1 Не тільки в Украйну!

Та що ж потім?.. Озветься r ’ v : Голубка, їх мати: '''

"Нічим діток зодягати,

Нічим годувати! г

® і к Пуста хата на подвір'ю,

Рундук зацвів мохом,

> -і Кілля з тину розібрали

Сусіди потроху... ?

fifOQ <suc оън<ы&- Ъ Ji^

ъ Всы^^6и^?^'

П. Морачевський послідовно і твердо акцентує на певній якості екзистенціального осягання теми України. Його методологічною базою є феноменологічний підхід, що забезпечує в цьому випадку поєднання особливого рівня світосприйняття з етнічним походженням як вирішальним показником приналежності митця до певної національної культури.

Відсуну я кватирочку,

У віконце гляну...

Попід гаєм зелененьким Шлях іде на Украйну.

Любо мені на чужині На той шлях глядіти,

Як на свою жінку-любку,

Як на квіти-діти!

_Як найбільш слушний засіб для реалізації теми духовного зв'язку з Україною митець застосовуеГобраз птахів, - своєрідну зриму ознаку такого зв язку між індивідуумом і Батьківщиною:

"? Летять пташки з того краю -

Може, з України!

Попід хмарами чорніють,

; Ледве-ледве видні...

Пташка Божа по всім світу „

Літає по волі; J, : '

Схоче - здійметься під небо, . . -

Схоче - сяде в полі...

Історію України П. Морачевський розглядає як важливий фактор, здатний забезпечити інпиві пууму повносиле духовне існування:

Дніпр широкий, Дніпр глибокий,

Як у давні пори,

Що носив човни козацькі На синєє море...

Став на березі, дивлюся - Мов інший світ бачу,

Туди руки простягаю І з радості плачу...

Великі історичні звершення, можливі за потужних народних рухів, митець вважає ознакою життя краю; еволюційний його розвиток автор поеми сприймає як стагнацію, завмирання такого життя:

Були часи, смутні часи, _ ,

Як ти вся палала

І сльозами своїх діток , ,

Рани обмивала!

179

Були часи, тяжкі часи- чі п <> Бодай не вертались! -

V Як поля твої і степи

, , Кров'ю заливались,

Як з кінця в конець шарпали Тебе злії люде!..

Але те було давно вже,

Та більше й не буде!

Пронеслася чорна хмара,

Як не було звіку...

Тепер тихо і поважно Доживаєш віку...

Важливим маркером суспільно-політичної й етичної систем вартостей у історичному житті України П. Морачевський вважає феномен слави:

Що ж тобі з тих давніх часів,

Що пройшли, як лава,

Що осталось, рідна мати?..

"Слава, сину, слава!"

Т/тея слави у автора поеми постає, за суттю, не лише як один із чинників, а як рушій історичного процесу та фактор прогресу в міждержавних, міжнародних взаєминах, зокрема, вТдентифікації спільнот -української та російської. Остання~~штелиться не як позачасова, а як історично- ' конкретна, актуалізована й розвинена згідно з логікою конкретних історичних подій, а також як відповідна певним поняттям суспільної свідомості. Історично актуалізоване поняття слави, розглянуте в певному контексті суспільної свідомості, дозволяє П. Морачевському встановити зв’язок між минулим і сучасним у національному бутті України, змінюючи інваріант у прочитанні поняття із позачасової моделі на історичний.

Показуючи далі в поемі свавілля польської шляхти в Україні:

Чванна шляхта по городах,

По селах гайсає;

Бідний народ український Нівечить, як хоче:

Ріже, мучить, божевільна,

Ще собі й регоче!

П. Морачевський виявляє фактично ті тенденції, що спричинили в Україні вибух Національно-визвольної війни українського народу, причому, як і проводирі козацтва у тій війні: Богдан Хмельницький, Данило та Іван Нечаї, Іван Богун, Максим Кривоніс, автор твору безоглядно стає на бік народу; водночас, свідомість автора диференційована за соціальною структурою, що кореспондує візії митця інди- відуальнісний аспект.

Зображені у творі події належать, проте, до тієї доби, що настала після Національно-визвольної війни українського народу під проводом славних козацьких командувачів, які боронили

Козацькую волю!

Були колись великії,

Та полягли в полі!..

П. Морачевський наводить страшний мартиролог втрат і мук, пов'язаних із відстоюванням українським народом ідентичності свого дугу:

Нема Павла Наливайки:

У Варшаві його В бику міднім ізжарили Катюги живого!..

Ко на шевич-Сагайдачний, Сокіл бистроокий,

Що колотив не раз туркам І татарам боки....

І він помер, голуб сизий!

Нема й нашого Павлюги! Ляхи доконали:

Кожу з голови зідрали, Полови напхали...

І напали там на наших,

Як тії молились...

І схопили Остряницю І старшин багацько...

Не спасла їх церков Божа,

Одвага козацька!

І в Варшаву повезли їх,

В кандали закутих...

Богу душу там віддали В муках тяжких, лютих!

Втрати, переконаний П. Морачевський, висталили, загартували дух українського народу, перетворюючи його горе та випробування в енергію національного відродження, у перфектній якості уособленій у постаті Б. Хмельницького, який бачиться авторові поеми апостолом української ідеї, здатним розбудити в народові визвольний дух:

<?=*Ч 181/**.

Ото гетьман був правдивий,

Голова козацька!

Як орел ширококрилий,

Як вітер, зненацька Налітав на військо враже,

Розсипав у полі,

Гнав, бив, топив, поки добув Козацької волі..

Він виволік Україну З глибокої ями,

Де ляхи живцем її вже Були закопали,

І поставив, ріднесеньку,

На широкім полю;

Дав їй права, силу, славу,

І волю, і - долю.

Ядром відрухових дій українського народу на суспільне і духовне поневолення мислиться авторові поеми Черкаський край, зокрема, уманський повстанський імператив на чолі з Іваном Гонтою:

Цілу ніч палала Умань,

Як і сам ти бачив.

Добре Гонта там за себе Ворогам віддячив!

Труп на трупі по містечку У ногах валялись,

А з будинків одні тільки Руїни остались,

що завершується картиною страхітливих руйнувань, покликаних, вважає П. Морачевський, стати стимулом і чинником відродження й утвердження колективного "я" етнічною єдністю.

Саме з такою настановою після видива розрухи в Умані кобзар співає для Гонти пісню, у якій виповідає про підготовку до мордування у Варшаві

наших дідів, батьків,

І славних гетьманів,

Наших маток, братів, сестер,

Наших отаманів Збираються на радощах,

Без суда-розправи,

Мордувати, розпинати Катюги в Варшаві!

Цей спів кобзаря відіграє роль своєрідної духовної ідентифікації І. Гонти, а, водночас, закріплює у свідомості читачів поняття універсальності історії, всесвітньої діалектично-суперечливої взаємодії в цій універсальній історії. Універсальний чинник, як показує П. Морачевський у поемі "Чумаки, або Україна з 1764 p.", не виключає і перебирання націями одна в одної ініціативи на лідерство, а, отже, і на прерогативу диктувати свої права певній етнічній системі в напрямі коригування її суспільно-історичної двозначності в погляді на світ, у якому відсутня будь-яка історична двозначність, зокрема - і за умов визначення саме народу як головної дійової особи історичного процесу, що триває у певний час у визначеному геополітичному просторі.

Поема завершується, як і розпочалася, образом згорьованої матері- України, яка свідома тяжких втрат, актуалізованих історичним контекстом певних епох у житті українського народу. Фіксований у історичній пам'яті народу світ належить до вічно відтворюваних; буття українського народу тлумачиться П. Морачевським історично, а тому - і в розвиткові, з усім, притаманним цьому розвитку, історично- суспільним контекстом, що дозволяє народові зберегти свою національну, іманентну цьому народові й у цьому історичному поступі якість духовності, забезпечуючи певний спосіб його, народу, тривання:

"Ні, кобзарю! - обізвався

Тепер Гонта знову. -

Не ту дітки своїй матці '

Готують обнову! ' : -

Не високую могилу

Насиплють над нею, ' і; і і

А піднімуть славну матір ‘ '?

Славою своєю".

Отже, переконуємося, ттто в поемі "Чумаки, або Україна з 1764 р." П. Морачевський показує, як історично формувалася національна ідея, а також виявляє переконання, іпо національний характер здат- на формувати лише історія.

я і

БОРОВИКОВСЬКИЙ ЛЕВКО ІВАНОВИЧ (1806-1889)

У с. Милюшки, Хорольського повіту на Полтавщині, знали батька Левка - дідича - як вихідця зі старовинного козацького роду Боровиків. Здавен рід був славний на художників і музик. Левко Іванович здобув традиційну для українських дідичів освіту: повітове училище (Хорол, 1818-1822), гімназія (Полтава, 1822-1826), університет (Харків, 1826-1830). Працював викладачем у Курській гімназії, згодом у гімназії в Новочеркаську, а потім - у Полтаві, в Інституті шляхетних панночок.

Перша публікація поета з'явилася 1828 р.: "Вестник Европы" надрукував баладу Л. Боровиковського "Молодиця" і поему "Пир Владимира Великого".

1852 р. у Києві побачила світ збірка митця "Байки і прибаютки", куди увійшло 177 байок (зважимо, що 1836 р. у листі до М. Максимовича Л. Боровиковський зазначає, що написав 250 байок, а 1839 р. у листі до І. Срезневського - 600).

Л. Боровиковському належить найбільша заслуга в утвердженні у поетичній сфері українськоГ літератури романтизму, започаткованого в традиціях нашої літератури "Малороссийскими песнями" (1827) М. Максимовича та баладами (хоч і не позбавленими бурлескно-травестійного впливу І. Котляревського) П. Гулака-Артемовського "Твардовський", "Рибалка", - творами, що їх можна, радше,

зарахувати до зразків переспівів у системі художніх цінностей української літератури означеної доби, співвіднесеної з епохою національного Відродження.

Творчий досвід А. Боровиковського збігся в часі з добою, коли перед літературою, як і в цілому перед народами, стрімкіше починають розкриватися нові горизонти в осмисленні питомо національного буття, яке осягається у співвіднесенні зі сприйняттям світового мистецького досвіду. Активізація цих двох чинників, як і володіння досвідом світової філософської думки, спонукає митців початку XIX ст. по-новому осягнути низку явищ - і суспільного, й особистісного плану; результатом цих нових роздумів стає якісно інше, новаторське - відповідно до "попередніх епох - сприйняття героя літератури.

Осягання ваги самототожності, поряд із відкритістю літературних виднокраїв, зумовило в українській літературі суголосно в часі з іншими літературами світу особливу увагу до особистості - як до уособлення певного загалу (у максимумі - народу): такого представника, що в літературі здатний повносило репрезентувати отой загал, а проте, заявити _й такі якості своєї вдачі, що забезпечували цьому представникові цілковиту оригінальність, виразну відмінність від усередненого рівня людської характеристики, а, водночас, витворювали з цієї особистості навди- _вовижу точний зліпок усіх переваг, притаманних народові, етносу.

Залишаючи осторонь вузлове питання, що ця тенденція виникає як заперечення попереднього підходу сприйняття митцями людини в контексті літератури, скажемо лише, що заперечення подібного етапу в ній - із теперішньою увагою до людини, до народу, до особливого, незвичайного в їхньому існуванні, і дало потужний розвиток новому стильовому напрямові - романтизму.

Історії української літератури в першій половині XIX ст. притаманні - у сукупності - і загальні світові тенденції, характерні для творчості митців означеної доби: образ-персонаж є яскравою індивідуальністю^ він неспівмірний своїми устремліннями із тим, що вабить загал, він, урешті, зі знаменитої часової тріади "минуле - сучасне - майбутнє" обиряг. за і лея д минуле, протиставляючи його зужитому своїми цінностями сучасному, здійснюючи цю нелегку працю в ім'я майбут- нього. Водночас, у суголоссі з цими тенденціями, українські митці, чуло реагуючи на запити доби національного відродження, виявляють особливий інтерес до української історії, минувшини та героїчної особистості, здатної втілити це минуле. Саме такий - винятковий своїми якостями - герой літератури стає в низці випадків тим, хто інспірує звертання до мистецької праці великої плеяди митців у цю нову добу в літературі. І характеристику - як нова - українська література здобуває також, почасти, цьому новому героєві, що, раз прийшовши у літературу, резонує в ній майже в усі пізніші періоди її становлення.

Ліро-епіка Л. Боровиковсъкого

А. Боровиковський одним із перших у новій українській літературі вілтсрхтяє. TTT-.OFO особливого героя: яскраву самобутність, якої - надто багато, аби вміститися в жорсткі межі лише одного виміру буття (тож виникає необхідність вдаватися і до віртуальних вимірів), лише самої сучасності, що зумовлює апелювання поета, як і, на загал, романтиків, до минулого. Саме з думкою про цю першість І. Франко охарактеризував баладу "Маруся" А. Боровиковського як таку, що "належить до найстаріших творів української літератури", хоч започатковує творчість митця роком раніше написана від балади "Маруся" балада А. Боровиковського "Молоди ц я ", 1828 р.

Дослідники зазначають, що в~роМантйчній моделі сприйняття довколишнього світу українським поетам притаманне своєрідне пара- •дигмальне накладання світу природи та внутрішнього стану особистості, рівня напруги її почуттів. На це належить, проте, зауважити, що в такому разі маємо справу вже не зовсім із романтичною моделлю, а, радше, з сентименталістською, адже сентименталісти першими у літературі представили широкому загалу світ людських почуттів співвідносним і так само цінним, як і довколишнє буття, поставивши, фактично, знак рівності між цими світами.

Лише на перший погляд може здатися, що А. Боровиковський іде, як це зауважуємо в баладі "Молодиця", за цією колізією. Справді, спершу митець описує стан розбурханої природи:

Ватагами ходили хмари;

Між ними молодик блукав;

Вітри в очеретах бурхали І Псьол стогнав і клекотав.

Шуміли верби... рвались листя;

Гули вітри попід мостом...

А згодом, у лад цьому, змальовує почуття, що ними перейнята героїня. Оянак належить зважити, що в цьому разі таке хвилювання природи єг радите,-зримим виявом почуттів молодиці. Поривчастість, рвійність цього характеру, його неспокійність зумовлена тими обставинами, із якими своїм життям співвіднесена молодиця та які провокують у ній опозиційність до несприятливих життєвих реалій, що породжує постійну напругу і повсякчасну протидію зовнішнім обставинам у житті героїні.

При прочитанні образу молодиці в однойменній баладі поета визначаються своєрідні віхи у характері героїні, співвідносні з такими моментами її буття:

- емоційний стан непевності, невизначеності: .>

Принесись хоч слово рідне Буйними вітрами:

Як ти там, в чужій сторонці Живеш з москалями?

- стан цілковитої самотності, що зроджує в індивідуумі, не позбавленому батьківщини, думку про сирітство - й у плані соціальному, суспільному: -

Ти покинув на родині > ;,

Мене сиротою; і = . ? ?

Я знизкалась, я зріднилась • ^

З долею лихою! і у плані моральному, особистісному:

Змандрував!.. Забув! Покинув!

Де ж знайшов другую?

Сирота - одна без тебе

Горе я горюю!.. , і( .

- відчуття відсутності можливості самоактуалізації: , ;!IJ

Як же жить? - де ж серце діти? ,

З ким ним поділюся?

А. Боровиковський - як романтик - описав в українській літературі виразну модель національного характеру. Однією із важливих системоутворюючих ознак українського національного характеру є домінування емоцій над розмисловістю; ця ознака постає вирішальною в долі молодиці: її воля підпорядкована власним почуттям. Це, а також свідомість цілковитої самоізольованості, стояння один-на-один із життям, коли все довколишнє сприймається як опозиційне, - змушує молодицю шукати порятунку в тому, щоб смертю поквитатися з життям:

Розступись вода - в тобі я Погублю все горе.

Екзистенційне значення життя героїні балади, узалежнене, підпорядковане почуттям, не здобувається на адекватність: причиною цьому є несприятливі реалії буття; це - концептуальна база для прочитання митцем долі свого героя.

Наступну грань романтичного світобачення, з притаманним романтикам вдаванням до фольклорних засад подає А. Боровиковський у баладі "Маруся ", 1829 р. Складність розробки поетом цієї моделі полягала в тому, що традиційний для світової літератури сюжет - "Леонора" Бюргера, "Світлана" Жуковського - належало подати відповідно до власного світосприйняття та українського народного світосприйняття; це й, як зазначить І. Франко, згодом дало можливість поетові вважати баладу "плодами своєї праці, основаними на його власному студіюванні українських народних вірувань і балад". Утім,

187 /Ь*

у житті кожного народу, як це бачимо в баладі А. Боровиковського, наявні чинники, що забезпечують його духовний світ неповторними рисами етнічної ментальності, етнічних структур психіки, а також наявність певної програми поведінки. Саме тому в універсальній екзистенційній формі митець виявляє питомі атрибути, притаманні культурі й життєвому досвіду лише українського народу.

