I Пар в два столба из ноздрей:

J Едем! Проворно, проворно!

, }~Славно нам будет у ней.

Поезію /'Вороные кони ", 1831 р. можна віднести до найбільш " містеріальних у збірці М. Маркевича "Украинские мелодии". Кожен жест героїв твору володіє не лише прямим, але й алегоричним значенням. Так, алегоричного сенсу набуває те, що мати з сестрами підводять козакові саме вороного (за Б. Грінченком, друге семантичне наповнення слова "вороний" - чорний), а тоді, коли козак вирушив у дорогу - з горем тужать за ним (як віщування майбутньої загибелі козака). Так само таємничого, містеріального сенсу набуває несподіваний набіг крізь ворота цілого табуна вороних коней:

Тихо, ночь. Вдруг с воем, плеском Ломятся в забор.

Глядь!.. Вороты настежь с треском,

Коньми полон двор.

Вороные табунами Разыгрались, ржанье, стук...

Це знамення для матері й сестер поет вважає заключною тезою в розмові про тих, хто своїм, можливо ненавмисним, учинком мимо - jon^i оттрпр^кував подальший хід подій. Козака саме тому переслідує чорний велетень, який виходить із води:

Вот он едет над рекою И в реку глядит.

Он очей с нее не сводит;

Вдруг он видит: сквозь туман Из волны к нему выходит Черный великан!

Вода туг символізує межу між буттям реальним, онтологічним статусом існування тя фантастичним, ірреальниміоуттям, що, як показує поет,_во- лодіють здатністю в екстремальні для людини миті сполучатися, вступати у взаємодію як єдине ціле, спільним фронтом випробовуючи людину.

Переслідування чорного велетня (це поняття в М. Маркевича комплексне і, як можна збагнути з твору, є уособленням зла, що переслідує людину, а також, оскільки козак тут на коні, що сприяє його втечі від велетня, уособлюючи допоміжні сили, якими заручається козак у цій втечі) поет визначає як умовність у відмінності між реальним та ірреальним світами, але й між небезпекою іг убезпеченістю козака, - саме козака, адже тут важить те, що це людина, яка з власної волі підпорядкувала своє життя випробуванню і загрозі. Саме тоді, коли, здавалося, герой досягає безпеки,

Так до ближнего селенья Всторопленный конь скакал*

Тут не стало приведется,

Конь как сноп упал.

Козака підстерігає найбільша небезпека: від свого побратима, від коня:

" — UH уїіалй за собою ” , - г . Т

Седока увлек,

И под конскою спиною Захрипел ездок.

На полі змагання сил добра і зла, що наявне й на полі бою, гине козак, приймаючи смерть від того, що наділене значенням для нього ?"не стільки реальним, скільки символічним. Тут поет не бачить випад- ' ковостеи, він сприймає усі події життя як закономірні та взаємопоєд- нані. Від цього твір здобуває звучання не лише забарвлене песимістично, але й містеріально.

Якщо в інших поетів-романтиків митець постає етнічно маркованим у образі кобзаря, то в М. Маркевича цей образ є етнічно- нейтральним; саме таким він є у поезії " П е в е п " . 1831 р. Тут образ поета трактується як "людина світу"; перед нами - байронівський тип ~~геооя. представника Всесвіту: усі горизонти відкриті, усі локальні межі подолані, людина залишається наодинці зі своїм духовним світом, що тим більше індивідуалізує й усамітнює її, оскільки цей внут- . рішній світ дисонує з довколишнім, тому й у душі ліричного героя твору живе в зимову пору думка про весну:

Кто радугу видел двойной полосою,

Как дождь зашумит из наполненных туч,

Сиянье тот помнит и зимней порою:

Так в узах сияет свободы нам луч.

Наявна і відмінність співця М. Маркевича від байронівського: співець тут не підпарядт<пну^тт.гя-?уттєвим пристрастям, a HecejB собі (й у цьому - суть національної моделі романтизму в творчості М. Маркевича) гармонію, тяжіння до злагоди. консенсусу, хоч світ сприймає співця суто егоїстично: "Он сладко поет, и поет для меня!". Оцінку чуттєвого світу героя М. Маркевич здійснює оповіддю про стан природи; попри наявні у ній переміни, природа несе в собі позитив, здатний вселяти В душу гттовмемі кряг.и тточутпгу:

Весна перелетная, вея, проглянет;

Хоть снегом посыплет из облака вновь,

Но мысль о весне от души не отстанет:

Так помним мы первую нашу любовь.

