
- •1. Предмет, метод та методологія науки "Історія держави та права зарубіжних країн".
- •2. Східна деспотія ( головні риси та особливості). Три головних відомства управління.
- •3. Суспільний лад Стародавнього Вавилону за часів Хамураппі.
- •4. Загальна характериистика Законів царя Хамураппі, їх структура.
- •5. Правове становище вільних людей за Законами царя Хамураппі.
- •6. Злочин та покарання за Законами царя Хамураппі.
- •7. Державний устрій Давнього Эгипту.
- •8. Характеристика Давньоєгипетського права.
- •9. Характеристика Давньоєврейського права
- •10. Розподіл Давньоіндійського суспільства на варни. Характеристика дхарм для кожної варни.
- •11. Суспільний, державний лад Спарти.
- •12. Період військової демократії в Афінах.
- •13. Державний устрій Афін.
- •14. Реформи Солона в Афінах та їх наслідки.
- •15. Реформи Клісфена в Афінах та їх наслідки.
- •16. Публічні органи влади в Афінах.
- •17. Характеристика Афінського права
- •18. Елліністичні монархії.
- •19. Періодизація історії держави та права Давньоримської держави.
- •20. Патриції і Плебеї в Римі. Реформи Сервія Тулія.
- •21. Римські магістратури.
- •22. Народні збори в Давньому Римі республіканського періоду.
- •23. Принципат і Домінат у Давноьму Римі.
- •24. Періодизація історії Римського права.
- •25. Джерела Римського права древнього періоду.
- •26. Джерела Римського права у класичний період ( преторське право і право народів).
- •27. Джерела Римського права посткласичного періоду (Інституції Юстиніана, Дигести, Кодекс).
- •28. Законодавство римських імператорів класичного періоду (едикти, рескрипти, декрети, мандати)
- •29. Діяльність юристів Риму у класичний період – найважливіші джерела розвитку Римського права.
- •30. Перша сецесія в Римі та її наслідки.
- •31. Право приватної власності за законами 12 таблиць.
- •32. Кодифікація Юстиніана у Візантії.
- •33. Особливості феодального права. (Рецепція римського права, міське право, канонічне право, королівське законодавство).
- •34. Ордалії та принцип Таліону у феодальному праві.
- •35. Особливості права земельної власності в феодальному праві.
- •36. Міське право в системі Середньовічного права.
- •37. Канонічне право в системі Середньовічного права.
- •38. Роль Римського права в формуванні феодального і буржуазного права Єкропейських стран.
- •39. Реформи Карла Мартелла у Франксьеій державі.
- •40. Державний устрій Франкської держави.
- •41. Походження Салічної Правди і її характеристика.
- •42. Злочин проти особистості (за Салічною Правдою).
- •43. Судовий процес у Франкській державі.
- •44. Імперія Карла Великого. Причини її розпаду.
- •45. Особливості джерел права в Англії.
- •46. Судова реформа Генріха іі в Англії після нормандського завоювання.
- •47. Прийняття Великої хартії вольностей 1215 р. Та її основні положення.
- •48. Особливості судової системи феодальної Англії.
- •49. Утворення станово - представницької монархії в Англії.
- •50. Шлюбно-сімейне і спадкове право в Англії 16-17 ст. Майорат.
- •51. Утворення Давньоруської держави.
- •52. Державний устрій Київської Русі. Десятична та Двірцево-вотчинна система управління.
- •53. Соціальна структура населення у Київській Русі. Основні категорії феодально-залежного населення.
- •54. Державна діяльність Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
- •55. Правова система Київської Русі.
- •56. Злочини та покарання за «Руською Правдою».
- •57.Суд та процес за “Руською Правдою”.
- •58. Особливості суспільно-політичного та державного розвитку давньоруських земель в період феодальної роздробленості.
- •59.Соціальна структура та система державного управління Новгородської феодальної республіки.
- •60. Новгородська та Псковська судні грамоти (злочин та покарання)
- •62.Передумови та причини формування єдиної централізованої російської держави.
- •63. Особливості соціального та політичного розвитку давньоруських земель в часи монголо-татарської навали.
- •64. Державний устрій єдиної централізованої російської держави (Велике князівство Московське).
- •65. Розвиток правової системи в період формування єдиної централізованої держави в Росії. Судебники 1497 р. Та 1550 р.
- •66.Суд та процес за Судебниками 1497 р. Та 1550 р.
- •67.Державна діяльність Івана IV. Формування станово-представницької монархії в Росії.
- •68. Державне управління та місцеве врядування в період станово-представницької монархії в Росії. Земський Собор.
- •69. Розвиток російського феодального права у XVI-XVII ст
- •70.Соборне Уложення 1649 р. Загальна характеристика.
- •71. Злочин та покарання в Соборному Уложенні 1649 р.
- •72. Суд та процес в Московському царстві XVI-XVII ст.
- •73. Соціальне та правове становище селянства в Росії XIV-XVII ст.
