881р.

Тому, гадаємо, роман Є. Гребінки "Чайковський" здобудеться й на літературні переробки: 1902 p. М. Кропивницький створить істори- ко-драматичну бувальщину у 5 діях і 9 одмінах "Чайковський, або Олексій Попович" із уточненням: "Зміст позичений у Є.П. Гребінки". 1904 р. у Львові вийде друком книга "Олексій Попович. На основі повісті Є. Гребінки написав Н. Тихий". Це, а також художньо- естетичні якості твору, його місце в розбудові українського романтизму та в історико-повістевій концепції життя України, дозволяє вважати роман Є. Гребінки "Чайковський" етапним явищем в історії української літератури.

У назві роману "Доктор", 1844 р. (твір має різні жанрові характеристики: найчастіше, це "повість", рідше - "роман"), виділяється професійна ознака особистості, хоч письменник зосереджує увагу далеко не на професійній діяльності та кар'єрі героя твору. Ця ознака є показником людської суті героя, якості його вдачі, що виявляє себе в усіх гранях життя Івана Тарасовича Севрюгіна.

Плекаючи надію на появу сина, Тарас Іванович Севрюгін упевнював свого сусіда: "я бы умел сделать его человеком; я бы умел воспитать его". Він уявляє собі майбутнього сина в ролі "ученого; а ученый - он себе и смирный, и говорит потихоньку, да все идет своей дорогой, и оклады хорошие получает, и рассказывает все занимательное"; продовжуючи розвивати цю думку, він фантазує - і знову невідповідно до життя й невідповідно долі майбутнього сина: "сразу, может статься, его и не очень полюбят, а после привяжутся... право, привяжутся".

Сприйняття життя Тарасом Івановичем не відповідало суті життя. Невдалий шлюб, у якому він займає позицію страуса, ховаючись від розчарування у ньому дружини, створює шаради про алогізм свого існування, неслушне та нерівноцінне виховання дітей, за якого старшій доньці - як спадкоємиці заможної покійної матері - дозволялось усе, а молодшому синові, навпаки, все заборонялося і від самого хрещення застосовувався до нього постійний виховний шок, - спотворювали життя родини Севрюгіних. Мати, хоч і безмежно любила сина, не могла чинити батьковій методиці виховання будь-якого спротиву. Унаслідок вже першого шокового прийому, застосованого у вихованні сина - обливання новонародженої дитини холодною водою - у молодшого Севрюгіна на все життя "осталось в глазах какое- то странное выражение испуга". Ця перша ознака непорозуміння між особистістю й оточенням, як переконуємось у цьому за ходом розвитку подій у творі, - із часом не усунеться, а, навпаки, дедалі поглиблюватиметься: поки герой не опиниться в безвиході.

Невідповідність між почуттями батька до сина та манерою спілкування із ним, при якій любов таїлась під нарочитою різкістю, невиправданою суворістю та необ'єктивністю у ставленні до дитини, - спричинила те, що й повинна була зумовити: відчуження дитини, її страх за непередбачувану реакцію батька на свою поведінку; дитина прагне прихистку для своєї душі, і знаходить його: ,гЧтение была одна пристань, куда мог укрыться молодой Севрюгин от семейных бурь и вечного ворчанья своего отца. Книга, какая бы ни была, защищала Ваню, как добрый бастион, от родительских выстрелов, и Ваня полюбил своих благодетелей-защитников, полюбил книги; из них он составил для себя особенный мир; к ним он удалялся из семейного круга, где встречал беспрестанные выговоры, словно в кружок веселых, невзыскательных товарищей, мечтал над ними, плакал, а иногда и смеялся".

Книги дозволили Івану Тарасовичу побудувати свій власний світ, у який молодий Севрюгін був цілковито заглиблений і залюблений; цей всесвіт визначався не лише прихистком, у якому син ховався від тиранії батька, - книги виховали в Івані Тарасовичу довершену людину, але, як пізніше переконуємось, духовні якості такої людини виявились неспіввідносними з тими брутальними обставинами та людьми, що випадають на життєвому шляху молодшого Севрюгіна, що з самого дитинства був "задумчив, робок и мечтателен".

Колізія романтичного героя, внутрішній світ якого цілковито неспі- ввідносний із зовнішнім, у Гребінки поглиблюється не лише тим, що його герой вкрай гостро відчуває цю невідповідність, а й тим, що з часом ця відсутність співвідносності набуватиме дедалі драматичніших форм, щоб - насамкінець - здобуваючись на нову якість, стати трагедією життя особистості.

Так, унаслідок домашніх обставин, бо їх лише з певною поправкою можна назвати вихованням, - формується ґрунт, на якому має засівати зерно знань учитель Івана Тарасовича - Іван Павлович Звонок- Делігенський, який привозить із собою книгу Цицерона "Про обов'язки" та давньоримського автора історичних творів, друга Цицерона, Катулла "Корнелій Непот", що знаний як біограф знаменитих людей.

317 /Ь*

Незважаючи на те, що в оселі Тараса Івановича учитель затримався недовго - лише три роки - вплив його на учня був позитивний і глибокий. Мав рацію Тарас Іванович, зауважуючи: "он для Вани второй отец"; по суті, під цим впливом Іван Тарасович обирає свій життєвий шлях і професію.

Навчання, світ книг стають своєрідною межею між Іваном Тарасовичем і його сестрою, "избалованной взрослой девушкой, очень хорошо понимавшей, что она и хороша и богата: раза два чуть было она не сбежала из дома то с ремонтером, то с каким-то прапорщиком", кокетувала "с окружающей ее молодежью", "стреляла направо и налево своими блестящими глазками", "нежничала с драгунским капитаном" і при цьому "видимо теряла многие буквы российского алфавита: сначала изменила букву р в какую-то попугайную трель, а потом эту трель умягчила до какого-то придыхания вроде французского".

Іван Тарасович поруч своєї сестри сприймається, радше, контрастно: "высок не по летам, но немного наклонялся вперед, как бы от ига, которое нес с младенчества. Поступь его была робкая, глаза блестели умом, а вместе с тем в них прокрадывалось выражение испуга и недоверчивости".

Ця відмінність згодом перетвориться на ворожість, ворожнечу, і ворожнечу цю насаджуватиме у взаємостосунках між братом і сестрою сестра; незважаючи на те, що - заможна, маєтна, - жодного разу не подбає вона про брата в його життєвих скрутах.

Світ постає ворожим людині, яка приходить у нього з вірою, що сповняться її надії; із висоти цього досвіду Тарас Іванович перед смертю заповідає синові: "Не доверяй людям, Ваня, никому не верь: все обманывают; такой уже нехороший род человеческий". Цієї заповіді син не дотримуватиметься, - не внаслідок внутрішньої полеміки з батьком, а внаслідок своєї віри в людину, унаслідок любові до людини.

Смерть батька, розчарованого та зневіреного у всьому і у всіх, агресивність сестри, що, керована власними примхами і новою своєю родиною, - позбавляє брата права на життя у батьківському домі, віддаючи його в оренду, від'їзд у місто й обіймання незначної чиновницької посади, - стає для Івана Тарасовича не лише новим етапом життя, але й основою для цілковитих одмін у своєму бутті.

Унаслідок звіданих страждань, Іван Тарасович мовби здобуває право на осягання блага; його зустріч із колишнім своїм учителем Іваном Павловичем стає для юнака вирішальною: учитель, тепер уже військовий лікар, дає своєму колишньому учневі пораду й рекомендаційні листи; так Іван Тарасович від'їздить до Петербурга навчатись.

