Тема 9 ідея рівноправності культуру сучасному світі

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

9.1. Формування уявлень про рівність та рівноправність етнічних культур.

2. Концепції нерівноправності культур та їх критичний аналіз.

3. Розуміння рівноправності культур в добу постмодерну.

9.1. Формування уявлень про рівність та рівноправність етнічних культур

Прагнення до рівності закладене глибоко в людській сутності. Воно так чи інакше виявлялося в різні періоди людської історії від самого її початку. Проте і уявлення про нерівність також супровод­жують житія людей з найдавніших часів. Стародавні суспільства будувалися на основі соціальної нерівності. Ця нерівність базува­лася на уявленнях про світобудову, в якій боги встановили певний порядок суспільного життя, відмінний від природного порядку.

В античності уявлення про рівність, нерівність, рівноправність та нерівноправність базувалися па двох протилежних концеп­ціях щодо сутності людини. Одні мислителі вважали, що людина є природною істотою, і нерівність в суспільстві йде від природно­го порядку, який встановлено богами. Виразником таких поглядів є, зокрема, Платон.

Протилежної точки зору, яка не була поширеною в античній Греції, дотримувався софіст Антифонт. Він вчив про природну рівність людей, говорив, що потреби людей від природи однакові, всі дихають ротом і їдять за допомогою рук. Він також був одним з перших в стародавньому світі прибічників ідеї рівноправності етносів (в пер. з грецьк. плем'я, народ - стійка спільнота, об'єдна­на спільним походженням, мовою, побутом, культурними тради­ціями тощо), вважаючи таке положення встановленим природою.

Намагаючись жиги відповідно до своїх переконань Антифонт відпустив своїх рабів па волю і одружився зі своєю колишньою рабинею. Його було оголошено божевільним і позбавлено грома­дянських прав.

Видатний мислитель античності Аристотель, був перекопаний, що нерівність людей походить від природи. Одні люди, за його думкою, від природи вільні, а інші - раби, тому їх рабський стан корисний і виправданий. Через нерівність людей виникає і держа­ва. Громадянином держави, тобто тим, хто бере участь в суді та управлінні, виконує військові обов'язки або служить богам, може бути не кожний. Ремісники, торговці, землероби і , безпе­речно, раби не є громадянами. Між громадянами існує рівність, перш за все рівність перед Законом. Проте правитель, який пере­вищує інших за своїми якостями, якщо він монарх, підноситься над Законом, він бог для людей, сам є втіленням Закону, тому не підлягає його дії, як усі інші. Цікавим в цій концепції є певний відхід від ідеї божественності законів, яка надалі в римській інтер­претації і згодом в західному правознавстві зумовила секуляри­зацію права і правосвідомості.

У творах Аристотеля обґрунтовується позиція нерівноправності етносів, яка є логічним продовженням його поглядів щодо соціаль­ної нерівності людей. Він вважав, що грек не повинен бути ані ремісником, ані торговцем, ані землеробом і особливо рабом. На прак­тиці ж в античній Греції існувало рабство за законом, тобто еллін одного полісу міг зробитися рабом в елліна іншого полісу. Том> для ідеального суспільства бажаним є такий стан, щоб рабами були не греки, а варвари, яких природа створила достатньо.

У Стародавньому Римі були поширені ідеї як нерівноправності, так і рівноправності щодо взаємовідносин з етносами і народами інших країн. Ці ідеї, як і в античній Греції, базувалися на релігій­них поглядах. У Римі здавна існувала територія, що окреслюва­лася борозною, проведеною плугом, яка вважалася священною, недоступною для ворожих, лихих зовнішніх сил. Дуже довго (аж до 201 р. до Н. X.) тут не можна було У ховати мертвих, з'являтися озброєним воїнам, > відправляти культи чужоземних богів. Йдучи на війну, римляни перетинали межу, за якою вони із зако­нослухняних, благочестивих громадян перетворювалися на ли­хих грабіжників, насильників та вбивць. Рим уявлявся як особли­вий, винятковий поліс, значно вищий і більш досконало організо­ваний, ніж увесь оточуючий сніг. Інші народи н більшій чи меншій мірі неповноцінні, вони створені для підкорення і мі в якому разі не можуть вважатися рівноправними з римлянами. В цьому вияв­ляється воля богів, яку зрозуміли и Римі і тому зробилися вищи ми, ніж усі племена і народи.

Співставлення варварів з античними народами є внутрішнім змістом багатьох творів римських авторів. Серед них "Геогра­фія" Стратона, "Галльська війна" Ю. Цезаря, "Німеччина" Та-цюпа. Так, в праці Тацита зазначається, що народи, які не зна­ють організованого, налагодженого полісного життя, -^мандрівні, ^далекі, ^чужі. Централізованому римському дер­жавному устрою, який спирається на воєнну силу, протистав­ляється хаос місцевих інтересів та егоїстичного свавілля варварів.

Разом з тим, досвід імперського життя в безпосередніх контак­тах з іншими етносами сприяє розповсюдженню іншої тенденції, яка, подібно до елліністичної політики взаємодії різних культур на засадах рівноправного діалогу, стає базовою в Стародавньо­му Римі. Певний вплив мали і грецькі ідеї про те, що людина на­лежить не своєму полісу, а цілому світові, які вперше висловив філософ-кінік Діоген. Розвиток цих ідей прослідковується в твор­чості римського філософа Сенеки. Світ і людство він розглядав як єдине тіло, зазначав, що природа створила всіх з одного й того ж матеріалу, народила людей братами.

Віра в божественну місію Риму поєднувалася зі засвоєнням

духовних і матеріальних надбань інших народів, римський дер­жавний устрій і римське громадянство поширювалися на численні завойовані землі. Важливою складовою перемоги над іншими на­родами вважалося розповсюдження римської релігії серед вар­варів. У підкорених землях загалом дозволялося відправляти куль­ти місцевих богів, але в центрі міст обов'язково знаходився храм трьох вищих богів Риму. Рим не стільки протистояв іншим зем­лям і народам, як всмоктував їх в себе разом з їх богами. Існува­ли обряди, за допомогою котрих римляни зваблювали богів міста, яке збиралися завоювати, щоби боги змінили покровительство і сприяли римлянам. Вони приносили цим богам жертву і обіцяли у разі згоди побудувати їм храми після успішного завоювання. Впевнившись через гаруспіції (гадання за нутрощами тварин), що молитву прийнято, починали бойові дії. Чужі боги прийма­лись в римський пантеон, а варвари долучалися до римського життя. Згодом іноземні, особливо східні, культи Ісіди, Анубіса, Амона, Мітри та ін. стають дуже популярними в Римі. Римляни активно запозичували звичаї і традиції інших народів: способи гадання, тлумачення ознак, форми мистецтва, особливо архітектури тощо.

Яскравим виразом цих процесів є творчість римського поета Горація, який оспівував Рим і разом з тим високо цінував грець­ку культуру, розумів і шанував досягнення інших народів у тво­ренні культури.

Позиція нерівноправності культур, яка базується па принципі вищого культурного покликання того чи іншого народу, і» історії людства відігравала деструктивну роль. Породженням цього є жорстокість, насильство, криваві зіткнення, війни тощо. Багато народів зникли з нашої землі, забравши з собою неоціненні скарби своєї творчості, інші втратили життєву енергію і потрапи­ли в духовне рабство. Згадаємо приклад Єгипту, унікальна куль­тура якого і нині приваблює людей в усьому світі. Але внаслідок римського завоювання цей народ не зміг більше розвивати свою культуру і фактично припинив існування як творча спільнота. Як бачимо, лише творчий синтез культур, відкритість їх одна одній є конструктивними і мають майбутнє. Позиція нерівноправності культур не є істинною і тому, що ніколи послідовно не витримува­лась, тобто практика показала її нежиттєздатність. Коректне ло­гічне обгрунтування такої позиції принципово неможливе.

Протилежністю позиції нерівноправності культур став хрис­тиянський світогляд. Цікавим є те, що він визрів, набув ідейної сили і реалізувався практично саме в Римській імперії. Власне християнство, протиставивши свої ідейні засади античному світогляду, спочатку розширило межі античної культури, а потім і зруйнувало її. Християнству перш за все властиве протистав­лення земного царства (одного з багатьох) і Царства небесного єдиного для всіх народів; міста-поліса і вселенського Гра­ду Божого.

Рівноправність людей і етнічних спільнот зумовлена рівністю їх перед Богам і Божим законом. Людина, яка приймає Христа, позбавляється гріхів старозавітного Адама, оновлюється за об­разом свого Творця, для якого:

Отже, в християнстві заперечується будь-яка нерівність між людьми - Асоціальна, релігійна, етнічна. Рівність людей має божественну природу і тому є істинною. В античному світогляді позиція нерівноправності культур, вищості свого етносу перед іншими поступово набувала секуляризованого характеру, закон отримував світське тлумачення (Римське право), в християнстві ж закон має суто сакральний зміст. Син Божий приходить в світ як виконавець Закону.

