55

2. В етичній теорії склалося два основних поняття для озна­чення феномена людяності: етика і мораль. Слово етика (ethika) давньогрецького походження. Склалося воно в культурі го­мерівського періоду і означало злагоду, обладнаність стосунків, а також життя на засадах дотримання традицій та звичаєвості. Згодом Арістотель (384—322 pp. до н. є.) вживає два поняття: ethikos (етичний) та ethika (етика). Поняття "етичний" означає чесноти характеру, а поняття "етика" визначилося як галузь знання, що вивчає людські доброчесності. Слово "мораль" (лат. — "moralis" — моральнісний) — пізнішого походження і склалося в культурі Давнього Риму для означення вдачі, ха­рактеру. Згодом на його основі виникло поняття "moralitas" — мораль. Воно означало цінність звичаєвості та традицій для ста­більності стосунків між людьми. У сучасній науці поняття "ети­ка" усталилося в значенні особливої галузі філософського знан­ня, а мораль — основної проблеми етики.

Етична теорія має розгалужену систему понять, що відобра­жають різні аспекти морального життя особи та суспільства. Так, поряд з поняттям мораль, в етиці склалося поняття мо­ральність (рос. "нравственность"), уведене в систему етичного знання Геґелем (1770—1831).

Поняття "мораль" і "моральність" розкриваються як єдність протилежного і в русі через заперечення дають змогу просте­жити діалектику саморозвитку моральної свідомості в її суб´єкті — у світі людської особистості. Першою сходинкою в цьо­му русі є звичаєва мораль. Це феномен етнічної свідомості, сфера її компетенції — ментальне ціле (mens — розум, спосіб мислен­ня, душевний склад). Геґель характеризує "традиційну" мораль як пов´язану з сім´єю, тобто таку, що підтримується кровно-родинними зв´язками.

5. Термін "метаетика" закріпився в етичній теорії з 30-х років XX ст. Низка проблем, що досліджуються автором, — традицій­не, усталене ще з часів Платона та Арістотеля. Це поняття добра і зла, блага; спроба визначити критерій правильних і непра­вильних вчинків тощо. Суть і цінність метаетики визначається не комплексом поставлених у ній проблем (вони — традиційні), а. методологією етичних досліджень, запропонованою Муром. Метаетика має досліджувати не мораль, а мову етики як науки про мораль через її опосередковане вираження у мові. Аналіз мови моралі Мур вважає засобом для вирішення проблем ети­ки.В етиці виділяють наступні напрямки досліджень:

• Метаетікі - вивчення походження і значення етичних категорій і понять, вирішення проблеми існування загальнолюдської, універсальної й історично незмінною етичної системи.

• Нормативна етика - пошук принципу (або принципів), що регулюють поведінку людини, направляють її вчинки, які визначають критерії оцінки морального добра. Чи існує правило, яке може виступати в якості такого принципу для всіх випадків?

• Прикладна етика вивчає приватні проблеми і застосування моральних ідей і принципів, сформульованих у нормативній етиці, в конкретних ситуаціях морального вибору. Прикладна етика тісно взаємодіє з соціально-політичними науками.

3. Етика як філософська дисципліна і як система характерних для певних спільнот моральних норм і цінностей завжди зосереджена на пізнанні міжособистісних стосунків і відносин людини зі світом. Завдяки цьому вона постає як своєрідне осмислення і самоосмислення моралі.

Взявши за основу слово "ethos" у значенні характеру, давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.) утворив прикметник "ethikos" ("етичний") для позначення чеснот людської вдачі, душевних якостей. Він відрізняв їх від діаноетичних (інтелектуальних) чеснот, а також від афектів, вроджених здібностей: "Якщо чесноти не є ні афектами, ні здібностями, то залишається тільки визнати їх набутими якостями душі". Афектами Арістотель вважав гнів, страх, радість; властивостями розуму — пам'ять; етичними (моральними) чеснотами — помірність, мужність тощо. Науку, що вивчає етичні чесноти, він назвав етикою. Їй Арістотель присвятив праці "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика" (стислий конспект двох перших праць).

Отже, етика є наукою, яка досліджує мораль у всіх її вимірах і сферах функціонування. Послуговуючись відповідною системою категорій, вона обґрунтовує, інтерпретує мораль і її норми, нерідко стимулюючи її розвиток.

4. Сформувалася етика у лоні філософії, тому вона споріднена зі всіма основними її розділами — онтологією (вченням про буття), гносеологією (теорією пізнання), аксіологією (вченням про цінності), праксеологією (вченням про буттєву практику людини). Спорідненість етики з гносеологією зумовлена необхідністю осмислення природи, сутності, структури і функцій моралі, піднесення моральних уявлень, які загалом належать до буденної свідомості, до рівня наукових понять.

З аксіологією етику ріднить аналіз природи та сутності абсолютних, безумовних цінностей, до яких належить передусім добро.

Розв'язує етика і праксеологічні проблеми, зокрема створює зразкові і практичні моделі людських стосунків та засоби їх реалізації, пропонує певні рекомендації.

Як наука про належне етика перебуває у взаємозв'язках із футурологією (лат. futurum — майбутнє і грец. logos — слово, вчення) — наукою про майбутнє людства.

Крім того, вона взаємодіє з естетикою, психологією, педагогікою, історією, етнографією, культурологією, мистецтвознавством, іншими науками, які досліджують буття людини. Проте координувати дослідження моралі може тільки етика.

8. Ці навчання можна умовно розділити на прадавні традиційні - ортодоксальні напрями, конфуціанського канону, і пізніші - неортодоксальні школи (даосизм. Основне джерело етики конфуціанства - книга "Бесіди і судження"(Лунь-юй), в якій у формі філософських притч і афоризмів висловлюються судження про належну поведінку людей, грунтовану на трьох поняттях, - "людинолюбство", "золотій середині" і "взаємності". Всі разом вони визначають "правильний шлях", наслідуючи яке людина житиме щасливо, у згоді з собою і іншими людьми. Моральним- ідеалом є "благородний чоловік", усебічно ерудований державний діяч, освічений знавець ритуалів, який постійно піклується про своїх підданих, впливаючи на простолюдинів не примусом, а виключно со6ственным позитивним прикладом.      Даосизм моральним ідеалом вважає мудреця-відлюдника, що повністю усунувся від соціальної активності, зайнятого внутрішнім духовним вдосконаленням. Мета людського буття полягає в досягненні великого шляху - дао, якому у своєму розвитку слідує усе суще. За допомогою медитації праведник вчиться інтуїтивно наслідувати природний хід речей, досягати поставлених цілей, не втручаючись впродовж подій. Таким чином він реалізує принцип "діяльного недіяння" : "нічого не роблячи - і всього досягає.      Представники легізму - школи " законників", виниклої в період остаточного об'єднання Китайської імперії, основний упор роблять на поняття закону(фа), який повинен проводитися в життя найжорстокішими засобами. На їх думку, осереддям моралі є полубожесивенная особа імператора, який через державних чиновників повинен тримати підданих в постійному страху. Тільки тоді усі правопорушення зникнуть, і в суспільстві запанує порядок і гармонія.

6. В історико-етичному процесі становлення етики як науки можна виділити наступні етапи: етичні учення Стародавнього Сходу, антична етика, середньовічна етика, етика Нового часу, сучасні етичні теорії.

Етика стародавнього сходу: Жизнь человека - от рождения до смерти - подчинялась социальным нормам и предписаниям, а следование им являлось главным условием его бытия; личностью он еще не стал и силы свои тратил на то, чтобы занять соответствующую ячейку в сетке общественного устройства, которое обеспечивало ему чувство сопричастности с другими и личную безопасность. На Востоке мудрость идет "от жизни, а не от науки, поэтому и восточные этические учения отличаются от западных своей ориентацией на образ жизни, на общественно-производственную и обыденную деятельность людей. Развитие этической мысли этого региона шло в особых социокультурных условиях, среди которых выделяются следующие: - культ прошлого и жесткий контроль за соблюдением традиций; - настороженное отношение ко всему новому и принятие его только в рамках сложившихся традиций;- подчиненность индивида социальной группе, ее нормам, обычаям;  - преобладание идеалов· коллективизма, обусловленное страхом "потерять себя", не вписаться в социальную общность;- нивелировка личности, подчинение ее интересам социума;- усложненная система ритуалов и церемоний.