Якості національного, значним чином історично зумовленого, характеру Марусі А. Боровиковський виявляє посередництвом таких своєрідно згрупованих чинників, як терплячість дівчини в очікуванні щастя- долі, намагання послідовно витримувати й маніфестувати статичність у родинних (або навіть спроектованих на родинні) взаєминах:

Дні, неділеньки пливуть,

Світ гіркий, остилий!

Слова, вісточки нема;

А без любого сама Горе я горюю! !

Важливою компонентою у характеристиці героїні є відмінність її духовного світу від громади (тут громада постає в образі дівчат); коли дівчата, знай, гадали:

Вибігали в огород,

В вікна підслухали, м

З тіста бгали шишечки, '

Оливо топили - Маруся плаче, "пригорнувшись, під вікном".

Образ Марусі, завдяки увазі до її емоційного стану, індивідуалізується, а її узалежненість від власної чутливості та ліризму, що є найбільш притаманними народному життю, виявляє, водночас, її само- цінність. Ворожіння Марусі перетворюється на своєрідну сполучувану ланку, здатну несамохіть перенести читача в інший вимір буття героїні балади. Поет, і в цьому - особливий художній ефект твору, - описує майже не проявлений -

Сіла, бідна, у вікна,

Серце б’ється, серце зна,

Серце щось віщує...

> Цс! - Під хатою скриплять

Санки на причілку...

- перехід між реальною і віртуальною дійсністю: не як межу, половинчастість, а як зовнішні обставини, що сприяють виявленню основної життєво-цільової функції персонажа.

Таємничо-понурі - "Серед церкви чорний гріб", "завірюха піднялась", "Чорний ворон раз у раз Кряче над санками" - знаки-вішу- вання (чорний ворон - символ зла, антитеза духовного, від'ємний бік світобудови; цей образ також протиставлено образові білого голуба, що сідає дівчині на груди, тим посилюючи роль духовного в сутніс- ному "я" Марусі; натомість образ півня, який символізує ранок і співвіднесений із ранковим пейзажем, виявляється своєрідною межовою гранню між страшним сном Марусі, її щасливим пробудженням і радісним фіналом подій) передують зустрічі Марусі з мерцем у хаті, куди вона приїздить із церкви. Якщо в церкві Маруся бачить лише "чорний гріб", - то вже в хаті їй доводиться сам-на-сам зустрітися з мерцем, який згодом навіть робить спроби повернутися до життя; саме останнє пробуджує Марусю, і саме в ту хвилину, коли сповнена тривоги дівчина роздумує: >

Ох, чого ж то ждать мені:

Жив мій милий, чи в землі, ,, \

Що мій сон віщує? ,

удке дійсність* реальність зображує їй бажане: ? : ї ї,і

Санки мчать; з-під кінських ніг ??? ? \\чнр" ;

Дим піднявся білий; їдуть, їдуть до воріт;

В санках парубок сидить -

Хто? - Мару син милий! н

Поет фіксує можливості емоційного ресурсу Марусі; у кожному разі, завдяки наявним трьом подієвим частинам твору (сцена ворожіння, таємничо-похмурий сон дівчини, її пробудження та зустріч, а потому - і вінчання з милим), перед читачем розгортаються найважливіші елементи національного характеру, що включають діалектику загального, діалектику особливого, а насамкінець, і діалектику одиничного.

Так - у межах спільного для низки літератур сюжету - А. Боровиковський показує поверхневий характер тотожності в системі художніх цінностей цих літератур, що зумовлено, на думку поета, фіксованим акумульованим цими літературами (а отже, і народами), особливим складом мислення, вдачі та поведінки персонажа літератури, який історично та сутнісно неодмінно індивідуалізований: завдяки тим умовам, що визначають розвиток і формування націй, народів та індивідів.

Водночас митець дає імпульс читачеві для осягання, визначення характерних ознак, що виділяють центральний образ балади зі сфери універсальної та навіть і зі сфери етнічної спільності; це - наявність унікального в звичаєво-обрядовій грані життя, це прогностичний складник життя, а також чинник міжособистісного спілкування індивідуумів.

Найвиразніше співвіднесення минулого з сучасністю здійснює А. Боровиковський в баладі "Ледащо", 1830 р. У ній образ "сот- ника-предка", який

Сіяв ляха по степах:

Шаблю - кістка вщербляла.

Шапка - маком розцвітала,

Коник-соколом літав...

- домінує над недолугим нащадком, що постає в образі внука, у якого над стіною

Шабля вищербилась - ржою,

Кінь - на стійлі задрімав,

Замість шаблі та рушниці Брязка чарка по полиці,

Ляха в пляшці воював.

Нащадок занедбав не лише нетлінну спадщину - козацьку славу, а й значний матеріальний ресурс, закладений у минулому:

Те, що предки потом збили Скарб, худобу накопили...

він "прогайнував".

Недбальство, іпостасною суттю якого є персонаж балади "Ледащо", співвідноситься у цьому персонажі з образом самої епохи, що її цей ледащо представляє. Отже, минуле - це чесноти й достоїнства, сучасне - нікчемне за своєю суттю ледащо: ось той вектор, у якому вибудовує моральну парадигму цього персонажа автор. Саме тому сучасне зроджує в персонажа і знакові, пов'язані з його буттям, відповідні цьому буттю, асоціації: на підсвідомому рівні (уві сні) у персонажа виникає ідея запроданства людської душі демонічній силі (чортові); від страхітливої агресії цієї сили ("Ланцюгами, кайданами, На руках і на ногах, - Козака кругом вмотали") і її наміру затягти душу ледащо в пекло персонаж рятується лише збудившись зі сну, тобто свідомістю повернувшись до реальності. У цьому разі перед нами, по суті, злютований зразок того, що в праці "Із секретів поетичної творчості" І. Франко називає "несвідомою пам'яттю" та свідомістю, що "становлять психічну особу".

Баладою "Бандурист", 1830 р. Л. Боровиковський звертається до найтрадиційнішої для українських поетів-романтиків теми: козацька епоха в Україні - і до супровідного цій епосі образу бандуриста - як, на думку поета, емблематичного для доби. За своїм змістовим наповненням образ бандуриста і є символом, що уособлює минуле та ностальгію за Козацькою державою, колишніми часами. Українські поети, адекватно осягнувши настанови, закладені поетом у цьому образі, ще неодноразово, услід за Л. Боровиковським,

звертатимуться до образу бандуриста саме з такою символікою у його наповненні. Вершинне прочитання цього образу здійснить Т. Шевченко у своєму "Кобзарі".

Окрадене - у плані послугування історичними здобутками - життя на теренах України поет утілює в образі бандуриста, який існує в реаліях історичного завмирання, співмірного з осінньою порою, коли "На дереві жовкне по осені лист...". Відійшли, отже, красні весна й літо і в житті бандуриста: тому "свій вік переживши", нині він радше схожий на старця: , ,,

Під віконню пісні співає.

Біжить чередою за ним дітвора, f ? _

Сідого проводить з двора до двора... ,

але за цією сценою, що уособлює в поета убогість сьогодення, під тим, майже охололим попелом, ще жевріють іскри, бо який то старець, коли "дід на бандуру їм грає"; тут вибудовується антитетична модель, характерна для романтиків: "дід" - тобто минуле, і "їм" - тобто відчужений від особи загал, співвіднесений із сучасним. Водночас, минулому, саме "дідові" притаманний найбільший масштаб вияву індивідуальних творчих можливостей, регістр яких дозволяє подати особливу реальність, представничі для неї образи:

Під звонки струни гетьмани встають,

І прадіди в струнах бандури живуть,

І дишуть холодні могили.

Печальний лад життя, що його - вже в першому рядку твору - навіває "жовтий по осені лист", поглиблює заключна тема першої частини балади: тема яскравого минулого, що, проте, кануло безповоротно й залишилося лише як вияв чину в новій якості - творчій:

Ті давні набіги, ті давні борби ,і \, н і :і.

Остались у головах старців сідих - Там дідівська давність схована...

У А. Боровиковського бандурист недаремно "співа про Богдана"; це, на думку поета, одна з найяскравіших сторінок доби Гетьманщини - своєрідне втілення кращого в історичному житті України.

Цілковито протилежний поетичний настрій, підтриманий енергійним маршовим ритмом (тому невипадковими тут є авторські вказівки на рефрен), виявляє митець у другій частині балади "Бандурист". Усе, подане тут, - цілковито протилежне до картин першої частини твору: якщо там - спогад про події, тут - якраз оті небувалі, яскраві події; якщо там - самий лише уламок історії, тут - історична діяльність у всій повноті:

?=*4 191

Ідуть козаки на радоньку з панам гетьманом...

Заспівали козаченьки в похід ідучи...

Попереду сам Богданко конем виграє; Він до синього до моря степом прямує...

На четвертий жерстяний ріг в полі заревів:

То Богданко із походу веде козаків...

Коли в першій частині твору "сідий бандурист" протиставляється "дітворі" - як історично зріла та історично неосмислена частина поспільства, при цьому виникає і опозиційність між конкретним "бандурист" і узагальненим "їм", - то в другій частині учасники дійства виразно конкретизуються: "гетьман", "Богданко", що підсилюється і топонімом "Батурин", гідронімом "Дунай"; "козаки", "гетьманський двір", "військо гетьманськеє", "батьки" тут - внаслідок цієї історичної специфіки та чинника родинного зв'язку - виступають репрезентантами значимості подій, що відбуваються, і структурують різноманітні їхні грані - від специфічно історичної: "гетьманський двір" (придворні) - до ознаки старшості в родинному плані: "батьки". Так само разюче-контрастними постають сцени діяльності героя твору:

сідий бандурист Під віконню пісні співає. із буйством у житті всього поспільства:

Козаки сходилися,

Сріблом, золотом ділилися,

Пили, гуляли.

Якщо в першій частині балади наявний лише спОГад про те, "як козаки боролись з врагом", то в другій - енергійними Штрихами виписано виступ козаків у похід:

Крик! Свист! Музика грає;

В вітрі короговця має;

Коники іржать... а також сам похід гетьманського війська:

Під ним земля дрижить;

Курява стовпом стоїть,

Хмари вслід ідуть...

У першій частині балади бачимо завмирання буття козацтва: адже "під широким московським орлом Козаки нагрілись, спочили" завдяки своїй ратній діяльності: "ті давні борби"; у другій частині твору - дзеркально (хоч, здавалося б, про це належало б вести мову в першій частині) - виявляється, розгортається поважна активність козацтва: "їдуть козаки на радоньку з паном гетьманом", "Зготовлена козаками дорожня зброя", "Заспівали козаченьки в поход ідучи", "То Бог- данко із походу веде козаків". Так, друга Частина твору виразно сповнюється рухом, історично забарвленою динамікою життя - тим, що в першій частині є самим спогадом про це. Згадку про Б. Хмельницького у творі, за відсутності конкретних рис образу, належить зарахувати до патріотичних символів, якими часто у романтиків постають історичні особистості.

Історична співвіднесеність, проте, не зобов'язує в цьому разі автора балади до історичної конкретики: наскільки умовно поетом трактується тема походу Б. Хмельницького до моря, - настільки й умовною є характеристика поведінки війська в тих походах: "Ідуть моря оглядати Жупанів набирати, Грошей нагрібать!", оскільки історична проекція - "моря оглядати" - виявляє неправомірність тут історичних аналогій.

Твір, сповнений історичного оптимізму: так, усе, що належить до визначних подій минулого, - не зникає: воно перейшло в новий вимір буття - у творчий, але повноцінно живе вже в цьому вимірі.

Небувалою, як для творчості А. Боровиковського, напругою - експресією, потужністю, енергійним пафосом - сповнена тональність балади "Козак (Наслідування народної пісні)", 1831 р.

Композиційно твір триступеневий; тематично - завдяки компонентам розповіді - перебуває у стрімкому розвиткові.

Перший етап у розвитку теми - фіксація стану історичного буття, що стає спонукальним до дій козака. Лише пунктирно окреслюючи етапи цього існування, зокрема ворожу експансію "дикого татарина", "зрадливого ляха" або "ворога москаля", митець описує і ту - наступну - сторінку історичного тривання народу:

То турок, то нехрист з-за моря летить І коней в Дунаї купає: ' *

Йде в город - в чумі мов весь город лежить,

Селом - і село западає.

Саме тотальність нищення - основна прикмета супротивника - спонукає козака до рішучих відпірних (лише у відповідь на експансію) дій: "Поміряємось силами в полі!". Отже, тема першого складника твору - явлення чинника, що стає для козака спонукальним до опору.

Цю, як і наступні строфи, завершує дворядковий рефрен, перший рядок якого варіюється відповідно до теми наступних строф. У Л. Боровиковського - це не лише підсилення, акцентуація попередньої теми певними смисловими чинниками, але й увиразнення романтичної стильової характеристики твору. Прикметним у цьому рефрені є мотив свободи: як поривання до інших країв - "Неси мене, коню, за бистрий Дунай!" - і як визволення від онтологічної самотності: ; » !

Ніхто не заплаче, ніхто з козаком Туги по степу не розсіє.

Чужий мені край свій, чужий мені світ,

За мною сім'я не заниє.

У цьому рефрені свобода мислиться як визволення від усіх тих якостей буття, що не належать до суто індивідуальних, що не є, так би мовити, "власне я" козака. Так, зокрема, за допомогою рефрену, що набирає важливого тематичного значення, А. Боровиковський розвиває тему самостояння козака: і перед долею, і перед обставинами, і перед ворогом.

Означена тема посилюється тематичною настановою другої строфи, у якій козак послідовно розгортає важливі етапи свого самостояння: і в контексті природи - "Товариші - хмари", й у контексті родини - "Не ніживсь я зроду у неньки колін В постелі впівдня не валявся", що й дозволяє козакові висталитися духом:

Мене не лякали ні буря, ні грім,

З баталії в ліс не ховався.

В татарина коней в полях віднімав,

Як пух, розвівалися ляхи.

Це - своєрідні етапи вибудови людиною самої себе, коли мова іде про самоорганізацію індивідуума в контексті особливих історичних подій.

Необхідність протистояння ворогові розпалює жагу козака до цього змагання - й у цьому поет вбачає знак особливої, небувалої його відваги і мужності. Але ця відвага і мужність - не від самого лише бажання показати ворогові, що "з ордами йде", свою ратну силу: "Розсію, розвію я сам ворогів, В Дунайській їх витоплю хвилі", а від бажання утвердитися в житті конструктивно, адже ворог "все палить, плюндрує", а це "все" - і є батьківщина козака.

У нього - жодних сподівань, як і жодних ілюзій щодо винагороди за свою ратну працю:

А сам відпочину посеред степів З конем на високій могилі...

Єдиною винагородою для себе козак бачить свою мрію:

Широким я тілом згодую орлів А кровію моря доповню... яку увінчує надія про, бодай посмертне, тривання в рідному краї. Образ крові, головне значення якого - символ життя, у баладі трактується як символ смерті, що пов'язано із розлиттям крові. Залишаючись у чужому краю "зброю", козак просить долю, щоб для рідного краю - "в свій край" - прийшли його останки - "білії кості".

Козак у А. Боровиковського трактований як образ, трансформований у романтичному дусі: виступаючи індивідуальністю у своїй верховній якості, козак перетворюється на символ волелюбності та відваги. Завдяки потужному "я", він - як воїн - здатний до самостонннн за будь-яких історичних випробувань, які, утім, не пригнічують його, а навпаки, є спонукою, здатною уповні розкрити весь багатоплановий потенціал можливостей у його бутті. У ролі найвірнішого товариша козакові виступає кінь; у цій баладі А. Боровиковського кінь є і символом людської незламності, потужності сили спротиву ворогові.

Твір не лише представляє в новій якості героя, але й демонструє творче новаторство Л. Боровиковського, який, на думку Є. Гребінки, "облагородив мову", "представлену на суд публіки паном Котляревським", і, водночас, найкраще репрезентує сам дух "Украинского альманаха", у якому опублікований, і постає свідченням того, що "українці починають (у добрий час) відчувати самобутність своєї літератури".

До вже зауважених у попередніх студіях аналогій між баладою А. Боровиковського "Козак" і поемою Д. Байрона "Паломництво Чайльд Гарольда" (прощання з рідним краєм, наявність рефлексій, туги), вочевидь, належить додати й те, що обидва герої тяжіють до розімкнених горизонтів, вони пориваються до незвіданого - щоб самоствердитися, реалізувати всі наявні в них вольові, емоційні та інтелектуальні ресурси. Саме це і означає для них відбутися в житті.