Призначення митця автор поезії розуміє як знак долі; це, відповідно, моделює завдання, що стоять перед ним:

169

Певец вдохновенный назначен судьбою,

Чтоб голосом дивным тревожить мечту,

Чтоб петь и венчать благородной рукою Отчизну, свободу, любовь, красоту.

Суть трагічного розриву між покликанням митця і світом, у якому доводиться співцеві реалізувати свій хист, полягає в тому, що світ сприймає співця лише в надто вузькому діапазоні, співвіднесеному з гедоністичним та егоїстичним способами існування, між тим, як митець, філософськи осягаючи світ, бачить у своєму призначенні категоріальні та ціннісні орієнтири: свободу, красу й любов.

За М. Маркевичем, відсутність порозуміння між митцем і реци- пієнтом полягає в трагічному роздвоєнні погляду на призначення митця: митець УСВІДОМЛЮЄ СВОЄ Гфи.чиячеттттст як служіння Батьківщині тя вргттгиіуг ттіттмпгтям життя—я реципієнт бачить у митцеві лише засіб власкавлення власних егоїстичних переживань.

Прагнучи подати найширший погляд на певне явище життя, М. Маркевич вдається до максимальних узагальнень; при цьому з поля зору поета зникають такі константи, що дозволяють увиразнити зображений ними світ як національний тип існування; чинник етно- характеристики народу при цьому виявляється у митця в історичних реаліях (гетьман, козак, булава) - поезія "Гетьманство", у реаліях географічних, співвіднесених із певними сторінками історії - ,гЧигирин" та в звичаєво-обрядовій ноті - "Иван Купала".

У поезії "Гетьманство", 1831 p. М. Маркевич устами сподвижників гетьмана Б. Хмельницького тужить за безповоротністю історичних втрат: і коли йдеться про знакові цінності, й про знакові постаті:

Булава, бунчуки Не воскреснут для нас!

Лишь поют старики,

Как Хмельницкий погас.

Народ, зауважує автор поезії "Гетьманство", звідує такий пієтет у ставленні до Б. Хмельницького, що ототожнює його з Україною: Схоронили Украйну мы в гробе Богдана!

Із Б. Хмельницьким Україна втратила безліч своїх синів, і втрати ці^ йеоціненні й безповоротні:

Усачи козаки Из дубовых гробов Не сберутся в полки,

Не пойдут на врагов.

Добу козацької держави, пов'язану з іменем Б. Хмелт.ттатттледгог М. Маркевич ототожнює з категорією свободи:

И лишь память осталась бывалой свободы!

підтримуючи суспільний пафос твору емоціиним зарядом,^співвіднесеність свободи з найвищим виміром Щастя - блаженством: Вы сокрылись, сокрылись, блаженные годы!

Колишнє історичне звершення козацтва і гетьман Б. Хмельницький залишилися в минулому і в пам'яті народній, зокрема, художньо реалізованій у народній творчості:

Бандуристы поют

О святой старине.

Спогад про прекрасну давнину, "блаженні роки", "зелені луги", "широченні степи", "колишню свободу" сповнює серця навіть випробуваних життям бандуристів щемом, що породжує в них сльозу:

Из очей старика по звенящим струнам,

Задрожавши, слеза прокатилась сверкая,

А в слухачів - безмірну любов до України: >

За Украину сердце трепещет у них,

Собираются слезы и градом польются.

Поетичний хист М. Маркевича реалізує себе і у темі природи: вона, за О. Шпенглером, "є образ, у якому людина високої культури забезпечує єдність і значення безпосереднім враженням від своїх почуттів". До цієї теми поет звертається, зокрема, у поезіях "Украинские ночи", "Украинские девы", "Венки".

У поезії "Украинские ночи", 1831 р. М. Маркевича вабить містеріальність життя природи:

Есть тайный час: последний ропот дня Чуть борется с молчаньем первым ночи;

Тогда закат блистанием огня

Еще на миг пленяет наши очи, г !

Но на земле уже давно Все под туманом, все темно.