Антична Етика античності звернена до людини, її своєрідним девізом можна вважати знамените висловлювання Протагора : "Людина є міра усіх речей"·. Не випадково, тому, переважання натуралістичної орієнтації в моральних шуканнях античних мудреців. Крім того, найважливішою особливістю їх етичної позиції була установка на розуміння моральності, добродіянню поведінки як розумності. Розум "править світом" античної етики, його первинне значення(у будь-якому конкретному моральному виборі і у виборі правильного життєвого шляху) під сумнів не ставиться. Ще одна характеристика античного світогляду прагнення до гармонії(гармонії усередині людської душі і гармонії її зі світом), що приймало залежно від тих або інших соціокультурних обставин різні форми втілення.

Етика середньовіччяВиникнення і розповсюдження середньовічно-християнської етики припало на період глибокої кризи античній цивілізації спаду її основних цінностей. Людина, згідно християнському навчанню, створена як носій образу та подібності Бога. Проте гріхопадіння, зроблене першими людьми, зруйнувало богоподібність людини, наклавши на неї пляму первородного гріху. Христос, прийнявши хресні муки та смерть, спокутував людей, постраждавши за весь рід людський. Тому християнство підкреслює очисну роль страждання, будь-якого обмеження людиною своїх бажань і пристрастей: ”приймаючи свій хрест", людина може перемагати зло в собі самому і в навколишньому світі. Тим самим людина не просто виконує Божі заповіді, але й сама перетворюється і скоює сходження до Бога, стає до нього ближче. В цьому і є призначення християнина, його виправдання жертовної смерті Христа. З цим поглядом на людину зв’язано характерне тільки для християнства поняття “таїнства” – особливої культової дії, покликаної реально ввести божественне в життя людини. Це, перш за все – хрещення, причащання , сповідь (покаяння), брак.

Етика Нового ЧасуЕтика Нового часу характеризується глибокими змінами в духовній, політичній, економічній сферах життя суспільства. Розум все більше бере на себе те, що раніше вважалося привілеєм Бога – відповідальність за моральний світолад, визначення мети та значення людської життєдіяльності.

Тому головними рисами етики Нового часу стає емпіризм, раціоналізм, зведення етики до галузі природознавства, яка повинна мати справу не з божественним велінням і ідеальним світом, а з природним буттям людини, його потребами, прагненнями та інтересами. Тільки таким чином можна зрозуміти його мету і значення діяльності.

7. По своєму відношенню вони розділяються на дві групи. Ортодоксальні системи, що спираються на Веди До неортодоксальних напрямів відносяться буддизм, джайнізм Брахманізм представляє світ як з'єднання духовної субстанції (Брахма) з матеріальним початком, внаслідок чого утворюється усе суще. Щонайближче до Брахми знаходяться боги і напівбоги - асуры, за ними йдуть чотири касти людського суспільства : жерці (брахмани), воїни (кшатрії), землероби (вайш'ї), раби, слуги (шудри). Ще нижче знаходяться тварини, духи померлих і так далі. Для кожної з каст передбачена сукупність правил поведінки (дхарма), якими визначається моральна цінність всякої істоти. Індивідуальна душа безсмертна, вона переходить з одного тіла в інше(сансара) відповідно до накопиченої за час життя позитивній або негативній кармі(принцип посмертної подяки). Всяке порушення кастових норм оцінюється негативно. Моральним ідеалом є покірливе виконання громадських обов'язків, навіть найнеприємніших, і постійне професійне вдосконалення, що дає надію на більш високе народження в майбутньому житті. Дещо інакше будується етика буддизму, що виник в Індії VI ст. до н. э. Згідно з вченням Будди всяке перебування в недосконалій тілесній оболонці негативно, тому істинний просвітлений праведник прагне до нірвани - вищого блаженства, пов'язаного з повною зупинкою кругообігу тілесних перероджень і злиттям з духовною першоосновою всесвіту. Досягти нірвани можна вже в цьому житті, засвоївши "чотири благородні істини":1) життя в тілесній оболонці є страждання;2) джерело страждання - бажання;3) щоб уникнути страждань і нових фізичних народжень слід позбавитися від бажань; 4) засіб позбавлення від бажань - Моральним ідеалом є мудрець - архат, байдужий до всього, повністю занурений в медитацію, а також благочестивий чернець - бодхісатва, що самовіддано проповідує істини буддизму серед інших людей. Схожим чином розкривається і етика джайнізму, в основу якої покладений принцип "ахимсы" - неспричинення шкоди живому.

12. Гуманістичний характер філософії Відродження виявився передусім у розумінні людини як вільної істоти. Визнаючи, що світ створив Бог, філософія Відродження виходила з того, що людина, одержавши від Бога свободу волі, повинна діяти сама, усвідомлюючи свою долю. Етика цієї епохи орієнтувала людину не на божественну благодать, а на власні сили, наслідком чого були глибока віра в безмежні творчі можливості індивіда та оптимізм. Однак тогочасна етика, як і мораль, моральність, мала індивідуалістичний, волюнтаристичний характер. Мислителі цієї епохи особливо переймалися проблемами індивідуальності, самоцінності специфічного, неповторного та унікального в людині, своєрідності обдаровання, смаку, уподобань, способу життя тощо. Йдеться не про біологічну специфіку індивідів, а про такі феномени, як індивідуальність та особистість.

9. Перший етап в розвитку зрілої етичної свідомості античнгості представлено вченням софістів(V ст. до l1.э.), що знаменує собою своєрідний період сумніву в предметі етики, тобто заперечення моралі як чогось безумовного і загальнозначущого. Просвітницька діяльність софістів, спрямована проти морального догматизму, мала яскраво виражений гуманістичний сенс: в центрі їх уваги людина(як самодостатня цінність), що має право на творчість морального закону. Справедливо підкреслюючи мінливість моральних представлень, роль відносного в моралі, софісти висували позицію морального релятивізму, стверджуючи, що у кожної людини своє уявлення про сенс життя, щастя, доброчесність.

Сократ(469-399 до н.е.) в певному значенні абсолютизував мораль, вважаючи її в якості фундаменту гідного життя. Критикуючи софістів за відсутність позитивної програми, Сократ прагнув створити систему стійких загальних понять. Така початкова установка не випадкова(у моральній діяльності слід керуватися знанням про моральність) і конструктивна(не можна створити етику поза системою взаємозв'язаних понять). Для вирішення цього завдання Сократ користувався спеціальним методом, який умовно може бути розділений на наступні частини : 1) сумнів("Я знаю, що я нічого не знаю"); 2) іронія(виявлення протиріччя); 3) майевтика(подолання протиріччя);4) індукція(звернення до емпіричного матеріалу, фактів); 5) дефініція (остаточне визначення шуканого поняття.

Сократ започаткував эвдемонистической традицію, стверджуючи, що сенс життя людини, вище благо - в досягненні щастя. Етика повинна сприяти усвідомленню і реалізації цієї установки. Щастя виражає зміст розсудливого, доброчесного буття, Т.е. тільки моральна людина може бути щасливою(чи розумним, що, по суті, те ж саме). Эвдемонистическая установка Сократа коригується його переконанням в самоцінності моралі : не мораль підпорядкована природному прагненню на щастя, а, навпроти, щастя залежить від моральності(добродіянню) людини. Відповідно до цього конкретизується завдання етики : допомогти людині стати моральною.