Містеріальність поетичної теми, що зображено поетом у баладі 'Чарівниця", 1831 p.; уперше опублікована 1930 р. у збірнику "Харківські по- ети-романтики"), - важлива ознака художнього мислення А. Боровиковського. Однією із мистецьких заслуг поета є те, що він, увиразнюючи складний внутрішній світ людини, здійснює це пошуком сполучуваності цього світу з різними (зокрема реальним і віртуальним) вимірами буття. Виокремлюючи посутні характеротворчі риси духовного світу особистості, митець із особливим пієтетом веде мову про сильний людський дух, про здатність людини вдатися до самоврядного штабу життя, про утвердження волі через спроможність досягання мети, про можливість або незмогу сягнути щастя шляхом координування з душею індивідуальності, що абсолютизує самоцінність такої особистості.

Митець розробляє сюжет на основі активної життєвої позиції Марусі, героїні балади. Тут велике значення має цілісність внутрішнього світу Марусі, що й спонукає героїню до активних, цілеспрямованих учинків. Порив дівчини:

Вподобався дівчиноньці ,

Козак молоденький, п

Та не знала Марусенька,

; v ? -? Як причарувати, ,

’ Та побігла в темний вечір

Ворожки питати. , . ,

- палкий і пристрасний - надто, якщо зважити на те, що

Тільки Гриця із парубків Маруся любила;

Тільки Грицю по серденьку Маруся не мила.

Неспівмірність почуттів закоханих - як основний важіль їхньої поведінки та вчинків - таким є головним мотивом балади. А. Боровиковський розбудовує цей мотив на ґрунті народно-національних прикмет буття, що співвідноситься із засадничою тезою Й. Гердера про оновлення літератури шляхом вияву національної сутності буття народу.

За наявним у баладі застереженням А. Боровиковського:

Овдовіла Марусенька - Сама захворіла Й до своєї могилоньки Чари проклинала... тема чаклування, чарівництва постає антитетичною до теми життя: чаклування переводить онтологічний статус героїв в інший вимір, у потойбіччя, надає йому трансцендентної вартості: ці якості виявляються рівнозначно не співвіднесеними, як не може дорівнятися пристрасть Марусі до Гриця й нелюбов цього козака до дівчини, яка виявилася йому "не милою".

Зразок взаємин Марусі й Гриця у баладі - свідчення можливо найбільшої духовної самотності героїв: кожен із них - настільки самотній, що не здатний, унаслідок цієї самотності, поєднатися душею з іншим задля досягнення порозуміння. І навіть незвичайні, найра- дикальніші спроби Марусі:

Та врізала русу косу,

Та в клубочок збила,

Зняла перстень із рученьки - Сю річ говорила...

залишають її знову наодинці з собою та неспроможні видобути бажаний компроміс і погодженість між героями балади. Кожен із них існує в такому вимірі почуттів, що не здатен поєднатися ним із іншою душею: у цьому - неодмінна запорука існування романтичного героя і, навіть якщо це й може здатися парадоксальним, неодмінна умова для самореалізації духовного "я" бодай одного із учасників чи любовного, чи, як у цій баладі А. Боровиковського, чуттєвого діалогу героїв.

Романтичні герої сприймають ті або інші умови, що їм висуває життя, на найвищій точці, на максимумі - вони надто пристрасно поєднують себе, своє існування, свої поривання до чогось із ідеєю, із уявлюваним про те, до чого спрямовані їхні поривання. І в цьому їх підстерігає найбільша небезпека: адже, зрозуміло, між уявленням про щось і його життєвим утіленням неминуча розбіжність, відмінність, що спричиняє до розчарування, до краху, до драматичних (або і трагічних) надривів, які неминучі в романтичних героїв. Романтичні герої прагнуть усього, того, що найбільше відповідає їхньому уявленню, їхній ідеї про те бажане, але чи здатне дорівнятися наявне до бажаного? Звідси - потужне розчарування в романтичного героя, звідси - його, як і в баладі А. Боровиковського "Чарівниця", смерть Гриця, - адже існування поза коханням романтичний герой сприймає саме так - як небуття. Для романтичного героя не важить й інше: чи продовжується його фізичне існування; фізичне існування для нього нічого не важить поза коханням, оскільки фізичне буття для нього починається і завершується там, де наявне або де відсутнє взаємне почуття.

Якраз у цьому, на думку А. Боровиковського-романтика, і виявилася помилка Марусі: дівчина прагнула домогтися щастя, не заручившись коханням милого, що й спричинило до її поразки і зводить нанівець усі її зусилля.

Модель взаємин, означена митцем у баладі "Чарівниця", може прочитуватися не як пряма відповідність реальним фактам і подіям, а символічно: у цьому разі невідбутність щастя між Марусею і Гриць- ком пояснюється неспіввідносністю міри, якості духовного наповнення та сили почуттів у героїв твору: розпад почуттів несе із собою, фактично, втрату коханого, а ця втрата, сприймаючись у максимальній якості, унеможливлює, або, точніше, позбавляє буття Марусі сенсу.

Якщо замислитися над тим, песимістичний чи оптимістичний пафос наявний у баладі 'Чарівниця" - належить зважити на те, що романтики і - хронологічно - одним із перших в українській літературі А. Боровиковський - ніколи не сповнюються бурхливим оптимізмом у сприйнятті взаємин своїх героїв, радше - навпаки. Вони, проте, як це переконує і балада "Чарівниця", бачать у тих взаєминах основи, засади особистості - самі ідеї, що ними керуються у своїх учинках герої, тим або підлягаючи вазі помилок, або спростовуючи їх, або втрачаючи внаслідок тих помилок життя, або здобуваючись ними на трансцендентне існування.

Численними поетичними ремінісценціями сповнена балада А. Боровиковського "Журба". Ключовими у творі є образи сироти, буйного вітру, гнаного хвилею корабля; провідною темою - людина (силоміць чи з власної волі - тут не важить), увергнута волею долі на чужину.

Як "Корабель в хвилях потопається" - так ведеться й "від родини відлученому". Сирітство тут мислиться як перебування поза батьківщиною; де поняття, отже, виходить за родинні кореляти, здобуваючи символічне забарвлення, неодмінне для романтичного ходу мислення, його культурно-естетичного контексту; відбувається, по суті, те, що В. Ізер сприймає як номінативну, називну зміну в тій дійсності, яка вже підлягала нарації.

У першій строфі ліричний герой твору тужить над своїм сирітством у родинному плані: він "від родини відлучений"; далі поет торкається теми сирітства верховного - такого, що до краю усамітнює людину: сирітство від перебування на чужині. Тут, на чужині, вважає ліричний герой, усе повертається супроти людини:

Ніхто мною не кохається;

Чи заболить головонька - Ніхто мене й не спитається!

На чужині й без родини - ось найбільше горе (саме це слово і є рефре- ном-зачином кількох рядків твору), здатне спіткати людину, проте основою людського співіснування поет вважає родину, тому співвіднесення з нею сприймає як компенсаторний чинник свого буття:

Коли б мені на чужині Родинонька та далекая - Велась моя б розмовонька,

Веселая та легенькая...

А. Боровиковський вирішує цю тему не лише в патріотичній, але й у психологічній площинах, подаючи тим нову здатність романтичної поетики до моделювання тонкого психологічного рисунка героя поетичного твору.

Показовою є і балада митця "Дніпр", 1831 р. Образ Дніпра у А. Боровиковського несе в собі символічний зміст і розглядається, як і в романтиків, як утілення віковічної слави й духовної незламності нашого народу. Цей образ у баладі співвідноситься із темою природи, що для Л. Боровиковського-романтика, одного із перших в українській літературі, має особливе значення. Основна якість сприйняття цієї теми - гімн на честь природи. Романтики, услід за Ф. Шеллінгом, сприймають природу як надмогутню творчу силу, здатну зродити в людській душі найглибші та найсокровенніші струни.

А. Боровиковський, як це й притаманно романтикам, вдається увагою до характеристики ночі; вона вабить романтиків своєю таємницею, зачаровує красою. Ніч, водночас, виявляє у повну силу тамовані в природі якості. Найбільше такого тамованого є корелятивним із Дніпром; образ, антропоморфізуючись, стає героєм балади митця.

Звертаючись до Дніпра як до живої істоти, поет виділяє в цьому образі найсуттєвіше: те, що Дніпро постійно в русі, - але це не звичайна, не проста динаміка, що може сприйматися як протилежна до завмирання, а стан, перейнятий відповідними людським почуттями: схвильованості, ніжності, любові:

Дніпр з крутими берегами Ніччю дуже розігравсь.

Понад берегом мохнатим ч

Сосни почали дрімати н. / ? • < ді ї

Під пісні свого Дніпра.

Так над колискою мати Спать дитину присипля. /

Залучення природою цілої сфери певного чину, перебирання природою на себе тих якостей, що найбільш властиві людині: її способу мислення, розмаїття переживань - усе це визначає не лише суть естетики, художніх якостей твору, але й концепцію філософського світогляду автора балади. Водночас, митець-романтик саме так виявляє те, що насправді становить для нього сутнісний інтерес, сферу глибокого зацікавлення, а саме - духовне життя людини.

Поривання до царини духовної веде романтичного героя до народних витоків мислення, суголосно з якими довколишньому світові, зокрема світові природи (рослинному, тваринному, геопросторовому), надаються притаманні людині властивості. Унаслідок цього виявляється прагнення ліричного героя позбутися дисгармонії, що її несе людині страждання; довкілля набуває певною мірою сполучуваності як найдовершеніша модель існування - з людиною; така парадигма закладається автором балади в основу буття; це відповідає засадам філософського світосприйняття Піфагора.

"Дніпр" привертає мистецьку уяву А. Боровиковського і своєю сполучністю з минулим: це для ліричного героя балади своєрідна надча- сова константа, що володіє, проте, здатністю до узгодження з історією. Цим зумовлений заклик ліричного героя до Дніпра:

Дніпре, прадіду віків!

Срібним плеском хвиль глибоких , г , s..> ’ іл: Розкажи мені дідів г »

Казку добристей високих.

Саме історія, на думку романтиків, здатна, опріч іншого, визволити людину від буденності: того стану людського існування, що принижує, упосліджує людину, робить її невиразною й малозначимою, що в цій реальності існування здатне нести із собою окрилення, визволення,

<f=*V 199

радість від осягання нових горизонтів. Реальність і буденність стають для А. Боровиковського підставою звернутися із закликом до тієї сили, яка - єдина - спроможна виконати волю ліричного героя балади:

Славу давнюю Украйни,

І князів святії тайни Перед світом не скривай!.. адже оприявнення давньої слави в сучасному окрилює те сучасне, а демонстрація її усьому світові надає буттю людини значення особливого, верховного.

Ліричний герой балади А. Боровиковського звертається до княжих часів, давнини найглибшої, тим - і значимої, однак найчастіше романтичний герой у поета вдається до теми козацтва, доби Гетьманщини в історії України - як найбільш перфектної за спроможністю виявити не лише важливі здобутки народу, зокрема в плані осягання ним історичної самоцінності, значимості в самоврядній системі історичного відліку, але і його питому етнічну якість, вдачу, риси неповторності, притаманні українцеві.

Так поступово, але неухильно реалізовується митцем парадигма: від самобутньої окремої ознаки в історичному житті народу, від самобутньої особистості, що співвідносна з тією ознакою, - до самобутнього народу, чия самоцінність визначається посередництвом послідовної, цілковито прозоро означеної, а отже, піддатливої і найпершому осяганню, оригінальності, краси, здатності до вияву у просторі буття.

Окремо зупиняється А. Боровиковський на проблемі волі, свободи людини. Погляд поета, трансформуючись у певну художню форму, залучає для увиразнення своєї позиції окремі штрихи до картини з життя циган. Однина, одинична форма у зображенні явища - вірш "Волох" (1841) - покликана підтвердити унікальність зображеного; вказуючи при цьому на певні риси волоха:

Крива коса, зубчатий серп Волоха в поле не виводить. •

Волох не йде в полки служить;

Волох живе - як набіжить...

А. Боровиковський уміє крізь ці риси подати збірний портрет усього народу, в основі буття якого (і це якраз приваблює поета-романтика) цілковита самодостатність, незалежність від самого життя:

Широкий степ - його постіль;

Кругом стіна - із небом гори;

• Нежатий хліб, жебрана сіль;

< г Півголий сам, а діти - голі,

а також наявної у жито військової агресії: ..

Зате ж татарин, німець, лях Не гріли рук в його шатрах, та від будь-яких життєвих інститутів:

Пани в хоромах просять сна;

Купець моря перепливає; 'ггм-

Моряк в воді шукає дн>а;

Мужик в судах поріг змітає. . ??

Волох-бідняк в шатрі сидить,

І смачно їсть, і міцно спить.

Волох відбуває життя за власним волевиявленням; він - такий, що за всіх обставин зберігає здатність чинити згідно з приписами дарованої йому свободи.

Вірш розпочинається картиною: "За морем степ, край моря степ", і завершується також образком природи: "Густий туман - його жупан"; митець, переконуємося, визначає цей чинник у творі основоположним. Маємо справу із символом. За своїми одвічними законами живуть море, степ, густий туман - так само і волох. Він - частка природи, її органічна ланка, цілковито узгоджена з її коловоротами:

Зима - коло огня в шатрах;

Весна - лежить він під звіздами;

• А літо - ходить по степах s f а

З ширококрилими шатрами.

Властиво, перед нами - не лише окремі картини способу існування волоха: перед нами - певна, узгоджена лише в органічному елементі співіснування, система буття за приписом свободи - свободи вчинку, свободи в конструкції способу існування, врешті - свободи від зага- льно-цивілізаційних інститутів. Отже, волох, усім єством свого існування протиставляється, опозиціонує до загальних, усталених у цьому існуванні правил і норм. У ліричного героя А. Боровиковського це - поривання до тієї верховної свободи, що згодом буде заявлена у М. Петренка поезією "Дивлюсь я на небо". Отже, твір сутнісно цінний не поєднанням стильових явищ, що дозволяють окреслити характер життя "природної людини", а світоглядною засадою, філософією автора, для якого переваги життя є співвіднесеними з перебуванням особи в реальності свободи самовизначення, як те, що, за словами Р. Декарта, "існує само по собі".

По-іншому ідею свободи та першоцінностей життя вирішує А. Боровиковський уривком із балади "Заманка", 1832 р. Ліричні героїні твору - русалки - матеріальним цінностям ("Ми не бажаєм срі-

201 уь*.

бла, ні злота") протиставляють духовні - "Танці та пісні - наша охота", а також красу природи: "Нащо нам срібло? - Хвилі біліші; Нащо нам злото? - Піски жовтіші". Матеріальні статки несуть із собою відсутність духовного тепла і порозуміння: "Ліжка в світлицях шовком покриті - Та ні з ким ліжка нам поділити..." - і зроджують тугу за нереалізованим щастям: "Прийди, козаче, ясної ночі, Дай цілувати карії очі!..".

У творі одним із перших в українській літературі А. Боровиковський тему віртуального буття, вигаданого існування міфологічних істот - русалок - тісно сполучає зі світом реальним. У зображенні реального буття автор вдається до протиставлення духовних цінностей матеріальним; останні виявляються для ліричного героя ознаками і носіями недолі, нещастя, згуби. Натомість духовні цінності виявляються, унаслідок своєї сполучуваності з віртуальним світом, тим більш манливими, привабливими, бажаними. Поставлений перед вибором, ліричний герой балад А. Боровиковського вибирає духовний світ, знаходячи саме в цій царині можливість реалізуватися найкращими гранями своєї вдачі, свого сутнісного "я".

Саме так ліричний герой А. Боровиковського протиставляється за своєю екзистенційною суттю оточенню, довколишньому, обираючи за орієнтир у своєму існуванні духовні цінності життя; героїні твору "Заманка" - русалки - несамохіть опозиціонують до матеріальних; така опозиція в баладі є суттєвою, що ліричний герой із власного досвіду здобувається на висновок про закономірну співвіднесеність поваб реального буття з недолею.

Метафізичне буття - сфера, про яку романтики, зокрема українські, ведуть мову цілковито поважно. Магія і чарування в баладі А. Борови- ковського-романтика, як це спостерігаємо у творі "В і щ б а ", 1832 р. - галузь, про яку митець, подібно до Демокрита, який вважав Гомера обдарованим "божественною природою" на тій підставі, що той, зокрема, визнавав магію і чарівництво, веде мову з найбільшим пієтетом.

Атрибути козацького життя - кінь та шабля - стають у поета мовцями правди, істини:

- Чомусь мій кінь вороненький Не пив у криниці;

Чомусь брязнула на галочку Шабля край полиці.

Кінь і шабля стають для романтичного героя своєрідними провідниками, носіями духовної інформації; унаслідок своєї відповідності суті життя романтичного героя, а також завдяки відповідності знаковим моментам у житті козака вони стають, водночас, носіями

e=4 202/bj,

справжнього, суті того, що відбувається: зримі, осяжні чинники - нехтування конем водою з криниці, дивовижний брязкіт шаблі, якої ніхто на той час не торкався - усе це для козака є тими мостами, що від матеріального ведуть його в світ духовний, у світ високий.

Якщо в баладі "Заманка" А. Боровиковський визнає для свого ліричного героя важливішим над матеріальний світ буття - існування духовного штибу, то в баладі "Віщба" ліричний герой визнає матеріальний світ як своєрідний необхідний чинник для можливості існування світу духовного. Своєрідне язичництво ліричного героя в цьому випадку веде його у духовну сутність людини, що вже належить до християнізованого світогляду. Саме завдяки наявності зрілого духов- но-християнського первня ліричний герой балади володіє здатністю до правильного прочитання подій і явищ матеріального світу.

Важливим є у творі й діалог між матір'ю та козаком, героєм балади. Мати - і це показово - сприймає і тлумачить знакові для козака події лише в площині реальній, побутовій:

Вітер війнув повз віконце - Шабля забряжчала;

Ніччю, синку, сніженьками і

Криниця припала .. натомість сповнений духовних поривань, випробування почуттів, любові, козак здатний до правильного розуміння явища.

Утім, чи правильного? Чи не видає козак, охоплений пориванням привезти матері невістку, бажане за дійсне? Л. Боровиковський лише натякає читачеві на таку підставу, даючи змогу самому читачеві дописати твір згідно зі своїм характером і засадами світосприйняття.

Уперше в українській літературі А. Боровиковський вдається до своєрідного трансформування певної теми в народнопісенній українській традиції. Такий підхід до літературного матеріалу зустрічаємо в баладі "Розставання (з пісень /', 1834 р., де у формі діалогу між козаком і дівчиною осмислюється тема необхідної та неминучої розлуки.

Головною тезою вступної частини твору є теза "Козацька охота - гірше неволі". Сам статус особистості - козак - спонукає його до чину, до дії:

Козак сідла коня вороного, f

Він хоче їхать до краю чужого,

Хоче на полі пошукати долі.

Це - вище понад його передчуття, понад усі віщування його майбутньої долі; особливу роль тут митець відводить полісемічному образові серця, яке у творах Л. Боровиковського найчастіше виступає у функції віщуна:

Ой кряче ворон, негодоньку чує:

; Щось козакові серденько віщує.

«=4 203/Ь*,

Романтичний герой у А. Боровиковського, нехтуючи очевидною небезпекою, нехтуючи загрозами, стає на своєрідний герць із обставинами, хоч позбавлений будь-яких ілюзій щодо можливого результату такого поєдинку. Утім, "Роду й худоби не жаль козакові", його душа озивається лише на думку про милу: "Та жаль дівчини йому молодої".

Подальший діалог між козаком і дівчиною - мовби своєрідний діалог між обов'язком як необхідністю і відчуттям як віщуванням. Перше втілює козак, друге - дівчина. Утім, попри всі застереження дівчини - від нейтральних:

Щось моє б'ється серденько нелегко;

Кінь під тобою вороний сумує -

Кінь вороненький недоленьку чує"... ,

-до найсуворініих, навіть грізних:

Хто ж тобі в полі очиці закриє; : >

Хто біле тіло до гробу обмиє?

Хто проспіває над тілом, козаче,

Викопа яму, як рідне заплаче?.. козак усе-таки вирушає в похід, хоч і цілковито свідомий небезпек, що чигають на нього, як і, утім, свідомий того, що Крилами ворон очиці закриє;

Дощ із вітрами біле тіло змиє; ’ J

Кінь вірний яму виб'є копитами;

Дикі завиють звірі коло ями;

Намісто дзвонів - вороння закряче;

Біла на полі береза заплаче.

Митець наголошує: не свідомість можливих небезпек і загибелі визначає виклик козака долі, а свідомість його статусу - як козака, у якому він перебуває, спонукає його до відповідних дій. Козак діє так тому, що по-іншому існувати не може, що інший лад існування позбавить його змоги бути тим, ким він є: козаком. Що це - фатум, заданість долі, неминуча відповідність, підпорядкованість учинків літературного героя цій долі? У А. Боровиковського це - лише спосіб особистості залишатися самототожною, самою собою, що означає для неї змогу власного волевиявлення, а з тим, отже, і свободу, тобто осягання вищої цінності будь-якого людського життя.

У А. Боровиковського наявні три головні етапи протистояння між особою й оточенням: це, переконуємося, самобутність героя - на тому рівні, що він несхожий із загалом, це опозиційність його до оточення, що виявляється і в певних учинках (кпини оточення, осуд певних кроків) героя, і - вершинний вияв у цих взаєминах - категорична

і неспростовна несумісність двох явищ, здатність їх залагодитися лише єдиним способом - трагічною розв'язкою, що несе загибель героєві. Унаслідок своєї винятковості гине якраз герой, натомість загалові нічого не загрожує: він безликий, аморфний, він - усереднене "щось", здатне дорівнювати, "ніщо", а чи здатна бути реальною загроза для того, що існує як "ніщо"?

А. Боровиковський ставить свого героя перед вибором: він може залишитися "дома жити" - надто, що дівчина словами "Не їдь ти далеко!" застерігає його; цим герой зарятував би своє життя й долю. Але козак чинить по-іншому, адже "Серденьку скучно, душно дома жити" тобто він не здатний примиритися із сущим життям. Його вчинок - це вчинок не з розрахунку і не з розпуки, він продиктований неможливістю змиритися з наявним станом буття. У цьому козак - цілковито самотній: навіть дівчина, як це виявляє завершення твору, неспроможна зрозуміти його і співвіднестися своїм буттям із козаком:

В три годи вітер ворона заносить;

Ворон дівчині кісточку приносить, ^

Тож тая кістка - козака жилого; ‘

Вже три годи - дівка вийшла за другого.

Поетичні переспіви ; I S

Цю рубрику у творчості поета відкриває балада "Подражаніє Горацію", 1828 р. Лише звертанням до трибу життя, пов'язаного з побутом, співвідноситься цей твір поета зі спадком відомого римського митця Горація Флакка Квінта (65-8 до н. е.) і його знаменитою збіркою віршів "Еподи". В ідилічному строї життя ліричного героя, який, "розлігшись на траві, в сопілочку сурмить", своєрідними етнічними константами постають образи "дідівського степу", що його "кроять" воли, вишневого садка на хуторі, бджоляра, який "в лип'янку мед сочить". Життя сприймається ліричним героєм як ідилія, що сталася, визначилася в минулому, туга за яким породжує в автора не лише початкову, заголовну тезу твору:

Щасливий в світі той, хто так ужіє жить,

Як наші прадіди живали...

-ай, мимохіть, ностальгію по тому щасливому, прадідівському життю, якого бракує ліричному нараторові в сучасному, і з якою він проектує в майбутнє думку про минуле - як найдосконалішу модель буття. Ця -

<?=Ч 205

верховна - модель життя компонується уявою поета з низки гармонійно пов'язаних чинників, де людина, уже самодостатньо гармонійна, урівноважена вдачею, є водночас органічним результатом свого буття в контексті трьох його складових: природи (умовно перша частина твору), побуту (умовно друга частина твору) й родини - заключна частина поетичної оповіді.

Посередництвом цих картин А. Боровиковський, попри тяжіння до деяких узагальнень у творі, прагне дати характеристику національного типу, показавши його в побутово-звичаєвому аспекті певної історичної епохи. Щодо вияву національно-естетичних ознак життя українців - поет подає їх через посередництво ставлення людини до землі, яка дозволяє людині узагальнити не лише свій життєвий досвід, а й своєрідну ментальність, що її заявляє і поведінка, й орієнтація людини на певні цінності, при цьому її світогляд зорієнтований на практичну діяльність.

Байкарська спадщина

На відміну від балад, байки А. Боровиковського, принаймні певна частина їх, представили митця сучасникам. Особливістю байки письменника є її лаконічність - це, зазвичай, приказки або поетичні твори вкрай неширокі за змістом. Це, однак, не стає на заваді дидактичній силі творів митця, а прислів'я та приказки, часом анекдоти, стаючи основою тексту твору, лише посилюють, оснащують узагальнення, закладені в байці, і поглиблюють її філософський підтекст. Тематичний ареал байок Л. Боровиковського достатньо широкий: висміювання людських і суспільних вад, а, в останньому випадку, зокрема V таких суспільних інститутах, як панство і судочинство; замислюється митець, чи не єдиний серед українських байкарів, і над художньою природою жанру байки.

Акцентуючи на особливості природи жанру байки, А. Боровиковський, зокрема, у творі "Моя байка" підкреслює, що його байка - "ні бійка, ні лайка", у ній - лише повчання, що його здатний сприймати той, хто володіє розумом, виділяючи, отже, в характеристиці жанру твір - як "поезію розуму", хай той, мовляв, "на вус собі мотає - хто вуси має". Замислюючись над підставою до написання твору, А. Боровиковський, байкою "Нащо писать", наголошує, що природа такої підстави має бути іншою, аніж "пишу, бо вчивсь писать", і "Нехай хоть буде знати всяк, що в мене є перо, бумага і чорнило". Головні

завдання, що їх вирішують байкарські твори, наголошує митець баіі- кою "Байки та дяк і П е тр у с ь ", - викриття, догана і висмію- вання: "байка всякого, хто прочитати схоче, і поскубе, і залоскоче". У самій природі цього жанру, підкреслює А. Боровиковський у творі "Байка", закладено проникливе спостереження і над вадами характеру людини: "був дід, що не ворочав, не лаявсь, не сваривсь; Був парубок, що жив розумно, не дрочивсь", і над професійними вадами: "кравець, що, краївши, остаточків не крав; Був крамар, що не вмів аршинцем обміряти", і над суспільними вадами: "скупий, що бідних рад у нужді рятувати". Глибоке розуміння суті природи жанру дозволяє митцеві у своїх байкарських творах іти не тільки шляхом традиції, розробляючи сюжети І. Красицького, І. Крилова, П. Кореницького, І. Дмитрієва, притч, казок, бувальщин, прислів'їв і приказок, а й - друга не менш чисельна група - оригінальні сюжети; об'єднує ці розробки демократична позиція автора.

Згідно з такою позицією визначаються моральні пріоритети в байкарській спадщині Л. Боровиковського. Скажімо, неробство, байдужість і споживацькі тенденції осуджує митець байкою "Клим": Клим, лежа на боку, казав: дай Боже...

А хтось йому шепнув: устань, роби небоже!

Брутальність панської влади - як осуд кріпосництву - описує Л. Боровиковський у байці "Пан ", де зображено богомільного дідича, який так само ревно б'є в церкві поклони, як і нещадно б'є своїх селян. Байкою "Пан та мужики" висміює митець і паразитизм панів, які визискують працю народу та нездатні визискати силу та здоров'я, адже, наголошує в моралі твору байкар,

Здоров'ячко трудами наживають,

А лежні й під млином згнивають.

Ставлення А. Боровиковського до судочинства виявлено в байкарських творах "Голова", у якому на позов Петра до Йвана, який убив корову Петра, голова присудив, щоб Петро ще й заплатив Йванові за те, що той облупив шкуру з корови; таким самим недорікуватим є рішення судді, який присудив Петрові тримати в себе Хведоро- ву кобилу доти, доки в неї не виросте хвіст, який одірвав Петро - байка "Суд ". Висміювання судді, душа якого на той світ з'явилася безгрішною, адже суддя не грішив, бо не робив: "Він все підписував, а правив секретар" - тема байки "Суддя".

Проблемі відносності життєвих цінностей присвячена байка А. Боровиковського "Мішок з грішми":

Голодний у степу знайшов Мішок з шагами Узяв - і кинув геть: - "Я думав - з сухарями!"

Байки А. Боровиковського висміювали і суспільне зло, і людські вади, тим слугуючи поліпшенню, духовному сходженню людини, її перевихованню.

А. Боровиковський як поет-романтик - зачинатель справи перекладу в Україні. Як перекладач - "Подражаніє Горацію", "Фарис", "Акерманські степи" А. Міцкевича, "Два ворони", "Зимній вечір" О. Пушкіна, - А. Боровиковський долає бурлескно-травестійну стихію, прагне - попри елемент наслідування - дати адекватний відповідник першотвору зі збереженням і його версифікаційних якостей.

Творчість А. Боровиковського, що представляє Харківський осередок письменників, заявляє про нові можливості української мови, збагачує українську літературу новими жанрами, темами, а також образами, що стали носіями романтичних рис, виявивши у митцеві першого майстра-романтика в нашій літературі, зміцнює в українській літературі стильові засади романтизму.

БОДЯНСЬКИИ

ОСИП МАКСИМОВИЧ

(1808-1877) . .

Літературні псевдоніми О. Волинського - Запорожець Ісько Материнка, О. Бода-Варвинець, І. Мастак (31.Х. 1808 р., м. Варва на Чернігівщині - 6.IX. 1877 p., Москва).

Народився митець у родині священика. Протягом 1821-1831 pp. навчався в Переяславській духовній семінарії; протягом 1831-1835 pp. на словесному відділенні Московського університету.

1837-1842 pp. - студіює мови, літератури, історію західно- і південнослов'янських народів.

1842-1868 pp. - професор, очолює кафедру слов'янської історії та словесності Московського університету.

Із 1845 р. - секретар Московського товариства історії та старо- житностей російських, редактор журналу цього товариства "Чтения Московського общества истории и древностей российских", у яких опублікував чимало рукописів з історії України: "Історія Русів", "Реєстри усього Війська Запорозького", "Літопис Самовидця" (за редакцією О. Бодянського), "Літописна розповідь про Малоросію". Автор низки праць із історії, фольклору, слов'янських мов: "Про народну поезію слов'янських племен", 1857 p., "Про час виникнення слов'янських письмен", 1855р., "Про погляди щодо походження Русі", 1835 р.

О. Бодянський є автором одного з перших літературно-критичних досліджень про прозу О. Квітки-Основ'яненка, про "Мертві душі" М. Гоголя, популяризатором творчості Т. Шевченка, укладачем збірника "Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських" (опубл. лише 1978 p.), а також автором низки поетичних творів, перекладачем і популяризатором праць українських, чеських і сербських учених П. Шафарика, В. Ганка, Я. Коллара, В. Караджича тощо.

О. Бодянському належить також низка поетичних творів.

У поетичному творі "На новий 1828 год" О. Бодянський розробляє тему відходу старого року і приходу нового відповідно до класичного зразка, коли протилежні часові плани - минуле та майбутнє - лише підкреслюють динаміку внутрішнього життя персонажа, посилюючи співвіднесеність між обставинами і літературним героєм твору, а також виявляють особливість характеру впливу обставин на почуття і вчинки особистості, - як своєрідна система причин і наслідків.

Перед нами у творі - варіант суб'єктивного часу; тобто в ньому наявна модель відхилення психологічного часу (спогади про минуле) і обставинний час - те, що відбувається тепер і зараз.

У творі митець звертається і до теми смерті, що постає як утілення біологічного часу.

О. Бодянський розглядає час згідно кантівського положення про час - як чинник, закладений в основу всього споглядання світу людиною. Тільки в часі можлива дійсність, а з нею - і людина в минулому, сучасному і майбутньому векторах свого буття.

У "П і с н і " О. Бодянський у жанрі плачу розкриває тему невідбут- ності людського щастя. Дівчина оповідає про вірність свою козакові та закликає козака повернутися. Однак висловлені у перших рядках вірша слова автора, сповнені співчуття дівчині, не залишають жодних сумнівів щодо можливості здійснитися дівочій волі.

Одним із перших митець розробляє жанр поетичних епітафій, у яких в афористичній, тобто найбільш філософській формі розглядає явища моралі, а також виявляє своє ставлення до історичних сторінок життя українського народу та його визначних історичних діячів - як от Богдана Хмельницького.

Письменник також одним із перших в українській літературі уводить у жанрову сферу поезії музичні форми - мадригал, а також застосовує у сфері української поезії таку форму середньовічної французької поезії, як тріолет.

Інтонаціями, сповненими закликів, багата "Козацька пісня", 1831 р. О. Бодянського. Історичне відродження України поет уявляє як відродження бойового духу козацтва:

Швидчш одгострюйтє шаблюки!

По парі пістолетів в руки!

Козацькі шапким набакир!

Вже годі кожний буть мугир!

Нум боронити Україну,

Як матір подобає сину!

Зразком найпотужнішого національного духу є для козацтва, вважає О. Бодянський, Богдан Хмельницький - цей ініціатор і провідник українського народу в його національних відрухах. Учинки козацтва, очолюваного ним, висловлює певність поет, сформували засади історичної та національної свідомості, завдяки якій стало можливим тріумфальне розповсюдження українського національного відродження XVI-XVII ст. Козацтво на чолі з Богданом Хмельницьким свідомо творило історію у світі, сповненому екстремальної напруги при співвіднесенні цінностей, коли на історичних терезах важилися свобода і воля людини, тобто те, що вона цінує найбільше.

"Наські українські казки" - це поетична переробка О. Бодян- ським українських народних казок. Скажімо, "Казка про царів сад да живую сопілочку" - оповідь про трьох братів, старший із яких, бажаючи собі слави та батькового майна, убив найменшого - дурника, на могилі якого виросла тростина. Сопілка, виготовлена з тієї тростини, оповіла спершу пастухові, згодом цариці, а потім - і цареві правду:

При саду-саду брат мене вбив За того кабана, що в саду рив.

