Поняття конституційно-правового статусу особи

Життєдіяльність особи відбувається у певному юридичному середовищі, в межах певної правової системи. Між ними існують тісні зв’язки, які законодавчо опосередковуються державою у формі юридичних прав і обов’язків, які в своїй сукупності становлять правовий статус особи.

Статус – слово латинського походження і означає становище, стан кого-небудь або чого-небудь, відповідно, правовий статус особи – це сукупність прав, свобод, обов’язків особи, що визначаються і гарантуються державою.

Правовий статус закріплює досягнутий рівень свободи особи, людини в суспільстві, виступає важливим засобом ефективного задоволення потреб і інтересів кожної людини, створення і використання умов для всебічного розвитку особи. Правовий статус служить юридичною основою і засобом підвищення соціальної активності, залученню кожного громадянина в активну діяльність по управлінню державними і суспільними справами, в розвиток економічного виробництва. Послідовна реалізація прав, свобод і обов’язків дає кожній особі сильні засоби для пізнання закономірностей суспільного розвитку, для завоювання свободи. Права, свободи і обов’язки – це основні елементи правового статусу особи.

Цей статус є мірою свободи, тобто співвідношення можливого і необхідного в поведінці кожної людини, він є основою правоздатності людини, відкриває їй можливість для будь-яких законних дій. Але в той же час, зміст прав, свобод і обов’язків особи повинен базуватися на єдності суспільних і особистих інтересів і визначатися реальними сус-пільними відносинами. За своїм обсягом поняття свободи людини повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, за якими людина має право робити все за винятком того, що прямо заборонено законом. Свободу людини характеризує також принцип рівних можливостей, правового сприяння і правової охорони, який закріплюють демократичні конституції, у тому числі і Конституція України. Водночас свобода людини як об’єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, маючи витоки у системі інших соціальних норм, які панують у демократичному суспільстві. Слід пам’ятати, що поняття свободи може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого – конкретизується у можливості вчиняти конкретні дії в межах, наданих людині мораллю та правом. Можливості такого роду, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб’єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття „права людини” і „права громадянина”.

Права людини – це природні, невідчужувані права, які належать їй в силу народження. До їх числа відносяться права на життя, свободу, безпеку, власність, фізичну і психіч-ну недоторканість, гідність особи, особисту і сімейну таємницю та інші.

Права громадянина – пов’язані з фактом громадянства, належності до визначеної держави, політичного співтовариства. Ці права особи як члена політичного співтовариства, пов’язані з актами і діями державних органів. До їх числа відносяться, наприклад, виборчі права, право на об’єднання в політичні партії, право на участь в управління справами держави і т.п. Однак, не існує чіткої межі між правами людини і правами громадянина, їх розподіл має здебільшого загальнотеоретичний характер. І ті, й інші повинні забезпечуватися державою, її органами. В той же час, деякі вчені вважають, і в цьому, на наш погляд, є сенс, що „права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні”. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина – лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.

Враховуючи це, суть правового статусу особи повинна визначатися загальнолюдськими цінностями. Це цінності такого характеру:

 визнання людини найвищою соціальною цінністю в державі;

 свобода людини має бути першоосновою її розвитку і розвитку всього суспільства;

 визнання природних прав і свобод людини як фундаментальних;

 рівність усіх перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності та інших ознак (мова йде не про фактичну рівність, т. я. це горизонт, до якого потрібно дотягнутися, мається на увазі рівність перед законом);

 єдність і взаємообумовленість прав, свобод і обов’язків людини (ст. 29 „Загальної декларації прав людини” – „обов’язок потрібен, щоб реалізувати права”);

 взаємна відповідальність і повага держави і особи;

 кожна людина, де б вона не перебувала, має право на захист, і в першу чергу, судовий.

Правовий статус особи (громадянина) – це основа юридичного виразу прав людини. Він не є монолітним цілим – це економічне, політичне, соціально-культурне становище особи. Правовий статус – це елемент структури більш високого ґатунку, це елемент фактичного становища особи в суспільстві. Фактичний соціальний статус, тобто реальне положення людини в даній системі суспільних відносин, лежить в основі правового статусу. Право лише закріплює це становище, вводить його в законодавчі рамки. Суспільний і правовий статуси співвідносяться як зміст і форма. У додержавному суспільстві певний соціальний статус був, а правового не було, оскільки там не було і права.

Фактичне становище особи визначається не тільки правовими нормами, а й безліччю інших соціальних норм: моральних, релігійних, сімейних тощо. Фактичне становище особи - це:

 її становище як особистості, яка має свою совість, свої ідеї;

 її матеріальне становище, тобто наявність певної власності, можливість проявляти свою волю, економічна незалежність, обсяг матеріальних благ;

 соціальний стан особи, рівень її соціальної захищеності на випадок непередбачених явищ, речей, подій;

 її духовний рівень, реальна участь у духовному житті, бажання користуватися духовними благами, внутрішня потреба у духовному спілкуванні;

 її місце у політичному житті, бажання брати участь у втіленні політичних ідей.

Правовий статус особи – це опосередковане правом її фактичне становище.

Сукупність основних прав, свобод і обов’язків створює конституційно-правовий статус людини і громадянина. Ті ж права і обов’язки, що містяться у поточному законодавстві, можуть лише „уточнювати відповідні конституційні положення. При цьому поточне законодавство не може суперечити основним конституційним принципам правового статусу людини і громадянина в Україні.

До таких принципів відносять: