32. Анархізм як суспільно-політична течія

Анархізм (від - грецьк. anarchia — безвладдя) — це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.

У зародковій формі ідеї анархізму містилися ще в працях деяких античних і середньовічних мислителів.

Як політична течія анархізм склався в 40—70-х роках XIX ст. в Західній Європі.

Сучасний анархізм не додав нічого нового до "традиційного" і характеризується такими ознаками:

• уявлення про державу як абсолютне зло;

• заперечення будь-якої влади, у тому числі і державної, тлумачення її як посягання на свободу людини;

• утвердження повної свободи без будь-яких меж;

• відмова від організованості і дисципліни як засіб переходу до суспільства без класів, держави і політики;

• вимога негайного здійснення соціальної революції, встановлення бездержавного суспільного ладу, руйнування всіх форм суспільного життя;

• відмова від матеріальних і духовних цінностей (у тому числі політичних), які виробило людство;

• захист дрібної приватної власності, дрібного землекористування;

• розгляд майбутнього бездержавного, неполітичного суспільства як федерації виробничих асоціацій, комун, що гарантують свободу особ і є формою самоорганізації і самоврядування.

Анархісти недооцінюють значення політики, регулятивну роль держави. Невизнання політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до невизнання влади взагалі і демократичних форм реалізації її зокрема. Визнання влади - це контроль над нею, невизнання її - не що інше, як обман або самообман, оскільки влада стає безконтрольною з боку громадян.

Анархізм не є цілісною ідейно-політичною течією. У ньому розрізняють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806—1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

М. О. Бакунін вважав, що держава в будь-якій формі є знаряддям гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про диктатуру пролетаріату. Нездійсненність диктатури пролетаріату М. О. Бакунін пояснював тим, що увесь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. «Диктатура пролетаріату» поступово виявиться владою меншості, яка відстоюватиме не загальнонародні, а власні інтереси.

П.О.Кропоткін в основу свого вчення поклав сформульований ним «біологічний закон взаємної допомоги», який визнає нібито природне прагнення людей до співпраці, а не до боротьби.

Згідно з П.О.Кропоткіним, перехід до федерації вільних комун, можливий лише через революційне руйнування всього того, що роз’єднує людей, насамперед приватної власності й держави.

Ідеї анархізму в XIX ст. набули деякого поширення у Франції, Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом агітації підштовхнути маси до повстання закінчились невдачею

Анархо-синдикалізм (від франц. syndicat — профспілка) ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби профспілок.