Митець сприймає природу, як велике благо, дароване людині, як "блистательный сей храм", здатний вселити в людину священний трепет. Водночас, захоплено спостерігаючи, як розпочинаєтеся ніч, ттпет, ускладнює й оснащує образ, ототожнюючи тте явище з витворами ар- хітектури, а також ототожнюючи образ природи із образом України:

Как я люблю пленительный наш юг!

Как я люблю весну в моей Украйне!

Там лес темней, там зеленее луг,

Там ярче день, прохладней ночь...

Природа України, отже, стає для поета побудником вияву патріотизму, а також широкої амплітуди почуттів - від благоговіння, що опановує людину в храмі - і до одухотвореного замилування верховною красою; ці почуття не лише окрилюють людину, переконаний митець, але і наповнюють її життя, забезпечуючи йому злагоду, гармонію, довершеність.

"Украинские девы", 1831 р. - твір М. Маркевича, присвя- чений зображенню манливо-звабливого світу жіночої краси:

Темно-голубые очи

Тянут нас, влекут, манят;

К ним бы летел,

яка одухотворена і зваблива саме тому, що є однією з складових життя природи рідного краю, який набуває зримих ознак завдяки географічним константам:

Там, где Ворскла протекает, «

Удай блещет в камышах И где Днепр Десну лобзает,

Как любовницу, в горах Звонкой волной як і завдяки незвичайності притаманного йому підсоння:

небо голубое

Светит сладостным лучом,

Там, где солнце золотое Ходит в небе голубом В блеске, в огне,

а також співмірно з тією красою, яка наявна у звичному ритуалі буденності, і де звичайне володіє всіма якостями перфектного:

Там, где горными тропами Из села бегут стада,

Темны рощи над реками И в реках светла вода - Жемчуг, кристалл.

Краса діви:

Кудри черными волнами Не скрывают белизны Девы степной

виявляється дивовижно вписаною в цей контекст буття і можливою лише завдяки цьому екзистенційному контекстові.

На думку М. Маркевича, окремого поетичного слова заслуговує прадавня гетьманська столиця - "Чигирин", 1831 р.

Храмова та замкова архітектура міста віддзеркалюються у річці Тясмин, і воно стає мовби віртуальною межею між давнім минулим і сучасним буттям міста; усе це несамохіть будить в автора поетичних рядків спогад про те, як

Там были козачъи в лесах курени,

В рассказах о битвах катились их дни, і ; Сверкали их копья, их сабли звучали,

Костры по ночам у шатров их пылали.

Там конь никогда не стоял без седла.

Дивної краси природа довкола Чигирина: гряда лісів, що збли- жують "луки з синявою" - знову стає дивовижною силою, що^наближає до відчуття сучасності колишні, давні події, а також тих, хто вершив ці події:

" Коль скоро Хмельницкий махнет булавою,

Полковники выбегут шумной толпою;

Украйна! Свобода! - он крикнет полкам, - И все понесется, и горе врагам!

Тема історії стає здатною, за словами О. Шпенглера, виявити "свідомість живого розвитку", а саме в розвитку життя набуває особливого значення й цінності, а простір здатний оснащуватися часовим виміром, притаманним історії.

Історизм свідомості митця, наявний у його поезії часовий простір: - те, які ознаки часу подані в системі буття певної ланки просто- ру, - усе це дозволяє вести мову про історизм художнього мислення українських романтиків серед них - і М. Маркевича: історичний оп- тимізм романтиків визначається у визнанні особливих здобутків української історії, зокрема, у галузі державотворення.

Іщца річ, вважає, сутдпгнп ч утфятс^татуги романтиками М. Марке- вич, - сучасність. Вона втратила здатність розвитку, перспективу:

А ныне... кому мы готовим коней?

К чему нам козачки вскормили детей?

Не нам табуны отпаслися по воле:

Уж з сыном козак не наездится в поле!

_Ці зміни в моделі суспільного діяння несуть, наголошує М. Маркевич, зміни в психології людини, яка втрачає історичні риси, етнографічні характеристики й деградує в плані емоційному:

' Час от часу гаснет в Украйне любовь,

И стала как лед запорожская кровь.

Аогічно-умотивованою в заключних рядках твору постає тема Батьківщини: втрата історичного коду для митця визначає втрату себе, втрату Батьківщини:

Народ без отчизны - как город забытый: . „

Где домы в развалинах, окна разбиты,

Там птицы летают, там ставни стучат, ( - На путника призраки в окна грозят.