Власна етична концепція Платона може бути розділена на дві взаємозв'язані частини: індивідуальну етику і політичну(чи соціальну) етику. Перша є вченням про інтелектуальне і моральне вдосконалення людини, пов'язане з гармонізацією його душі. Душа протиставляється тілу саме тому, що тілом людина належить нижчому чуттєвому світу, а душею може стикатися з істинним світом - світом вічних ідей. Головні сторони людської душі є основою доброчесностей : розумна - мудрості; вольова - мужність, афективна - помірності. Доброчесності, що носять природжений характер, - це своєрідні сходинки гармонізації душі і сходження до світу вічних ідей. У цьому сходженні сенс людського буття. Засобом підвищення є зневага до тілесного, влада розуму над пристрастями. Визначувана цими ідеями, соціальна етика Платона припускає закріплення доброчесностей за кожним станом(правителі повинні мати мудрість, воїни - мужністю, нижчий стан - помірністю). Завдяки жорсткій політичній і, відповідно, моральній ієрархії в державі повинна реалізуватися вища доброчесність - справедливість, що свідчить, на думку Платона, про соціальну гармонію. У жертву соціальної гармонії приносяться інтереси окремої особи

-----Таким чином, метою етики проголошувалося перетворення особи, її моральне підвищення. Доброчесності, згідно з Арістотелем, виховуються. Але людина, абсолютно не схильна до сприйняття етичного знання, буде глуха до вчення. Так, наприклад, для людей недосвідчених в життєвих справах, а також для людей нестриманих, зокрема для юнацтва, вивчення етики принесе мало користі. Бо той, хто не уміє управляти своїми пристрастями, схильностями, той тим більше не зможе управляти ними добре, правильно. Йому етичні знання залишаться чужими. Але етика, вважає Арістотель, може принести величезну користь тим, хто має життєвий досвід, здатний володіти собою, підпорядковувати свої дії визначеної цілі.

Арістотель в цілому виходить у своїй етичній концепції з эвдемонического тези. Він вважає, що прагнення на щастя це найпростіше і зрозуміліше бажання людини. Але шлях на щастя вказує етика: "Людське благо представляє собою діяльність душі згідно доброчесності, а якщо доброчесностей декілька - то згідно найкращою і якнайповнішою(і досконалою) ". Людина, згідно з античним мислителем, повинна контролювати свою чуттєвість, прагнути уникнути сильних пристрастей, оскільки вони відводять від належної міри і наближають до вади, тобто до крайнощів.

10. У творчості Арістотеля(384-322 рр. до н.е.) антична етика досягла свого вищого розвитку, Заслуги Арістотеля в розвитку етики надзвичайно великі:, він дав ім'я цій науці, йому належить перша спеціальна етична праця "Етика до Никомаху", він уперше поставив проблему самостійності етики, побудував глибоку, синтетичну теорію моралі. Для етичної теорії Арістотеля характерні розвинений логічний аналіз, единcтвo методу раціонального осмислення проблем і їх емпіричного підтвердження, соціальна орієнтованість етичного мислення(взаємозв'язок етики і політики), установка на прикладне, практичне значення теорії моралі.. Усе це дозволило мислителеві не лише максимально використати переваги эвдемонистической традиції, але і значною мірою здолати вади натуралістичної інтерпретації моральності. Етика, в розумінні Арістотеля,:- це особлива, практична наука про моральність(доброчесності), мета якої - навчити людину, як стати щасливим. Етика повинна допомогти людині усвідомити головні цілі своєї життєдіяльності, вирішити питання про можливість виховання в державі доброчесних громадян, тому вона, разом з політикою, є дуже важливою практичною наукою. Виділяючи етичний аспект проблеми взаємовідношення особи і суспільства, Арістотель прагнув знайти шляхи їх гармонійної взаємодії в розумному обмеженні індивідом стихії егоїстичних потреб, орієнтації його на громадське благо - з одного боку, і в сприянні держави процвітанню своїх громадян - з іншою. Соціальна гармонія не повинна пригнічувати особистих інтересів. Моральність людини, що спирається на розум і волю, приводить його цілі, бажання, потреби у відповідність з інтересами держави. Розглядаючи цю проблему, Арістотель висловив важливу здогадку про те, що джерело моралі треба шукати в державних стосунках.

11. Етика Середньовіччя представляла моральність як в неособовий і надособовий феномен. Моральні норми в цій етиці є безумовними, абсолютними, виступають єдиним критерієм моральної значущості поведінки індивіда. Центром християнської етичної концепції є ідея любові" богові. Любов розуміється як універсальний принцип моралі(моральне відношення до ближнього виникає з неї); дозволяє надати моралі загальнолюдський статус; освячує усе суще. З ідеї любові до бога народжується нова(невідома античності) доброчесність - милосердя; припускаюче пробачення образ, готовність до співчуття і активної допомоги страждущим. На тлі ідеї любові отримує своє вираження "золоте правило" моральності : "Отже, у всьому, як хочете, щоб з вами поступали люди, так поступайте і ви з ними.

Всевластье релігії знаходить в середньовічному філософствуванні різні форми вираження. Ідея підпорядкування моралі релігії найяскравіше відбита в творчості Августина Блаженного(354-430 рр. н.е.). Затвердження бога як єдиного джерела і критерію моральності; інтерпретація зла в контексті невикорінної гріховності людини, спонукаючої його відступати від божественних приписів; негативне значення активності і дискредитація моральної повноцінності особи - такі основоположення етичних поглядів одного з найзначніших представників епохи патристики. Етика Августина показала, що "принцип, що виносить витоки і цілі моральної поведінки за межі індивіда, є таким же одностороннім, як принцип, що цілком замикає їх на особу".

Необхідність примирення "божого граду" і "граду земного", віри і розуму, релігії і філософії,, характерна для схоластики, була усвідомлена і відбита у світогляді Хоми Аквинского(1225-1274 р. г). Спираючись на етику Арістотеля, осмислюючи її в контексті християнського віровчення, Хома намагався синтезувати мораль в релігію. Структурно струнка і дуже хитромудра етика Хоми Аквинского, проте внутрішньо глибоко суперечлива, що є результатом початкової установки. По суті справи, усі етичні побудови Хоми спростовують його задум і доводять протилежне - неможливість гармонії релігії і моралі, союз яких може затверджуватися лише шляхом підпорядкування, а не рівності.

13. Етика Нового часу прагне осмислити мораль і як об'єктивний закон, і як суб'єктивно-особовий феномен. Вона намагається створити систему, узагальнити те, що було зроблено раніше. Пов'язано це з розвитком природознавства, яке породило переконання, що об'єктивний погляд на речі можна розповсюдити і на мораль. Етика може придбати наукову суворість і визначеність, якщо вона запозичує методи природних наук - фізики і геометрія. Інакше вона залишиться предметом буденної свідомості. У розумінні моральної природи людини філософи розділилися на два напрями. Одні з них(Н. Макіавеллі, Т. Гоббс) вважали, що людська природа є спочатку зіпсованою; інші(Т. Мор, Ж.Ж. Руссо, К. Гельвеций) вважали її доброю. Проте, і ті, і інші були одностайні в одному - людина є егоїстичною істотою. Тільки перші розглядали егоїзм як вираження його природної природи, а другі бачили його причину в умовах, що історично склалися, безрозсудній організації суспільства. Згідно Гоббсу мораль разом з правом є передумовою виходу людини з "природного стану", тобто догосударственного. Природа створила людей однаковими в розумовому і фізичному відношенні. Рівність здібностей породжує рівність надій на досягнення цілей. Оскільки різні індивіди прагнуть до володіння одних і тих же речей, між ними виникає недовіра і як внаслідок цього - війна. Є в природі три причини для війни: суперництво, недовіра, жадоба до слави, які примушують людей в ім'я наживи, безпеки і міркувань честі нападати. Таким чином, природний стан Гоббс розуміє як війну усіх проти усіх, як нічим не стримувану гру егоїстичних схильностей. Егоїзмом пронизано усе щоденне життя індивіда. згідно Гоббсу мораль не мыслима поза суспільством і держави, які дають критерій, що дозволяє відрізняти доброчесність від вади : мораль виступає як сукупність норм, покликаних підвести дії індивідів під спільний знаменник. У цьому сенсі мораль нерозривно пов'язана з правом, вона практично розчиняється в праві, бо правова система через систему нагород і покарань покликана переводити моральні істини в план поведінки особи.

В етиці Юм розвинув концепцію утилітаризму, згідно з якою все, що приносить користь, є моральним і заслуговує на загальне схвалення. Спілкуючись між собою, люди чекають один від одного підтримки. В основі спілкування лежить почуття симпатії або антипатії. Об'єднанню людей в групи сприяє симпатія; антипатія, навпаки, роз'єднує людей, гамує життєдіяльність людей в усіх її сферах.

