63.Соціологічна юриспруденція: Євген Ерліх ( Австрія)

Со­ціологічна юриспруденція з´явилася під впливом со­ціології, що виділилася в ХІХ ст. у самостійну науку,

Вона акцентує увагу не на тому, що є право, а на тому, як право діє.

Заклик шукати право в житті, суспільних відносинах.

Ерліх  «Основи соціології права»

Розвиток права не в законодавстві, не в юриспруде­нції чи судочинстві, а в суспільстві. Це загальний регулятор поведінки людей.

Наука про право є частиною на­уки про суспільство.ЇЇ завдання — визначати і систематизувати ті складові права, які регулюють від­носини в суспільстві.

Вихідні начала права - в об´єднаннях і союзах, таких як родина, тор­гові товариства, громада, держава. Щоб зрозуміти сутність права, треба насамперед вивчити порядок, що існує в суспільних союзах. Ці норми утворять право першого порядку – привате право. Для охорони його норм і регулюванняспірних відносин іс­нує право другого порядку. Ці норми створюються діяльністю держави і юристів: кримінальне, процесуальне, поліцей­ське право, які не регулюють життя, а повинні лише підтриму­вати і захищати організаційні норми.

Якщо кодекси не дають конкретних предписань до вирішен­ня конфлікту, то треба звертатися до статуту об´єд­нання.

Наслідком взаємодії суспільного права, державного права і права юристів є «живе право» — не встановлене правовими положеннями, але пануюче в суспільстві.

У правосудді вирішальна роль належить не закону, а слову юристів, свободі суддівського розсуду.

Вчення Ерліха вплинуло на соціологічну юриспруденцію Р. Паунда, а ідея «вільного права» — на реалістичну школу права.

64. Політичні і правові ідеї Київської Русі.

Найважливішими передумовами виникнення і розви­тку політико-правової думки на Русі були:

1. правовий досвід народу,  Джерелами правових ідей були повчальні міфи, легенди, що відображали давній досвід, норми-приписи і норми-заборони язичницької релігії.

2. об´єднуючі чин­ники племінних утворень, поява політичних інститутів влади, активне політичне життя громади

3. Поява християнства і поширення писемності. Стають відомі і вико­ристовуються норми канонічного і східно-римського права, по­літичні традиції Візантії.

Політико-правова ду­мка на Русі, зафіксована в письмових джерелах, набуває теоло­гічної форми, керується християнськими концепціями історії людства, природи права, держави, влади, політики, етики.

Головними проблемами політичної думки були дві:

рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, необхідність об’єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.

“СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ” митрополита ІЛАРІОНА.

Співвідношення закону та істини (благодаті). Закон - Старий Заповіт, істина – Новий. Прихильник монархії. Мудрий правитель, який здійснював би владу на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милостивим до підданих.

КИРИЛО ТУРОВСЬКИЙ. Проблема співвідношення церковної та світської влади. Він обстоював єдність цих гілок суспільної влади, ідею “одного володаря”, закликав до єднання Русі.

“ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ” НЕСТОРА-ЛІТОПИСЦЯ. Проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Ідея єдності руських земель розглядається як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична ж єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних.

“РУСЬКА ПРАВДА” ЯРОСЛАВА МУДРОГО. Офіційну політико-правову ідеологію тих часів було закріплено в першій пам’ятці права, де викладено норми, що регулювали ранньофеодальні відносини. Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головні цілі співжиття - особиста безпека і невід’ємність власності.

“ПОВЧАННЯ” ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА. У творі подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами.

“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” проблема міжусобної боротьби-головна причина тяжкого становища Русі. Для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.