Учитель і його учень ще не відають, що слова Івана Павловича "подвизаться на поприще спасения страждущего человечества" виявляться у долі молодшого Севрюгіна пророчими.

"Севрюгин вышел, - підкреслює письменник, - из академии одним из первых докторов и получил сразу в Петербурге довольно важное место", а що люди "веровали в Севрюгина и беспрестанно звали его к больным, оттого у Севрюгина была прехорошенькая квартира".

Очевидно, Іван Тарасович закінчив би життя респектабельним фахівцем і людиною, цілком вдоволеною життєвим шляхом, якби не його зустріч із Юлією Іванівною - людиною облудною, лукавою, цинічною і... нещасною: тим, що цілковито заплуталась у житті, так і не збагнувши його суті, перетворившись у носія зла. Вона та сонм її родичів і псевдородичів підступно вводять у оману Івана Тарасовича: спершу закликами до добротворення, видаючи себе за тих, хто цього добротворення потребує і гідний, а згодом, коли Іван Тарасович уже збагнув суть цих людей, - брутально домагаючись того, що їм не належить - ні за життєвим статусом, ні за тією роллю, яку вони зіграли у житті Севрюгіна.

Чому Іван Тарасович не протидіяв, не протистояв цій зграї визискувачів і негідників? Адже був у його житті момент, коли він, збагнувши, після шлюбної ночі, що Юлія Іванівна його ошукала, вагається, як йому бути і ладен втікти "от какого-то невидимого врага" зі словами: "Комедия!", "Маскарад!".

Так, Іван Тарасович усвідомлює, що ошуканий, але він вгамовує своє страждання думкою: "Не надо торопиться обвинять... Кто знает, да и зачем знать все несчастия жизни?". Він прощає дружині її моральний переступ, не відаючи того, що її душа вже змаліла настільки, що не спроможна оцінити велич кроку свого подружжя. Великий крок прощення залишився непоміченим: для того, щоб збагнути його велич, потрібна була душа, наділена величчю. Ошукана життям жінка гадає, що вона ошукала, тим мовби отримавши від життя сатисфакцію; згодом прагнення до сатисфакції штовхатиме її далі й далі на нові злочини та зроджуватиме у ній уже жорстокість.

Дружина Севрюгіна та її родичі приймають великодушність Івана Тарасовича за слабкість і мовби затинаються позбиткуватись за це над чоловіком Юлії Іванівни. Удаючись до безнастанного визиску коштів, узурпую чи почуття Івана Тарасовича, Юлія Іванівна та її родичі досягають свого: "Плохо стало Ивану Тарасовичу; он был обокраден, ограблен, разорен".

У цю хвилину, коли Іван Тарасович залишається наодинці зі своєю долею, - він якнайбільше потребує підтримки, опори, співчуття від людей. Однак "Все друзья и приятели оставили Ивана Тарасовича",

в=Ч 319

адже "Приятели, как мухи на сахар, налетят шумной толпой на достаточного или случайного человека", і навіть колишній родич, молодший офіцер, нехтує тепер товариством Севрюгіна, побоюючись занедужати від нього, заразитись недугою, що зветься скучати.

О цій порі підстерігає наді рваного душею Івана Тарасовича нова зустріч: зустріч із колишнім співстудентом, ІЦелкуновим; той уже здобувся на досить "ефективний" спосіб тамувати своє горе - пияцтвом. Іван Тарасович, ладен прийняти зараз будь-яку опору для себе; мов за соломинку, хапаючись за цю підтримку, Іван Тарасович уже не зважає на те, що ця опора є невідповідною тому, хто її потребував.

Іван Тарасович знову опиняється наодинці з долею: тепер доля сувора до нього - як ніколи: забирає у нього життя тоді, коли він повертається у рідне повітове містечко, із якого колись вирушив у Петербург. Однак, уже насамкінець доля виявляється до нього ласкавою: дарує йому посмертну зустріч із учителем; лікарем Іваном Павловичем, який, упізнавши завдяки книзі "Корнелій Непот" із дарчим надписом, - у мертвому "в синем сюртуке, с заплатами" свого колишнього учня, береться - як душа, що зрідні Севрюгіну - поховати його.

Хто ж він, Іван Тарасович Севрюгін: людина-невдаха, чи людина, що уповні відбула свою життєву місію, своє життєве призначення? Можна по-різному сприймати цю постать: як просту та чесну людину, що потрапила в несприятливе й навіть вороже їй суспільне оточення, суспільні умови життя, як людину, у долі якої фатальну роль відіграла лиха жінка, як людину, що капітулювала перед життям, не здобувшись для боротьби в ньому ні на сили, ні на характер.

Зовні, за перебігом зовнішніх подій, він схожий на особистість, яка, звідавши чимало ударів долі, невдало й скінчила своє життя; проте якщо розцінити це життя з позиції високого призначення людини - бути порятунком, поміччю і опорою для людей, покласти свою душу в ім’я порятунку їхньої душі - місія життя Івана Тарасовича Севрюгіна відбулась цілковито.

У загальній тональності твору превалюють почуття невідбутності й прикрості за людей, які - свідомо, чи внаслідок своєї обмеженості - творять на землі не добро, а породжують зло.

Протагоністом у творі, для якого характерне багатопланове відтворення конфліктів, формування характерів у розвитку, який продовжує розвиток художніх прийомів української літератури (маємо, зокрема, на увазі художній прийом єдинопочатку - "В одно прекрасное утро", до якого вдається Є. Гребінка; уперше цей прийом використовує в українській літературі Г. Квітка-Основ'яненко в повісті "Конотопська відьма"), послідовно виступає Іван Тарасович Севрюгін. Письменник творить цей образ із тих засад, із яких створений образ Ісуса Христа

в повістевій літературі. За своє коротке життя, звідавши чимало страждань, Ісус Христос зумів цілковито присвятити це життя невдячним, нерозумним і немудрим людям, які не зуміли оцінити великий дар, не зуміли оцінити його до себе любові, знехтували усім цим і, навіть знехтувавши, не перейнялися тим, щоб замислитися над своїм існуванням.

Заклавши в основу твору взірець побутово трансформованого, хро- нотопно видозміненого життєпису Ісуса Христа, Є. Гребінка у художній формі зображує таку особистість, що, як і Христос, досягши цілковитої досконалості, використовує її на дарування людям блага, проте люди - недосконалі своєю суттю і навіть порочні у своєму єстві, - скориставшись із тих благ уповні, спричиняють до загибелі свого благоносця і благотворця.

Гадаємо, перед нами - вершинний романтичний образ прозової спадщини Є. Гребінки і, водночас, за значенням і глибиною піднятих, порушених цим образом морально-етичних проблем - вершинний образ усієї творчості письменника.

Без прозової спадщини митця ми не могли б вважати реалізованими і його творчі потенції, і його творче кредо. Саме прозовою спадщиною свого творчого доробку Є. Гребінка вповні виявив себе як письменник-новатор, що розбудовує засади українського романтизму, традиції української та світової літератур.

*4321 У**.

РУСЬКА ТРІЙЦЯ"

ак називався гурток української демократичної молоді, яка 1833 J3., на чолі з Маркіяном Шашкевичем, стала в Галичині оборонцем прав народу, його мови і культури.

Гуртківці уклали перший рукописний збірник_-^шг Русі", 1833 p., у якому - за умов підвладності Галичини Австро-Угорській“ІміТерії - українською мовою висловлено заклик до національного відродження. 1835 р. було укладено призначену до друку збірку "Зоря", яка не збереглася, але - за висновком цензора - включала фольклорні та оригінальні твори сучасників гуртка. На основі збірки "Зоря", із певними змінами й доповненнями, гуртківці уклали збірку "Русалка Дністровая", 1837 p., опубліковану в Буді. Ту частину накладу збірки (ВОСГпримірників із тисячі), яку було надіслано до Львова, згодом майже повністю конфісковано, однак 200 примірників, що залишилися в Буді, потрапили до читача й відіграли призначену їм роль.