Свободу людини Декарт вбачав у здатності створити у власному внутрішньому світі сферу автономного розуму і підкорити йому емоції, а вище благо — у самозадоволенні розуму. Людина, на його думку, нагадує автомат, який завдяки психічним процесам пристосовується до зовнішнього світу або вступає з ним у конфлікт. Моральне виховання передбачає пізнання відповідних істин і вироблення позитивних звичок. Не заперечуючи значення пристрастей, Декарт закликав розвивати мораль як своєрідну техніку самоприборкання, оскільки почуття заважають людині адекватно сприймати зовнішній світ і себе, тому часто бажане вона прикрашає, а небажане — спотворює.

Ф. Бекон є одним із творців концепції природної сутності моралі. Предметом етики він вважав волевиявлення людини, яке організовує і спрямовує її розум, приводить у дію афекти. Проте воно може бути і дезорієнтованим позірними благами. Центральною категорією в осмисленні суспільного блага Бекон вважав "обов'язок", який виявляється у приязні людини до інших людей, у спеціальних обов'язках, пов'язаних з фаховою діяльністю, становищем людини тощо. Особливого значення він надавав вихованню доброти, розвитку альтруїстичного (безкорисливого) начала в людині.

14. Моральна філософія И. Канта(1724-1804) знаменує собою перехід від спроб опису, пояснення моралі, здійснюваних переважно на емпіричному фундаменті, до теоретичного аналізу моральності як особливого, специфічного явища. Мораль і етика представляли для Канта виняткову Задум Канта - виявити "чистоту" моралі, звільнивши її від тих, що усіх, що "забруднили" її унікальну суть нашарувань. У здійсненні цього завдання він орієнтується не на природу людини і обставини його життя, а на "поняття чистого розуму".Установка на виявлення специфіки моральності і фундаментального, загального для усіх морального закону зумовила тезу про автономію моралі. Сенс цієї тези полягає в тому, що мораль самодостатня, містить свою причину в собі самій і невивідна ні з чого. Кант не лише прагнув очистити мораль від усього емпіричного і такого, що "належить до антропології", але і підкреслював її автономію по відношенню до релігії, більше того, релігійна віра ставилася в залежність від моралі. Мораль, на думку Канта, це сфера свободи людини, воля якої тут автономна і визначається ним самим. Для надання цій волі морально-позитивного значення потрібне узгодження її з вищим моральним законом категоричним імперативом, оскільки тільки добра воля здатна здійснити правильний вибір. Найбільш відоме формулювання категоричного імперативу виглядає так: "Поступай тільки! згідно з такою максимою, керуючись якою, ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом".У інших формулюваннях категоричного імперативу Кант підкреслював моральну саме цінність особи! (заборона використати її в якості засобу)її здатність до моральної творчості, По суті справи, свобода, що розуміється як добровільність поведінки, особисте обрання його принципів, орієнтоване на їх загальнолюдську значущість, ототожнюється Кантом з моральністю, що відрізняється від легальності, яка стимулюється примусом або особистими інтересами. Моральний закон існує для індивіда як долженствование, що визначає можливість правильного вибору, тобто віддання перевазі над боргу чуттєвими схильностями, подолання егоїстичних спонукань. Мораль і етика учать людину не тому, як стати Щасливим, а тому, "як стати гідним щастя".На його думку, моральність не дана природою, навпаки, вона імперативна і пропонує людині подолання природного егоїзму в ім'я належних ідеалів.

15. Принциповим для Гегеля було розрізнення понять "мораль" і "моральність", яке зафіксувало ситуацію протистояння двох підходів, що створилася в європейській етичній рефлексії, до моралі: мораль як область духу, представлена виключно особовими сенсами; мораль як сфера соціально детермінованої поведінки. Підкресливши своєрідність особового і соціального буття моралі, Гегель спробував синтезувати обидві традиції.Вчення про свободу волі упереджає дослідження Гегелем природи моралі і моральності вважаючи свободу "необхідною умовою і основою моральності", філософ розкриває діалектичний характер зв'язку свободи і необхідності. На цій підставі пропонується концепція розвитку вільної волі, в процесі якого воля проходить три стадії(природна воля, свавілля, розумна воля), що інтерпретуються згодом у вченні як про абстрактне право, про мораль, про моральність.

У вченні про мораль, яка є сферою особових переконань, Гегель діалектично аналізує такі категорії, як намір і вина, намір і благо, добро і совість, висловлюючи немало надзвичайно продуктивних ідей. Так, наприклад, підкреслюючи, що "ряд вчинків суб'єкта, це і є він", Гегель ставить проблему обов'язкової реалізації внутрішньої моральної переконаності в діях.

Моральність, на думку Гегеля, це як би друга(громадська) природа людини, що височіє над першою(індивідуальною). Трьома послідовними формами її розвитку є сім'я, громадянське суспільство, держава. Процес становлення моральності є, в принципі, підпорядкування індивідуальності державним інтересам, оскільки "уся цінність людини, уся його духовна дійсність існує завдяки державі

16. Згідно з Ніцше завдання етики у критиці моральної свідомості. Ніцше стверджував, що існує багато моралей, які можна розділити на типи. Серед них - "мораль рабів". Вона панує в Європі, сформувалася під впливом античної та християнської етики і виражена в гуманістичних традиціях людства. Основною характеристикою рабської моралі, зазначеної Ніцше, є претензія на безумовність, абсолютність. Мораль ототожнюється з абсолютною, останньою істиною. Ніцше стверджував, що уявлення про недосяжне абсолюті є помилковими, вигадкою, яка дозволяє людині примиритися зі своєю нікчемністю, виправдати його. Мораль "надлюдини". Ніцше критикував мораль з позицій моралі: вона орієнтована на корисність стада і не може містити любові до ближнього. Мораль принижує людину, співчуття (християнське або соціалістичне) безглуздо, це співчуття того, хто сам страждає. Справжнім є співчуття сильних. Ніцше виділяв етапи розвитку моралі: • Аморальний - вчинок оцінюється за його наслідків; • моральний - вчинок оцінюється по намірам; • внеморальном - наміри вчинків - лише їх "поверхню і оболонка". У розвитку європейської моральності Ніцше виділяв два напрямки, які розрізняються за цінностями, чеснотам, носіям моральності і пр.: • аристократична (лицарська) моральність; • міщанська моральність, яка в результаті синтезу християнської моралі і буржуазної практики стала головною.Основні особливості "надлюдського" типи людей: • усвідомлення себе "не функцією", а "змістом", мірилом цінностей; • самостійність у своїй величі; • здатність і готовність до великої відповідальності; • вроджений аристократизм, що поєднується з природною потребою індивіда в самоствердженні. Чесноти аристократа, філософа та ін - природний наслідок його натури, умов життя, його потреба, спосіб життя. Ніцшеанський "надлюдина" знаходиться "по той бік добра і зла". Згідно з Ніцше поняття "добро" і "зло" - результат протесту рабів. Поняття "зло" первинно, є персоніфікацією ворогів, всього того, що раби не могли подолати. Поняття "добро" виникло як антипод зла, це трансформована заздрість, нездійснена помста.

17. Розроблена німецьким філософом А. Швейцером етика благоговіння перед життям спирається на біоцентризм. Швейцер говорить: “я відчуваю спонукання висловлювати однакове благоговіння перед життям як стосовно моєї волі життя, так і стосовно будь-якої іншої. У цьому і є основний принцип моральності. Добро те, що служить збереженню і розвитку життя, зло є те, що знищує життя чи перешкоджає йому. Людина воістину моральна лише тоді, коли вона кориться внутрішньому спонуканню допомагати будь-якому життю, якому вона може допомогти, і утримуватися від того, щоб заподіяти живому будь-яку шкоду . Там, де я наношу шкоду будь-якому життю, я повинен ясно усвідомлювати, наскільки це необхідно. Я не згоден робити нічого, крім неминучого, — навіть самого незначного”.

