57.Суд та процес за “Руською Правдою”.

У Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес. Для цього процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, що виникли. Суд виконував функції посередника в судовому процесі. Панування в Давньоруській державі обвинувально-змагального процесу пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових суперечностей, а з другого — недостатньою розвиненістю державного механізму. Однак немає сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу. Князі і їх прибічники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу використовували і церковники при розгляді справ про злочини проти релігії та церкви.

У обвинувально-змагальному процесі сторони називалися позивачем і відповідачем. Особливо активну роль у процесі грав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.

Активність позивача в процесі проявлялася, наприклад, при розшуку злодія. «Руська Правду» передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані «заклич», «звід» і «гоніння сліду».

Сутність «заклича» визначена в статтях 32, 34 Пр.’Пр. У випадку викрадення або зникнення холопа, коня, зброї чи одежі потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ власнику і сплатити штраф.

Другим характерним, з точки зору активної ролі позивача, засобом розшуку відповідача був «звід». Він становив процедуру розшукування особи, що незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила «зводу» регулювалися статтями 35-39 Пр. Пр. «Звід» відбувався утому випадку, якщо річ знаходилася до «заклича», коли її відшукували до того, як минуло три дні після «заклича», або вона була знайдена в чужому місті чи миру, а особа, у якої була виявлена річ, відмовлялася від недобросовісного її придбання. Порядок «зводу» був такий. Позивач, що знайшов свою річ і не міг одразу її повернути, звертався до власника речі з вимогою «пойди на свод, где єсть вдял» (ст. 35 Пр. Пр.). Якщо власник не тать, він разом із позивачем йшов до тієї особи, у якої придбав річ; тепер вже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач повинен був вказати, у кого він придбав украдену річ; і так «звід» йшов до тих пір, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було в шукати за межами міста, власник речі вів «звід» тільки до третьої особи, котра зобов’язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати «звід».

Якщо «звід» приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що власник речі не міг назвати особу, у якої придбав украдену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці шляхом виставлення двох свідків покупки або митника, перед яким здійснювалася покупка (статті 37, 39 Пр. Гір.).

«Гоніння сліду» регулювалося ст. 77 Пр. Пр. і виражалося в гонитві за злодієм за залишеними ним слідами.

Отримані в ході проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення.

«Руська Правда» передбачає такий вид доказів, як свідчення послухів, які, були свідками доброї слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Так, звинувачуваний в убивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів (ст. 18 Пр. Пр.). Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 Пр. Пр.), і лише у виняткових випадках — боярські тіуни або закупи.

«Руській Правді» відомий такий вид доказу, як свідчення видоків, котрі вважалися свідками факту. Так, ст. 38 Кр. Пр. говорить про очевидців убивства татя. У деяких випадках «Руська Правда», віддаючи данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість видоків. Як докази фігурували також сліди побоїв (синці на обличчі й тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знаходження трупа на території верви та ін.

Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим «судом божим», існування якого пояснюється властивими людям того часу повір’ями, глибокою релігійністю, марновірством. До «суду божого» відносили судові клятви («рота»), різні випробування (ордалії), судовий поєдинок.

«Руська Правда» знає два види судових клятв: для позивача і відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обґрунтування невеликих позовів (ст. 48 Пр. Пр.). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (статті 49, 115 Пр. Пр.). Зміст клятви зводився до того, що той, хто Її давав, для підтвердження того, що він говорить правду, клявся іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.

У «Руській Правді» нічого не говориться про судовий поєдинок. Судовий поєдинок («поле») вирішував долю спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали передсудом в єдиноборство, часто із зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав.