42. Існують велика кылькысть концепцый та теорый походження зла, але якщо розглядати основны з них, то ми можемо виокремити:

- дуалыстична концепцыя – вона передбачаэ наявнысть двох початкыв світу, ними відповідно є добро і зло.

- моністична – вона на противагу дуалістичній спирається на існування одного початку світу – добра

- марксистську соціально-класову концепцію морального зла. Згідно з цією концепцією, соціальний клас здатний породжувати позитивні моральні цінності, робити внесок у загальнолюдську мораль, поки його інтереси збігаються із загальними інтересами суспільно-історичного розвитку

теодіцея релігійно-філософське вчення, мета якої зводиться до виправдання уявлень про Бога як абсолютне добро, знявши з нього відповідальність за наявність зла у світі. Поняття Т. введене Лейбніцом, що присвятив "виправданню Бога" трактат "Досвід теодицеи про добрість Бога, свободу людини і походження зла"(1710). Лейбніц стверджував, що оскільки світ створений премудрим Богом, то він досконалий, є "кращим з можливих світів", в якому все, включаючи і зло - "до кращого". А саме зло Лейбніц вважає неминучим супутником і необхідною умовою добра для блага людини.

43. Добро і Зло — найбільш загальні поняття моральної свідомості, категорії етики, які характеризують позитивні і негативні моральні цінності. У багатьох релігіях вважають, що добро і зло протистоять один одному і ведуть споконвічну боротьбу за право панувати у світі. Традиційно, самим головним представником добра є Бог. Зло — універсальне поняття й етична категорія, яка означає, у самому загальному змісті, прагнення до заподіяння страждань. Протилежність добру. Протилеж-ність цих начал зовсім не озна-чає, що в основі відносин між ними не закладені й певні взаємозв'язки. Як будь-які універсальні протилежності, добро і зло в певному розумінні передбачають одне одного: у світі, де неможливо було б грішити, де перед людиною не від-кривався би специфічний вимір злої волі, можна було б говорити про що завгодно, тільки не про добро. Добро, як ми пам'ятаємо, передбачає моральний вибір блага, вільне утвердження орієнтації на нього. Вільне — отже таке, яке має альтернативу. Якби такої альтер-нативи не було, прагнення людини до блага не мало би власне моральної вартості — не кажучи вже про те, що навряд чи було б здійсненне саме по собі.

теодіцея релігійно-філософське вчення, мета якої зводиться до виправдання уявлень про Бога як абсолютне добро, знявши з нього відповідальність за наявність зла у світі. Поняття Т. введене Лейбніцом, що присвятив "виправданню Бога" трактат "Досвід теодицеи про добрість Бога, свободу людини і походження зла"(1710). Лейбніц стверджував, що оскільки світ створений премудрим Богом, то він досконалий, є "кращим з можливих світів", в якому все, включаючи і зло - "до кращого". А саме зло Лейбніц вважає неминучим супутником і необхідною умовою добра для блага людини.

44. Моральний обов'язок -- це перетворення вимог суспільної моралі на особистісний імператив конкретної особи та добровільне його виконання. Обов'язок визначають як прийняту особою необхідність підкорятися суспільній волі.

Однією із найважливіших властивостей обов'язку є його добровільність. Обов'язок лише тоді стає власне моральним феноменом, коли слідування його вимогам є добровільним. Моральний обов'язок -- це наше свідоме та вільне підкорення моральному повелінню. Слідуючи обов'язку, ми всією душею визнаємо пріоритет більш високого начала, аніж наші власні потреби, бажання та плани.

Моральний обов'язок спонукає людину до активної позиції, розвиває в ній почуття особистої співпричетності всьому, що відбувається у світі та виражається в прагненні робити посильний внесок у спільну справу

Совість часто називають іншою стороною обов'язку, більш особистісним «внутрішнім голосом» моральної дії, внутрішнім регулятором моралі в цілому. Совість -- це здатність до активного самопізнання, самооцінки особистісного ставлення до оточуючого, до чинних у суспільстві моральних норм.Совістю ми називаємо моральне почуття, яке дозволяє визначати цінність власних вчинків.

Виконуючи функцію внутрішнього регулятора совість діє:

- як спонука, спрямовуючи нас на дотримання моральних вимог, створюючи певну позитивну психологічну установку;

- як заборона, тобто зупиняючий фактор, наперед засуджуючи нас за припустимий (можливий) вибір, за поведінку, яка лише намічається;

- як корегуюча складова (корегує дії під час їх вчинення);

- як моральна оцінка наших вчинків, виказуючи відповідне моральне переживання. І ця оцінка є дуже важливою, оскільки совість формується на основі інтеріоризації моральних вимог середовища і певним чином відображає їх суспільний характер. Але совість передусім є особистісною оцінкою фактів, виразником нашого суб'єктивного ставлення до явища, яке морально оцінюється.

Сором - це звичайне відчуття, яке виникає тоді, коли людина відчуває, що опустилася нижче соціальних норм або своїх власних стандартів.

46. Справедливість — загальне співвідношення цінностей, благ і конкретний розподіл їх між індивідами, належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність людини і її невід'ємні права. Справедливість потребує еквівалентного обміну діяльністю та її результатами. Вона одночасно визначає відносини між людьми з приводу їх взаємних обов'язків і з приводу розподілу створених спільними зусиллями матеріальних і духовних благ.

Проблема справедливості в її моральному смислі виникає тоді, коли індивід замислюється, чи повинен він дотримуватися вимог моралі в умовах, коли інші люди часто нехтують ними, і наскільки це справедливо.

Починаючи з Арістотеля прийнято виділяти два види справедливості : Зрівняльна - відноситься до стосунків рівноправних людей з приводу предметів("рівним - за рівне"). Вона відноситься не безпосередньо до людей, а до їх дій, і вимагає рівності(еквівалентності) праці і оплати, цінності речі і її ціни, шкоди і його відшкодування. Стосунки зрівняльної справедливості вимагають участі, щонайменше, двох осіб.

Розподільна - вимагає пропорціональності у відношенні до людей згідно з тим або іншим критерієм("рівне - рівним, нерівне - нерівним", "кожному своє"). Стосунки розподільної справедливості вимагають участі щонайменше трьох людей, кожен з яких діє для досягнення однієї мети у рамках організованого співтовариства. Один з цих людей, що розподіляє, є "начальником".