Альберт Швейцер говорив, що етичною, моральною людина може вважати себе тільки тоді, коли стане поважати будь-яке життя і приходити на допомогу будь-якому життю, що почувається нещасним. Він учив: “Помилкою всіх існуючих етик була думка про те, що вони розглядали відношення людини до людини, коли в дійсності мова йде про те, як відноситься людина до усього, що її оточує. Етикою є відповідальність за усе, що живе”.

Цінність справедливості П. Рікер вважав відповідною тому політичному рівню організації суспільства, яке конституює політику в якості інституту. Живий, моральнісний аспект надає нормативним узагальненням конкретної моралі статус регулятивної впливовості. Бажання жити разом, що властиве певній історичній спільноті, стає основою легітимності політичних інститутів, ставить перед ними завдання, спрямовані на закріплення цього бажання у вигляді стабільного соціального світу, що здатен до саморозвитку.

Розглядом проміжного місця ідеї справедливості між "добрим" і "злим" П. Рікер поглибив твердженням, що тільки така діалектика дозволяє ідеї справедливості виконувати регулятивну роль стосовно соціальної практики.

Дж. Ролз вважає, що справедливість є найпершою чеснотою соціальних інститутів так само, як істина - для теорії пізнання. Без підтримки з боку моральнісної справедливості будь-який державно-правовий порядок буде правомірно розглядатись як примус і насильство. В теорії Дж. Ролза справедливість розглядається як важливий чинник постійно присутньої в історії громадянської непокори, аналізуються три ступеня розвитку почуття справедливості та її пов'язаність з благом. До основних суспільних благ він відносить право та свободу, шанси та владу, прибутки та добробут, самоповагу. Базові принципи справедливості, сформульовані Дж. Ролзом:1. Кожен має рівні права та цілком задовільну систему однакових основних свобод, яка є однаково можливою для всіх;2. Соціальні та економічні нерівності мусять розподілятись так, щоб:а) бути як найкориснішими для найменш забезпечених членів суспільства;б) бути пов'язаними зі становищем та посадами, доступними для всіх за умов чесної рівності можливостей.

18. Етична проблематика періоду Київської Русі (IX—XII ст.) обґрунтовується відповідно до потреб державотворення та згідно з християнським моральним ідеалом. Він утверджується, з од­ного боку, під впливом ідей візантійських отців церкви, праці яких приходять на Русь разом із християнством. З іншого боку, складається власна проповідницько-повчальна традиція, що задіює досвід доброчесного життя києворуських отців церкви По­вчальність у культурі Київської Русі розвивається у двох основ­них напрямках. Перший пов´язаний з церковною ортодоксією і звернений до монахів та служителів церкви. У ньому проти­ставляється два світи: земний та небесний. Земний — це світ зла, світ плинний і неістинний, світ плотського життя. Інший тип повчальності має виражений світсько-гуманістичний характер. У ньому органічно поєднані тенденції світської вченості гре­цького взірця та народно-міфологічні уявлення про світ і місце людини у ньому. "Уявлення про світ, людину, притаманні давньослов´янській міфології, знаходять своє відбиття у релігій­них віруваннях того часу, де сакральному відводиться місце "вгорі" природного космосу, де припускається відносна єдність Духовного і тілесного начал.

Феномен, який називають козацькою етикою, фактично є козацькою мораллю, оскільки саме вона формується стихійно й існує у неписаних нормах, правилах, приписах поведінки. Козацьке військо вийшло із суспільних низів, було народним військом, що зумовлювало особливості козацької моралі. Усвідомлюючи й високо цінуючи свої зв'язки з народом, козаки виробляли і відповідні уявлення про моральні чесноти, головними з яких вважали патріотизм, вірність своєму народу, сміливість, завзяття, стійкість, непоступливість. Для козака робити добро — це зі зброєю в руках захищати рідну землю. Морального статусу набували майстерне володіння зброєю, верхова їзда, фізичний розвиток.

Над усе козаки цінували свободу, яку називали волею. На козацьку мораль позитивно впливав демократичний устрій на Січі, особливо в мирний час.

21. В період існування к-м.А. використовують науковий підхід до етики, етику розглядають в цей період як одну з частин філософіх (морільна філософія0.ю

В лаврах к-м А науково обґрунтовують етичні категорії.

Якщло брати до уваги персонілізован погляди на етику, то трнба звернутись до Прокопровича, він виявляв зааданням етикиє дослідження та вивченні того, що є щастя. Вчений акцентував увагу на те, що саме завдяки волі та розуму людина самостійно обирає та визначає що таке зло а що є добро.

19. Образ моральної злагоди як ідеал доброчесності містить ви­значна пам´ятка писемності "Поучения" Володимира Мономаха (1053—1125). Автор обстоює думку про доброчесне життя не у монашій аскезі, а в мирському житті, в активному творенні добра у державі, у родині, у стосунках між людьми. Повчаль­ність цього плану цінна не лише корисністю порад як такою, а й філософією життя, опертою на духовних зв´язках між людь­ми. В "Поученні" звучать слова осуду насильства над слабкими і вбогими, міститься заклик творити добро, мати душу чисту і непорочну, язик стриманий, розум смиренний. Осуду підда­ються такі моральні вади, як брехня, пияцтво, ледачість. Нато­мість утверджуються працелюбність, освіченість, наполегли­вість у справах: чи то у навчанні, чи то у домі своєму, чи на вій­ні, чи на полюванні.

Світське спрямування повчальності яскраво простежується у праці "Слово про закон і благодать" сподвижника Ярослава Мудрого Митрополита Іларіона. Автор порівнює Старий і Но­вий Завіт як закон і благодать. Старий Завіт — "детоводитель ко Христу", але він не сама істина. Він виправдовує, але не спасає. Закон Іларіон розглядає не в містико-релігійному, а в світському аспекті — як державний Закон, що роз´єднує лю­дей, адже одних підносить, а інших — принижує.

"Слово про Ігорів похід". У ньому домінує мотив любові до рідної землі, бажання захистити її від ворожих нападів та розграбування, причинами яких часто є суперництво князів за владу. Силою поетичного слова автор намагається переконати князів забути чвари і розбрат, згуртуватися для захисту рідної землі. При усьому багатстві тенденцій осмислення моральної проблематики у культурі Київської Русі простежується цілісність погляду на цінності людського життя. Переважає тенденція поваги до людини як суб´єкта життєвості. Утверджується образ морально злагодженого життя людини зі світом та з собою.

20. Феномен, який називають козацькою етикою, фактично є козацькою мораллю, оскільки саме вона формується стихійно й існує у неписаних нормах, правилах, приписах поведінки. Козацьке військо вийшло із суспільних низів, було народним військом, що зумовлювало особливості козацької моралі. Усвідомлюючи й високо цінуючи свої зв'язки з народом, козаки виробляли і відповідні уявлення про моральні чесноти, головними з яких вважали патріотизм, вірність своєму народу, сміливість, завзяття, стійкість, непоступливість. Для козака робити добро — це зі зброєю в руках захищати рідну землю. Морального статусу набували майстерне володіння зброєю, верхова їзда, фізичний розвиток.

Над усе козаки цінували свободу, яку називали волею. На козацьку мораль позитивно впливав демократичний устрій на Січі, особливо в мирний час.

22. Центральною проблемою його етики є проблема самопізнання, що має вира­жений моральнісний зміст. У характеристиці "сер­ця", тобто якісних ознак моральної людини, Сковорода вияв­ляє її двояку природу. Він має на увазі не традиційне для хри­стиянства протиставлення духовного і тілесного, а двоякість тілесного і духовного начал. Так само, як існує тіло "земляне" і тіло духовне, так можуть існувати і "два серця"Розмірковуючи над питанням щастя, Сковорода протистав­ляє матеріальні чинники добробуту людини і душевний спокій. Досягнення у науках ще не роблять людину щасливою. Не дає їй щастя і ситість шлунку та інші тілесні задоволення. Справж­нє духовне задоволення, що дає людині відчуття щастя — са­мопізнання. "Оце ж і є бути щасливим — пізнати, знайти са­мого себе"

В етиці Г. Сковороди переплітаються антична і християнська традиції. Він твердив: якщо щастя та істина можливі, то не десь і колись, а тут і зараз. Щастя треба знайти, ось чому головне завдання — пізнати самого себе. Пізнання людиною самої себе є кінцевою умовою щастя кожної особистості й усього суспільства. Однак для самопізнання одних знань мало, потрібно добре серце — висока моральність.

Ще один принцип етико-філософського вчення Г. Сковороди — всепроникнення моралі, розширення меж функціонування моралі на усе суспільство, на кожну особистість. У такий спосіб філософ стверджує гуманістичну можливість людини жити за совістю незалежно від матеріального стану чи роду діяльності.

Велика увага в етиці Сковороди приділена питанням вихо­вання особистості. Притчево-повчальна форма його діалогів має моральнісне спрямування. Філософ прагне шляхом діалогу героїв спонукати читача до внутрішнього діалогу, попередити можливі питання та дати на них вичерпні відповіді. Діалогова форма важлива як засіб пробудження інтересу до любомудрості.

23. Винниченко. Мораль, на його погляд, не є ідеалом, чимось недосяжним, а живою нормою, яка регулює людські відносини, і аж ніяк не «караючою силою». Водночас В. Винниченко відкидав звинувачення його у проповіді індивідуалізму, оскільки заперечення примусово-караючої моралі вважав не тотожним проповіді індивідуалізму. Помилковість міркувань своїх критиків він убачав у відсутності бачення подолання альтернативи - або визнати примусову мораль, або виправдати «животні інстинкти». В людей і в багатьох тварин, за його словами, існує інстинкт «груповості», і не виключено, що саме «примусово-караюча мораль була причиною того, що багато людей втратили сей великий соціальний інстинкт». Під впливом марксизму В. Винниченко утвердився в думці про відносність, класовий характер моралі, яка, за його твердженнями, не може бути абсолютною, вічною, а, як і суспільство, є змінюваною. Оскільки зміни моралі підпорядковані певним правилам, необхідно ці правила пізнати, виявити напрям їх розвитку, зв'язок з іншими нормами суспільного буття. Сучасну йому мораль він вважав такою, що розколює людину, послаблює поступальний рух пригноблених, а тому цілком непридатною для життя. У зв'язку з цим її необхідно відкинути і керуватися принципом концентрації, раціонального використання сил. Такий підхід Винниченко назвав «чесністю з собою».

Традиційно для української етичної думки є «філософія серця» П. Юркевича: серце — скарбник і носій фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя. Воно є основою морального життя людини, де зосереджуються усі моральні почуття. П. Юркевич, С. Гогоцький, а пізніше П. Ліницький, О. Гіляров, Д. Богдашевський та ін. у своїх філософських пошуках виходили з того, що існує потреба в осмисленні місця людського духу в цілісній системі світу, що виходить із визнання гармонії розуму і почуттів.

У цей період етика була виділена як самостійна наукова дисципліна, яка в той же час нерозривно пов'язана із філософією. Вважаючи проблему людини центральною в філософії, українські вчені бачили у переосмисленні філософії - ключ до виходу із світоглядної кризи. Отже, представники академічної філософії України були одностайні в тому, що осягнути внутрішній світ людини, а тим більше природу моральності не можна без філософії. У цей же період відбулося становлення марксистської філософсько-методологічної позиції, в рамках якої етична проблематика була переведена у площину соціально-революційної діяльності. Подальший розвиток етико-філософської української думки відбувався або в межах марксистської методології, або згідно з традиціями класичного раціоналізму, чи неокласичного підходу до етичних проблем філософії XX ст.

24. Праці В. Вернадського збагатили науковий світогляд, сучасну наукову картину світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери і людства. Із появою людства починається, на його погляд, якісно новий етап розвитку Всесвіту, де розвитку планетарного характеру сприятимуть розум і людина, а їх наслідком будуть перетворення біосфери на нове середовище життя - ноосферу (сферу розуму), суттєві зміни біосфери, соціальні перетворення (організація нових форм людського співжиття, повна рівність рас і народів, відмова від війни як засобу вирішення спірних питань). Вчення Вернадського про біосферу, формування біосферного мислення було не лише відповіддю на виклик часу, а й новим підходом до осмислення об'єктивної необхідності переходу людини до нових взаємин з біосферою, створення «цивілізованого культурного людства». Із розвитком ноосфери він пов'язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної і геологічної сили, в якій природно-історичне, природне (космічне) і соціально-гуманістичне знання поєднаються в одне ціле, як і сфери людської діяльності, пов'язані з цими знаннями.

При обстоюванні наукового світогляду вчений не абсолютизував роль і значення науки, як і не виключав участі в його формуванні інших форм духовного освоєння людиною світу, її переживань. «Досить часто доводиться чути, - писав він, - це те, що наукове - то вірне, правильне, служить вираженням чистої і незмінної істини. В дійсності це не так. Незмінна наукова істина складає той далекий ідеал, до якого прагне наука». Світогляд, який ґрунтується на науці, на його погляд, не може не бути обмеженим, бо загальні уявлення про явища у світі мають мозаїчний характер. При його формуванні потрібно пов'язати всі аспекти діяльності людини, які знаходять своє місце в системі її цінностей.

25. Традиційно для української етичної думки є «філософія серця» П. Юркевича: серце — скарбник і носій фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя. Воно є основою морального життя людини, де зосереджуються усі моральні почуття. Філософу вдалося синтезувати розроблені в українській та російській філософії методи осягнення світу, людини, суспільства й напрацьований ними категоріальний апарат і розглянути проблеми гносеологічного, антропологічного, соціального характеру. Необхідність визначити метафізичну основу, яка б з'єднувала в собі всі душевні i духовні властивості людини, зумовила звернення до «серця» та визначення його поняттям філософської рефлексії. Нагадаємо, що попередні інтерпретації цього феномена розкривали його як образ (античність), символ (середньовіччя) певних властивостей внутрішнього світу людини, а Б. Паскаль розглянув «серце» як поняття гносеології.

Відмітною рисою «філософії серця» П. Юркевича стало визначення «серця» метафізичною основою цілісності внутрішнього світу особистості. Крім того, синтезуючи досягнення української та російської філософської думки в розробці «сердечності» як методу осягнення дійсності, П. Юркевич висвітлює методологічну функцію «серця». Центральною темою усіх робіт П. Юркевича є звернення до проблеми

людини, прагнення визначити таку основу внутрішнього світу, яка б гармонійно поєднувала її різноманітні властивості і здібності. При цьому він підкреслює важливість індивідуально-неповторного світу людини і розкриває його значення в різних сферах філософського знання.

26. Вихідним для В.Винниченка є переконання, згідно з яким справжнім спрямуванням філософського пошуку взагалі має стати обгрунтування шляхів до щасливого життя людини. Актуальність філософії щастя зумовлена тим, що впродовж всієї дотеперішньої історії людство так і не змогло виробити продуктивної програми боротьби з нещастям й побудови щасливого життя. Тим самим «конкордизм є система метод і правил боротьби з нещастям, яке панує над людством протягом величезної частини його історії». Звичайно, завдання боротьби з нещастям надихало багатьох філософів та суспільно-політичних діячів. Але між ними усіма і конкордизмом існує «ґрунтовна різниця», що полягає у відмінному розумінні походження і суті нещастя. Всі вони так чи інакше спираються на підхід до проблеми, виробленої у межах релігії як «першої філософської та соціально-політичної системи людства». Суть цього підходу полягає у переконанні, що причиною нещасть людських є їхня гріховність, непослух Божим заповідям. Власне аналогічним є розуміння й прихильників різноманітних систем соціалізму, комунізму, лібералізму, націоналізму, демократизму тощо, які вважають себе антирелігійними. Адже й вони «причину нещастя покладають, по суті й головним чином, у злій моральності певних груп людства — царів, королів, патріярхів, феодалів, капіталістів і т. д.» Так само міркують й ті, хто нещастя власного народу пояснюють злою моральністю інших національностей.       Конкордизм відкидає таку позицію й обґрунтовує відмінну, з огляду на яку він і прагне дати відповідь на питання: «Звідки пішло нещастя людства? Яка була причина його? Чи було коли-небудь у нього щастя? А коли не було, то чи варто, чи можна шукати його? І коли можна і варто, то якими способами?»       Щоб відповісти на ці питання, треба насамперед з'ясувати, що ж таке щастя, яке становить сенс і мету людського існування. Щастям, пояснюється у трактаті, є те, що дає довгу, постійну радість життя. Такий самий стан стає можливим, коли людина досягає узгодження й рівноваги між різними цінностями — багатством, славою, здоров'ям, коханням, розумом тощо, досягти яких вона прагне впродовж життя. Відповідно обґрунтовується «закон погодження взаемоелементів буття», згідно з яким «тільки дієва рівновага цих цінностей та погодженість їх між собою та з силами навні нас дає той стан, який ми можемо з цілковитим правом назвати щастям».       Головною перешкодою на шляху реалізації цього запалу є соціально-економічна нерівність, що від давнини й дотепер панує в людському житті. З огляду на це для В.Винниченка як переконаного соціаліста неприйнятним є капіталізм, що передбачає панування приватної власності й заснованої на цьому нерівності.