Отже, християнство проголошує рівноправність людей перед Богом і його Законом - християнський універсалізм. Замість за­хисту свого етносу, національного інтересу воно закликає до вищого ідеалу істини і любові. Голгофська жертва Христа на­віки усунула розбрат поміж елліном і варваром, поганом і іудеєм. Христос воскресив любов в єдиному людстві, подолав зло роз'є­днаності живих і мертвих, бідних і багатих, вірних і не­вірних, представників різних племен і народів.

Проблемою рівноправності культур, рівності і нерівності лю­дей серед європейських мислителів найбільше займались діячі фран­цузького Просвітництва, які проголосили девіз справедливого суспільства - "Свобода, рівність, братерство". Жан-Жак Руссо (1712- 1778 рр.) написав твір "Міркування про походження і підґрунтя нерівності між: людьми" (1754), в якому висуває гіпо­тезу про первинний природний стан людей. Нерівність існує між людьми від природи, проте в природному стані її вплив на життя людей незначний. Суттєва нерівність виникає і поглиблюється в суспільстві через поступ цивілізації. Саме західну, сучасну йому цивілізацію Руссо оголошує наслідком і джерелом нерівності. Він закликає покинувши все соціальне повернутися до джерел, при­родного, сентиментального, втікати від культури до природи.

Досліджуючи причини походження політичних відносин. Руссо доходить висновку, що держава виникає після появи соціально: нерівності через погодження, тобто суспільний договір, метоп якого було забезпечення спокійного користування власністю, певний мир між людьми. Встановлені державою закони визнали чинними захоплену раніше власність. Правителів поставили для того, щоб вони охороняли свободу і рівні права, але вони забули про це своє призначення, фактично зліквідували рівність; на­справді запанували деспотизм і тиранія. Це стосується відносні і всередині етносів між людьми різного соціального стану. У відно­синах між державами свавілля і нерівність були завжди, поро/. жуючи стан політичного відчуження.

Імануїл Кант (1724- 1804 рр.) вважав рівність одним з голов­них принципів життя людей в державі. Йому належить гіпотеза про існування в минулому єдиного пранароду. Вихід людей з при­родного стану пов'язаний із тим, що цей стан прийшов у супе­речність з прагненням індивідів до особистого щастя (на відміну від думки Й. Гердера про несуперечливий поступ культури люд­ства). В розвинутому суспільстві рівність виявляється як рівноп­равність всіх підданих між собою по відношенню до верховного правителя як до особи, і якою вони не г рівні. Політична рівність означає також право визнати над собою вищим тільки того, кого ми принципово в змозі зобов'язати до всього того, до чого він зобов'язує нас. У майбутньому має бути скасований правлячий клас, а потім і нерівноправність правителя і підданих, які повинні всі бути рівні перед законом.

...Не може бути ніякої вродженої переваги одного члена сус­пільства як підданого перед іншим.

Імануїл Кант

За Кантом людське суспільство розвивається у напрямі до все­загального правового громадянського суспільства. Однією з рис соціального ідеалу мислителя була ідея про повне припинення міжнаціональних і міждержавних конфліктів, війн і встановлення всезагального вічного миру. Ця концепція викладена в праці "До вічного миру". Він був сучасником війн і вважав, що в міжнарод­них відносинах панує не рівноправність і закон, а лише насиль­ство. Проте війна не відповідає моральній сутності людини, її не повинно бути. До ліквідації війн не приведе ні рівновага озброєнь, ні створення якоїсь всесвітньої держави. Шлях до дійсного ґрун­товного миру між народами Землі Кант вбачає у створенні та­ких правових установлень, які привели би до федерації всіх на­родів, які зберігали би при цьому свободу, рівноправність і пол­ітичну незалежність. Це має бути союз народів, який проте не повинен бути державою народів.

Певні політичні принципи сприяють поступовому наближен­ню до стану вічного миру. Серед них:

- дотримання міжнародних угод;

- невтручання у внутрішні справи держав;

- розвиток торгових і культурних зв'язків тощо.

Інший представник німецької класичної філософії Йоган І'отліб Фіхте (1762 1X14 рр.) заперечує будь-який природним стан і при­родну рівність людей, вважає, що держава як суспільний суб'єкт була завжди. Проте вона не нічна, с необхідним злом і зробиться зайвою, коїш люди ' > стануть достатньо просвітнє ними, моральним, звикнуть до взаємної поваги прав кожного індивіда. В далекому майбутньому всі пригноблені народи звільняться, всі нації і громадяни всередині кожного суспільства будуть рівними, а війни втратять сенс і припиняться. Тільки тоді реалізується дійсний при­родний стан людини, що відповідає її природі і призначенню.

Фіхте жив у ситуації війни і закликав німців бути авангардом об'єднаних держав Європи проти французьких наполеонівських окупантів. Це, на відміну від загарбницьких, неістинних війн, мала бути справжня справедлива війна, через яку пролягає шлях до вічного миру. В роботі "Промови до німецької нації" він гово­рить про особливу місію німецького народу, про його органі­заторську роль у поступі культури і наближенні рівноправно­го високоморального суспільства.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель заперечує первісний райський стан людства, не погоджується з концепцією пранароду, який начебто мав високу культуру, що згодом була втрачена. Він також не підтримує ідею природного походження людини, зокре­-

визнати істинними теорії Руссо та інших просвітників, якими за­хоплювався в молоді роки, щодо природного права, договірної природи походження держави, початкової свободи людства тощо. Гегель рішуче протиставляє людське суспільство природі.

Вирішальну роль у поступі людства і розвитку його культури Гегель надає державі, субстанційною основою якої є істинна ре­лігія. Держава розв'язує суперечності суспільства, протистоїть анархії, охороняє свободу громадян. В концепції держави філо­соф у пізньому періоді творчості (зокрема, роботі "Філософія пра­ва") відштовхується від тези про початкову соціальну нерівність і неможливість суверенітету народу. Народ без монарха не є цілісністю, це хаотична, безформний маса.

У працях і філософії історії поняття держави співпадає в Гого­ля з поняттям згуртованої єдиним духом нації.

У "Філософії права" Гегель обґрунтовує "нордичний принцип германських народів", які покликані розгорнути "образ і дійсність розуму". Критерієм прогресу людства є ступінь розуміння сво­боди. Східні народи ще не знають, що дух (людина) вільний як такий. Вони розуміють свободу як свободу однієї людини, тому така свобода виглядає як свавілля, дикість. Отже, вільний індивід виявляється деспотом. У греків вже є розуміння свободи, про-' вільними вважаються лише деякі (вони були і вільними, і рівноп­равними в полісному житті), а не людина загалом. Існування раб­ства обмежувало цю свободу. Лише германські народи ,і., підґрунті християнства піднялися до усвідомлення, що свобода духа становить суть природи людини.

Напрям всесвітньої історії Гегель вказує зі Сходу на Захід. У східної людини прагнення володарювати над всім і покірне підко­рення будь-якому рабству перебувають у суперечливому по­єднанні. Тут є абсолютна рівність, але немає свободи. Перед імператором всі рівні, тобто по суті всі безправні. Справжній держав­ний принцип не виявляє себе ні в Стародавньому Китаї, ні в Стародавній Індії, а лише в Перському царстві, де вперше з'являєть­ся світло Духа. Гегель вбачає його в єдності протилежностей доб­ра і зла в зороастризмі. В Греції спостерігається радісно свіжо життя духа, а реальний молодий грек Олександр Македонський завершує злет грецького духа. Тут вже панує дійсна демократія, рівноправність, яка має підґрунтям моральний спосіб мислення, звичку жити дня Батьківщини. Афіни – зразок держави, що гар­монійно поєднувала в собі громадські інтереси і прагнення людського духа, наслідком якого було творення прекрасних форм куль­тури. Римська історія характеризується Гегелем як зрілий вік людства. Зникає індивідуальність як органічний елемент куль­тури, але формуються основи свободи і рівноправності людини, яка базується на праві приватної власності. Проте Римська дер­жава трималася на насильстві і військовій владі і тому вичерпа­ла себе. Криза політичного життя, розрив між народом і монар­хом, який царював, але не управляв, мали наслідком байдуже ставлення громадян до політичного життя. Тому дух покидає Рим і виявляє себе в більш високій формі, в християнстві, яке з часом стало панівним в Римі. Однак це вже не могло врятувати його.

Германці підкорили знесилені цивілізовані держави, сприйня­ли цінності інших культур, релігій, зробилися носіями християн­ства. Книгодрукування, втеча вчених-греків з Візантії, відкрит­тя Америки були ознаками піднесення життя духа. Але справжній розквіт культури прийшов з Реформацією, яка відновила дух християнства, який був знесилений католицькою церквою. За­вершення розвитку світового духа Гегель знаходить в сучасній йому Пруській монархії, яку вважав ідеалом державного устрою. В цій державі, за словами філософа, встановлено справжню рівноправність громадян, які мають можливість зайняти посаду відповідно до їх фаху; принципи свободи власності і особистості зробилися основними, і над усім цим стоїть особисте рішення монарха. Критики вважали, що це не відповідало дійсності, але було виявом бажання Гегеля побачити ідеальний стан суспіль­ства, і тому бажане приймалося за дійсне.