Збірка складається з чотирьох розділів: у І розділі опубліковано народні пісні з передмовою І. Вагилевича, у II - "Складання", поетичні твори М. Шашкевича (7 із 10), І. Вагилевича, Я. Головацького, у III - переклади сербських народних пісень, уривки з "Краледвірського рукопису" Вацлава Ганки, IV - "Старина" скомпоновано з трьох стародавніх пісень; короткого опису давніх рукописів бібліотеки монастиря Василіан у Львові.

Склад збірки, характер уміщеного в ній матеріалу підпорядковано її авторами ідеї слов'янської єдності, нескореності українського народу поневолювачам - тому оригінальні твори написано українською мовою; звертання - у відповідних розділах - здійснювалися, насамперед, до українського народнопісенного матеріалу.

Гурток, на чолі з М. Шашкевичем, об'єднував під обіцянкою трудитися задля просвіти рідного народу, таких членів товариства, як І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Козанович, Т. Козловський, В. Лопа- тинський, Й. Острожинський, М. Гадзинський, однак душею товариства були нерозлучні М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, яких прозвали "Руською трійцею", і назва, згідно з тією роллю, що відіграли гуртківці як будителі національної свідомості народу посередництвом літератури, увійде в історію української літератури.

Шашкевич

Шар кіян Семено вич j,

(1811-1843)

Народився майбутній поет в с. Підлисся на Львівщині в родині священика. Школа сільського дяка, Золочівська школа, Львівська й Бережанська гімназії, і нарешті, з 1829 р. - Львівська духовна семінарія: такі етапи навчання Маркіяна. 1830 p., запідозреного у зв'язку з варшавським повстанням 1830-1831 pp., М. Шашкевича на якийсь час виключають із семінарії, однак йому щастить 1838 р. стати священиком. Парафії визначали йому такі, що, за словами М. Шашкевича, він був позбавлений навіть найелементарніших засобів до життя. Усе це підточило його сили, рано забрало поета з життя.

У поезії М. Шашкевича виразно лунає три головні теми: громадянські мотиви, лірика міжособистісних взаємин, твори на істори- у) ~чну тематику, пейзажна лірика. Поетичнии твір М. Шашкевича У/ "U л о в о д о чтителей руського язика", 1833 р. написаний як заклик поета до молодого товариства об’єднатися та виявити одностайність у підтримці великої справи, націленої на перспективу: справи змагання з тим, що гнітить розум, притлумлює його енергію, силу, а, отже, визволяє весь його ресурс до дії:

Дайте руки, юні други,

Серце к серцю най припаде.

Усі, хто володіє такою енергією, закликає поет, нехай разом, спільними зусиллями, несуть у життя світло, бо це є вищою метою людського, сповненого діяльності життя:

Разом, разом, хто сил має,

Гоніть з Русі мраки тьмаві;

Зависть най нас не спиняє, - Разом к світлу, други жваві!

\J Сонет М. Шашкевича "До***", 1833 р. також належить до розмис- лової лірики поета. У ньому він створює свій взірець буття особистос- ті, яка, трудячись мисленням, зберігає душу в лоні природи, а думкою здатна подолати перепони життя:

~~ Мисль піднебесну двигчи в самім собі,

Душу в природи безвість занести,

Гадкою крепкое тьми світа розмести,

Життя кончини подружити обі.

Ідеальна особистість, на думку автора поезії, має спокійно думати про конечність життя, не цуратися життєвих радощів, однак обирати в тих радощах те, чим здатна рости, досягаючи повного розвитку, людина, що в М. Шашкевича співвідноситься із поняттям "істинне", здобутися при цьому на особливий лад душі, що досягається поєднанням "радості з тугою", але поєднанням гармонійним, позбавленим тяжкої гнітючості, оснащеним просвітленим ладом існування, а тому й здатним повернути людині милість буття:

Глянути мирно, що ся діє в гробі,

К радощам вдати, істинним ся взнести,

Радість з тугою в лад миленький сплести, Милість сосвітню пригорнути к собі.

Хто здатний опанувати все співвідносне з ідеалами буття, а точніше, кому до снаги реалізувати ідеальне в життя? - замислюється над цим питанням поет і приходить до висновку, що реалізація ідеального в житті має здійснитися бездоганної якості розумом, ґрунтованим на високих принципах моральності:

Хто вміє? Хто вдасть? - Ум сильний, високий,

Ум, що го вічна доброта повила,

Ум, що го красна природа зростила,

Ум, яких мало, хотя й світ широкий.

М. Шашкевич створює цілу програму буття досконалої особистості: це той шлях, послідовно слідуючи яким особистість здатна сягнутд “ідеалу- але це~ водночас, і та програма, якою ідеальна особистість Ділиться з шшимиГстворивши се be. Ноет таким чином відкриває пе- ' ред своїм Читачем браму до наивищої творчості: до створення самого себе і показує, що це кожному під силу - сягнути найвищої доскона-

лості, тим самим удосконалюючи світ. У цьому, як і в попередніх творах, М. Шашкевич виявляє свою готовність здобутим мудрим сприйняттям життя постати митцем: тим, кому під силу, спромігшись на власне конструювання, допомагати в покращенні своєї духовної, моральної сутності іншим, хто здатний сам, отже, покращувати світ. Гадаємо, сонет "До*** ", УМІСТИВ У художній формі творче кредо поета, йогсГЖитгєву' Програму!

^ ’ Тугрику міжособистісних взаємин представляють у доробку поета твори "Син любимому отцю", "Туга", "Вірна", "Місяченько круглоколий закрився хмарою", "Розпука", "Туга за милою", "До милої", "Думка".

G У поезії "Син любимому отцю", 1833 p., М. Шашкевич виявляє своє розуміння нерозривного духовного зв'язку з батьком, "сивим голубоньком". Життя й доля батька визначили немало видатків:

Живе в печалі. Боже, коли в радості,

Вік тихо, весело йому проживати,

В гаразді, здоров'ї, в любій солодості Цвітами щастя життя огортати! ч Чистою душею волів би син іншої долі батькові, тож тим прикріше йому, що завдав собою батькові замість утіхи гіркоти:

Отче, ох, отче! Сли ся мені придало

Дні життя твойого полином згірчити, і; Ы: №»*

Сли коли око твоє жалем запалало, > і л \ > П'ф Сли-м був нещасне серце закервлити. т:.ош ' Велике бажання блага знедоленому батькові побільшує, і син це розуміє, синівську відповідальність за прикрість, завдану батькові. Крайньою ступінню синівського каяття є у поета вмивання батькових стіп синівськими сльозами та відчуття сином кінця свого існування, - так створюється психологічно-переконлива картина особистісних взаємин родинного кола.

(j Антропоморфізація ліричного героя, втіленого в образі голуба є художньою темою поезії "Туга", 1833 р. "Голуб сивий" уже третій рік прилітає до води тужити своє горе: "лихі води", вочевидь, ріки, забрали в нього милу:

І все голуб прилітає, на гіллі сідає І головку к листям тулить плаче і ридає, і навіть удень у "темних лісах" голуба не минає туга. Антропоморфізація горя голуба єднається у поезії з виразними ознаками олюднення рослинного світу: як оплакує свою втрату сивий голуб, так - в унісон йому - тужливим настроєм перейнята й рослинність:

Серед трави край берега калина червенька.