27. Зародження і розвиток моралі є тривалим, складним і суперечливим процесом.

Більшість із релігійних концепцій виходить з того, що мораль виникла кілька тисяч років тому. Уявлення про добро і зло, моральні вимоги, здатність ними керуватися дані людині Богом. Головний феномен моралі — добро — тлумачиться як втілення божественної волі. Так, згідно з християнським ученням мораль має божественну природу. Людина отримує її як природний моральний (внутрішній) закон і як богоодкровенний (зовнішній) закон.

Потреба в моралі зумовлена тим, що людина як тілесна істота, будучи схильною керуватися плотськими бажаннями і пристрастями, неспроможна без допомоги Бога виробити єдино істинне розуміння добра, а тим більше керуватися цим розумінням. Тому без Бога людське життя неможливе. Мораль є божим даром, вона, як удар блискавки, відсікла людину від світу тварин. До того ж люди з давніх-давен вірили, що боги заохочують високоморальну поведінку і карають за аморальну.

Згідно з натуралістичними концепціями мораль виникла мільйони років тому як просте продовження і ускладнення групових інстинктів тварин. Вона необхідна для виживання виду в боротьбі за існування.

Мораль ґрунтується на принципах справедливості і доброчинності. Справедливістю, за Спенсером, є право кожної людини на абсолютну свободу, яка водночас повинна узгоджуватися зі свободою інших індивідів; доброчинністю — дії індивіда, які приносять іншим людям насолоду і не розраховані на винагороду. Державу вчений вважав злом, оскільки вона обмежує свободу індивіда.

Учені-біологи, які поділяли натуралістичну точку зору, доводили, що в процесі еволюції тварин усе відчутнішу роль відіграє альтруїзм, який сприяє збереженню й розвитку виду загалом

До натуралістичних систем походження моралі відносять також гедонізм, евдемонізм та інші антропологічні концепції моралі, в яких людині приписується певна незмінна природна схильність. Згідно з гедоністичною концепцією людина від природи має потяг до насолод.

Гедонізм — спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети — одержання насолод.

Евдемонізм — спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, за якого досягнення щастя вважається головною метою життя і основою моральних вчинків.

Концепції соціально-історичної природи моралі ґрунтуються на тому, що виникнення моралі за часом збігається з формуванням родоплемінного ладу. Мораль була покликана до життя соціальною потребою в узгодженні, регулюванні й координації процесів виробництва, відтворення суспільного життя в нових умовах, оскільки таке регулювання доморальними засобами ставало неможливим (при цьому певною мірою визнаються біологічні передумови моралі).

Головною функцією моралі було забезпечення впорядкованості життя первісного колективу, узгодження колективної волі з волею окремих соціальних груп та індивідів, які поступово виокремлювалися з первісного людського стада, набуваючи певної соціальної визначеності й відносної самостійності.

28. Згідно з натуралістичними концепціями мораль виникла мільйони років тому як просте продовження і ускладнення групових інстинктів тварин. Вона необхідна для виживання виду в боротьбі за існування.

Мораль ґрунтується на принципах справедливості і доброчинності. Справедливістю, за Спенсером, є право кожної людини на абсолютну свободу, яка водночас повинна узгоджуватися зі свободою інших індивідів; доброчинністю — дії індивіда, які приносять іншим людям насолоду і не розраховані на винагороду. Державу вчений вважав злом, оскільки вона обмежує свободу індивіда.

Учені-біологи, які поділяли натуралістичну точку зору, доводили, що в процесі еволюції тварин усе відчутнішу роль відіграє альтруїзм, який сприяє збереженню й розвитку виду загалом

До натуралістичних систем походження моралі відносять також гедонізм, евдемонізм та інші антропологічні концепції моралі, в яких людині приписується певна незмінна природна схильність. Згідно з гедоністичною концепцією людина від природи має потяг до насолод.

Гедонізм — спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети — одержання насолод.

Евдемонізм — спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, за якого досягнення щастя вважається головною метою життя і основою моральних вчинків.

29. Прибічниками етичних систем, у яких визнається соціально-історична природа моралі, були Арістотель, т. Гоббс, французькі філософи Жан-Жак Руссо

Концепції соціально-історичної природи моралі ґрунтуються на тому, що виникнення моралі за часом збігається з формуванням родоплемінного ладу. Мораль була покликана до життя соціальною потребою в узгодженні, регулюванні й координації процесів виробництва, відтворення суспільного життя в нових умовах, оскільки таке регулювання доморальними засобами ставало неможливим (при цьому певною мірою визнаються біологічні передумови моралі).

Головною функцією моралі було забезпечення впорядкованості життя первісного колективу, узгодження колективної волі з волею окремих соціальних груп та індивідів, які поступово виокремлювалися з первісного людського стада, набуваючи певної соціальної визначеності й відносної самостійності.

Згідно зі схемою марксистської концепції походження моралі праця (колективна) створила людину і є джерелом усього людського (суспільного) в людині. Трудова діяльність первісних людей спочатку узгоджувалася завдяки доморальній (позаморальній) регуляції. У додатковому, зокрема й моральному, забезпеченні узгодження їх діяльності потреби ще не було, оскільки людина ще не мала індивідуальної свободи вибору, а її дії під тиском природної необхідності підпорядкувались інтересам племені. Лише з розвитком і вдосконаленням соціальних відносин (статевовіковим поділом праці, виокремленням родів усередині племені тощо) виникла необхідність у свідомій моральній регламентації поведінки людини, в моральному закріпленні певних соціальних відносин, регулюванні нових суспільних суперечностей, які зароджувались.

30. ЗОЛОТЕ ПРАВИЛО МОРАЛЬНОСТІ - засаднича моральна вимога: " (не) поступай по відношенню до інших так, як ти(не) хотів би, щоб вони поступали по відношенню до тебе". Історично ця вимога фігурувала під різними найменуваннями: короткий вислів, принцип, правило, заповідь, основний принцип, приказка, припис і так далі. Термін З.п.н. за ним закріпився з кін. 18 ст. Перші згадки про З.п.н. відносяться до сер. I тис. до н.е. (Будда, Конфуцій).

З.п.н. і генетично, і по суті є запереченням талиона(древній звичай рівної відплати). В процесі різноманітної внутрішньої диференціації і розширення громадських стосунків талион трансформується в двох напрямах: що підлягає помсті збиток починає а) калькулюватися з урахуванням суб'єктивного аспекту(за його дужки поступово виносяться збиток, нанесений худобою, ненавмисні дії і так далі) і б) замінюватися матеріальною винагородою, викупом. Ці зміни привели до необхідності переходу від колективної відповідальності роду до індивідуальної відповідальності осіб і зняття тієї різкої розділеності між "своїми" і "чужими", яка могла урівноважуватися тільки взаємним визнанням права сили. Вони утілилися в З.п.н., яке відрізняється від талиона тим, що 1) затверджує в якості суб'єкта поведінки саму дійову особу і зобов'язує його керуватися своїми власними уявленнями про хороший і поганий("чого в іншому не любиш."., "у всьому, як хотів.".); 2) сполучає "своїх" і "чужих", які тепер стають просто іншими і охоплюють усіх людей; 3) є ідеально(подумки) заданий регулятив поведінкою, а не звичаєм.