Стимулом до прогресу у боротьбі суспільних сил Гегель вва­жає війни між державами. Війна для нього - це не зовнішньопол­ітична дія, вона є виявом суті держави. Він був апологетом війни. Ці погляди органічно випливають з його загальнофілософської концепції духа, політичних і правових ідей, концепції нерівності людей і нерівноправності націй і народів тощо.

Проте слід відзначити, що Гегель не увіковічує війну. В "Ен­циклопедії філософських наук" він висловлюється у дусі концепцій Й. Гердера і І. Канта про вічний мир. Закінчення періоду війн означає для нього і кінець історії, оскільки вони вже зробили свою справу і вичерпали себе. Але це справа майбутнього.

У некласичній філософії проблема рівності, нерівності людей, рівноп­равності культур особливо цікавила Фрідріха Ніцше (1844- 1900). Він відверто відкидає ідею рівності між людьми, критикує на цій підставі християнство як релігію, що базується на рівності, релі­гію хворобливого мислення, яка послаблює людину, позбавляє її справжніх орієнтирів. Він протиставляє стадну людину надлю­дині. Стадна людина - слабка, ляклива, доброчесна, з рабсь­кою натурою, плазуюча, У співчутлива, У численна; надлюдина - сильна, відчайдушна, інтелектуальна, благородна, мо­гутня, Звільна, безжальна, унікальна. Уявлення Ф. Ніцше про життя суспільства і принципи, якими воно керується, базуються на принципі природної і соціальної нерівності людей, а отже, па­нування одних над іншими.

Ставлення до війни у Ф. Ніцше, як і в Гегеля, позитивне. Війни для нього є засобом для послаблених народів отримати бруталь­ну енергію, глибоку ненависть, наснагу у знищенні порога, байдужість до втрат, до власного життя і вжиття своїх близьких. Це мас і негативний зворотний бік, зокрема знищення вишуканих ніжних культур. Проте з новою енергією діють сили культурного відновлення.

Певну цінність має також культурологічна концепція ідеолога панславізму Данилевського Н. Я. (1822- 1885 рр.)- Він вважав, що кожне плем'я або сім'я народів, якщо вони вже вийшли з первісно­го стану і спроможні до історичного розвитку, є самобутнім куль­турно-історичним типом. Мислитель вважає розвиток народів так само обумовленим природою, як і інших її створінь. Культурно-історичні типи знаходяться в безперервній боротьбі один з одним і зі зовнішнім середовищем, як відбувається і в природі. Хід історії - це зміна культурно-історичних типів, що витісняють один одного. Деякі з них загинули, не встигши здійснити свій розвиток (мекси­канська та перуанська культура). У творі "Росія і Європа" Н. Данилевський протиставляє європейську і слов'янську культуру.

У працях Клода Леві-Строса (1908 1984 рр.) одного з найбільш яскравих представників структуралізму плідного напряму в су­часній культурології, важливе місце займає поняття несвідомого, що розглядається як необхідна умова культури. Сучасні народи н своєму культурному житті відійшли від орієнтації на несвідомі структури розуму, які наслідують природу і даються під природи. К. Леві-Строс, і низка інших сучасних культурологів ідеалізують

міфологічне мислення первісних народів, доводять, що їх розум

нічим не поступається розуму сучасної людини. Сучасні євро­пейські народи втратили єдність чуттєвого і раціонального і це загрожує надзвичайними лихами західній цивілізації. Вихід вба­чається в тому, щоб повернутися до первинної цілісності і відно­вити первісну єдність природи і культури.

Подані культурологічні концепції не вичерпують тої різнома­нітності думок, які в тій чи іншій мірі базуються на врахуванні принципів рівноправності (нерівноправності культур). Проте вже цей історико-філософський екскурс дає можливість скласти уяв­лення про розвиток цих уявлень і заснованих на них моделей сус­пільства (актуально і в перспективі). Підсумок даного розгляду коротко міститься в розміщеній нижче таблиці.

.2. Концепції нерівноправності культур та їх критичний аналіз

Заперечення ідеї рівноправності культур породжувало і пород­жує різноманітні теорії, в яких на основі певних припущень і на­маганні підвести наукове підґрунтя під ті чи інші погляди, фор­мувалися засади практичних дій в політиці і соціальній практиці. Йдеться про такі однобокі підходи до розуміння шляхів розвитку людської цивілізації, як націоналізм, шовінізм, расизм і фа­шизм, що базуються на перебільшенні ролі окремих народів в за­гальному поступі і зверхньому ставленні до інших націй і народів чи сукупностей народів. Абсолютизація загальних закономірно­стей становлення людської культури веде до іншої поширеної в сучасному світі системи поглядів - космополітизму. Ці теорії є невід'ємною складовою сучасного життя цілого світу. їх витоки мають давню історію, певне психологічне підґрунтя, історичні і соціальні причини. Можна прослідкувати також вплив окремих мислителів на їх формування.

♦ Основою націоналізму (в пер. з лат. "паtiоп " плем`я, на­род) є ідеї вищості окремого народу, його національної ви­нятковості, розгляд нації як вищої позаісторичної спільно­ти людей. Нація тлумачиться як гармонійна єдність людей певного народу, в якій інтереси окремих прошарків суспільства вважаються ідентичними.

У соціології, культурології та інших гуманітарних науках не­має загальноприйнятої теорії нації і націоналізму. Можна виді­лити кілька підходів, зокрема, духовно-психологічний, У політич­ний та історичний.

З позицій духовно-психологічного підходу нація розглядаєть­ся як спільність національного духу (національної свідомості, національного характеру), певний стійкий набір психологічних характеристик особистості, єдність культури. Окремі ідеї щодо духовної основи існування нації висловлювали такі пред­ставники німецької класичної філософії, як Фіхте і Гегель. Вчені американської етно-психологічної школи (А. Кардинер, Р. Пенс-дикт. М. Мид) створювали моделі середнього представника того чи іншого народу, проводили порівняльні дослідження типів на­ціонального характеру, спрямовані на подолання культурних стереотипів. Ці дослідження мали великий резонанс в західному суспільстві і сприяли формуванню найновіших сучасних уявлень про рівноправність культур. Проте духовно-психологічний підхід при всій його цікавості і науковій плідності недостатньо врахо­вує соціальні фактори створення нації.

Для політичного підходу характерною є тенденція розглядати націю з державно-правових позицій. Визначальним компонентом нації вважається загальнонаціональна мета, яка об'єднує всіх лю­дей нації. Ця спільна мета найбільше реалізується в державі, яка скріплює союз між людьми. Згадаємо, що Г. Ф. В. Гегель ідеальне суспільство, в якому абсолютний дух виявляє себе найбільше, вба­чав в сучасній йому пруській державі. Державно-правовий підхід до нації і націоналізму запроваджували в своїх роботах соціолог П. Манчині, політолог, спеціаліст з питань держави і права в слов'янському і західноєвропейському світі О. Градовський та ін. Цей підхід має свої вади, оскільки недостатньо враховує складність соціального життя людей. З цих позицій народи, які не змогли ут­ворити державу або втратили її, не можуть вважатися націями. Проте історія свідчить, що багато націй зберігали свою іден­тичність, не маючи держави. Організуючою і скріплюючою силою були релігія, культура тощо. В таких умовах виживання народу надзвичайно ускладнювалося, ось чому прагнення мати свою на­ціональну державу було і є однією з найбільш суттєвих причин міжнаціональних і міжнародних конфліктів.

Третім підходом до проблеми формування нації і її тлума­чення є історичний, що базується на позиціях матеріалізму. Пле­м'я, народність, нація становлять єдиний історичний ряд, по­слідовність якого зумовлена розвитком матеріального виробниц­тва. Нація як така виникла на ґрунті усталених економічних відно­син капіталізму. Етнічні фактори також мали псине, хоч і не го­ловне значення. Така позиція характерна для марксизму, її дот­римувалися революційні демократи, зокрема І. Франко.

Деякі мислителі, наприклад, данський релігійний філософ

С. К'єркегор, взагалі заперечували істинність ідеї нації. К'єркегор вважав її лише дуже поширеною абстракцією, що не має позитивного змісту - ілюзією, У хибною метою, якій людина не повинна слідувати. В іншому разі для людини стає неможливим усвідомити свою духовну природу і своє справжнє призначення. Проте національна ідея в житті народів мала велике значення. Різноманітне, зазвичай дуже однобічне тлумачення, що містить­ся в ідеї нації, національності, народу, породжувало розбрат, кон­флікти, ворожнечу. Ця проблема хвилювала більшість мислителів Срібного віку - Д. Мережковського, В. Соловйова, П. Струве, Г. Федотова. Найбільш виразно ця позиція викладена в творах В. Соловйова. Загальновідомо, що в основі більшості політичних дій знаходяться національно-державні інтереси. Однак ці інтере­си зазвичай тлумачаться досить вузько - як право однієї нації чинити тільки виходячи зі своєї вигоди, не рахуючись з іншими націями. В. Соловйов вказує на нелогічності теорії національно­го егоїзму, її ірраціональності.