Тему трьох братів, один із яких - дурень, піднімає письменник і у "Казці про дурня да його коня". Наймолодший син виявився найвідданішим батькові по його смерті. Ідея твору - перетворююча сила любові.

Спадщина О. Бодянського - ще одна сторінка, що засвідчує тематичний і жанровий розвиток української поезії першої половини XIX ст.

Виходець із родини полтавського поміщика. Після навчання у Хар-. ківському університеті з 1831 р. працює в друкарні Московського університету, а протягом 1843-1851 pp. - у департаменті зовнішньої торгівлі Міністерства фінансів у Петербурзі.

Публікує переважно переклади і переспіви - твори "Тільки тебе вба- чила", "Знаєш, Саню-серденько!.." - трансформація сонетів А. Міцке- вича "До Лаури"; "Аккерманські степи" - переклад твору з "Кримських сонетів" А. Міцкевича; "Марія" - уривок відповідної поеми О. Пушкіна; "Смерть Иоанны д'Арк" - переклад твору французького поета Казимира Делавіня тощо.

Поетичні твори О. Шпигоцького "Малороссийская баллада", "Малороссийская мелодия" та "Малороссийский романс" розглядаємо як своєрідний настроєвий цикл у поетичному доробку митця.

"Малороссийская б алл а д а", 1831 р. - розповідь про участь козака у російсько-французькій війні 1799 р. у складі армії під командуванням "єнерала Суворого".

Важливу роль у творі відіграє нота прощання козака з милою; кохана відчуває і провіщає козачу смерть. Ця нота символізує не відчуження, що настає при прощанні молодиці з козаком, а навпаки - про її перейнятість долею милого, про її "вчування" - аж на грані пророчому, у цю долю.

Батальним сценам у творі поет знаходить паралелі в українській природі; за реаліями у зображенні природи виступають питомі ознаки, характерні для українського фольклору: "в темнім гаю", "чорних грачів сизі орли пужать, гонять", "укрива від буйних вітрів калину" тощо.

Козак Прокіп Радько поліг у нерівному брю з ворогом, а військо генерала Суворова ще довго продовжувало відважне змагання з ворожою силою. Звістка про загибель козака полетіла до його домівки. Та молодиця, ще не дочекавшись звістки, із віщувань природи здобуває цю звістку, що стає фатальною для її життя:

Ось, непевная, схватилась, слуха - мов щось кряче.

Що ж то? - ворон! Глядь - мов з бору щось чорного скаче. Вона з хати, - місяць в хмари, вітер закрутився И, буйний, ломе все; ліс темний, ревучи, схилився;

Сірі сови полохнулись і в лісі завили...

Розлука не несе герою романтиків долі, не дарує і життя; їхнє життя, стаючи суголосним із буттям природи, перетворюється лише на частку всезагального тривання.

"Малороссийская мелодия", 1831 p. - твір, що розповідає про долю українця на чужині. Тема твору забезпечує автобіографічну константу поезії. У традиціях українського фольклору О. Шпигоцький порівнює "юного українця" з явором, який "Зеленые кудри склонил" улад настрою парубка, перейнятого тугою, смутком. Причина тяжкої задуми і туги юнака в тому , що "юноше тяжко в чужбине суровой!".

На відміну від явора-сироти, який розквітне навесні, в серці юнака немає весняного пробудження життя, він не знаходить у житті дружньої приязні та спорідненого собі серця.

"Малороссийский романс", 1831 р. - твір, у якому О. Шпигоцький виповідає про неможливість сягнути двом пристрасним серцям любові через підступи недруга-розлучника.

Символічною у творі є паралель загибелі: пташат горлиці від хижого ворона та, після поєдинку, двох суперників, які полягли від взаємних ран у боротьбі за дівчину, яка також гине, не переживши смерті милого.

Загибель і життя у явищах природи поет єднає із загибеллю і життям в існуванні людини, вбачаючи в цьому логічну довершеність циклу буття на землі.

О. Шпигоцький за характером поетичного світовідчуття - тонкий лірик, співвіднесений настроями, темами і мотивами з традиціями української народної пісенності.

«**4213 уь*

ПОЛЬСЬКА ШКОЛА В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

С/у першій половині XIX ст. важливого та нового значення набу- С/ вають укріаінсько-польські стосунки. Російська імперія, прагнучи постійно закріплювати!! утверджувати свою політичну домінанту, послідовно дбає про напруження в цьому плані, не забуває і про зведення національної окремішності, зокрема українського народу, до становища локально-етнографічного, посередництвом низки суспільно-політичних акцій послаблюючи його національний потенціал,

Ця доба прикметна значним ОПОРОМ ЦІЙ політиці парату. Резистентність наявна не лише""у творах низки українських, але й польських поетів - зокрема тих, що входять до грона так званої польської школи ’поетів'в українській літератури групи митців, переважно з Волині Va Поділля, які, відкриваючи для польської літератури новий світ, звертаються у своїй творчості, окрім зображення життя Польщі, до українських тем, мотивів (українське підсоння, український побут, українські "'звичаї) та образів (козак, степ, чайки, пороги), а також-історичних реалій України (зокрема козацької доби), .українського фольклору й жанрр- “бої системи, співвіднесеної з українською народнопісенною традицією ' (думи, думки тощо}. Митцям польської школи в українському романтизмі притаманне літописне (властиве, зокрема, для "Історії русів") трактування образу Б. Хмельницького і. загалдм., народноговятяжкя як досконалої у всьому індивідуальності. При цьому представники польської Школи в українській літературі ставили за мету подати насамперед саме ті українські національні пріоритети, що здатні відіграти роль запоруки державності. Зазвичай польську школу в українській літературі називають, тим самим уриваючи принцип тяглості в історії української літературі з наявною у ній традицією польської школи в середньовічну та барокову добу, "українською школою" у польській літературі, - тобто, засвоюючи термін, закріплений за цією школою її "першовідкривачем"

О. Тишинським і підтриманий М. Грабовським, із позиції студій польської літератури, тобто з позиції полоністики. Із погляду вивчення історії української літератури маємо кваліфікувати таке поняття як польську школу в українській літературі, тобто як явище, що в добу романтизму продовжує силами польських митців тенденції розвитку української літератури періоду середньовіччя й бароко.

Найбільш значними за рівнем поетичної сили постатями польської школи в українській літературі, за якими закріплена провідна роль 1 у польському романтизмі, є "трійця" поетів: Йозеф Богдан Залеський,

Северин Готттинський та Антоній Мальдівський- До польської школи в українській літературі належать також письменник, літературний критик, публіцист, автор повістей "Коліївщина і степи", 1838 p., "Гуляйпіль- ська станиця", 1845-1846 pp., "Пан канівський староста", 1856 p., "Заметіль у степах", 1862 р. Міхал Грабовський: мовознавець, літературознавець, історик, автор праць "Спроба викладу літератури слов'ян у її найголовніших епохах", "Короткий огляд слов’янських літератур", обидві - 1841 p., "Зауваження про лексичне вивчення рукописів, писаних давньослов'янською мовою", "Про праці, що стосуються давньої слов'янської мови до М. Смотрицького", обидві - 1851 p.; Віктор Григорович; поет і драматург, автор поем "Пан канівський староста", 1836 p., "Сорока", 1838р., "Перша покута Залізняка", 1843 p., "Про вмерлі душі", 1848 p., "Мартин", 1849 p., "Пан Григір", "Нежданий гість", обидві - 1855 p., "Заклад", 1860 p., "Смецинський", 1855-1860 pp. і драми "Гриць", 1858 р. Олександр Кароль Гроза; письменник, публіцист, брат Олександра Кароля Грози, автор творів "Поезії", 1836 p., "Подільсько- українські повісті, взяті з дійсних образів", 1842 p., повісті "Банкрутство", 1843 p., "Попрядки українки", 1844р., нарису "Купайло", 1843 p., альманаху "Опис Софіївки", 1843 р. Сильвестр Венжик Гроза; автор поеми "Тимофій Хмельницький" Е. Галлі; поеми "Богдан Хмельницький" Т. Заборовський; поеми "Дума з дум українських" Е. Ізопольський; автор поем "Поділля", "Дума про Нечая" М. Гославський; поеми "Україна" М. Єзерський; поеми "Заверуха" Т. Олізаровський; поеми "Козацька повість" Т. Кшивицький тощо.

На думку істориків української літератури, особливістю творення образу подій у митців польської школи в українській літературі є відсто- роненість від зображуваних подій, їхня далекість від світу, що постає в полі художнього зображення, творення ідеалу козацького лицарства, геройства на ратному полі в ім'я Батьківщини, особлива військова заслуга перед Батьківщиною; остання постає або країною блага для людини, або гайдамацьким краєм, або обителлю вишуканого панства.

І. Франко, автор кількох праць про польських митців в українській літературі доби романтизму, зокрема таких спеціальних, як "Сучасні польські поети", "Юзеф-Богдан Залеський", "Король балагулів: Антін Шашке- вич і його українські вірші", "Нові причинки до історії польської суспільності на Україні в XIX в.", вважає найціннішою для української літератури в добу романтизму польську школу тим, що саме вона визначила об'єктом зацікавленості літератури український народ, простолюд.

' Г- 'ул

и

Залесъкий

Йозеф-Богдан

(1802-1886)

Народився в с. Багатирка, тепер Ставищенського району Київської області, навчався у школі при Уманському монастирі (1812-1820), 1820 р. переїхав до Варшави, брав участь у польському повстанні 1830-1831 pp. У 1832 р. емігрував до Франції; помер у м. Вільпре, поблизу Парижа.

Й.-Б. Залеський - автор дум, думок, балад і пісень; часто жанрове визначення творів митця включено навіть у заголовки творів: "Думка Мазепи", 1825 p., "Думка гетьмана Косинського", 1832 p., а також поеми "Русалки", 1829 р. Усі твори митця вибудувані на українських історичних і фольклорних мотивах і, за словами сучасника поета, О. Тишинського, забезпечили Й.-Б. Залеському "першість із нових поетів, що увели український світ у польську поезію" і роль митця польської школи в українській літературі, який подав Україну як край, здатний стати об'єктом, що породжує і продукує захоплення нею. Втіленням особливості краю та певної доби в ньому стають визначні особистості, зокрема й історичні постаті - насамперед козацької доби, славне історичне минуле України, що представляє дивовижної красц особистості, які- сжам ттрияначентЕм! Начать дфірування власного життя заради Батьківщини. Мужня краса ко-,

заптва. козадького.лицарства. гарховашшх~воша-«~ -«еь .мистецьки и ідеал Й.-Б. Залеського. втілений ним у поетичних творах "Думка ^гехшяна Кдеинськощі^ "Ящші Б^ндадький", "Чайк&"э^’Думка Мазепи". Митець, вважають дослідники, створює оригінальний, перейня- "‘“тйй ліризмом, напругою переживань, різновид цього жанру, що поєднується із українською думкою, в основному, спільністю козацько-історичної тематики.

"Думка Мазепи", 1825 р. Й.-Б. Залеського несе у собі заряд художньої тези, наявної у поемі Джорджа Гордона Байрона "Мазепа", 1819 p.

Твір відкриває тема про втечу Мазепи. ІІя втеча спричинена приго- дсдо в Коханні до ’[польки гарної", "польки гожої", що^є, ^ жиною воєводи. ШйотаДщоте, не боїться воєводи:

Грім не блиски, кров - не води,

Хто воює, бій той знає...

- J3M вважає свою втечу визволенням від минулого і виявляє готовність сприйняти сучасне як здобування й осягання свободи, яку шанує понад усе. Мазепа переконанийт"*-™-”»'»»

Довшає рука на волі,

Що трудніше, те зриває.

Взаємини з оточенням виявляють неспіввідносність вимірів буття героя й загалу; це кореспондує запитання Мазепи, із яким він звертається до світу, діаметрально-протилежного інтенціям його духовного єства:

Так чому ж за те я гнаний,

Що кохаю і коханий?

На підтвердження досягнення героєм нової якості буття, нового онтологічного статусу виникає у творі тема степу і коней - своєрідних -МЩЩерів здобутої рим свободи:

Що то значать коню, степи,

Степи, коню, для Мазепи?

Образи степу і коня у творі визначаються чинниками, здатними забезпечити'перехід Мазепи в нову якість бутїя. "ВОДЙВЇЧЙКГЦІ образи постають як маркери становища героя, постають чинниками, посередництвом яких він спроможний:

- найповніше виявляти свої моральні та фізичні якості;

- виявити свою незламність;

- підтвердити волю до резистентних дій; < 1

- показати готовність до змін у житті; ' ь ; f г

- підтвердити свою готовність до подвигу;

- продемонструвати благородство духовного пориву;

- засвідчити любов до рідного краю. J v'tJ'

Мазепа зізнається: втеча його зумовлена не гнівом воєводи, - його не влаштовують усі складові життя того світу, у якому триває його буття:

Молодь хвора тут розгулом,

Клич: "До зброї!" - в марній праці.

Краще бути осавулом,

Аніж канцлером в палаці.

В зброєносці йти готові,

Ніж в хорунжі й бунчукові.

Спротив героя тому світові, який його досі оточував, такий потужний, що він, герой "Думки", приймає кардинальне рішення, визначаючи його як програму своїх подальших дій, програму всього подальшого його життя:

Острови, Кодак, з припасом Козаків п'ять тисяч треба І кинджал новий за пасом, , .

Не прошу я більше в неба! , ,

Хочу буть не пажів паном, - Українським буть гетьманом.

Я ляхам заграю танець,

Дай дійти до передпілля,

Як повітря, як туманець,

Русь пройду, Литву, Поділля Перипетії власного життя, змушуючи героя вкотре осмислювати їх, ведуть його думку до щоразу ширших узагальнень - від власних турбот переводячи на орбіту державного рівня і державної ваги.

Й.-Б. Залеський бачить Мазепу людиною, винятковою не лише за своєю мужністю, відвагою, але й за рішучою налаштованістю провадити життя як воїн, сповнений свідомості, що "кров не вода".

Образ Мазепи у поемі.ХРЯКТУЄТЬся згідно з концепцією образу воїна, що володіє достатньою мужністю, аби подолати страх перед загрозою власного існування, воїна7"що стоїть на засаді, єдино можливій для людини^ яка підвладна ідеї значно потужнішій від страху - саме тому "погроз він не боїться!"

Ця концепція побудови И.-Б. Залеським героя співвідносна із засадничим трактуванням образу воїна в українській літературній традиції: перфектні якості воїна й людини викликають, зокрема в українській літературній традиції, козацькі літописи - з репрезентацією образу Богдана Хмельницького - як визначної своїми якостями

індивідуальності, - на зразок того, як це ми бачимо також і в І. Котляревського - позиція троянців, ратних побратимів Енея, які стверджують, що "для нас здається він ( Еней - А. 3.) святим" тощо.

Автор "Думки" уявляє. Мазепу титанічною, здатиою знезщшш'и небезпекою, що чигає на неї, особистістю, а також людиною, могутність, міць якої дозволяє проводити аналогії з міццю світу, міццю всього світового простору, уособленням якого постає той-таки образ ‘незайманого степу - національно маркований образ найголовнішої "якості зображеної митцем особистості, для якої уся її діяльність і жит- тя немислимі без свободи.

v Монолог героя, від імені якого ведеться розповідь у "Думці", забезпечує творові не лише; мотив "сповідальності", але й водночас викликає довірчий між героєм і читачем рівень рецепції твору, забезпечуючи тим чинник співучасті реципієнта у творення подій історичної доби, що її представляє своїми вчинками і своїм життям гетьман Мазепа.

Важливою у творі, безперечно, є сама концепція трактування образу гетьмана - як особистості, здатної створити в історичному буті українського народу якісно нову, цінну своїм розумінням ваги свободи для людини, добу.

**4219 J**

Гощинсъкий

Северин (1 801-1876)

Народився в м. Іллінці Вінницької обл. Попри те, що, за словами М. Мочульського, С. Гощинсышй походив "від убогих батьків", "жив у біді", "користувався з ласки кревних та багатих товаришів", "жив поміж людом, надвірними козаками, службою", він здобувся на освіту спершу у гімназії у Вінниці, 1814-1815 pp., а згодом - у бази- ліянському колегіумі в Умані, 1816-1819 pp., що в наслідку дало йому любов до рідного краю, знання, зокрема, українських історичних реалій, а також змогу згодом обрати шлях співця й дослідника козацького життя.

С. Гощинський брав участь у польському повстанні 1830-1831 pp., після поразки якого оселився у Галичині. Став тут співзасновником Товариства польського народу, був наближений до Польського демократичного товариства. Помер у Львові.

С. Гощинський писав вірші на революційні та патріотичні теми - "Військова музика", у низці своїх поезій описав природу України. У поемі "Бенкет помсти", 1831 р. митець створив образ поета, який, піднявши на бенкеті келих, проголошує цареві та можновладцям, що цей келих, сповнений народної крові та сліз, волає про народну помсту. С. Гощинському належить літературознавче дослідження "Нова епоха в польській поезії", 1835 p., у якому він вказує на народний характер творчості поетів польської школи в українській літературі, а також студія історії України "Кілька слів про Україну та уманську різню" (автор опублікував цю статтю як передмову до "Канівського замку" в тритомному виданні своїх творів - Львів, 1838), "Могила Баби або Небаби, козацького отамана в Доброполі". Письменник є автором повісті "Король старого плацу", 1842 р. і "Щоденника подорожі до Татр", 1832 р.

Вершиною творчості С.,Х!йШ*шсі>кош є поеліа "Канівський зам о к ", 1828 p., присвячена зображенню одного з епізодів національного та соціального повстання українського народу проти польської шляхти, відомого як гайдамацький рух, що, згідно з подіями Г768 p., історичнокоїжреїйзований як КомївшднаГЗвертання до те- тіШ^б/ШВїЩшй^теШї'^юлючої в історії українсько-польських стосунків - цілковито відповідає вдачі поета: він належав до людей, які знали кривду і приниження та, завдяки крицевій волі та здатності до дії, позбавленій рефлексій, - перебирає на себе місію об'єктивного зображення однієї з історичних сторінок українського народу. Митець приглядався до простолюду в безпосередньому спілкуванні та знав його дуже добре. Ще у роки навчання в Умані розповіді літніх людей про Коліївщину запали в душу майбутнього поета. Поезія "Спів про уманську різанину" з'являється з-під пера С. Гощинського 1819 p., згодом тема майбутньої поеми реалізується в прозі, 1824 p., щоб уже - як завершений задум - постати в поемі "Канівський замок", 1826 p., через два роки поема виходить друком у Варшаві.

В основі зображення у творі, який, за словами дослідників польської літератури, належить до найкривавіших і сповнених високого трагізму, - події, локалізовані навколо сприйняття самим українським народом гайдамацького руху, зокрема, взяття учасниками Коліївщини під проводом отамана Швачки Канівського замку, у якому розмістилася шляхетська”залога, і зруйнування твердині. Спалення, а згодом і зруйнування замку, здається, передвіщає сувора, похмура картина зображення цієї твердині та її околиць, що нею розпочинається поема. У передмові до твору митець визначає характер розвитку українсько- польських стосунків у другій половині XVIII ст. і визнає за головну цричину коцфлікту в цих стосунках авторитаризм у поведінці шляхти і ригоризм католицького духівництва. У передмові також ведеться детальна оповідь про хід повстання, при цьому поет шанобливо ставиться до народу, який прагне оборонити свою свободу, право розпоряджатися власним життям, свято шанувати свої звичаї.

Одним із тих, хто представляє мужню сміливість коліїв, є вілваж- пий козак Небаба (літературознавці співвідн^Г^тГ іїей образ із Яремою у поемі Т. Шевченка "Гайдамаки"); йому, ajHe регулярним

221

військам старости Потоцького, який діє підступно, симпатизує митець, що об'єктивізує своє художнє бачення, відмовляючись від поділу учасниківі колізій „на "чужих" і "своїх". Не канівський губернатор, не військовий староста, не польський шпигун, переодягнений у кобзаря, а козак Небаба, який утілює ідеал особистості в контексті ратних подій - лицарську красу вчинку, відвагу і красу фізичну - виступає у поета героєм подій. Очевидно, у цьому образі С. Гощинський представляє риси гайдамацького командувача, отамана Неживого; похід його на Канівський замок був спричинений необхідністю вирятувати "сотню козаків, яких канівський губернатор мав намір скарати на 'смерть. Саме в цій частині зображення героя викликане історичним Портретом отамана, хоч у творі причина збройного походу Небаби на Канівський замок пояснюється необхідністю вирятування нареченої Орлики, у зв'язку з чим Небаба, спершу приставши до загону Швачки, стає тут головним і згодом намагається активізувати вчинки отамана Швачки, який діє неспішно й обвинувачує Небабу в підпорядкуванні власним інтересам виступу козацтва. Натомість Небаба, виголошуючи перед козаками промову, показуєГяк~співвідносяться " його інтереси з тим, що важшзой^шад.-иародаві.

Звертаючись до народу із закликом повстати задля взяття . Канівського замку, козацький отаман Небаба у своєму заклику фактично виявляє причини, що спонукали український народ до спротиву насил- —лю над своїми одвічними правами. За умов цілковитого безправ'я —йароду, насилля над його свободою, - вогнем, кинутим у готове до спалаху багаття, пролунали закличні слова Небаби піднятися всім, чиї права зганьблено: чи безвинно замордовано батька, чи знеславлено дружину, доньку, наречену*. Небаба закликає до помсти за кривду, “ за наругу; звертаючись до тих, кому болить втрата, і до тих, хто ба- ' жає свободи, він радить, не гаючи часу, боронити її.

- Тїїів гайдамаків обрушується на Канівський замок тому, що губернатор Канівського замку, у якому розміщена польська залога, своєю жорстокістю спровокував знищення залоги та зруйнування замку. Історично адекватний реальним подіям у художній площині лише момент військових дій, що настає після безуспішних переговорів між Неживим і канівським старостою, у яких останній повівся брутально та виявив намір розправитися з тими, хто пішов на ці переговори. Це спричинило до підпалу козаками, на чолі з Небабою, Канівського замку, а згодом - і до зруйнування його.

Щодо викрадення канівським старостою нареченої Небаби - це лише художній мотив, іцо посилює романтичне спрямування твору: Так само лише в художній площині зостається розповідь у поемі про

те, як Орлика, наречена Небаби, вбиває -ненависного їй ИЛЯПІИ^ІІ ’Тсаїїївського замку, із яким одружилася, спонукувана необхідністю захистити свого брата від свавілля канівського старости. Під час взяття ""замку вона гине від завданих їй ножем ран, пЄІреслі/тувяна ТТТвячкпто.

С. Гощинський представляє у своєму творі складний - і в історичному, і в моральному планах - пошук людиною істини. Перед нами ^постає доба, у якій цей пошук через повстання українського козацтва здійснюється як крайнє напруження в протистоянні - й в особистому, і в суспільному планах - насиллю, що його герой "Канівського “замку" прагне подолати, - щоб здобутися за найскладніших і найне- 'сприятливіших обставин на досконалість, яка, як відомо, вчить не втрачати надію.

За словами дослідника творчості поета М. Мочульського, провідною ідеєю поеми "було не що інше, як повна емансипація селян, зокрема скасування різок, ушанування в селянині людини, перепинення всяких знущань над селянами, і надання права власності землі".

У "Канівському замку" С. Гощинського, вважає М. Шашкевич, який

lrtl—ЕЧГПГ-Г—^•- —*? " ' ' • т J І І.Щ.І _ І і і ..м _ _L_. '

переклав уривок цього твору, наявний "руськии", тобто український "ДУК." Важливого значення в цьому разі набува^’^га^рГ^вд^ШнняГЩ- тором природи (загалом підсоння), яка віддзеркалює стан людських 'почуттів, або, за словами Ч. Тейлора, "пробуджує в нас ті почуття, які ^ішціе сплять", їцоб згодом "пробудити найкраще в нас і додати иому ''сили". Концептуальними у творі є образи, які несуть символічшГнава- -тгі'ЯЖення, як-от образ могили, що "поросла мохом", укрита гіллям кущів (тобто це пам'ять, прихована навіть від народу, від народних спогадів). При могилі здіймається дуб-велет:

Сей старець в хмарах головою бродить;

Брат старший славної пущі Лебедина Пущ предвіцьких найстарша дитина, що втілює відносність часового плину.

Особливістю такої символіки є здатність до розвитку: могутній дуб, що символізує козацьку славу, своєю вічнозеленою вершиною уособлює водночас нев'янучу душу козацтва:

Верх того дуба всігди зеленіє.

Як витязя слави вінець зелененький,

Вінець віків мужа, що заснув в могилі.

І, мисль свою в дуба красоту прибравши,

І кров 'ю своєю його піділлявши,

Знову відродився у дубовій силі.

Із вічно живою душею козацтва сполучений отаман, відважний і Славний козак Небаба, "Що об нім думка Украйни голосить1.

Символіки сповнена і зустріч козака Небаби із бандуристом, який сліпий, бо не хоче бачити зло світу, - саме тому козак Небаба постає перед ним сповненим гніву; відповідно того, як козак Небаба змінює у світі зло на добро - змінюється і настрій козака; бандурист тому мандрує сам-один, що йому добре відомий світ, він знає його суть, тож не потребує поводиря. Сліпий до зримо явленого світу, бандурист тому гаразд бачить світ людської душі та володіє магнетичним впливом на нього.

Зображення природи, що ним завершується твір, має певний заряд алегоричності: давні криваві, сповнені бурхливих пристрастей, емоцій події змінює безпристрасна природа; так само й змістовне минуле змінюється позбавленою сенсу сучасністю.

У поемі "Канівський замок" С. Гощинського важливе значення мають не лише реальні образи,^ що представляють національно- суспільний відрух народу, - поет являє і умовність межі між мину- лтГП^асним, між вірту альним і деальним світами, причому вірту- ^ШГ свГт ;^у поемі найваає^лааоби .Ееалынаии-ЯВАенот^ проте, зГнІшпохмуріших тонах.

Жальче в сь кии,і

( Антоній

(1 793-1826)

Належить у польській школі в українській літературі до митців, творчості яких притаманні байронічні мотиви.

Автор поеми "Марія ", 1825 p., у якій зображено гармонію взаємин козацтва і польської шляхти, А. Мальчевський узяв за основу оповіді реальну, історичну подію XVIII ст., якій надав філософського звучання та проблематики, акцентувавши на трагізмі у прочитанні людської долі, а також на самостоянні особистості перед подіями у світі, символом якого постає печальний і безкрайній український степ - як передвісник майбутньої загибелі героїв.

Неспішна ліро-епічна оповідь ведеться у творі навколо сповненої страждань і розчарувань долі Марії - доньки славного лицаря Мечника, який постає одним із чільних образів поеми. Мечник втілює воїнські й лицарські чесноти, маючи їх за найвищі цінності та підпорядковуючи їм вчинки свого життя, розбудовуючи тим у ньому взірець лицарства і самопосвяти Батьківщині.

Важливе місце у творі займають психологізовані картини очікування Марією після листа від Воєводи коханого подружжя - Вацлава, який незабаром виступає в похід проти татар; зображення щастя від короткої зустрічі молодих змінюється темою похмурих передчуттів

Вацлава перед цим військовим походом. Деталізоване зображення кривавого бою загонів Вацлава і Мечника супроти татарських загонів завершується показом переконливої перемоги Вацлава і Мечника.

Але коли Вацлав повертається до замку - застає дружину Марію мертвою: її втопили у ставку посланці Воєводи; її смерть викликає у Вацлава бажання помсти. Поема завершується розповіддю про смерть Мечника на могилі своєї доньки.

Отже, провідним мотивом, який надихнув поетів польської школи в українському романтизмі, став співвіднесений із засадами українських поетів-романтиків мотив, наявний в "Історії русів", - уславлення визначної за її вчинками й роллю у визвольній боротьбі народу особистості, яка бачить народну свободу тією метою, що їй підпорядковує свою волю та волю керованого нею загалу.

Така особистість постає в діяльній активності, у цілковитій мобілізації та в повному підпорядкуванні власного життя загальній ідеї, уособленій у найбільш адекватному суті такої особистості образові козака, - як людини, яка не підпадає під соціальну асиміляцію (тому часто - бунтівника), як воїна, як захисника (у тому числі - християнської віри), як героя-лицаря, який присвятив усього себе Батьківщині.

Українська тема у творах митців польської школи в українській літературі наявна лише в деталях: зображення чумацької валки в українському степу, козак-гонець, пейзажна замальовка, - увиразнюючи події у творі та виявляючи ще одну особливість уведення української тематики в систему художніх цінностей творів поетів польської школи.

Падура

Тимк о (1801-1871)

Справжнє ім'я - Падурра Томаш. Народився у м. Іллінці на Вінниччині. Один із представників польської школи в українській літературі.

Освіту здобув у Кременецькому ліцеї.

Творчість поета, найіучніше виявляючи себе в 20-30-х pp. XIX ст., співвідноситься з усною традицією побутування: твори писав українською мовою в латинській транскрипції. Пісні й думки Т. Падури поширювалися у списках. Перші публікації його творів позначені 1842 p., хоч - "бойову пісню" "Рухавку" опубліковано 1825 р.; збірка "Ріепіа" вийшла без відома автора 1842 р. у Львові. Авторська воля заявлена у збірці "Ukrainky Tymka Paduiy", 1844 p., Варшава. Повне зібрання поетичних і прозових творів "Pysma Tymka Paduiy. Wydanie posmertne. Z awtohrafiw", 1874 p., Львів, включає, крім українських текстів, транскрибованих латиною, і переклади творів митця польською мовою. Митцеві притаманна романтизація козаччини, Січі, степу та військової звитяги. Помер у м. Козятин на Вінниччині, похований у с. Махнівка (тепер Комсомольське Вінницької обл.).

Розпочинаючись зображенням бурі в горах та реву Дніпрових хвиль, поезія "Козак", 1828 р. цілковито відповідає тезі одного з сучасних філософів - Ч. Тейлора, що "філософія природи" для романтиків була

"настільки центральною, що виникає спокуса ідентифікувати цю філософію з романтизмом"; романтики, однак, пішли далі, співвідносячи стан буття природи зі станом почуттів героя. У цьому випадку для Т. Падури важливим є у художньому портреті козака акцент на рвійності вчинку, співвіднесеному зі станом природи та на безмежній відвазі героя: він у найбільш грізну мить життя стихії, у страшну бурю

Схопив шаблю, бурку здув,

Подивився, скрутив вус,

Сів на чайку та й дмухнув.

У Т. Падури ця поведінка героя цілковито відповідає його завзяттю у поєдинкові з ворогом; водночас, поведінка козака подана не лише як своєрідне узагальнення вдачі особистості, а як питома для козака, що представляє український етнос, якість. При тому застереженням

Нехай ся той стереже,

Кого птах сей заглядить! поет виявляє безмірну войовничу козацьку снаїу, а згодом - й інші якості козацької вдачі: зневагу до жалощів і лестощів, а також перейнятість думками не про небесні, а про суворі земні діла:

Його сльоза не спиняє,

Він не любить лесних слов,

Що там в небі, те не знає,

А на землі знає - кров.

Козацька відвага, показує Т. Падура, рівнозначна з вправністю, із військовим гартом: герой непіддатливий для вимірів, притаманних звичайній людині; козак - людина особлива, адже він:

З чоловіка птахом став,

Бо в стремені кінськім зріс.

У козака - особливий вимір простору і часу, особливе сприйняття причетності до загального, своє усвідомлення першоцінностей життя:

На конику день і ніч Гонить вітри, як могол;

Його панством - мати Січ,

Списа - скипетр, кінь - престол.

Козак - не для поклоніння чому-небудь:

На природі маєстаті Тільки славі б'є поклон, а шанує він лише славу, тобто те, що здатне звеличити ці вчинки. Між козаком і природою здійснюється, однак, інший зв'язок: органічним своїм буттям природа стає славою козакові:

А кому ж то піснь несуть Лісів луни, хвилів шум, ; -

і , t ; ; І з повитку учать нут

Богатирських предків дум?..

Особливою прикметою зв'язку козака із природою є і те, що при рода, носячи жалобу по померлому козакові:

Від чиїх же то могил Вночі жалібний пугач Розгойдає своїх крил По пустині сумний плач? знаменує водночас безсмертя всій козацькій справі:

Ще той вітер повіває,

Що бунчугол колисав!..

Ще пил соггіл з хмар змітає,

Що з-під копит вилітав!..

Поряд із цим - цілковита самовідданість, самопосвята й цілковита співвіднесеність життєвого звичаю, у якому поет наголошує не лише на повній зосередженості козака в способі життя на веденні з ворогом безнастанної борні, але й на послідовно сповідуваному при цьому аскетичному способі існування козацтва:

В степу має ріст і вік, -чГ • ^

Як степ дикий обичай;

Його багатств малий лік:

Кінь, ратище і нагай.

Цілим їдлом - з хліба крушка,

Ціла втіха - сумний спів,

, Пуща - ліжком, дерн - подушка, й,

Одежею - звір з степів.

Цим Т. Падура підкреслює цілковиту підпорядкованість діяльності козацтва ідеї; таке життя можливе лише не за спонукою, а з власної волі, власного волевиявлення: це вчинки на засадах свободи. За такого життя, наголошує поет, змінюється в козацтва і та вісь координат, що пов'язує людину родинними зв'язками: у козацтва визначається цінність не як то властиво, зазвичай, людям, згідно з традиційними родовими зв'язками; пріоритетними тут є цінності певного суспільно- правового інституту, а також важливі символи, із якими, як із певними явищами, тісно єднається козацьке буття.