Своє гілля буйненькеє, сумна, в воду клонить,

Своє листя дрібненькеє по водоньці ронить.

Безнадія і біль утрати зроджують у душі сивого голуба гнів до "лихих вод", до яких він спрямовує свій протест: його слова стають майже осяжним ділом, спрямованим супроти лиха.

Поезія "Вірна", 1833 p. М. Шашкевича стилізована під народну пісню-оповідь про красу почуття вірності в любові.

Вирушаючи на війну, милий дівчини, наснажений відвагою, промовляє так, як здатний промовляти лише хоробрий воїн:

Не плач, не плач, ластівонько, дасть Бог звоювати - До твоєї соколоньком я прилечу хати.

Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися,

Подай ручку біленькую, додому вернися.

Уже в цю мить прощання дівчина "лишилася з журними гадками", перейнята, як підтверджується згодом, слушними передчуттями непоправної втрати; її очікування милого будуть марними:

Край діброви на горбочку сипана могила,

Там дівчина із зорями щодень виходила.

Виходила аз зорями, стояла до ночі,

Свої чорні за миленьким видивила очі.

Ой ходила, ой бродила зимами, літами,

Витоптала биту стежку білими ногами.

Оптимізм своєї героїні М. Шашкевич виявляє у вірності любові; ця сфера існування людини непідвладна вимірам часу і виступає змістом та моральною нормою життя народу: саме тому пам'ять про відважного юнака є вічною, так само вічно чекатимуть повернення юнаків із походу їх милі.

Людську недолю: "Очі мої сивенькії слізоньки залляли", "Тяжко, тяжко мому серцю з сумними гадками", "Ой ще тяжче бездольному в світі пробувати!" оплакує М. Шашкевич у поезії, "Місяченько круглоколий закрився хмарою", 1833 р. Міра нещастя героя визначається в парадоксальному плані негації, що перетворює простір життя на смерть, а смерть - на щасливе існування:

В гробі сумно, в гробі тихо, сумрак студененький,

Ой як ляже серед нього, тоді я щасненький.

Лірика міжособистісних взаємин репрезентує здатність поета проникливо виявляти складний комплекс почуттів людини, яка в осяганні цих почуттів убачає своє найбільше щастя, яке, однак, переконує нас поет у творі 'Туга за милою", 1836 p., ліричний герой не завжди може виповісти своїй коханій:

Ах, я бідний, нещасливий,

Да й крилець не маю,

Сохну, чахну в далечині,

Всяк день умираю.

Поетичний твір "До милої", 1836 р. вінчає перейнятість бажанням ліричного героя посередництвом сил природи (тут, відповідно до фольклорної традиції нашого народу, М. Шашкевич найбільшою потугою зв'язку між явищами наділяє вітер) подати коханій найкращі звістки:

Неси вісті, що молодець Щиро ю кохає.

Ліричний герой певен, що вітер здатний донести до милої не лише його освідчення, але й розвинути його в дію, у вчинок:

Ой погладь ю, вітросеньку,

По єй личку білім,

Нехай знає єй серденько,

Що я єїмилим.

Стихія набуває людських можливостей, стає добротворцем, єднальною ланкою між закоханими, запорукою їхньої подальшої спільної долі.

Народні мотиви в ліриці М. Шашкевича, відповідна до них система образів надає творчості поета оптимістичний заряд, формує особливе налаштування душі ліричного героя на осягання довколишнього світу, на порозуміння з ним.

Тему прагнення до порозуміння парубка з милою розвиває М. Шашкевич у поезії "Думка ", 1847 р. Парубок, їдучи "де дівчина красна", намагається гнати від себе "журну гадку", що завдає гіркоти його життю і туги серцю, яке бажає поріднитися з радістю.

Своїй дружині Юлії М. Шашкевич присвятив поезію польською мовою "Чи знає ш", 1838 p., у якій милу наділяє особливою здатністю: від самого лише її погляду відступає гризота, від поцілунку відчувається розкіш неба, а від обіймів із плечей спадає тяжке ярмо. Кохана постає для автора твору променем надії.

Наступна тематична рубрика поезій М. Шашкевича - твори на історичну тематикувідносимо сюди "О Наливайку", "Хмельницького об- сіупленіє Львова", "Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139", "Згадка".

Доба козаччини, а в ній - один із епізодів протистояння козантва Речі Посполитій у битві під Білою Церквою й Острим Каменем, постає в творі М. Шашкевича "О Наливайку", 1834 р. Поета вабить рат- нии портрет керівника селянсько-козацького руху, однак на перший план зображення виступають ратні події: супротивником козацького війська~є~така величезна кількість війська Речі Посполитої, що на- віть може здатися, неначе це природа прагне вразити людину незвичайними явищами:

Що ся степом за димове густо закурили?

. Чи то мрячка осідає, стеляться тумани? '

Не мрячка то осідає, не туман лягає, з j Гей, то ляхів сорок тисяч в похід виступає.

327 /te*

У виступі козацького війська в похід увагу М. Шашкевича привертає гасло, із яким командувач військом закликає народ, на боротьбу: "Гей, молодці, за свободу!" до них промовляє.

Нерівною за силами, а тому такою кривавою та важкою є боротьба козацтва з ворогом:

Гей, там гримлять з самопалів, орють копитами,

Там степ крівця сполокала, зволочен трупами.

Ця битва піднімає у протесті весь народ, тому співучасниками того, що відбувається на ратному полі, стають не лише козаки, але Тїхні матері та дружини:

— Гей, на степу густа трава, степом вітер віє,

Не по однім козаченьку стара неня мліє.

Гей на степу сивий туман, кургани курились,

Не по однім козаченьку вдовиці лишились.

У битві Наливайко не досягає такої бажаної для козацтва й для народу перемоги, але і вороги не дали собі раду з супротивником, так, як~вони цього прагнули, і саме це, вважає М. ШШшсевичГє козацькою перемогою.

Художньо трансформованою з української народної пісні постає поезія М. Шашкевича "Хмельницького обступленіє Львова", 1834 р. Вочевидь, слушно буде визнати наявність тут поетичної градації, що характерна, як це зауважує І. Франко, для Шевченкового "Заповіту", де художня візія митця поступово обіймає дедалі більший простір, сягаючи разом із тим максимального узагальнення. У М. Шашкевича бачимо двоступеневість такої градації: чисте поле, дорога, намет, стіл, край столу; згодом поетове бачення знову вдається до "максймальїГОго узаґальнення:

Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи,

По всей Україні розсилає вісти.

Могутність козацького війська стає величчю самого гетьмана Б. Хмельницького, вважає поет: ~ '

Як гетьман Хмельницький кіньми навернув - Та й Львів ся здвигнув; /

Як гетьман Хмельницький шаблею звив - г

Та й Львів ся поклонив.

У цій єдності, а також у великій шанобі козацтва до гетьмана: "Молодці-козаки стоять доокола", - поет вбачає запоруку успішного протистояння ворогові. Однак Б.- Хмельницький виступає не лише воїном, але й дипломатом: там, де можна уникнути зайвих смертей і втрат. Завдяки вправності та силі війська на чолі з гетьманом, а також завдяки мудрій дипломатії гетьмана, Львову вдалося уникнути кровопролиття, й у цьому поет вбачає велич полководця, який зумів

надати місту шанс до власного порятунку у важкому перебігу подій війни. Виявлення великодушності гетьманом Б. Хмельницьким за ратних умов є художньою ідеєю твору.