Суперечність є і в тому, що абсолютно неможливо визначити межу свого національного інтересу. Він є для кожного суб'єкту різний. Крім того, неможливо знайти достатньої підстави для тези про перевагу національного інтересу над інтересами різних інших соціальних груп, зокрема класів, промислових чи інших спілок. Отже, інтелектуальний рівень теорії націоналізму низький. Мож­ливо тому, втілюючись в діях людей, боротьба за свій національ­ний інтерес в егоїстичному тлумаченні, за подвійними стандар­тами на практиці оберталася дуже прикро проти носіїв цих інте­ресів, які розв'язували конфлікти, намагались захоплювати те­риторії інших народів, вели війни. Згадаємо дії Німеччини в другій світовій війні, які мали гаслом вищість нордичної культури по­рівняно і іншими культурами і право арійців на панування над іншими народами. Нині Сполучені Штати Америки втручають­ся в життя багатьох народів, здійснюють культурну експансію, керуючись подібними ідеями, намагаючись забезпечити свої на­ціональні інтереси за рахунок інших народів. Як і завжди, ця пол­ітика обертається проти власного народу, серед якого після подій 11 вересня 2001 р. і війни в Іраку панують страх, розчарування та інші негативні настрої.

Шовінізм - це концепція національної винятково, протис­тавлення інтересів однієї нації інтересам всіх інших націй, роздмухування національної ворожнечі і ненависті, річні про­яви націоналістичного екстремізму.

Шовіністичні погляди зустрічаються ще в античній Греції і Ста­родавньому Римі. Прикладом є усвідом­лення того, що Рим - особлива, неповторна і, отже, замкнена в собі культура, відділена від оточуючого світу, що стоїть в ієрархії цього світу найвище від усіх, а інші культу­ри в тій чи іншій мірі неповноцінні, їх носії створені для підкорен­ня. В творах Тацита і Цицерона багато хижацьких випадів про­ти інших народів. Зазначається, що іудеї і сірійці - народи, ство­рені для підкорення, а греки не здатні до правдивості.

Такого роду націоналізм властивий найбільш могутнім в полі­тичному і економічному відношеннях державам, тому іноді його називають великодержавним. Шовінізм сьогодні найбільше вла­стивий Сполученим Штатам Америки, що виявляється в ідеології панамериканізму. Культивування в американського народу впев­неності в перевагах американської культури порівняно з іншими здійснюється у специфічний спосіб через плекання ідеалів демок­ратії свободи, рівноправності, боротьби за права людини тощо. Засобами ідеологічного впливу всіляко підкреслюється, що саме в США ці ідеали знайшли найповніше втілення і чому інші народи повинні вчитися на цьому прикладі. Політичне, економіч­не, воєнне втручання в життя інших країн йде під гаслом поши­рений демократії, боротьби з тоталітарними режимами. Зони інте­ресів С'ІІІЛ знаходиться па всій території нашої планети, і захист цих інтересів відбувається і фактичним порушенням прав, суве­ренітету інших народів. Відбувається експансія американської культури, американського способу життя. Ті, хто чинять спро­тив, оголошуються ворогами демократії. Йде безцеремонне втру­чання в хід політичних процесів інших країн. Прикладів багато, нині це можна спостерігати в Україні.

Панамериканізм - теорія і практика культивування в аме­риканському народі ідеї його місії демократичного перетво­рення світу, його вищості порівняно з іншими народами, які ще не досягли достатнього рівня демократії, щоб вважа­тися рівноправними зі США. Це обґрунтування права на втручання в життя інших народів. Це експансія амери­канської культури і способу життя на весь світ.

Обґрунтування ідеї про нерівноправність культур є змістом іншої течії гуманітарних досліджень - расово-антропологічних, які ста­новлять ідейну основу політики і соціальної практики расизму.

Расизм - сукупність концепцій, основу яких складають по­ложення про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас і вирішальний вплив расових відмінностей на історію і куль­туру суспільства. Для всіх різновидів расизму характерні ідеї про одвічний поділ людей на вищі і нижчі раси, з яких перші нібито є єдиними творцями цивілізації, покликані до пану­вання, а другі не здатні до створення і навіть засвоєння ви­сокої культури і приречені бути об'єктами експлуатації.

Основоположником расизму вважають французького філософа і дипломата Ж. Гобіно (1816 - 1882 рр.). В головній його праці "Про нерівність людських рас" дається біологічне пояснення історії, в якій вирішальну роль відіграє "чистота раси". Проте не вдається ніколи дотриматися такої чистоти, раси змішуються, тому розквіт цивілізації кожен раз триває недовго. Змішування рас веде до ви­родження людей і вищої культури. Негри і жовта раса не здатні до творення культури. Такою властивістю володіє тільки біла раса, яка спричиняла виникнення будь-якої культури. Біла раса також не є однорідною. З одним різновидом арійцями Гобіно пов'язує найбільші здобутки культури. Призначення цієї раси панування. Вона мас найкращі У фізичні якості. Усильна, У витривала. У при­ваблива, У в духовному аспекті безстрашна. У енергійна. У твор­ча. Найбільш плідним в творчому відношенні стародавнім парадом Гобіно вважав персів, які, на його думку, ретельно піклували­ся про чистоту породи. Нинішня ж західна культура приречена до загибелі внаслідок погіршення якості людей. Ж Гобіно був знайо­мий з Р. Вагнером і знаходився під впливом його ідей щодо гер­манської раси. Деякі мотиви творчості французького філософа знайшли розвиток у працях Ф. Ніцше.

У другій половині XIX - на початку XX ст. в західній соціо­логії формується расово-антропологічна школа; в її основу були покладені ідеї Ж. Гобіно. Одним з перших представників школи став X. Чемберлен, який у праці "Основи дев'ятнадцятого сто­ліття" дає огляд європейської історії і робить висновок про те, що найвищим її досягненням було створення тевтонської лицарсь­кої культури. Інші представники школи О. Аммон і Ж. Лапуж започаткували антропосоціологію, в межах якої намагалися встановити універсальний зв'язок між соціальною приналежністю і розмірами голови. Надалі цей напрям зближується із соціаль­ним дарвінізмом, мальтузіанством, євгенікою, в кожному яких ідея нерівноправності культур є однією з головних концептуальних засад. Ці напрями соціології були особливо поширені в США, Німеччині, Великій Британії. Після Першої світової війні ідея вищості нордичної раси зробилася надзвичайно популярні в Німеччині, деякі німецькі соціологи відверто підтримали «нацизм" (одна з назв німецького фашизму, походить від назви партії націонал-соціалістичної) , було створено нацистську ідеологію в якій арійська (і її варіант германська, германомовна) раса оголошувалася пануючою і правомірною поневолювати інші народи. Грандіозна спроба здійснити цю програму в завойовницька політиці фашистської Німеччини закінчилася поразкою, отже, со­ціальна практика довела хибність основних постулатів расизму.

Одним і голошиїх ідеологів фашизму вважається італійський філософ гегелівського спрямування (так зване неогегелеянство) Дж. Джентилє (1875 - 1944 рр.). Він осмислював реальність як акт думки, протиставляв цей акт об'єктивному світу, а також минулим актам думки. Джентиле розглядав державу як уособ­лення морального духа, вважав, що індивід мусить суцільно підко­рятися державі як загальному, як цілісності. Він офіційно співпра­цював з фашистським урядом Італії, який прийшов до влади в кінці 30-х рр. XX ст. Фашистські режими утвердилися в цей же час у Німеччині, Португалії, Іспанії і деяких країнах східної Євро­пи. В Німеччині ідеологія фашизму формувалася під впливом ідей Ф. Ніцше про нерівноправність культур і рас, ніцшеанського імморалізму, У апології зла і насильства, а також: на фоні поши­рених в той час уявлень У про вищість германської (арійської) раси над іншими, її права на панування і життєвий простір.

Концепціям нерівноправності культур протистоїть космопо­літизм (в пер. з грецьк. - громадянин світу) , корені якого сяга­ють в глибоку давнину, зокрема в античний світ, про що вже зга­дувалося вище. Ця ідеологія практично використовувалася в пол­ітиці Олександра Македонського щодо завойованих народів, в організації життя Стародавнього Риму. В Середньовіччі діяльність католицької церкви набула космополітичного харак­теру. Космополітизм, тобто світове громадянство розглядався як ідеал видатними мислителями епохи Відродження. Космополі­тичні ідеї використовували в своїх творах видатні діячі німець­кої культури Гете, Кант, Лессінг, Шіллер, Фіхте.

Космополітизм - ідеологія світового громадянства, яка заперечує державний і національний суверенітет, пропові­дує відмову від національних традицій, національної куль­тури, патріотизму.

Особливого розповсюдження космополітизм набув у XX ст., спричинивши утворення наднаціональних держав і об'єднань. Він виявляє себе в економічній інтеграції країн Європи і Америки; у формі створення міждержавних блоків і спільнот, в теоріях світо­вого права і міжнародних правових організаціях. Близьким за змістом до космополітизму є християнський універсалізм, який на перший план висуває не приналежність до етнічної чи національ­ної культури, а до єдиного у Христі людства. Християнський еку­менічний рух сучасності як впливова тенденція міжцерковних відно­син також можна розглядати як сучасну форму космополітизму.