Свобода волевиявлення в козацтва стає запорукою витворення н особистості такої якості як громадянська незалежність, а також перейнятість не повсякденними проблемами, а турботою про вічне.

Як і поезія "Козак", сповнена пафосу трагізму й величі в сприйнятті козацького життя поезія Т. Падури "К о ш о в и й", 1828 р.; підсилює цю велич трагізму козацького життя - у чому особлива тслуга художнього плану поетичної оповіді - танцювальний ритм

229 /*=%

твору, що підкреслює пафос військової звитяги і, водночас, козацьке молодецтво у розвагах, причому й одне і друге - у сприйняті, що виявляє захоплення:

На долині при Чигрині Від панцирних сяє шлях,

Вітрець нишком гонить лишком По бунчуках, шах, шах!

Сюди, Дзюбо, сюди, любо,

Се танець наш, се козак!

Тільки ближче, мильше... вище,

Під рученьку, так, так!..

Фабульна частина твору прописана рвучкими штрихами, які лише злегка прорисовують саму дію, чин: для поета більше важить сам настрій, у якому крізь ліричну тему чітко та грізно проступає ратна тема. Т. Падура дивовижно сполучає чуттєвий і військовий плани існування людини, але все це - лише тому, що його герой упевнений: у цьому і є суть життя козака:

За тобою над Ворсклою Я на чатах з жалю сох: ;

Цілі ночі мокрі очі,

А серденько тьох, тьох!

Однак саме тому, що козацьке життя не має нічого спільного з усталеним, розміреним способом осягання життя - у поезії виникає тужливий мотив, спричинений усвідомленням минучості й нетривкості життя:

Іще поки в степ широкий Не засяє Січі сталь,

* Гуляй, Дзюбо, гуляй, любо,

Нім надійде жаль, жаль!

Ця тривога дедалі зміцнюється: у творі виникає пейзаж із нічною загравою над селом, спричиненою наскоком татар; щойно лише забачивши цей "мрачний дим", козак відразу активізує думкою свої подальші вчинки:

Глянь, як зірку при Ахтирку Заливає мрачний дим; ли/1 Гей, за ляхом Чорним шляхом

На поганця в Крим, в Крим! ' ' ^ ?

Молодече буяння козака вкрай нетривале: Л

Нехай скаче, нехай плаче,

Коли мильший слави глас. • г.

Лиш вік сохне, серце сохне, /

- Рвімо ж, поки час, час!..

воно тут-таки поступається ратній праці, що повсякчас підважує впевненість у тривкості людського буття. Проте козак не переймається відчаєм ані від свідомості нетривкості свого існування, ані від того, що так само нетривкими є і радощі цього життя:

Нащо мова? Нащо слова?

В степі згубить глас гздок;

Подай руку - на розлуку,

На пам'ятку - цмок, цмок!

Поет володіє цілковитою певністю у тому, як завершиться життя героя; однак митцеві найважливіше те, щоб зобразити свого героя безмежно звитяжним у степу і досконалим лицарем у коротку мить перепочинку від ратної праці, битв: у цьому - філософія життєлюбності героя, у цьому - й життєствердність теми поезії Т. Падури "Кошовий".

Відвагою і завзяттям козацтва перейнятий поетичний твір Т. Падури "Н и з о в е ц ь ", 1828 р. Відвага і завзяття диктують козакові не боятися ані того, що "ночі гущ", ані того, що "кип'ячих хвиль обшир" - він не ховається в пущу:

Я на морі хочу грать, а ! 11 ‘ Тільки довгий скручу вус,

1 ; * ? < >. ' Швидше буду турка гнать.

[ Далі, чайко, верхом пін

->ІІГ ! и г’Розтинати моря плит!

п 1 м ‘ Вдарю врагам в смерті дзвін З-під булата острих нит.

Герой твору, кореспондуючи цим тезу митця про іще одну якість козацької душі, виявляє, як у наступі на Царгород дає про себе знати стальний гарт його вдачі:

Ну же, діти, під куль град!

’ ( н \ Ми то птахи острих зим! »'

З крил лупежі в Цариград Покотиться кров і дим!

Концепція Т. Падури в зображенні протистояння козацтва ворогові, як це бачимо в поезії "Лісовчик", 1828 p., ґрунтується на тому, що дії козацтва є завжди відпірними відповідно до ворожої агресії, саме тому і володіють невичерпним зарядом нездоланності:

Не такий хтів з наших степів їсти кашу гість:

В степах ворон з чужих сторон Глодав скверну кість.

231 /=»&

Т. Падура наголошує в поезії на одній дивовижній якості такого суспільного інституту, як козацтво: його творять люди особливого психологічного складу, що виключає мирний, осілий спосіб життя: головною ознакою козацтва є його життєва активність:

Вам враг лихо; нам як тихо,

З нудьги в чарці спим;

Не поп'ємось, самі б'ємось,

Коли нема з ким.

Лірична перейнятість за минулим притаманна поезії Т. Падури "Чайка", 1829 р. Минуле володіє здатністю до незабутності, у минулому є чари, спроможні кожної миті оживити його і надати йому динаміку реального, сьогочасного життя:

Ще час ні пил не стер з могил Ангельських діїв колись! 1 \

Ще з туги дум в любий хвиль шум '

Глянь чи пустись.

Жіночою ностальгією за невідбутнім родинним щастям пронизана поезія Т. Падури "Гандзя з Самари", 1828 p., у якій лірична оповідь і ліричні почуття проголошуються героїнею: дівчиною, яка любить свій край, кожну його складову: і воду "з зеленого броду", і "лісок", від якого "мотилі" навідувалися туди, де "цвіли рожі в зіллі". Ця пасторальна картина завершується думкою, що вінчає першу частину твору і переводить подальшу оповідь героїні в інший регістр:

Той сам облак надо мною,

Той степ, води тії;

Де ж ти, життя супокою? >

Де ж ви, сни надії?

Друга частина поезії володіє здатністю циклічного повороту до теми про "брід зелененький", однак цього разу тема знову розвивається в сповненому краси спогаду плані:

Незнакомий твар мав гожу,

Мила була мова:

Ох, забути ще не можу <

Ні тварі, ні - слова. к

В ньому щось було святого, ^

Бо глас ненасущий;

Де ж ти, ангел серця мого,

Де, мій птаху душний?

У третій частині твору пейзажна картина різко дисонує з попередніми:

Тепер вихор безодрожі г В нагі пеньки дзвонить;

Де з росою цвіли рожі,

Сухе листя гонить.

, . , Відлетіли з броду річки

• Зеленії тіні;

Лищить бліда, як від свічки ' f f Мертвець в домовині.

Попередній зміст, наповненість життя змінилися пустельністю існування, тож лірична героїня закликає ті щасливі колишні дні повернутися бодай уві сні: "То хоть в сні вернітесь".

Особливістю художнього ефекту в творі є неординарне моделювання часу: таємницею зостається для читача саме те, з якої часової відстані веде мову про подію у своєму житті героїня, - чи тривалість подій позначена роком, чи, можливо, довжиною вони в ціле людське життя.

Закличними нотами, рвійним, рішучим бойовим настроєм перейнята "Піснь козацька", 1827 p. Т. Падури.

Боронити від ворога-нападника козацтво призначене за самою природою свого існування; в цьому для нього не обов'язок, а - слава; тому, коли церковний дзвін кличе бити ворога, козак устає не з примусу, а:

Кому слава мила з вас,

За проклятим навздогін!

Своєю повсякчасною готовністю вести двобій із ворогом козак постає не просто як людина, певна своїх сил, а як людина, сповнена таких сил, що з ними не змагатися ворогові:

Вниз ратище, очі в шлях!

Нім западе мрачна ніч,

Нім ворога схопить страх,

: > Ще уточить юхи Січ! w о, вс frr/T

,, г"‘г('гд-і ?•-і. Далій, діти на врага, ^>^;тяпг: Гурра-га, гурра-га! j іі ї ог?п ?

Годі тобі до нас гнати,

Тутки вічне пропадеш;

Годі тобі з нами грати;

Не уйдеш, не уйдеш!

Тему козацької незламності розвиває Т. Падура і в поетичному тво- рі "А е й с т р о в и й ", 1828 p., у якому козацтво характеризується як

Якесь желізне плем'я ’1 3 леміша кує булат ' '

І носить слов'ян ім'я. !

Своїм художнім завданням автор твору вбачає розкрити всі якості, що характеризують запорозьке козацтво:

Конем жене як могол,

За ним в піснях той норов:

Не кровавити престол,

А за вільність лити кров.

Фізична досконалість для козацтва не є самоціллю: це - лише засіб вияву власної свободи, вільного волевиявлення. Водночас прикметним для козацтва є шана до дружніх стосунків з іншими народами. Т. Падура тут нагадує про ту дружбу, що нею славилися в давнину стосунки між українським і польським реєстровими військами та сумує з приводу забуття цієї дружби сучасниками: .

Своїх предків спільний діл ,

Відцурався прісний рід; ; ' , <

Заліг камінь гостин стіл, ? -

Сльоза дружби стялась в лід. ' ’

Винуватцем розбрату між українським і польським народами Т. Падура вважає царя:

Хто ж так йому строїв світ,

Скував руки, край роздер? !

Вороги - царі, скажіть!

У поетичному творі "Сірко", 1827 p. Т. Падура козацького отамана кошового Сірка зображує як могутнього і міфічного воїна, який славний був здатністю спрямувати козацьку силу проти нападників із Криму - татар: : Г,,;

А в Україні ще серед ночі Виходить з хмари лицар;

Бачать і Сірка на валах Січі,

А в Кримі Січ і пожар.

Туга за минулою величчю вчинків кошового покликає автора поезії запитати себе: чи й справді все минає і чи згадає коли-небудь хтось і про його творчість:

А як ти вийдеш з-посеред миру І дерн заляже на грудь,

Ех, чи на гріб твій про твою ліру Згадає в мирі хто-будь?..

Може, не буде кому згадати,

Може, і діжду колись...

Но ти, Вкраїно, ти мені мати,

Ще і за гробом приснись!

Визнання себе сином України пояснює повсякчасну увагу Т. Падури до української історії, до образу козацтва, його незабутніх лицарських подвигів. Улад тим подвигам Т. Падура здійснив і свій - творчий.

Завдяки польським поетам в українській і польській літературах з'являються багаті конотаціями стереотипні образи, здатні представити етнос. Часто ці образи набувають ролі символу - український козак (це слово незрідка писалося з великої літери - як назва українського етносу), кобзар-бандурист, кінь (що активізує діяльність козака, стає запорукою його свободи), могила (що виступає символом козацьких поразок і здобутків), степ (як символ свободи козака), створюється культ української народної пісні.

Виникнувши на пограниччі двох культур, української та польської, польська школа в українській літературі представила спільність ідей та історичних традицій, звичаїв у житті народів, ідентифікованих символів, що репрезентують естетичні виміри співжиття українського і польського народів на певному етапі їхнього історичного існування. Окреслений у творах митців польської школи в українській літературі художній світ поглиблює наше знання особливостей української та польської національно-культурних систем і розуміння ролі взаємозв'язків у формуванні кожної з них.

&Л'

ЯСсП • '• -д *

““Ж •' vV.-7'V "

• 'л->

":t\ •;< ' ' '«?/. і* . >;ьг5' ,г

гоголь

МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ (1809-1852)

Василь Опанасович Гоголь-Яновський (1777-1825) і Марія Іванівна Гоголь-Яновська до вступу у Полтавську гімназію Миколу готували вдома. 1821 р. Миколу влаштовують своєкоштним пансіонером у Ніжинському ліцеї, а 1822 р. добиваються казенного утримання для Миколи. Із відомостей про поведінку пансіонерів за лютий 1824 p.: "оцінку один за поведінку отримали: Яновський - за неохайність, блазнювання, упертість і неслухняність". Директор гімназії І. Орлай так писав батькові Миколи 28 березня 1824 p.: "Шкода, що Ваш син іноді лінується, та коли береться до справи, то й з іншими може зрівнятись, що й підтверджує його чудові здібності".

Значною мірою змінюється життя і внутрішній світ Миколи після смерті 1825 р. батька. За два роки, 26 лютого 1827 p. М. Гоголь сформулює у листі до матері ідею свого подальшого життєвого шляху: "служба державі".

У гімназії не "впізнали" Миколу: мали його за лінивого гімназиста, за особистість, цілковито антитетичну довколишньому: вишукане йому здавалося потворним, не терпів симетрії; мав вигляд людини повсякчас заклопотаної, суворої - такої, що нехтує усіма - хоч і справді, стосунки з гімназистами його, вочевидь, обтяжували - він не належав до "стовпових аристократів", навчався не найкраще, був непоказний; заприязнився він лише із Г. Висоцьким: обидва відзначалися мрійливістю та комізмом.

1828 р., закінчивши Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбо- родька, М. Гоголь від'їздить у Петербург - на державну службу. Рекомендаційним листом до міністра народної освіти він не скористався - натомість публікує поему "Ганц Кюхельгартен", жорстко осуджену критикою, силкується влаштуватися в театральну трупу актором, згодом влаштовується в канцелярію третього відділу - тут службу відбуває вряди-годи і вкрай недбало.

1830 р. "Отечественные записки" публікують повість "Басаврюк, или Вечер накануне Ивана Купала".

1831 р. з’являється повість Гоголя "Учитель" за підписом "П. Глечик"; того ж року опубліковану статтю "Женщина" підписує своїм прізвищем.

Ось портрет М. Гоголя цього часу: "Невеликого зросту, тонкий і кривий ніс, криві ноги, чубчик волосся на голові, що не вирізнялася ошатністю зачіски, уривчаста мова, що безнастанно переривалася легким носовим звуком, який пересмикує обличчя, - усе це передусім впадало в очі. Додайте до цього костюм, що складається з різних протиріч чепурності й неохайності - ось який був М. Гоголь у молоді літа".

1831 р. з'являється друком перша книга "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки", а 1832 р. - друга книга твору.

1833 р. Гоголем цілковито опановує інспірована М. Максимовичем ідея викладати історію в Київському університеті: "Я тоже думал: туда, туда! В Киев, в древний, прекрасный Киев!"

Навесні 1834 р. опублікована "Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем". У липні цього ж року М. Гоголь призначений ад'юнктом на кафедрі історії Санкт-Петербурзького університету; перші лекції його зібрали численну публіку. Однак запал Миколи Васильовича як лектора тривав недовго, і згодом про цей період свого життя він напише так: "Я расплевался с университетом, и через месяц опять беззаботный казак. Неузнанный я взошел на кафедру и неузнанный схожу с нее". У цей час М. Гоголь працює над повістю "Ніс" (до друку віддає 1835), працює над комедіями "Женитьба" і "Ревізор", виношує задум "Мертвих душ".

19 квітня 1836 р. здійснено першу постановку п'єси "Ревізор". Комедія зустріли неоднозначно, саме це спонукає М. Гоголя до від'їзду за кордон, де він перебуває з червня 1836 р. до вересня 1839 р. Письменник оселяється в Римі й приходить до висновку, що "вся Європа існує для того, щоб дивитись, а Італія - для того, щоб жити".

Із вересня 1839 р. до жовтня 1840 р. митець у Росії. Узимку 1839 р. він читає друзям перші глави "Мертвих душ". Попри загальноприйняту думку, що ідею твору подав М. Гоголю О. Пушкін, важливим є свідчення родички М. Гоголя - Марії Григорівни Анісімової-Яновської:

<f=*4, 237

"Думку написати "Мертві душі" Гоголь взяв у мого дядька Харлампія Петровича Пивинського, власника 200 десятин землі, ЗО душ селян і винокурні. Коли з'явився поголос, ніби тим, у кого немає 50 душ селян, заборонять тримати винокурню, - дядько поїхав у Полтаву і вніс за своїх померлих селян податок, як за живих. А що і цього до 50 забракло - узяв горілки, поїхав по сусідах і за горілку накупив мертвих душ і до самої смерті курив вино. М. Гоголь бував у Федунках, помісті Пивинського, що за сімнадцять верст од Яновщини, крім того, вся Миргородщина знала про мертві душі Пивинського".

Червень 1840 - жовтень 1841 pp. М. Гоголь перебуває за кордоном. У жовтні 1841 р. приїздить у Петербург, щоб опублікувати "Мертві душі".

21 травня 1842 р. перший том "Мертвих душ" опубліковано. Під час друкування першого тому, митець у Москві переписує у первісному варіанті другий том "Мертвих душ".

Липень 1842 р. - грудень 1847 р. письменник за кордоном. У цей час з'являються його "Вибрані місця із листування з друзями".

1848 p. М. Гоголь їде до Єрусалима, а вже в квітні 1848 р. прибуває до Одеси, далі приїздить до рідних, а у вересні - до Москви.