Поетичний твір "Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139", 1834 р. покликаний зобразити головні риси українського народу в минулому: беззастережну хоробрість у бою з ворогом - ляським військом на чолі з до того непереможним польським королем Болеславом III, а також готовність прийти на допомогу побратимам - цю підтримку надає галичанам київський князь Ярослав Володимирович, син Володимира Мономаха.

Спогад про давню історичну сторінку українського народу тематично єднає твір М. Шашкевича "Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139" із поетичним твором "З г а д к а", 1835 p., у якому автор вдається до антитези, покликаної наголосити на тому,

Як весело колись було,

Як то сумно нині в нас! ' з ,

У давнину в усій українській землі дзвеніла слава: ' ! <

Світом цілим зголосла, о - ;

Києва золота глава '

Під небеса ся звела, і

проте нині "Думка йде сумненько" і "Згадка журна лиш летить".

Колишня слава - не тільки ратні, але й духовні ддобутки^ проте^сьогодення, вважає поет, розправилося не лише з колишньою славою, ~5ле~іГдуховними набуткями давнини:

Городища де бували - Десь могили ся звели,

Богів храми де стояли - Грехіт мохи поросли. ’

Поет ознаменовує прикмети життя нашого народу в давнину: доба язичництва співвідноситься в нього з вирізьбленим ликом Святовида і "Йупаиловим танком красним", Колядою, Києворуська доба"1- з мудріс- тю князя Ярослава, народним віче, епохою розквіту важливих еконо- 'мічних, політичних^ культурних центрів, як, зокрема, Київ, Новгород, творенням культурних пам'яток, що їх представляє "піснь Бояна", згодом - оборона своєї волі народом за умов татарського нашестя.

Ji епохи-хтади для українського jgaponv. наголошує М. Шатпкеиич, вікопомними, вони явили динаміку народного життя, означили СУТЬ народної ментальності, вдачі - творили народові характеристику: на противагу цьому7~сучасне безликеГаморфне, убоге, безрадісне^тому

поет вІдїуваєГЩ0 —

Щастя, гаразд з-під могили

t Гомоном лиш залітає; У ї,

г / s Як слов яни колись жили - ? ; іі . ).

; і Журна думка лиш згадає. і о- .

329 /==*

Історичну тему вирішує М. Шашкевич також у поезії "Бандурист", 1841 p., де постає головний для романтиків образ бандуриста, який - єдиний - уміє нагадати сучасникам про славну минувшину народу: Заведе довгими думку голосами - З-під могил, казав би-сь, холодочком віє;

Стиха поговорить з батьками-князями,

Старі молодіють, бо й сам молодіє.

Струни бандури в сучасному, проте, лунають дедалі тихіше: Щораз то тихше і тихше бриніли,

Розлетілись за півця думкою по полі,

А потому зглохли - зовсім заніміли...

Це вішує, на думку поета, зникнення в народі історичної пам'яті, а в його співців - такого оптимального творчого потенціалу, що відповідав би запитам усіх народних верств.

Історичну тему висвітлено у творчості митця й поезією "Побратимові", 1842 р. Твір присвячено українському поетові-роман- тику, близькому приятелеві М. Шашкевича в період навчання у семінарії Миколі Устияновичу.

Поет зізнається, що найкращим дарунком для себе вважає усе, що є поживою для згадки й для роздумів

Про давні літа, .

Про давні часи, ,

Як слава гула ,

Світом вокруги;

Про руських батьків,

Боярів, князів,

Про гетьманів, козаків.

Для М. Шашкевича історія співвідноситься зі значенням не часовим, хронологічним, а діяльнісним, завжди співмірним або з певною історичною особистістю, або з представником певного суспільного стану, що володіє чітким баченням суті перебігу тих чи інших історичних подій.

М. Шашкевич усвідомлює, що українська історія - це сукупна система буття цілого народу, окриленого ідеями волі, свободи, єдності. Вся історична діяльність українського народу підпорядкована цим ідеям - надто, за екстремальних умов: війн, боротьби, резистентності народу, достойна глибокої уваги: цим кожний, хто осягає історію, звеличує і своє буття.

Пейзажну лірику в творчості М. Шашкевича представляє поезія "Сумрак вечірній", 1833 p., у якій природа, що перебуває в стані завмирання: сонце в надірі, пітьма огортає землю, - співвідноситься з долею автора поезії. У початковій і заключній строфах "Сумраку вечірнього" М. Шашкевич виявляє філософське сприйняття категорії часу: мить у житті природи стає співвідносною з цілим життям особистості.

Загальний лад розкриття теми й заголовок твору налаштовують читача на тему віщування поетом власної долі, а, за Т. Карлейлем, передчування - це та "тканина, із якої виготовляється уся система думання" людини; саме в цьому творі передчуття М. Шашкевичем власної долі виявляється найвиразніше:

Нависло ясне небо чорними хмарами,

Тяжкими густі бори склонились тугами,

Зойкнули діброви, й ліси застогнали,

Весело ми з тов гудьбов, та й з тими лісами.

Мило ми з буйним вітром, з блудними марами, Студена тая доля к серденьку припала.

Природа, проте, дарує поетові душевну радість, є для нього веселою мелодією, музикою в безрадісному холоді буття.

Алегоричною є основа поетичного твору М. Шашкевича "Веснівка", 1836 p., у якому антропоморфізований світ природи стає застереженням людям на їхньому життєвому шляху.

Описові чудового краю, яким є рідна сторона, присвячено твір М. Шашкевича "Підлисся", 1838 р. Усе тут - і ліси, й гори - миле героєві твору. У рідному краю здатний розповісти

... дуб старенький

І один, і другий, ,

Як там жив-ем ще маленький Без журби, без туги.

Там ти скаже та соснина И всяка деревина,

Як там грало серце моє,

Світала година.

Рідний край єдино спроможний дарувати ліричному героєві твору радість, утіху для серця. "Доля природи", як висловився О. Шпенглер, і доля людини, сполученої з рідною землею, є, на думку поета, взірцем досконалості, що повсякчас постає перед духовним зором ліричного героя, зроджуючи в його душі безмір туги від усвідомленої незмога поєднати теперішній стан свого існування з колишньою оазою природи та юнацького життя.

Поривання ліричного героя і відсутність можливості порівняти їх із сучасним буттям зроджують у душі героя болісний стан:

Підлисецька горо біла!

Як тебе не бачу,

Так ми тяжко, так ми сумно,

Що трохи не плачу.

331

Із рідним краєм М. Шашкевич також пов'язує ідеал свого майбутнього життя. Природа рідного краю, вселяючи в ліричного героя твору найкращі спогади, звернені до подій минулого, зворушує й огріває його серце; рідний край співвідноситься у нього з прекрасним минулим, у якому романтики бачать свій ідеал, герой прагне зустрічі з рідним краєм у майбутньому, таким чином опонуючи своєму сучасному станові буття.

Поезією "Над Бугом", 1838 p. М. Шашкевич олюднює ріку: вона стає для нього співрозмовником, здатним на розуміння та співчуття героєві, який нарікає на свою долю.

На противагу сповненому любові світу природи:

Трава к тобі з любощами З берегів ся хилить,

Вовня її поцілує - І наперед стрілить, - життя героя твору "радощів не має", знає лише "розлуку з долею", тому ліричний герой поезії благає "річеньку бистренькую" висловити йому співчуття ("зо мнов пожурися"), і вже тим допомогти жити.

Найкраще, що здатне представити життя - це, на думку М. Шашкевича, репрезентувати "світ як природу": у цьому і поваба, й окраса існування людини.