Екуменін (в пер. з грецьк. населена людьми частина землі) досить давне явище, спостерігалося в Стародавньому Єгипті, Шумері. Персії, Стародавньому Римі, Візантії тощо як прагнення до єдності, обожнення єдності, а в межах цієї єдності (державної) толерантне ставлення до вірувань річних етнічних спільної. Сучасний екуменізм через діалог різних церков має на мсті об'єднання людей на основі віри в Бога. Толерантність і діа­лог стають принципами взаємовідносин не тільки всередині хри­стиянства, але й за його межами. Космополітизм відчутний в су­часній науці. Звичайними зробилися світові форуми, конференції, симпозіуми, міжнародні програми, через які люди намагаються вирішити загальносвітові проблеми безвідносно до особливих інте­ресів різних національних спільнот і держав. Формування уяв­лення про глобальні проблеми, спроби їх вирішення - це досяг­нення вчених, що створили міжнародну групу Римський клуб.

Деякі тенденції космополітизму в сучасному світі отримали назву глобалізація (від лат. Global - куля). Це світоглядна пози­ція, згідно з якою всі істоти Землі - клітини єдиного глобального організму. Всі залежать від однієї екосистеми. Це нова свідомість, яка відображає всесвітню глобальну єдність. У руслі глобалізації діють захисники оточуючого середовища, вона виявляється в неопантеїстичній теології New AgE, в об'єднаннях бізнесменів, у ви­ступах багатьох популярних артистів, зокрема рок-зірок та ін.

З космополітизмом пов'язане явище сучасного культурного синкретизму, характерного для останніх десятиліть XX ст. У ньо­му принцип рівноправності культур отримав особливий харак­тер. Соціальні зміни, технічний прогрес і нова ідеологія, сформо­вана на базі сучасних гуманітарних наук, підірвали принцип пріо­ритету національної культури. Оскільки кожна з культур має своє мислення і свій спосіб життя, то безглуздо ставити питання про переваги тієї чи іншої культури. Пропонуються ідеалізовані куль­турні стереотипи. Розглядати західну культуру як вищу, а захід­не мислення як єдино правильне вважається неприйнятним. Ут­вердився культурний плюралізм і релятивізм.

Отже, культура сучасного світу виглядає більш багатогран­ною і різноманітною, ніж раніше, коли лише окремі народи вва­жалися носіями культури. Повага до найменш численних, екзо­тичних, віддалених від пас культур '' відчутною тенденцією на­шого часу. Толерантність, терпимість принцип міжнародних і міжкультурних відносин сучасного світу, який, принаймні, ши­роко декларується.

Правильне розуміння культурного синкретизму закла­дає засади єдності, поваги і взаєморозуміння.

Термін "постмодерн", який характеризує новий етап культури, що розпочався в 1989 р. з падіння Берлінської стіни, одним з перших застосував видатний вчений Арнольд Тойнбі. Він позначив цим поняттям останню з чотирьох фаз розвитку західної цивілізації ( тобто четверту в послідовності: виникнення, ріст надлом і розклад) , для якої характерними є ірраціоналізм і безпорадність. Свідомість вже не має твердої основи в ідеях спра­ведливості, істини і розуму; поза нашою культурою відсуне позиція, з якої можна оцінити культуру; мистецтво припинило бути виявом людського духа, зробилося одним з товарів.

Раніше говорили про цивілізації, досягнення окремих суспільств, їх внесок у поступ людства. Науками, що визнача­ють основи світогляду носі модерну, гуманітарні галузі знань.

які досягли великих успіхів у пізнанні людини і суспільства, значно розширили, а в деякій мірі докорінно змінили наші уявлення.

Відкриття і вивчення багатьох нових суспільств, які раніше вважалися відсталими, дикими, примітивними, докази розумової рівноцінності людей передових цивілізацій і тих, до яких раніше ставилися зверхньо, порівняльний аналіз суспільств давніх і су­часних, зростання самосвідомості народів і їх боротьба за неза­лежність - все це сприяло розвитку нових культурних тенденцій в сучасному світі.

До таких тенденцій можна, перш за все, віднести утворення багатокультурних суспільств. Такі суспільства особливо харак­терні для багатонаціональних держав, прикладом яких є США, Канада, Радянський Союз. Зокрема, Сполучені Штати створю­валися з емігрантів усього світу. Люди різних національностей об'єдналися в єдину націю. Вони були дітьми своїх культур, але, приїхавши, повинні були вивчити англійську мову, навчитись принципам демократії, ідеалами якої є свобода, рівність, само­управління. В такий спосіб утворювалася особлива метакультура, або американізм.

Американізм - це культивування американської ідентич­ності, особливий американський патріотизм, який посту­лює пріоритет загальнонаціональної приналежності перед етнічною ідентичністю, принцип американського "киплячо­го казану".

Різниця між поляками, китайцями, протестантами і католика­ми, чорними, жовтими, білими стає все менш помітною, і ніхто не сприймає це трагічно. Всі є патріотами Америки. Приблизно таке ж явище спостерігалося в Радянському Союзі, що було визначе­но в радянських програмних документах як формування пової інтернаціональної спільноти радянського народу на принципах розквіту і розвитку національних культур і їх зближення. Разом з тим, в цих суспільствах важливим було дотримання рівноправ­ності різних націй і народів, що декларувалося в конституціях, інших правових документах. У конституції Радянського Союзу було положення про право націй па самовизначення і відокрем­лення, тобто створений власної національної держави. Розпад СРСР змінив ситуацію на пострадянському просторі. Багатокультурне суспільство розділилося на безліч малих культур, а взає­мовідносини між носіями цих культур дуже часто мали і дотепер мають конфліктний характер. Багатокультурне суспільство Спо­лучених Штатів зберігає цілісність, проте всередині нього відбу­ваються процеси поділу, які, можливо, найбільш суттєво відоб­ражають особливості доби постмодерну.

Внаслідок цих тенденцій суспільство, ідеалом якого в мину­лому була єдність, поділяється на велику кількість маленьких груп, які мають свої культурні особливості. Такі утворення на­зивають субкультурами.

Субкультури - це групи, об'єднані певними цінностями, особливостями поведінки, мікромовою - відмінностями у стилі життя.

Субкультурами можна вважати етнічні групи, У підлітків, гомосексуалістів, лесбіянок, комп'ютерних хакерів, фут­больних вболівальників тощо. Важливим принципом такого сти­лю життя є групова солідарність; члени групи вимушені прибор­кувати свою індивідуальність і справжні переконання задля того, щоб бути своїм у групі. Подібне явище спостерігається не тільки всередині західних країн. Тенденція до розділу на дрібні субкуль­тури є відчутною і в країнах, що утворилися після розпаду Ра­дянського Союзу, який був багатонаціональною державою з єди­ною загальнодержавною ідеологією. Коли ідеологія зазнала поразки, етнічні групи активізувалися, почали відновлювати і відроджува­ти свої культурні традиції, намагаючись віднайти свою іден­тичність. Одночасно почалася боротьба між ними, яка в деяких місцях породжувала криваві конфлікти і війни.

Тенденція до утвердження рівноправності культур і боротьба за це породжують в сучасному світі розкол на безліч відокремле­них племен. До виникнення сучасної національної держави більша частина нашої Землі була поділена на племена. Сьогодні від Аф­рики до Індії, від України до Америки колись єдине суспільство розколюється на окремі ворогуючі між собою субкультури. Так виявляє себе сучасний трайбалізм (в мер. з лаг. плем'я). Цим терміном раніше позначалася Опозиція культурної виключності, суворого дотримання племінних правил і звичаїв, що виявлялося у міжплемінній ворожнечі африканських племен. Піші це явище поширилося на нею сучасну культуру, культуру постмодерну.

Розкол суспільства на багато конкуруючих культур - це форму­ла трайбалізму, ... означає не що інше, як відродження первісності

Джин Едвард Вейз

Розкол суспільства фактично веде до нового дуже специфічного націоналізму, який отримав назву, запозичену з мусульманської культури - джихад. Це спосіб мислення, орієнтований на групову ^ідентичність, ^єдність і ^солідарність. Від звичайного націо­налізму він відрізняється значно більш дрібним поділом людей.

Джихадівські групи - це культури, а не країни, частинки, а не ціле, секти, а не релігії, фракції і невдоволені меншини, що воюють не тільки з глобалізмом, але й з національними традиціями. Вони відстоюють не політичні інтереси, не загальнолюдські цінності, а збереження своєї ідентичності будь-якою ціною, цілісність спільноти, яка фактично і є єди­ною метою.

Основні тенденції в культурі постмодерну:

- утворення багатокультурних суспільств - єдність народу і рівноправність націй;

- поділ на субкультури - боротьба за культурну ідентичність, за рівноправність;

- трайбалізм - конкуруючі і ворогуючі культури;

- джихад - новий націоналізм, пріоритет своєї культури будь-якою ціною.

ЛЕКЦІЯ 10. ПРОБЛЕМА КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

План

1. Поняття ідентичності. Механізми ідентифікації.

2. Історичні форми розвитку культурної ідентичності.