З.п.н. є формула відношення людини до себе через його відношення до інших.

32. Людина - істота громадська. Тому, по-перше, що неодмінною умовою "допуску" в життя суспільства є процес соціалізації індивіда, тобто освоєння їм специфічно людського способу життя, основних цінностей матеріальної і духовної культури.

Норми і правила моралі формуються природно-історичним шляхом, здебільшого стихійно. Вони виникають з багаторічної масової життєвої практики поведінки людей, викристалізовуючись в якості деяких зразків тільки у тому випадку, якщо суспільство інтуїтивно усвідомлює їх безперечну користь загальній єдності. Таким чином, мораль в принципі можна вважати проявом колективної волі людей, яка через систему вимог, оцінок, правил намагається погоджувати інтереси окремих індивідів один з одним і з інтересами суспільства в цілому.

Мораль кожною людиною сприймається по різному. Одні люди сприймають мораль лише на словах, лише в своїх розмовах, інші люди сприймають мораль в своїх вчинках. Мораль є внутрішнім чинником людини, вона є своєрідним контролером людської поведінки. Вона виступає для нашої свідомості своєрідним органом контролю, так само як міліція, прокуратура, суд виступають органами контролю для забезпечення законності вчинків кожної людини.

Відмінність контролю з сторони моралі від зовнішніх органів контролю полягає у відмінності у покаранні випадку людина сама се5бе карає за ті вчинки, які вона вважає поганими для неї

Мораль поділяється на духовну частину і національну частину. Ці дві частини і сваволять єдність моралі. Кожна з них по своєму регулює людські вчинки і слова.

Духовна частина моралі відповідає за внутрішній стан людини, її душу, і будується на принципах релігії, любові та толерантності. Національна частина моралі відповідає за суспільний зовнішній стан людини, її поведінку у суспільстві і будується на принципах національної і суспільної єдності, толерантності, патріотизму

33. (релігія, культура, традицій, мораль, право).Мораль є внутрішнім чинником людини, вона є своєрідним контролером людської поведінки. Вона виступає для нашої свідомості своєрідним органом контролю, так само як міліція, прокуратура, суд виступають органами контролю для забезпечення законності вчинків кожної людини.

Відмінність контролю з сторони моралі від зовнішніх органів контролю полягає у відмінності у покаранні: в першому випадку людина сама се5бе карає за ті вчинки, які вона вважає поганими для неї; а в другому випадку людини карають зовнішні органи контролю, коли вони вважають, що людина вчинила незаконний вчинок (беззаконня).

З моменту виникнення суспільства були створені спеціальні регулятори людської поведінки. Такими регуляторами стали передусім різноманітні нормативні системи. На жаль, багатоманітність життєвих ситуацій не можна передбачити, тому паралельно з виникненням регуляторів поведінки людини виникають і відхилення від установлених норм.

Вчені сперечалися, в основному, яка саме система краще врегульовує суспільні (державні) відносини. Отже, завжди в цих суперечках однією із систем називали санкціоновану державою нормативну систему права, а серед альтернативних різні автори виділяли системи моралі, традицій, релігії та інші. Зокрема, Платон у праці "Держава" стверджував, що основною регулюючою системою суспільства мають виступати традиції. Конфуцій вважав, що таким регулятором має бути мораль. До речі, і сьогодні в Азіатсько-тихоокеанському регіоні, де широкого розповсюдження набуло конфуціанство, нормативна система моралі превалює в урегулюванні відносин між людьми.

34. Моральна свобода людини - це можливість визначення(нравствен­ного самовизначення) і реалізації моральної позиції. Свобода проявляється у виборі напряму і способів діяльності. У свободі вибору людина проявляє себе як особу - самостоятель­ная і творча. У різних етичних навчаннях даються свої визначення свободи'. можливість досягнення насущної вигоди(прагматизм); абсолютна свобода діяльності, реалізація егоїстичних інтері­сов(екзистенціалізм); досягнення Бога, наслідування законів божественної моралі(религи­озная етика); визначення людиною мети діяльності і задоволеність її ре­зультатами(антропоцентризм). Моральна діяльність відбиває поєднання об'єктивних умов і суб'єктивних складових моральної свідомості. Людина огрануй­чен безліччю необходимостей. Він підпорядкований законам: природному, соціальному, юридичному, правилам, стереотипам поведінки і т. п. Усі умови, в яких живе і діє людина, закони, яким він підкоряється, - даність, необхідність, передзадана людині. Чоло­повіці потрібне: усвідомити зовнішню необхідність як єдино можливу; підкорятися їй; прийняти необхідність як своє внутрішнє спонукання; усвідомити своє місце в єдиному процесі необхідності. Свобода людини полягає в усвідомленні об'єктивних меж діючи­тільності, спробі їх розширення

Найважливішою якістю моральної свободи є визнання іншої людини, його свободи вищою цінністю, метою, але не засобом до­стижения особистих цілей. Слово воля іноді вживається як синонім слова "свобода". Волю можна розуміти як: відсутність примусу, рабства; можливість жити по своїй волі, не обмежуючись соціальними рам­ками; свободу вчинків і т. д. Сво­бодной воля стає тільки через приборкування свавілля. Свобода однієї людини обмежена свободою іншої людини. Людина, прагнучи до реалізації приватних цілей, повинна залишатися у межах прийнятих норм, не допускати свавілля.

36. Кожний людський вчинок як наслідок обраного рішення в ситуації морального вибору так чи інакше порушує інтереси інших людей, суспільства. Оскільки моральний вибір виражає реальний зв'язок особистості з іншими людьми, а отриманий результат набуває певного значення для інших людей, це завжди накладає відповідальність на особистість. Ця відповідальність умовно може бути поділена на внутрішню та зовнішню. Внутрішня відповідальність є атрибутом такої моральної категорії, як совість, вона виражає спроможність особистості усвідомлювати наслідки своїх вчинків, діяти відповідно до цих усвідомлень, керуючись нормами моралі. Зовнішня відповідальність виявляється у вигляді санкцій суспільства на дії особистості. Моральна відповідальність — явище складне, від неї не можливо ухилитися, сховатися й утекти. Вона чекає на людину зсередини та ззовні. Саме тому моральна свобода є не тільки найвищим добром й великою цінністю для людини, а й дечим, від чого людина біжить, лякаючись відповідальності.

Ж.-П. Сартр вважає, що наш істинний вибір з­вершается не свідомістю, не розумом, а вчинком. Про те, що ж саме ти вважав за краще, ти можеш судити толь­тоді, коли вже поступив. Сам вчинок і є перевага. Проте, за словами того ж Сартра, ми "приречені на сво­боду". Це означає, що навіть відсутність вибору є ви­бор. Нічого не зробити - теж вчинок.

Левінас. Відповідальність людини перед “Я” пов'язується з свободою та справедливістю, які хоча і належать світу об'єктивного, проте породжуються власним, особистісним почуттям відповідальності. На думку Е. Левінаса абсолютної свободи не існує. Особистість, перш за все, має бути внутрішньо вільною, і в той же час стати повноцінним суб'єктом людської діяльності. А це означає: оволодіти глибинами міжлюдського спілкування, навчитися жити в умовах зростаючої моральної відповідальності.

Швейцер. Принцип відповідальності - це моральна відповідальність вчених, індивідуальна, особиста відповідальність за природу, відповідальність за існування людства, екологічна відповідальність, що знаменує собою відповідальність суб'єкта за наслідки своїх дій. Суб'єкт є вільним і самостійним наділеним розумом, що здатен безпомилково встановлювати характер своїх мотивів. Це відмова від егоїстичних інтересів, а турбота про збереження життя. Принцип відповідальності сприяє розвитку таких моральних якостей людства, закріплює віру у такі загальнолюдські цінності як: любов, альтруїзм, взаємодопомога, права людини і права Іншого живого.