Творчість М. Шашкевича явила свою спроможність образно і тематично збагатити українську літературу, означити в ній головні тенденції, співвіднесені з добою романтизму, консолідуючись цим із прямуванням українського літературного процесу першої половини XIX ст.

г

,i>! > ї

Вагилевич

Іван МиколайовЩН (181 1-1866)

Виходець із родини священика, народився в с. Ясені нині Рожня- тівський район Івано-Франківської області. Спершу навчався в школі містечка Бучача, згодом - у гімназії в Станіславові, а далі - в Львівській семінарії, де заприязнився з М. Шашкевичем і Я. Головацьким. У спадщині митця - поезії, думи, переклади та статті: "Передговір к народним руським пісням", "Програма", "Замітки о руській літературі".

Розпочавши свою поетичну творчість ліричними образками польською мовою "До L." , 1830 р. і "Розпач", 1830 р. із темою буремної пори в природі та зображення стану тривоги й туги ліричного героя, І. Вагилевич 1837 р. опублікував у "Русалці Дністровій" два твори - бала- V ди "Мадей" і "Жулин і Калина", що є стрижнем його поетичного доробку.

Балада "М а д е й ", 1836 р. - твір на історичну тему. І. Вагилеви- чавГцю добу його творчості вабить подвиг особистості, здатної само- реалізуватися як захисник незалежності Батьківщини. Побудований на народній думі, твір розповідає про народного ватажка, який виступає на боротьбу з ворогом - загарбником. Мадей - полководець досвідчений, під його командуванням

Тисяч гарних легіників Коників сідлає.

Досвідченість Мадея має й інший бік: він добре усвідомлює характер військової ситуації, те, що його війська надто замало для протистояння численному ворогові, однак відступ перед ворогом він сприймає як безчестя для себе, тому і відхиляє пропозицію вартових, які вказують на велику численність ворога та наважується на нерівний двобій. Мадей вважає ганебним для лицаря втечу з поля бою, а ще - він відчуває в собі такий гнів супроти ворога, що його сили помножуються, вселяючи в нього відчуття нездоланності, непереможності, тож у бою він виявляє себе справжнім богатирем:

Куди мелькне ясним мечем - Кров рікою точить,

Куди ратищем засвище - Кінь їздця волочить.

Цього вимагає від героя сам перебіг битви, однак мовби з-за куліс подій, голосом провидця промовляє автор балади слова застереження героєві:

Та вже, сива бородонько,

Не тобі ся бити - Під зеленое муравоньков В деревищі гнити.

Не тобі вже сиру землю Тулами стелити,

Не тобі вже вражу кровцю Ратищем точити.

Вістуном характеру завершення битви виступає стан героя:

А з Мадея дев'ять стрілок Ссуть кровцю теплую,

З білих грудей три ратища Влекуться землею.

Здобувши тяжкі рани в бою, ув'язнений Мадей, проте, духовно не скорюється, виявляючи безмежний оптимізм народу і просить зозулю передати на батьківщину:

Не кажи рідному сину,

Що мя уковали, - Лише мене на весілля Насилу призвали;

З студеної криниченьки Медом упоїли,

А під зимну колодоньку Спати положили.

Неволя Мадея означає неволю н того народу, виразником інтересів якого він виступає. Муки героя в неволі співвідносяться з тягарем поневолення, що його несе на своїх плечах народ. У словах, які через вістунку-зозулю Мадей надсилає на Батьківщину, виявляється нескореність героя. Алегорія, що до неї вдається Мадей, виявляє, у суті, оптимістичний заряд у душі й героя, і народу, який ніколи не змириться з неволею, не змириться з поразкою на певному етапі своєї боротьби з поневолювачами. У цьому - запорука подальшого спротиву народу неволі, а, отже, визволення народу, - вважає І. Вагилевич.

Балада "Жулин і Калина". ІЯЯв-р має підзаголовок "Казка": події, про які йдеться у творі, перебувають мовби на межі реального та фантастичного, тому поет дає право виносити рішення читачеві про більшу або меншу залежність цих подій від реальності.

Тон до сприйняття світу героїв задає у баладі природа: 1

Глухо, mwco доокола, ., "

Все в темку щезає,

Понад Дністром, понад бистрим Cue туман лягає

відповідно до стану природи, не здобувають і на мить спокою душі героїв. Життя насміялося над Жулином: знайшлася жінка, яка розлучила його з родиною, "розігналась дрібні діти" й за почуття Жулина відплатила лукавством:

Як роздав-єм срібло, злото,

З мене-сь ся сміяла,

У грудь нині розпукою Печаль ся копає.

Ах, змарнів-єм, почорнів-єм,

Серце ми ся крає!

Чи я ходжу, чи я ляжу - Життя проклинаю.

Схоже, герой запізнився зі своїм каяттям: дружина вже не спроможна пробачити колишньому чоловікові, а лише здатна його проклясти:

Горе тобі, невдячнику!..

Загинеш марненько!

Запро тебе кляла-м життям,

Ізсохло серденько,

Дні і ночі сльози лляла-м,

А за вірність мою Мене-сь забував нещииро,

Лишив сиротою!..

«=** 335 /Ь*

Поет виявляє новий для цієї доби чинник у темі сирітства: не родинне, не суспільне, а духовне. Цей тип у автора балади увиразнений темою зради, що поглиблює стан духовної безвиході та покинутості героя. Після прокляття Калини Жулинові ще доведеться осягнути у своєму каятті краю розчарування життям. І. Вагилевич художньо препарує вчинки Жулина, тому картина загибелі героя, який самохіть увергає себе "в синій вир глибокий" стає психологічно умотивованою.

Герої балади гинуть, але надто багато чинників поєднає їх: відсутність опори у власному серці, простір, де реалізовувалося їхнє життя, стихія, у якій це життя скінчилося, тому й Дністрові хвилі виносять Жулина і Калину на берег разом.

Балада завершується легендою (і в цьому разі важливою є настанова митця на "казку") про незмогу Жулинові здобутися на могилу та незмогу трансформуватися в будь-яку життєву форму. Отже, розрив у моральних традиціях життя І. Вагилевич сприймає як непоправну втрату, що її нездатні відновити жодні зусилля особистості.

Творчість І. Вагилевича репрезентує романтичний максималізм у прочитанні героя - і в контексті історії, і в контексті традиційно- звичаєвого морального плану буття людини. У цьому - внесок поета в розбудову української романтичної традиції моделювання образу героя, а також вияв індивідуального в портретуванні почуттів і настроїв особистості.

Головацъкий

Яків Федорович (1814-1888)

Народився в с. Чепелях (нині Бродівський район Львівської обл.). Освіту - від початкової до гімназійної та семінарської - здобув у Львові

Автор низки поезій, численних перекладів і статей. /

Поетична творчість Я. Головацького перейнята настроями, що визначили існування "Руської трійці" в добу, коли вся діяльність її учасників була спрямована на підпорядкування ідеї служіння українському народові, національній культурі посередництвом літературної справи.

Національна ідея реалізується письменником у художній формі шляхом алегорії. Поезія "Весна". 1847 р. відтворює настрої очікування, сподівання, що їх учасники "Руської трійці" покладали на спільну працю на користь народу. Весняна пора року обрана поетом тому, що саме весною закладається програма під майбутній урожай. Пра- цю довкола цього урожаю Галичанка (тут головним є те, що героїня найменована збірним для етнохарактеристики людини поняттям), героїня твору, сприймає як плекання надії на майбутнє життя.

Роздум, сумнів, що його висловлює у творі наратор:

Та чи зійде, що посівєш?

Може, дармо робиш, сієш?

<?=*Ч337/Ь*

Лише упевнює героїню у слушності чиненої справи:

Я на Бога ся надію,

Що недармо роблю, сію.