^Митець визначає можливість цих втрат як застереження людині, а слушним орієнтиром v ЛЮДСЬКОМУ житті декларує добу історичних перемог українського народу. '

Максималізм і безкомпромісність у погляді на призначення людини виявляє поет у творі "Венки", 1831 р. Не ті, вважає поет, варті шани, хто не переступає порогу звичайного, повсякденного життя:

173 /*=*

В степь козаки шумной толпой Вышли из хат, каждый с косой;

Их грабли колеблются, подняты вилы,

И косы, сверкая, стучат об точилы,

Сталь ослепляет как солнца лучи,

Весело, с смехом идут поючи.

Варті ттіани. вважає поет, ті, хто несе у своїй пам'яті та в своєму способі життя ВІКОПОМНУ славу:

Вам ли венки девы плетут?

Нет! Для певцов тех, что поют Отчизну, красавиц, любовь и свободу,

ХТО .Ч7ТЯТНПЙГТТ гтоверттутм ттяролові (поняття умовного й реального тут єднаються) його історичний ресурс:

Отдайте вы прежнее время народу,

Скуйте вы сабли из кос и серпов,

Будьте как деды, - дождетесь венков!

Систему повір'їв, ув'язаних із обрядово-звичаєвою гранню життя українського народу в художній формі розглядає М. Маркевич у поетичному творі "Русалки", 1831р. Увагу митця привертають ці антропоморфні істоти, оскільки вони стоять на межі віртуального й реального світів (володіючи реальним образом, вони, проте, не на- лежатьГ до істот реального світу) - як своєрідна піддатлива для осягання в певному образі ознака такої межі.

Митця в цьому разі приваблює тема різноманітності світу, оскільки така полівалентність збагачує людське життя, хоч і накладає на нього певні заборони:

Смотрите же девы, на Троицын вы день Не смейте ходить под дубовую сень,

Не стойте во ржи, не смотритеся в воду;

В селе, где крещеного много народу,

Не лучше ли вам хороводом играть ?

Русалки боятся в селе щекотать, однак, несе в собі манливу повабу й унаочнює здатність незримого єднатися зі зримим, невідомого та непізнаного - з осяжним і пізнаваним. У поета русалки виступають своєрідним маркером здатності світу явити сполучуваність предметного і уявного, звичайного і матеріального ~якНпоеднує в собі світ цінності різного плану: мораль. духовність, традиції.

Аналогічна тема порушується і у поезії М. Маркевича "Иван Купала", 1831 p., яе в поетичній формі трансформується розповідь про святкове углявлення одного з божеств слов'янської міфології. І хоч у назві твору відображено злиття цього свята з християнським культом Іоанна Хрестителя, поет апелює лише до язичницького аспе-

my ритуально-святкового дійства, пов'язаного з, пошуком папороті, з уставанням до когорти живих мерців, з активізацією всілякої нечисті, перемога над якою несе нагороду:

Будет страшно там до смерти:

Соберутся ведьмы, черти,

Выползет подземный гад,

Из гробов скелеты встанут И за цвет бороться станут;

Кто побьет их - сыщет клад.

Поет обирає тему, що дозволяє в умовній формі подати перебіг людського життя: у ньому на людину чигають усілякі небезпеки, по- долання явищ несе людині""винагороду. М. Маркевич кореспондує ліричному героєві твору великий оптимістичний заряд:

Чтоб не встретить ведьм и ада,

Не пойду искать я клада;

Я с девицами пойду,

Я над Удаем-рекою С полуночной темнотою Встречу первую звезду.

Поета вабить радісна, весела, а не містеріальна частина святкового дійства; він налаштований до співдії у житті, а в гедоністичному трибі життя він прагне віднайти підтвердження спроможності людини до тривання, її здатності долати перешкоди життя.

Поетична творчість М. Маркевича розбудовує традиції українських романтиків першої половини XIX ст. Одним із перших українських романтиків, поет наголошує на цінності життя українського етносу: добі козаччини, Гетьманщини, визначає суть переваг минулого над сучасним, вигранює риси етнотипу, увиразнює оптимістичний заряд сприйняття українським народом явищ буття. М. Маркевич володіє самобутньою творчою манерою в художній інтерпретації теми, незак- лішованим підходом у прийомах її розвитку, власним баченням світу, у якому на першому плані - Україна.