3. Вияви та типологія сучасних форм культурної ідентичності

10.1. Поняття ідентичності. Механізми ідентифікації

Спроби визначити та класифікувати суто людські потреби по­чали здійснювати ще філософи античності. Мислителі XVIII ст. також намагалися аналізувати й осмислити різноманітні людські потреби. В XIX ст. цю тему зачепив Артур Шопенгауер, а в XX ст. - Еріх Фромм. У своїй праці "Мати чи бути" американський філософ спробував типологізувати людські потреби.

Першою він називає потребу в спілкуванні, у міжіндивідуальних зв'язках. Ізольований, штучно викинутий із суспільства індивід губить соціальні навики, втрачає культурні стандарти. Друга потреба, описана Фроммом - це потреба творчості. Тварині вла­

Піднятися над повсякденною прозою життя особистість не може без внутрішньої готовності до піднесеного, до романтичного по­риву. На думку Фромма, ця потреба продиктована наявністю творчих сил у кожного індивіда, серед яких особливе місце зай­має уява, емоційність. В акті творіння індивід поєднує себе зі світом, долає рамки пасивності свого існування, входить в цар­ство свободи, в якому він може почувати себе дійсно людиною.

Налагодження міжіндивідуальних зв'язків, реалізація творчих можливостей немислимі без третьої людської потреби - прагнення відчувати глибокі корені. Кожна людина прагне усвідомити себе ланкою в певному, визначеному стабільному ланцюгу людського роду, який виникає ще в праісторії. Американський вчений визна­чає такі форми, як кореневі, психологічно стійкі зв'язки.

Четвертою потребою людини Фромм називає прагнення до пізнання, до освоєння світу. Один з глибоких потаємних потягів особистості - прагнення розпізнати логіку навколишнього світу, задовільнити своє прагнення до осягнення змісту універсума.

Нарешті, п'ята потреба людини - одна з найглибинніших її по­треб - прагнення до уподібнення, пошук об'єкта поклоніння. Індивід, закинутий у світ таємничих речей і явищ, просто не в стані самостійно осягнути призначення і зміст навколишнього буття. Йому (індивіду) необхідна система орієнтації, яка дала б йому можливість ототожнити себе з певним визнаним зразком. Таку орієнтацію дає йому саме культура. Ось чому проблема культурної ідентичності відіграє помітну роль у культурології.

У контексті тих процесів, які відбуваються в сучасній Україні, проблема ідентичності набуває особливого актуального значен­ня. Становлення української державності передбачає акцепту­вання уваги на цьому феномені. Мова йде не тільки про іден­тичність особистості, але й про ідентичність етносу в цілому, його матеріальної і духовної культури. Хто ми? Де наші корені? Які

витоки нашого буття? Ці та інші питання неодмінно виникають в

процесі формування державних інститутів незалежної України.

Дж. Неру якось сказав, що "Ганді дав Індії ідентичність". Ці слова стосуються лідерів національно-визвольного руху будь-якої країни. Адже народи, які визволилися від колоніального гніту, набувають разом зі статусом державного суверенітету не менш важливий здобуток - право бути самим собою, мати своє "Я". Розшифровуючи зміст цього "Я", відмітимо, що воно передбачає сформування національної самосвідомості, національної куль­тури, розвиток сфери духовності, спрямованої на зміцнення ідентичності народу. Окрім того, важливим аспектом змісту іден­тичності етоносу, національної ідентичності є завоювання неза­лежності, яка є передумовою незалежності національної. У нау­ковій літературі цьому аспекту ідентичності приділяється недо­статня увага. Як правило, акценти зміщуються в сторону психо­логічних, а нерідко і політичних факторів.

До недавнього часу у вітчизняній науці поняття ідентичності практично не використовувалось - воно не було предметом ані теоритичних, ані емпіричних досліджень. Цього поняття не зуст­ріти в психологічних чи культурологічних словниках, не знайти в монографіях, підручниках чи журнальних публікаціях. Лише в останні роки воно починає появлятися на сторінках психологіч­ної періодики, продовжуючи однак залишатись для більшості чи­тачів чужорідним, малозрозумілим.

Ідентичність - психологічне уявлення людини про своє "Я", яке характеризується суб'єктивним почуттям своєї індивідуальної самототожності і цілісності, ототожнення людиною самої себе (частково усвідомлене, частково неусвідомлене) з тими чи іншими типологічними категоріями.

У науці розрізняють:

- соціальну ідентичність (ототожнення себе з соціальною позицією або статусом);

У групову ідентичність (ототожнення себе і іншою спільністю);

• етнічну ідентичність (ототожнення себе і певною етнічною групою);

• культурну ідентичність (ототожнення себе з культурною традицією ).

Механізм ідентичності є необхідною умовою спадкоємності соц­іальної структури і культурної традиції. Але багато сучасних ав­торів віддають перевагу терміну "ідентифікація", критикуючи статистичність терміну "ідентичність ". Ідентифікація охоплює динамічні, процесуальні аспекти формування ідентичності. По­няття ідентифікації було запроваджено 3. Фрейдом. Питання іден­тифікації постало на основі патопсихологічного спостереження, а потім було поширено на "нормальне" духовне життя. 3. Фрейд роз­глядав ідентифікацію як спробу дитини (або слабкої людини) пе­рейняти силу батька, матері (або лідера) і таким чином зменшити почуття страху перед навколишнім світом. Поняття ідентифікації активно використовувалось неофрейдистами.

Ф У психоаналітичній традиції ідентифікація трактуєть­ся як центральний механізм, який забезпечує здатність "Я" до саморозвитку.

На сьогоднішній день найбільш популярними є три варіанти визначення ідентифікації, які виникли дещо раніше і продовжу­ють розроблятись на сучасному етапі.

Ідентифікація трактується як один з механізмів міжособистісного сприймання (поряд з рефлексією і стереотипізацією ). У цьому трактуванні під ідентифікацією розуміють спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене (чи несвідоме) уподіб­нення "її характеристикам самого суб'єкта", це механізм по­становки суб'єктом себе на місце іншого, що виявляється у виг­ляді занурення, перенесення індивідом себе в поле, простір, об­ставини іншої людини, і приводить до засвоєння його особистісних смислів. Цей тип ідентифікації дозволяє моделювати смис­лове поле партнера, у спілкуванні забезпечує процес взаєморозу­міння і викликає відповідну поведінку.

Ідентифікація (часто в цьому випадку використовують термін "самоідентифікація ") розуміється як центральний еле­мент самосвідомості, пов'язаний з відповіддю на запитання "Хто я?", і фіксацією свого становища ч системі суспільних відносин цьому випадку підкреслюється суб'єктивне відчуття власної належності до різних соціальних спільностей на основі стійкого емоційного зв'язку, а також включення у свій внутрішній світ і сприйняття як власних групових норм і цінностей.

Ідентифікація в стратометричній концепції А. В. Петровського трактується як показник рівня розвитку групи (в цьому випадку використовуються поняття "колективістської іденти­фікації" поряд з такими показниками, як згуртованість; об­'єктивність у покладанні та прийнятті відповідальності за усп­іхи і невдачі у спільній діяльності"). У цьому випадку під іденти­фікацією розуміють "сформовану в ході спільної діяльності фор­му гуманних стосунків, при якій переживання одного з групи дані іншим як мотиви поведінки, організовуючи їх власну діяльність, спрямовану одночасно на здійснення групової мети і на усунення фруструючих впливів. Функціонування даного феномену вираже­не у ставленні до інших членів групи як до самого себе, у сприй­нятті їхніх проблем і досягнень як своїх, що індивід у стосунку до себе і у ставленні до інших буде застосовувати різні моральні норми і на основі цього будувати свою власну поведінку.

В останні роки, як вже сказано, про ідентичність та ідентифіка­цію говорять все частіше, і не тільки на Заході. Про них згаду­ють в журнальних публікаціях, їм присвячують свою роботу секції конференції, вони стають предметом ретельного аналізу в монографіях і збірниках.

Культурна самоідентифікація є одним з найважливіших етапів і процесів культурного устрою кожного суспільства. Люди - не просто механічні носії тих чи інших потреб та інтересів, але і пси­хологічні індивідуальності, а це вимагає їхнього групового співіснування. Можна припустити, що в деякій мірі потреба в соціальній самоідентифікації зі зграєю успадкована людиною від первісного суспільства. Людина не завжди усвідомлює парамет­ри своєї культурної ідентичності, але весь набір засвоєних нею за життя елементів свідомості, поведінки, смаків, звичок, оцінок, мови та інших засобів комунікації мимоволі роблять її незалежною від деякої конкретної культури (не тільки етнічної, але й соціальної, професійної і г. п.).

Важливою є проблеми співвідношення поняття ідентичності з поняттям ідентифікації. Ще Е. Еріксон, прагнучи співвіднести обидва терміни, писав про те, що розвиток ідентичності полягає в синтезі ідентифікації, спостереженої в процесі соціалізації. Дещо пізніше починаються ідентифікації не з окремими людьми, а з малими і великими соціальними спільностями, котрі також інтегруються в систему ідентичності.