Зійде, зійде моя краса,

Як на ставу густа ряса;

Пов'яжеться паростками,

Устелеться барвінками На цілую долиноньку,

На рідную родиноньку. адже діється добра, корисна задля "рідної родиноньки", тобто, заради блага людей, справа. Поняття "рідна родинонька" виявляє у митця здатність до семантичного розширення, завдяки чому представляє найширшу категорію родинності.

Серію запитань, а далі й застережень наратора до героїні:

Будуть тучі, гради, громи,

Спека, смага, зливи, ломи - Нікому ти захистити,

Ані в спразі закропити,

Ой пропадеш, моя роже!

Краси й праці жаль ся, Боже! автор спрямовує на випробування тривкості переконань Галичанки, однак її певність у слушності, корисності здійсненої роботи дає їй підстави гадати, що ця робота виявляється захищеною Богом від усіляких лих та небезпек. Так само вважає себе захищеною Божим промислом і героїня. Хоча частина врожаю і може загинути - посіяне зерно

Хоч десяте, то посходить;

Сотне зерно хоч доспіє - Мою працю нагородить.

Тільки віра в добрий результат від праці здатна дарувати оптимізм людині, тільки праця може забезпечити певність у прийдешньому дні; засівання зерном у творі зображено як ритуал, співмірний із засіванням словом: цей ритуал простежується, наприклад, у дійстві колядування; співмірність цього чину перенизана оптимізмом, вірою у прийдешнє, що характерно для героїні поезії Я. Головацького "Весна".

Психологічно точний малюнок почуттів особистості, яка перебуває за межами рідного краю створює митець у поезії "Туга за родиною", 1835 р. Твір написано під впливом настрою, що володів поетом під час навчання в Пешті; і хоч у цьому настрої переважає ностальгія, проте долає цей настрій оптимізм, ґрунтований на моральних цінностях високої ваги, і серед них - відчуття причетності до родинного кола, до Батьківщини.

На чужині думка про рідний край огріває серце поета; носієм ідеї рідного краю є для нього рідна мова, пісня рідною мовою:

Солоденька рідна мово,

Як би-м тя рад вчути!

Із глибини серця свого Рад би-м піснь добути.

До серця поета озивається і природа рідного краю: на відміну від доглянутих садів чужини, духовне око автора поезії тішить і краса природи, яка є органічною, виникла сама собою, яка постає

Мильші були гаї рідні,

Калинові цвіти,

Ох, як тії хідниченьки, 'Л

Виноградом криті! самодостатньою та самоцінною.

Своє щастя автор поезії "Туга за родиною" пов'язує з рідною домівкою; щастя - там, у рідному краї, а на чужині з ним - сама невтіш- ність. Для автора поезії чужина виступає і виміром того, що є у житті людини значним, а що - ні:

Ходжу, плачу понад Дунай,

Сльоза в Дунай кане. u 1

Як згадаю рідну річку,

Аж серденько в'яне!

Відстань, на думку автора поезії, перевіряє справжні цінності життя і визначає співмірність особистості з цими цінностями, мовби випробовуючи людину тим, що є для неї найціннішим.

Фольклорний елемент у творчості Я. Головацького найвиразніше представлений поезією "Два віночки", 1836 p., у якій відтворено купальський звичай загадування на долю посередництвом пускання на воду вінків, що символізують собою особистість, а, водночас, і долю такої особистості.

Характер розлуки між козаком і дівчиною виявляють віночки: із рути вінок утілює дівчину, з барвінку - юнака. Вінок із барвінку володіє й додатковою конотацією: постає символом гнаної на чужину долі, за якою тужать на Батьківщині. Сили природи, представлені образом зозулі-віщунки, виповідають дівчині, яка очікує милого, про дійсний стан речей:

Закувала зозуленька . , ,

і,, В гаю в середині - ? ,

г , Аж ся стало страшно, сумно ’

Молодій дівчині: : ,л,

«=4 339/^

"В Україні на могилі

Зацвіла калина -

Там лежить твій козаченько,

Бідна сиротина".

Новим для романтичного бачення українських поетів виступає у поетичному творі образ часу, головною прикметою якого є незворотність: неможливість стати зворотним; таким само є, у суті, плин життя.

Настанови українського пісенного фольклору відчуваються і в поезії Я. Головацького "Річка", 1836 p., де виявляється пантеїстичне осягання поетом природи, яка, на його думку, володіє, на відміну від людини, здатністю до творення власної долі за настановами власного уподобання:

Так поплину тихо, смирно,

Без шуму, без горя;

З личком чистим, не змученим,

Чей дійду до моря!

Пантеїстичною концепцією у сприйнятті життя позначена і поезія Я. Головацького "Моя доля". 1841 р. Поет звертається до "шумного Пруту" як до співбесідника, із яким єдино здатний знайти порозуміння та якому може щиро висповідатися у своїх життєвих здобутках:

Літа молоді - калинні луги - Розкішно цвіли, як рай;

Весняні цвіти, зелені смуги І чистий, як сльоза, ручай!..

Опали цвіти, краса змарніла,

Пропало зерно і плід...

Надіє мила, нащо-сь голубила,

Коли-сь зрадила впослід?

У романтичного героя Я. Головацького більше сподівань на життя, аніж вони здатні реалізуватися: від того - його неспівмірність із життям, цим зумовлені його страждання.

У поетичному доробку митця наявна й альбомна лірика - твори ["В альбом Ізмаїлу Срезневському"], 1842 р. і ["В альбом Вацлаву Ганці"], 1849 p.; цією сторінкою свого доробку поет провадить творчу працю, розпочату Є. Гребінкою над розбудовою в українській романтичній поезії першої половини XIX ст. цього жанру.

Поетична спадщина Я. Головацького успішно представляє психологічний малюнок вдачі романтичної особистості, відтворює спорідненість мистецького бачення письменників доби з українською народнопісенною творчістю, репрезентує дедалі зростаючу увагу поетів до високих моральних орієнтирів життя.

Українська романтична поезія цієї доби набуває дедалі нових рис, що їх достойно представляють митці "Руської трійці": як систему буття бачить М. Шашкевич історію українського народу; романтичний максималізм у прочитанні образу героя, співвіднесеного з історією репрезентує своєю творчістю І. Вагилевич; дедалі зростаючу увагу українських романтиків до найвищих моральних цінностей життя заявляє своєю творчістю Я. Головацький. Цим творчість поетів "Руської трійці" виявляє свою сполучуваність із українською романтичною поезією доби, а також репрезентує достойне продовження традицій української романтичної поезії означеної доби.

(іЧОИН

?TV

; із і’іі і.

V. я

, ІС.ЯІ U

/?і,U ,І>; СК.ГЛО

??і; г,н

УСТИЯНОВИЧ МИКОЛА ЛЕОНТІЙОВИЧ

(псевдоніми: Никола з Николаева,

Дротар, Наум та ін.)

(1811-1885)

Письменник, що став єднальним мостом у літературі між творчістю Маркіяна Шашкевича та Івана Франка.

Народився в містечку Миколаєві на Львівщині в родині бурмістра.

1830-1831 pp. навчався у Львівській гімназії, університеті та духовній семінарії. Друкував твори з 1836 р.

Працюючи священиком у селах Львівщини, редактором часопису "Галичо-руський вісник", провадить значну громадську роботу: виступає організатором і діяльним учасником "Собору руських учених" (Львів, 1848), пропагандистом української культури, а також єднання галицьких і наддніпрянських українців. Із 1861р. - посол до крайового сейму. Благословив на шлях у літературу О. Кобилянську.