МОРАЧБВСЬКИИ

ПИЛИП СЕМЕНОВИЧ (Ф. Галузенко)

(1806-1879)

Народився в с. Шостовичі на Чернігівщині. Службовець, батько забезпечив синові освіту в повітовому училищі, у Чернігівській гімназії та в Харківському університеті. Після завершення університетських студій П. Морачевський працює викладачем словесності у гімназіях: Луцька, Кам'янця-Подільського, Ніжина. Поетичні твори починає писати в Харківському університеті; частина цих творів - "Первое мая", "Дорога", "Монастырь" опублікована в "Українському альманасі" 1831 p., а твір "До чумака, або Война янгло-хранцузо-турецька у 1853 і 1854 роках" 1855 р.

Поему П. Морачевського "Чумаки, або Україна з 17 64 p.", назва за першою публікацією "Чумаки, або Смутні часи України. Поема в шістьох піснях, співана свідком тих часів столітнім чумаком Іваном Чуприною на нічлігах чумацьких у 1848 році, а списана Хви- лимоном Галузенком" присвячено зображенню часів польського поневолення в Україні. Літературознавці розцінюють твір як своєрідний художній відрух на Шевченкових "Гайдамаків". До чільних образів твору належить традиційний для української літератури образ матері- України у співвіднесенні з її заблуканими в чужих краях дітьми:

Україно! Україно!

Наша рідна мати! >

Розпустила своїх діток По світу блукати...

Геть з кінця в конець швенідрують,

Де то їх немає!

Всякий в поті, неборака,

Слави добуває.

В Петербурзі, на Кавказі, - В Москві і в Варшаві,

І в Іркутську, і в Камчатці,

І в Криму немало...

Побратались з цілим світом,

А старої неньки Не забули - на чужині '

Гірко їм, нудненько!

Як зійдуться де в дорозі, ?

Тільки і розмови,

Що про тебе, наше сонце,

Квіте наш рожевий!

Завдяки цьому образові у поемі реалізовується ідея значення для особистості національного почуття, посередництвом якого свідомі сини українського народу прагнуть зберегти свою національну ідентичність, що в першій половині XIX ст. - у добу, коли окремі верстви українсьїсо- го народу виявляють підупадання ідеї самототожності й виникає усвідомлення своєї національної "загубленості", національної аморфності в контексті Російської імперії, мало особливе значення.

Символ здатності історичної пам'яті українського народу, його спроможності до згуртування на національній основі й на чужині П. Морачевський подає ^"вступі -~ТЗшзтсть передмови" до поеми. Україна для її заблуканих на чужині, а, проте, свідомих синів, постає, на думку митця, життєво-необхідним для свідомої частини нації пер- фектним національним ідеалом, що спершу, як українська ідея, ' забезнечуєГа згодом - і кореспондує суб'єктам буття України історично національний дух.

Цей дух, переконаний митець, несе у собі не лише свідомість національної ідентичності, але й стає суголосним із Господнім законом про національну та суспільну свободу.

____ Однак Батьківщина, в епоху, до зображення якої вдається П. Морачевський, якраз таким законом не володіє; відсутність Божого закону про свободу зумовлює відкидання дітей на маргінеси історичного буття рідного краю:

в=Ч 177 /ь*

Україно! Україно!

Голубонько наша Чиє в світі що від тебе ГдшшеГІТфаЩе? ~

Стрепенеться ЬЇдне серце,

Як тільки згадаю...

Полинув би я до тебе,

Та крилець не маю!

Довго ж мені на чужині,

Як пташині в клітці,

Довго ж нудить білим світом І з тугою биться?

Бач, чуприна вже сивіє,

Дітки підростають І про рідну Україну Слихом тільки знають... що породжує в дітей відчуття соціального сирітства у світі:

Україно! Україно!

Лебедонько біла!

Нащо ти нас сиротами По світу пустила?

Діти, що виросли на чужині, єднають батьків із нею, проте, водночас, посилюють ностальгічні настрої: Батьківщина бачиться батькам раєм, мріскі.

Водночас, це відчуття поглиблюється глибоким жалем, спричиненим незмогою матері забезпечити дітям визволення, а з ним - воскресіння:

Взяв би жінку за рученьку Та й гайда до неньки Через гори, через степи - Та дітки маленькі!

Може, взяти їх на плечі Сили не достане?

О, я б ніс їх на край світа,