Ось портрет М. Гоголя цього часу: "оксамитовий глухий жилет, висока краватка і довге темне волосся, що гладко спадає на гострий профіль. Розмовляючи або обмірковуючи щось, Гоголь струшує головою, відкидаючи волосся назад, або часом підкручує невеликі красиві вуса свої; при цьому бувала і доброзичлива, лагідна усмішка на його обличчі, коли він, довірливо розмовляючи, поглядав вам в обличчя".

1850 p. М. Гоголь читає друзям другий том "Мертвих душ", який був сприйнятий як "підрум'янення дійсності". Цього ж року робить спробу одружитися з Ганною Михайлівною Вієльгорською, третьою донькою графа М. Ю. Вієльгорського, особи близької до царя. А. Веневітінов, одружений із старшою донькою Вієльгорських, Аполлінарією, усвідомлюючи, що пропозиція не може мати успіху, прямо висловлює це М. Гоголю.

1850-1851 pp. митець здійснює мандри в Оптину Пустинь, у рідні краї, в Одесу, Москву.

У жовтні 1851 р. був закінчений другий том "Мертвих душ", що, як і перший, складався з одинадцяти глав. М. Гоголь знайомиться з отцем Матвієм, під впливом якого облишив літературну працю, став по- ститися, змушував себе мало спати.

У лютому 1852 р. виявилась цілковита його знемога. Він відмовився від ліків, од страви. Ночі проводив у молитвах перед образами. У ніч з 11 на 12 лютого М. Гоголь покликав хлопчика-служника, звелів принести портфель із рукописом "Мертвих душ", поклав папери в пічку й підпалив од свічки. "Пане! Що це ви? Перестаньте!" "Не твоє діло, - відповів Гоголь. - Молись".

«=4238/^

Коли все згоріло, він, перехрестившись, повернувся в свою кімнату, сів на диван і заплакав. Довго сидів нерухомо, нарешті вимовив: "Негарно ми зробили, негарно, недобре діло".

Після знищення другого тому "Мертвих душ" думка про смерть ні на мить не покидала його. Після цієї ночі він вже не виходив із своєї кімнати, не виявляв бажання нікого бачити, цілими днями сидів у кріслі. Лікар, який відвідав його, зазначав: "Він дивився, як людина, для якої всі завдання вирішені, всі почуття вмовкли, всі слова зайві, вагання в рішенні неможливе".

Сили М. Гоголя швидко танули, і він, незважаючи на переконання, що постіль не стане для нього смертним одром (тому сидів у кріслі), присилуваний був вкластися в ліжко.

Лікарі згодом прийшли до висновку, що М. Гоголь помер внаслідок виснаження і неправильного, ослаблюючого лікування, особливо кровопускань. Варто було вдатися до протилежного тому, що з ним робили: до посиленого харчування, а замість кровопускань поїти вином для підтримки сил.

Тіло його було поховано на цвинтарі Данилового монастиря, але 31 травня 1931 р. перенесене на Новодівиче кладовище. На надмогильному пам'ятнику М. Гоголю написані слова із книги пророка Ієремії, XX.3: "Гірким словом моїм посміються".

Рання творчість

Традиційно прийнято розглядати вплив М. Гоголя на розвиток української літератури. Уперше його відзначає М. Петров у "Нарисах історії української літератури", зауважуючи цей вплив у Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, О. Стороженка, А. Свидницького. У "Нарисах історії україно-руської літератури" вплив М. Гоголя на Є. Гребінку та Г. Квітку-Основ'яненка вважає безсумнівним й І. Франко. Вплив М. Гоголя на українську літературу розглядає і Н. Крутикова у праці "Микола Гоголь і українська література".

Наявний, проте, зворотний зв'язок: вплив фольклору й української літератури на творчість письменника; це визначилося на рівні підсвідомого. У сюжетах творів М. Гоголь звертається до подій, що відбувалися у сусідній Яновщині, у сусідніх помістях, траплялися з родичами та знайомими; це забезпечило творам зв'язок із народом, у якому існував генотип М. Гоголя, відповідну ментальність, що є остаточним критерієм у визначенні причетності митця до певної національної культури.

У сприйнятті творчості М. Гоголя ми виходимо із трьох важливих його настанов:

-"сміх світлий" ("Театральный разъезд");

-"я не знав, що ім'я моє на устах тільки для того, щоб дорікнути один одному або покепкувати один над одним. Я гадав, що крізь сміх відчувають мою добру вдачу";

-"Розум іде вперед, якщо ідуть уперед усі моральні сили в людині".

У "Вечорах на хуторі поблизу Диканьки"-ясно прочитується полеміка М. Гоголя з філософом Парменідом (6-5 ст. до н. е.), який вважав, що роль незалежного та верховного судді відіграє людський розум, оскільки все, що реальне - інтелігібельне, тобто є предметом розумового сприйняття, а не фізичного відчуття. Дві книги "Вечорів" складаються з шести повістей. Перша книга, надрукована восени 1831 p., а друга - навесні 1832 р. забезпечили М. Гоголю успіх і визначили ставлення до нього як до геніальної особистості.

В основу сюжету повістей покладено "стародавні, дивовижні діла" - . українськіТтародні перекази, легенди, повір 'я, що їх М7 Гоголь проти; ставляє сучасності. "Эх старина, старина! - вигукує оповідач "Бечо- рів". - Что за радость, что за раздумье падет на сердце, когда слышишь про то, что давно-давно, и года ему и месяца нет, деялось на свете". "Но не дивные речи про давнюю старину, про наезды запорожцев, про ляхов... не занимали нас так, как рассказы про какое- нибудь старинное, чудное дело, от которых всегда дрожь проходила по телу и волосы ершились на голове".

В основі розповіді "Вечорів" - рідний край і його народ, благодат- на природа, героїчне минуле краю; співоча, простора, весела, сонячна Україна у М. Гоголя є антитетичною до похмурого, непривітного, позбавленого запалу життя Петербургу. Мають слушність дослідники зауважувати, що одну країну митець відчуває як цілісний світ - Всесвіт, і коли він і поділяє його - то лише на дві якості, позитивну і негативну: "по ту сторону Диканьки и по эту сторону Диканьки". Все у погляді на Диканьку набуває перфектних якостей: у цьому - безмір любові М. Гоголя до рідного краю, уявлення про повноту життя. Світ України - це Диканька, Диканька - це Всесвіт, якому немає рівних і кращих од якого не буває, - ось концептуальна творча позиція М. Гоголя.

Цілком закономірно для української літературної традиції, "Вечори" відкриваються оцінкою попередньої літературної праці. Та якщо автор "Слова о полку Ігоревім" прагнув, щоб його твір розпочався "по былинам сего времени, а не по замышленю Бояню”, то у письменника данина традиції визначається в іншому ключі: "Слава Богу! Еще мало ободрали гусей на перья и извели тряпья на бумагу! Еще мало народу

всякого звания и сброду вымарали пальцы в чернилах! Дернула же охота и пасичныка потащиться вслед за другими! Право, печатной бумаги развелось столько, что не придумаешь скоро, что бы такое завернуть в нее".

Протиставляючи суто літературну традицію "большой свет", "покои великого пана", "балы" традиції народній - "хата" з "вечорницями", М. Гоголь віддає перевагу останній, вбачаючи в ній достатню життєву снагу, силу, адже "На балы если вы едете, то именно для того, чтобы повертеть ногами и позевать в руку; а у нас соберется в одну хату толпа девушек совсем не для балу, с веретеном, с гребнями; и сначала будто и делом займется: веретена шумят, льются песни, и каждая не подымет и глаз в сторону; но только нагрянут в хату парубки с скрипачом - подымется крик, затеется гам, пойдут танцы и заведутся такие шутки, что и рассказать нельзя".

Творчий первень, проте, завжди є індивідуальним, аніж колективним, тому М. Гоголь підкреслює: "Но нигде, может быть, не было рассказано столько диковин, как на вечерах у пасичныка Рудого Пань- ка". Коло учасників цих бесід значно вужче ніж на вечорницях, і тут позиція М. Гоголя стає співвідносною з його твердженням у статті "Декілька слів про Пушкіна", у якій митець наголошує: "чем более поэт становится поэтом, тем уменьшается круг обступившей его толпы".

"Сорочинсъкий ярмарок'\^СсМ^/и''

Це повість М. Гоголя, що відкриває "Вечори..." Твір розпочинається з моменту, коли Солопій Черевик із родиною ще в дорозі на Сорочин- ський ярмарок. ^Заперечуючи дослідникам, які стверджують, що цей мотив виникає у М. Гоголя вперше у "Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" і в "Мертвих душах", варто наголосити, що цей мотив виникає з самого початку творчості М. Гоголя, причому, виникає у двох планах - прямому та метафоричному, символічному: як конкретна дорога, якою Солопій везе на ярмарок свою родину та працю своїх рук, як образ, що розширює діапазон твору і стає рівнозначним життєвому шляху людини та як шлях, яким реальне життя переходить у світ художнього твору - "із реальності у світ вигадки - і як джерело змін у житті, здатність до пізнання істинного на життєвому шляху людини.

"Сорочинський ярмарок" цілковито співвідносний з українською літературною традицією: М. Гоголь, як це бачимо в інтермедійних зразках давньої української літератури та як це згодом заявить

у "Салдацькому патреті" Г. Квітка-Основ'яненко, створює в мініатюрі, на основі ніби ярмаркової ситуації, насправді картину власне українського народного життя - з характерними, виразними персонажами, що представляють найбільш промовисті етнотипи і ті події життя, що характеризують УСІ його рівні.

У творі наявний чинник, що єднає усіх персонажів: це - "червона свитка", від однієї згадки про яку в усіх "мороз дере по шкірі" і "волосся здіймається сторч". У психології існує поняття "погоджена" ("согласованная") реальність: дерево це дерево, пшениця це пшениця. Сприйняття "червоної свитки" ставить погоджену реальність на другий план, а на перший план виступає внутрішня реальність: наша реакція на реальність; від внутрішньої реальності залежить індивідуальна якість, унікальність людини. Люди реагують не на реяльність__а~ия- вигадку - тобто, на внутрішню реальність; таїшм чином, людина здатна сприймати реалкнТстьІ ’ ‘

с'~ осмислено;

^частково осмислено;

с^ Не осмислено.

Художня ідея твору полягає у сприйнятті краси як таємниці: так само незбагненної за своєю природою, як незбагненною є суть таємниці життя червоної свитки. Невідомо як допомагає існувати вона своєму власникові - чорту, однак ті, що її отримали, мають від цього лише великі клопоти та проблеми. Чорт, після того як його вигнали з пекла, і як зробився гулякою, "якого не знайдеш і між парубків, зранку й до вечора тільки й те, що сидить у шинку", спившись до решти, наостанку заклав свою червону свитку з наміром за рік повернутися за нею. Інакше кажучи, чорт втрачає те, що є його окрасою і має хибну думку, що це можна надолужити. Корчмар, що гендлює, вважає автор, усім, навіть красою, - уже при першій нагоді збув залишену чортом у заставу^вштд^панові, у якого її украв (чужою красою не скористаєшся) циган, що, так само, як і корчмар. гендлює, бо продає червону СВИТКУ, і знову не кому-небудь. а _соро- чинській перекупці, яка через набуте (.(краса і зискГ несумІЬні) втрачає збут для свого товару, а що метикована - підкидає свитку у віз -тгЄлянинові, який, заволодівши ТИМ7~Щ° є верховною цінністю - краса - позбувається можливості корисливого осягання цінностей інших, тому й позбувся збуту масла. Саме селянин і виявив, що свитку годі й сокирою порубати - шматки її злазяться докупи f^paca 'незнищенна^Таким чином, "червона свитка" стає зовнішнім чинником, що підтримується внутрішніми чинниками.

КрОС

М. Гоголь свідомий того, що краса може бути різною: у Солопієвої доньки Гіярягки наня- такаг що піднімає на небувалі вчинки,'~зрcF джує неймовірну, негадану й для нього самого винахідливість, "завдяки яким Грицько Голопупенко і здатний осягнути своє щастя - у парі з Параскою.

Проте є й інший - деструктивний -п: тип краси, що її представляє Хавронья Нйкифорівна. Чи не тому в її обличчі, що являє також пев- ййй тип іфаН^-наявне, за словами М. Гоголя, щось дике і страшне. Інакше кажучи, підкреслює митець, маємо справу зі стихією, і ця теза є важливою в іншому плані: письменник переносить ці явища з екзистенціальної площини в площину духовну й співвідносить обидва символи - вроду Параски та вроду Хавроньї Никифорівни - як змагання християнства та язичництва.

Якщо християнство нечистій силі протиставляє силу хреста, хресне знамення, то герої "Сорочинського ярмарку" по-язичницькому залишаються сам-на-сам із явищем - як із стихією, їхні вчинки при цьому відповідають відчуттю власної малості людини перед стихією.

У жодного з персонажів, проте "свиняче рило", у яке уподібнився чорт, не викликає сприйняття "нечистої сили" в християнському розумінні. Це, радше, сприйняття ще язичницьке: "Кум с разинутым "ртом превратился в камень; глаза его выпучились, как будто хотели выстрелить; разверстые пальцы остались неподвижными в воздухе". Попович Афанасій Іванович, або, як його називає М. Гоголь, "высокий храбрец", "Высокий храбрец в непобедимом страхе подскочил под потолок и ударился головою об перекладину; доски посунулись и попович с громом и треском полетел на землю".

Однак у цю мить ніхто не думає, чому саме Афанасій Іванович виявився тут - власне, там, де його заховала від чоловіка Хавронья Никифоровна (типово водевільна сцена). "Кум, выведенный из своего окаменения вторичным испугом, пополз в судорогах под подол своей супруги. Высокий храбрец (Афанасій Іванович лише почув, що тут - "червона свитка", на відміну від інших, яким вона "з'явилась". - А. 3.) полез в печь, несмотря на узкое отверстие, и сам задвинул себя заслонкою. А Черевик, как будто облитый горячим кипятком, схвативши на голову горшок вместо шапки, бросился к дверям и, как полоумный бежал по улицам, не видя земли под собою". Митця в цьому разі цікавить поріг здатності людини в її спротиві стихії. Однак те, що, на перший погляд, здається неспроможністю людини впоратися із високим порогом небезпеки, - насправді виявляється повнотою сприйняття всіх форм життя. Підтвердженням цьому є осягання людьми, які допіру нажахано втікали від "червоної свитки" нових емоцій, тих радощів, які дарує життя; дарма, що вони нещедрі - тим вони більш цінні: "от одного удара смычком музыканта, в сермяжной свитке, с длинными закрученными усами, все обратилось волею и неволею, к единству и перешло в согласие. Люди, на угрюмых лицах которых, кажется, век не проскальзывала улыбка, притоптывали ногами и вздрагивали плечами. Все неслось. Все танцевало".

Таке чуття людини у сприйнятті нею світу М. Гоголь оцінює як щось дивовижне і незбагненне, надто - для тих, хто втратив прозорість і чистоту у сприйнятті усього, що дарує життя, коли кожен його вияв є потужним резонатором для душі народу. Якщо Ю. Манн у своїй праці "Поетика Гоголя" пояснює цей момент карнавальністю - ми в цьому вбачаємо виразний вплив вертепності.

У "Сорочинському ярмарку" М. Гоголь, як відомо, вдається до літературних паралелей: для характеристики Грицька Голопупенка він залучає епіграф із "Енеїди" І. Котляревського:

Чи бачиш, він який парнище?

На світі трохи єсть таких,

Сивуху так, мов брагу хлище.

Для характеристики Хіврі М. Гоголь залучає рядки IV розділу "Енеїди": Хоть чоловікам не онеє,

Та коли жінці бачиш теє,

Так треба угодить.

При оцінці загального страху при появі "червоної свитки" митець залучає рядки з "Енеїди", де визначається характеристика Енея:

Піджав хвіст, мов собака,

Мов Каїн, затрусивсь увесь;

Із носа потекла кабака.

Ці паралелі, на думку В. Скуратівського, услід за І. Котляревським фіксують "пониззя" національної свідомості й полеміку М. Гоголя з імперією.

На нашу думку, у першому випадку до "Енещи" письменник вдається, щоб показати: його герой, Грицько Голопупенко, як і Еней, здатний до подвигів у пошуках свого щастя й долі; у другому випадку, наводячи паралель між Хіврею й Аматою, яка, як відомо, "в душі своїй була строката" і "не всякий їй любився зять", автор твору визначає не лише характеристику героїні, але і вказує на неминучість моменту змагання героя за своє щастя. У третьому випадку Гоголь співвідносить миттєві, перехідні труднощі свого героя із перехідними труднощами Енея, що їх він успішно долає. Таким чином, за допомогою літературних ремінісценцій митець готує читача до наступного перебігу подій у твору, а також пояснює систему образів свого твору.

Осмислюючи існування людини, М. Гоголь сповнюється песимістичного розуміння суті заданості видозмін: веселощі змінюються смутком, юність - старістю. Це зроджує гірку скаргу М. Гоголя: "И тяжко, и грустно становится сердцу, и нечем помочь ему".