Автор низки поетичних творів на соціально-побутові теми, пісенної лірики, сонетів, послань, байок і казок тощо.

"О с і. н ь", 1847 р. - поетичний образок, у якому осіння пора співвідноситься з тугою дівчини за минулою весною, як за минулою любов'ю:

Йно ми тужно за весною,

Що так борзо перецвіла:

Куди гляну мисленькою,

Нема того, що-м любила!

«=**342

Для твору характерний поетичний образний паралелізм: дівчина порівнюється з калиною. Дівоча туга за минулою весною співвідноситься із минулою молодістю, у якій - незвідане кохання.

"Побратимові в день імені его", 1847 р. - вірш є поетичним перегуком М. Устияновича з його поетичною брошурою "Згадка за Маркіяна Шашкевича во вічную єго пам'ять".

Поет закликає розбудовувати колишню козацьку славу, тим кореспондуючи ідею єдності всіх українських земель у вірші "Наддніс- трянка", 1847 р. - поезії, що піднімає тему єдності Дністра та Дніпра, політично роз'єднаних Австро-Угорською й Російською імперіями. Поет закликає Україну відродити давню славу, виявити красу своєї душі нащадкам, які понесуть її славу в майбутнє.

"Верховинець", 1853 р. - поезія, до якої М. Лисенко написав музику; твір став народною піснею. У творі митець опоетизовує природу рідного краю; тут також лунає заклик до свободи, а вільне волевиявлення життя природи маніфестується як взірець для життя людини:

З верха на верх, а з бору в бір З легкою в серці думкою,

В чересі кріс, в руках топір,

Буяє легінь тобою.

"Туга", 1850 р. - поетичний твір, у якому пошук людиною долі співвідноситься із пошуком дитиною цвіту в пору, коли

Шумить вітер долами,

Сухим листом іграє,

А над Дністра водами Дитя цвіту шукає.

Поет закликає людину до співвіднесення власних поривань із реаліями життя:

Тоди ж блиснуть загони Цвіт землицю звінчає,

А природа в всі дзвони Піснь воскресну заграє.

Тоди ж, дитямилоє,

Знайдеш цвіту доволі,

Нехай листя сухеє,

Та не блукай по полі.

У поезії "Рекрутка", 1860 р. розкрито тему гіркого материнств в долі жінки, чоловік якої став солдатом-рекрутом. Сподівання, надія жінки на зустріч із милим зникає разом зі словами рекрутів:

С=Ч 343

Жєно, Бог з тобою!

Твій друг упав в бою

Ай там, під Мадженти мурами.

Невістка вздрожала,

Поблідла, взридала,

Притисла до серця дитину,

І в небо соколи Вознесла поволі,

І верглась з ягідков в глибину.

Втрата сенсу життя пов'язана у героїні із втратою милого; фізичне буття поза любов'ю позбавлене сенсу. Усе, або ніщо - такий життєвий орієнтир героя твору М. Устияновича промовляє про виразні романтичні засади поезії митця, естетичний ідеал романтичного героя в якого співвідноситься з долею, що її він неспроможний змінити.

могильницький

АНТІН ЛЮБИЧ (18 11-1873)

Оскільки ім'я всюди подається як Антін Любич, належить зважити, що Любич є вказівкою на шляхетський титул роду Могильницьких. Продовжувач поетичних традицій Маркіяна Шашкевича. Після гімназійного курсу навчання у Бучачі, а згодом - у Чернівцях та у Львові, 1840 р. закінчив Львівську духовну семінарію та працював священиком у селах на Львівщині.

Головний мотив творчості - патріотичний. Уже рання поезія "Рідна мова" визначає сприйняття мови як уособлення рідного краю.

1852 р. поет публікує першу частину епічної поеми "Скит М а- нявський", а 1864 р. - початок другої частини; у цьому незавершеному епічному творі йдеться про створення двома ченцями Києво- Печерської лаври нової духовної обителі в Карпатах.

Центральним у поемі є образ стародавнього Галича, який приваблює А. Могильницького своєю величчю простору, і змістовною наповненістю: Тогдішній Галич, великий, багатий,

Обіймав пространь на п'ять годин ходу,

Вбирався в красні, золотії шати,

Багатством ткані з гори аж до споду,

Поета вабить і могутність краю:

При нім гриміли вічеві собори;

Храброй дружини полк вооруженний Підпирав сильно аж Угорські гори!

Не оминула Галича та слава родова:

До его княгинь приїжджали свати Від царів можних і несли поклін,

Посли далекі, і римські легати Гостили часто серед його стін.

Пам'ять про цю славу, вважає митець, не має загинути; нехтувати минулим означає, на думку митця, неславити себе сьогодні. Шана до минулого підіймає значення життя і окремої людини, і життя цілих поколінь.

СРБЗНБВСЬКИЙ ІЗМАЇЛ ІВАНОВИЧ

' (псевдоніми А. Погорельцев,

Антон Келеберда, "И")

(1812-1880)

Народився поет, прозаїк, учений, лексикограф 13 червня в м. Ярославлі, через два місяці після народження сина батько обіймає посаду професора в Харківському університеті. 1929 р. Ізмаїл вступає на етико-політичне відділення Харківського університету. 1837 p., після захисту магістерської дисертації, стає професором за спеціальністю статистика та політекономія на кафедрі політекономії Харківського університету.

Із 14 років І. Срезневський починає збирати українські народні пісні. Літописні й інші документально оснащені джерела дозволяють ученому створити примітки та тлумачення до них і включити цю збірку пісень до чотирьох випусків "Запорожской старины", 1833-1838 pp. Народна творчість надихає ученого до мистецької праці: з-під пера І. Срезневського з'являється поема "Корній Овара", згодом він створить низку стилізацій народних дум, як от "Дари Баторія", "Таборсь- кий похід Серп'яги", "Смерть Богдана".

1839 р. написано дві концептуальні праці ученого: "Историческое обозрение гражданского усторойства Слободской Украины" і "Взгляд на памятники украинской народной словесности", у останній із яких, він, зокрема, наголошує, що українська мова "є мова, а не діалект російської або польської", і належить до "найбагатших мов слов'янських".

«=*Ч.:и7/*=ь

У 1839-1842 pp., із метою вивчення народної творчості західних південних слов'ян, І. Срезневський здійснює подорож західнослов'янськими землями. Зібраний матеріал (запис різних фольклорних жанрів, вивчення діалектів і прикладного мистецтва) дозволив йому згодом не лише опублікувати низку праць, а й перекваліфікуватися згідно наукових інтересів і стати 1846 p., після захисту дисертації "Святилища и обряды языческого богослужения древних славян", першим доктором слов'яно-російської філології.

1847 р. І. Срезневський стає професором Петербурзького університету, 1848 р. - співробітником відділу російської мови та літератури Російської Академії наук, а з 1847р. працює також у Етнографічному відділі Географічного товариства; тут учений відкрив і описав численні пам'ятки українців, росіян та інших слов'ян у галузі мови, літератури, фольклору.

І. Срезневський - автор низки романтичних творів, серед яких - історична повість "Иван Барабані", 1835 p., оповідання "Майоре, Майоре!", 1836 p., поезії "Море", "Молдавские песни", "Мысли Саади". Завдяки науковій і фольклористичній діяльності І. Срезневсько- го в 30-40-х pp. у Харківському університеті виникає осередок талановитих українських митців, що репрезентує Харківський осередок поетів-романтиків.

Поетичними творами розпочинається входження митця в історію української літератури. Написані українською й російською мовами, вони тематично зосереджені на звичаєво-правовій грані життя народу.