Щодо передумов процесу ідентифікації, то слід відмітити, що у різних концепціях ця проблема пояснюється по-різному. Так, в психоаналітичній традиції ідентифікація розглядається як пев­ний прихований спосіб взаємодії з кимось, хто є емоційно значущим. При цьому дослідники розглядають подібну емоційну при­в'язаність як нормальний варіант, однак, в будь-якому випадку, згідно з психоаналітиками, його основою є енергія лібідо.

Більшість теорій не психоаналітичного напрямку до розгляду ідентифікації підходять з інструменталістських позицій. У цьому випадку вважається, що дитина ідентифікує себе із дорослим, ще І" забезпечити собі деякі необхідні ресурси, наприклад, безпеку. Інструментальна мотивація застосовується також для того, щоб пояснити вибір дитиною конкретного об'єкту ідентифікації, не­обхідність ідентифікації з групою і т. п. У рамках даного підходу, ідентифікуючись з групою, а не з індивідом, людина отримує можливість досягнути деяку інструментальну мету, яка не може бути досягнута індивідуальною ідентифікацією.

Теорія самокатегоризації постулює, що ідентифікація – це когнітивний (пізнавальний) процес, що виникає неминуче внаслідок самокатегоризації у певній ситуації. Акцент на ситуаційну динаміку відрізняє цю теорію від теорії соціальної ідентичності, яка розглядає соціальну категоризацію не як кінцеву причину, а я-опосередковану ланку ідентифікаційного процесу.

Ще один важливий елемент в механізмі ідентифікації - само­оцінка особи. Дуже часто ідентифікація трактується як засіб збе­реження або підвищення позитивної самооцінки. Належність до певної групи може задовільнити базові потреби індивіда, залежні від потреби бачити свою групу кращою в порівнянні з іншими. Зв'язок між самооцінкою і соціальною ідентифікацією постійно досліджується, однак досі чітко не визначено, чи існує між ними каузальна причина, а якщо й існує, то який елемент виступає в ролі причини, а який - наслідку.

Так само, як мотиваційний фактор самоідентифікації, розгля­дають також статус групи. Згідно з дослідженнями західних пси­хологів, виявлено, що індивіди, які належать до високостатусних груп, ототожнюють себе з цими групами більше, порівняно з чле­нами низькостатусних груп.

Механізм ідентифікації як психологічне явище не отримав од­нозначного визначення. У різних напрямках, залежно від їх тео­ретичної орієнтації, різні психічні процеси вважаються ключовим механізмом ідентифікації. У теоріях когнітивної спрямованості одним з найбільш загальновизнаних механізмів вважається когнітивний процес самокатегоризації. Ця точка зору знайшла своє відображення в теорії соціальної ідентичності Генрі Тайфеля і в найбільш завершеному вигляді - в теорії самокатегоризації Джона Тернера. Підкреслюється також роль когнітивних про­цесів у формуванні значущої соціальної ідентичності.

У теоріях психоаналітичної спрямованості в якості централь­них механізмів ідентифікації виступає афективно-емоційна спря­мованість. Вже відзначено, що роль мотиваційної та емоційно-ціннісної сфери була акцентована при створенні поняття "іден­тифікація" в класичному фрейдизмі (де ідентифікація це найбільш ранній прояв емоційного зв'язку з іншою людиною), але втратила свої позиції в сучасних дослідженнях.

Теорії інтеракціопістського напрямку в якості основного ме­ханізму ідентифікації розглядають взаємозалежність людей. У класичному варіанті ідентифікація неможлива беї наявності ре­альної взаємодії між індивідом і групою, в більш пізніх варіантах мова може йти про те, що реальна взаємодія полегшує та поси­лює ідентифікаційний процес.

Ці три механізми, акцентуючи когнітивну, афективну чи ко­мунікативно-дійову сторону процесу ідентифікації, становлять на сьогодні той базис, на якому стоїть сучасне уявлення про ме­ханізми ідентифікації. Однак, на емпіричному рівні дуже рідко нині зустрічаються праці, в яких враховувалась би дія всіх трьох механізмів ідентифікації - лише віднедавна з'являються роботи, автори яких пробують вичленувати дію кожного з них в процесі ідентифікації і особливості їхньої взаємодії. Так, на думку дослі­дників, значення соціальної ідентифікації полягає не тільки в тому, що вона є однією з найважливіших характеристик особис­тості, а і в тому, що вона (ідентифікація) впливає на суцільну поведінку особи. До загальновизначених і емпірично дослідже­них ефектів ідентифікації відносять:

міжгрупове упередження. Його суть - в різному ставленні, різних оцінках і відмінних діях стосовно "ін-групи" (в цьому ви­падку часто користуються поняттям "ін-груповий фаворизм ") та "аут-групи" (применшуванні її чеснот на всіх рівнях). Увага саме до цього наслідку ідентифікації зумовлена соціальними і пол­ітичними реаліями міжгрупових конфліктів, в основі яких лежить етнічна або національна ідентифікація. У разі, коли будь-яка зовн­ішня подія загрожує деяким соціальним ідентичностям, паттерн упередження інтенсифікується. Однак, дана інтенсифікація буде залежати від ступеня ідентифікації: чим сильніше ототожнен­ня себе з групою, тим виразніша буде інтенсифікація паттерна, при слабій ідентифікації дана тенденція не спостерігається;

феномен ін. - групової гомогенності. Люди, котрі ідентифіку­ють себе з визначеною групою, мають тенденцію сприймати себе і членів даної групи як дуже подібних однин до одного, згідно з теорією самокатегорії, в основі цього явища лежить процес самостереотипізації. Досліджено, що сприйняття внутрішньогрупової подібності інтенсифікується в умовах, коли з'являється. відповідна група для порівняння;

- використання мови та інших культурних маркерів. Люди переважно повідомляють про свою соціальну ідентичність че­рез використання деяких спільних для групи символів чи маркерів. Це може бути певний ^особливий стиль одягу, зачіска, особ­ливі прикраси, спосіб харчування і т.п. Для багатьох етнічних груп в якості найбільш значимого символу колективного членства виступає мова. Не випадково саме тому етнічні спільності зав­жди в першу чергу стурбовані збереженням рідної мови, повноц­інним навчанням мови підростаючого покоління, її подальшим роз­витком. У той же час не прийнято абсолютизувати мову як єди­ний засіб збереження етнічної ідентичності. Існує чимало при­кладів, коли головним ідентифікаційним критерієм виступає не мова, а релігія, історія території і т. п.

Якщо повернутись до теми мови, то необхідно відмітити двос­торонній зв'язок між мовою та ідентифікацією - з одного боку, використання мови як культурного символу і маркера є на­слідком ідентифікації, з другого боку, існування мови є необхід­ною умовою

Етапи ідентифікації. Коли ми говоримо про ідентичність, то маємо на увазі ідентичність особистості, істоти соціальної, що проживає в певному соціумі. Саме тому під ідентичністю, то­тожністю самому собі, ми маємо на увазі соціального суб'єкта, а не біологічного, тобто, розглядаємо її не з точки зору медичних факторів, як це часто робить фрейдизм. Вже згаданий Е. Еріксон виділяє вісім стадій розвитку ідентичності.

На першій стадії, яку він називає орально-сенсорною (або інкорпоративною, вбираючою), дитина вирішує фундаменталь­не питання всього свого майбутнього життя довіряє вона на­вколишньому світу чи ні.

Другі стадія (IX міс. 4 роки) прогресуюча автономність дитини (перш за все здатність пересуватись, розцінок мовлення, маніпуляторних здібностей та ш.) дозволяє дитині перейти до рішення другого життєвого завдання - набуття самостійності -(альтернативний, негативний варіант, пов'язаний з невпевнені­стю у собі, сором'язливістю, безперервними сумнівами).

Третя стадія (4-6 років) - локомоторно-генітальна, або едипова. Тут вирішується альтернативна між ініціативою та почут­тям вини. У цьому віці розширюється простір життєдіяльності ди­тини, вона починає сама визначати собі цілі, придумувати занят­тя, виявляти винахідливість у мовленні, фантазувати. У просторі дитини появляється все більше людей. Вже не тільки батько й мати, а й інші дорослі стають предметом ідентифікації дитиною себе з дорослими як основою становлення нового ступеня ідентичності.

Четверта стадія (6-11 років) пов'язана з набуттям дитиною різних умінь, в тому числі й уміння вчитися. Дитина активно ово­лодіває символами культури. Цей вік - оптимальний час для на­вчання, готовності до труднощів дисципліни, засвоєння знань, праг­нення робити все добре, панування духу змагань. Тут формується почуття вмілості, компетентності, а при негативному протікав віку - неповноцінності. Оволодіваючи основами знань, діти починають ідентифікувати себе з представниками окремих професії Для них важливою є суспільна значущість їхньої діяльності.

П'ята стадія (11-20 років) - базова для набуття ідентичності. У цей час підліток коливається між позитивним по­люсом ідентифікації "я" і негативним полюсом плутанини ролей. Перед підлітком стоїть завдання об'єднання всього, що він імені про себе самого як сина (дочку), школяра, спортсмена, другі і т. п. Все це він повинен об'єднати в єдине ціле, осмислити, зв`язати ти з минулим і спроектувати на майбутнє. При вдалому про тіканні кризи підліткового віку у юнаків і дівчат формується почуття ідентичності, при несприятливих заплутана іден­тичність, поєднання з тяжкими сумнівами відносно себе, свого місця в групі, в суспільстві, з неясністю життєвої перспективи.

Шоста стадія (21 25 років), за Еріксоном, знаменує перехід до вирішення вже власне дорослих завдань на базі сформованої психосоціальної ідентичності. Молоді люди вступають в дружні сто­сунки, и шлюб, з'являються діти. Вирішується глобальне питання про принциповість, вибір між цим широким полем встановлення дружніх сімейних зв'язків з перспективою виховання нового поко­ління та ізоляціонізмом, властивим людям зі сплутаною ідентичні­стю та іншими, ще більш ранніми помилками в лінії розвитку.

Сьома стадія (25-60 років), яка займає левову частку людсь­кого життя, пов'язана з суперечністю між здатністю людини до розвитку, яку вона (людина) отримує на попередніх стадіях, і особистим застоєм, повільним регресом особистості в процесі буденного життя. Нагородою за оволодіння здатністю до само­розвитку є формування людської індивідуальності, неповторності. Піднімаючись над рівнем ідентичності, індивід отримує рідкісну здатність бути самим собою.

Восьма стадія (старше 60 років) завершує життєвий шлях, і тут, пожинаючи плоди пройденого життя, людина або отримує спокій та врівноваженість, або виявляється приреченою на без­вихідність, відчай як результат заплутаного життя.

* Отже, проблема культурної ідентичності особистості міститься, перш за есе, в усвідомленому сприйнятті тих культурних норм і зразків поведінки і свідомості, системи цінностей і мови, усвідомленого свого "Я " з позицій цих куль­турних характеристик, які прийняті в даному суспільстві; виявленні лояльності до них, самоототожнснни себе саме з цими культурними зразками як маркіруючими не тільки сус­пільство, а й саму дану особистість, і поняттям ідентич­ності нерозривно пов` язане поняття ідентифікації, яке охоплює процесуальні аспекти формування ідентичності. Ідентифікація досліджується, передусім, у руслі психологічних концепцій і теорій, кожна з яких по-своєму визначає доміну­ючі передумови та ключові механізми даного явища.

10.2. Історичні форми розвитку культурної ідентичності

Культурна ідентифікація - це самовідчуття людини все­редині певної культури.

Расові, етнічні, релігійні та інші форми дискримінації в кінце­вому результаті містяться в еволюційній потребі індивіда у виз­начених формах групової ідентифікації. Групи, які змогли досяг­нути якоїсь певної монолітності, можливо, вижили краще, аніж ті, які не змогли її досягнути. Всі суспільства володіють тим, що американський культуролог О. Тоффлер назвав психосферою, яка охоплює їхні ідеї, починаючи від спільності та ідентичності.

Отже, ідеї "сопричастя" або "спільності" і акт іденти­фікації з іншими виявляються однією з фундаментальних основ всіх людських утворень.

Слід також згадати, що суспільство - це соціально консолідо­ваний стійкий колектив людей, які визначають спільні цілі та інте­реси. А культура - це спосіб реалізації даних цілей та інтересі і', основні технологічні та соціальні параметри якого визначені складною системою "соціальних конвенцій", досягнутих цим сус­пільством протягом багатьох поколінь його інтегрованого співіснування. Тому узагальнююче поняття "культура" є не більше, ніж умоглядна категорія, яка фіксує певний клас явищ в соціальному житті людей, певний аспект їхнього спільного співіснування.

Історичні хвилі парадигмальних перетворень кожен раї видоз­мінюють групову культурну ідентичність. Наприклад, протягом десяти тисяч років панування на планеті індивіди надзвичайно міцно ідентифікувались і сім'єю, кланом, бродом або іншими угрупованнями, які охоплювали індивіда при появі його на світ. Індивід народжувався вже як член сім'ї та расової групи. Про­блемі колективної ідентичності присвячує свою увагу Е. Сміт в монографії "Національна ідентичність". Якщо Еріксон виділяє декілька типів індивідуальної ідентичності, то Сміт досліджує типи колективної ідентичності. З його точки зору, першим типом колективної ідентичності виступає фактор роду. На думку Сміта, дана категорія є поширеною та переконливою. Класифікація за родом виступає основою інших відмінностей. Будучи універсаль­ною, вона виступає зв'язуючою ланкою з іншими видами іден­тичності; в такому випадку родова ідентичність створює умови для колективних дій. Групова родова ідентичність людини заз­вичай залишалась постійною протягом всього її життя - адже базові індивідуальні та групові культурні взаємозв'язки визна­чались вже при народженні.

Існують інші види ідентичності, які, на відміну від класової ідентичності, більш повно відображають суспільні інтереси. Сміт має на увазі релігійні та етнічні ідентичності. Так, ідентич­ності включають в себе не один, а декілька класів. Але не тільки в цьому відмінність релігійної ідентичності від класової. Сміт вва­жає, що релігійна ідентичність принципово відрізняється від кла­сової, оскільки вона базується на цілком інших критеріях, відмінних від критеріїв соціального класу. Головна відмінність в тому, що класова ідентичність виростає із сфери виробництва, тоді як релігійна - із сфери спілкування. Вона спирається на об'єд­нання культури та її елементів - цінностей, символів, міфів та традицій - часто кодифікованих в обрядах і ритуалах. Окрім того, у формуванні релігійної ідентичності, на відміну від класової, велику роль відіграє психологічний фактор. Останній виступає визначальним у структурі релігійної ідентичності. Сміт справед­ливо підкреслює той зв'язок, який існує між релігійною та етніч­ною ідентичністю. Світові релігії прагнуть переступити етнічні кордони, однак більшість релігійних спільностей співпадають з межами етнічних груп. Для прикладу Сміт згадує вірмен, євреїв та інші етнічні групи. Він висловлює думку про те, що нерідко буває так, що постала релігійна спільність може трансформува­тися в етнічну - як-от етнорелігійна спільність друзів.

Переплетення релігійних та етнічних ідентичностей ми бачимо на прикладі становища сучасних католиків і протестантів у Північній Ірландії; поляків, сербів, хорватів, маронітів, сингальців, персів-шиїтів, які, як відмічає Сміт, належать до тих численних етнічних спільностей, ідентичність яких спирається на релігійні критерії диференціації. Протягом більшої частини людської історії сфери близнюки релігійної та етнічної ідентичності були якщо і не тотожні, то дуже близькі.

Національна ідентичність за своєю сутністю багатомірна. її ніколи не можна тести до єдиного елементу па це не здатні навіть окремі націоналістичні фракції, її не мож­на легко чи швидко прищепити населенню за допомогою штучних часовій.

Стосовно сучасної епохи, то, на перший погляд, превалюючими тенденціями є глобалізація та космополітизація. Проте насправді це не так. На зміну національній ідентичності приходить цивілізіаційна ідентичність. Саме цій новій формі ідентичності, як причині світових конфліктів, присвячена праця С. Хантінгтона "Зіткнен­ня цивілізацій ". Розглядаючи причини конфліктів в історії людства, він приходить до висновку: протягом 150 років після Вестфальського миру, який сформував міжнародну систему, в західному аре­алі конфлікти розгорталися головним чином між правителями-ко-ролями, імператорами, які прагнули розширити свій бюрократич­ний апарат, збільшити армію, зміцнити економічну потужність, а головне - приєднати нові землі до своїх володінь.

Крім того, світ стає все більше взаємозв'язаним та взаємозалежним. Взаємодія народів різних цивілізацій посилюється. Це веде до росту цивілізаційної самосвідомості, до того, що глибоко усві­домлюється відмінність між цивілізаціями і те, що їх об'єднує. Крім того, процеси економічної модернізації і соціальних змін у всьо­му світі розмивають традиційну ідентифікацію людей за місцем проживання, одночасно послаблюється і роль націй-держави як джерела ідентифікації. Утворені в результаті цього прогалини заповнюються в більший мірі релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів. Подібні течії сформувались не тільки і'. ісламі, але й в західному християнстві, іудаїзмі, індуїзмі, буддизмі. Посиленню культурної ідентифікації сприяє і те, що куль­турні особливості менш підвладні, ніж економічні чи політичні. Внаслідок такої ригористичності їх значно важче сумістити, а •' випадку конфліктної ситуації звести до компромісу.

Особливе місце в концепції С. Хантінгтона посідає класифікація цивілізацій. їх він нараховує вісім: західну, конфуціанську, японську, ісламську, індуїстську, православно-слов'япську, латиноамериканську та африканську. Очевидно, ця ідея перегукується з поглядами О. Шпепглера, А. Гойпбі. Але власні цей момент його концепції і є найслабшим. По-перше, завжди можна виділити з палітри людства якусь наступну цивілізацію. По-друге, Хантінгтон уникає згадок про те, що в межах цивілі­зацій також існують конфлікти (взяти дня прикладу Афганістан, Іран та Ірак, африканські конфлікти). Саме тому панівною на сучасному етапі варто вважати саме етнічну ідентичність.