- •74.Реформи державного управління Петра і.
- •75.Соціально-політичне та правове становище дворянства в Російській імперії в і половині xviiі ст.
- •76. Сенат та Синод в системі державного управління Російської імперії у xviiі ст.
- •77. Особливості розвитку російського права у xviiі ст..
- •78. Розвиток кримінального права в Росії у xviiі ст.
- •79.Розширення території Російської імперії у xviiі – поч. Хіх ст.
- •80.Епоха “двірцевих заколотів” в Російській імперії.
- •81. Політика “освіченого абсолютизму” Катерини іі.
- •82. Реформи державного управління Катерини іі.
- •83.“Жалувана грамота дворянству” 1785 р., “Жалувана грамота містам” 1785 р.
- •84.Державний устрій Російської імперії у іі пол. Xviiі ст.
23. Принципат і Домінат у Давноьму Римі.
Головною причиною встановлення імперії було різке за-гострення суперечностей у римському суспільстві у зв’язку із занепадом дрібного землеволодіння та розвитком рабовласницького ладу. Правлячий стан, побоюючись повстання пригнобленого ним населення, санкціонував введення військових диктатур Сулли, Помпея, Цезаря, Октавія, що підривали основи республіки, створювали основу для встановлення монархії.
У сільській місцевості з’явились колони – вільні, чужаки і навіть раби, що одержували від рабовласників ділянки землі для обробку, частину зібраного врожаю вони могли залишити собі. Та незабаром їх прикріпили до землі, вони потрапили в кабалу до господаря, який міг продати їх разом з ділянкою.
Розвиток колонату – ознака розорення збіднілих верств населення. Частина колонів поповнювала ряди пролетарів, інші наймались в армію.
Із захопленням влади Августом Гай Октавієм розпочинається період принципату – першої стадії імперії.
У 29 р. до н.е. Октавій отримав від сенату звання імпера-тора, магістра республіки, потім довічного трибуна, цензора, а пізніше титул Августа (священного), великого понтифіка. Август мав необмежену владу, але коміції щороку обирали його народним трибуном. Таким чином, він ніби діставав право керувати Римом від народу. Як трибуну, йому була за-безпечена особиста недоторканість, він міг накласти вето на рішення сенату, народних зборів, едикти магістратів. Як цен-зор він міг викреслювати зі списків сенату неугодних для нього осіб. Принцепс мав право амністувати засуджених. Йо-го образа прирівнювалась до образи римського народу.
За Августа було створено адміністративний апарат зі штатом чиновників. Їхні обов’язки полягали в організації збору податків, підтриманні громадського порядку, обліку майна принцепса, нагляді за судовими справами та місцевою адміністрацією.
На початку принципату сенат формально, як і раніше, видавав закони, був найвищою судовою інстанцією, призначав і звільняв магістратів. Август вважався лише першим у списку сенаторів, а фактично сенат був його слухняним зна-ряддям. Але вже за Августа сенат здав свої позиції. Його за-сідання перетворились на спектакль, учасники якого змага-лись у вихвалянні принцепса.
Військово-бюрократична монархічна адміністрація на-прикінці І на початку ІІ ст. н.е. витіснила сенатську.
Народні збори скликалися дедалі рідше, їх засідання ма-ли формальний характер. Причетність громадян до управлін-ня державою стала фікцією.
Принципат як специфічно римський різновид монархії, зберігаючи зовнішні республіканські атрибути, проіснував до кінця ІІ ст. н.е. Влада принцепса спиралась на могутню мате-ріальну і військову базу. Наприклад, Єгипет вважався влас-ною провінцією Августа.
Ще на початку принципату управлінський апарат Риму та провінцій зазнав серйозних змін. Роль магістратів зменшилась. Консули, претори, квестори були усунені від державних справ і займались переважно влаштуванням публічних видовищ та ігор. Їх витісняла армія професіональних чиновників, що одержували платню із скарбниці і були підзвітними принцепсу.
Були введені посади:
– префекта преторія – командуючого імператорською гвардією;
– начальника постачання продовольством.
У провінціях функції управління здійснювали намісники, легати, проконсули, пропретори. Їхні адміністративні права та обов’язки фіксувались у мандатах, інструкціях, які складались у канцеляріях монарха або ним особисто.
Наглядові функції за діяльністю намісників здійснювали прокуратори, обов’язками яких було інформувати імператора про стан справ у провінції, про зловживання чиновників.
За вказівкою імператора Клавдія (10 р. до н.е. – 54 р. н.е.) прокуратори були уповноважені виносити судові рішення. Сформована ними канцелярія керувала імператорським майном, фінансами, розсилала скарги і сигнали про зловживання чиновників. Важливі державні посади звичайно займали родичі імператора. Однак його доля часто залежала від прихильності військ трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Армія висувала (акламувала) імператора, потім він формально затверджувався сенатом.
Таким чином, були створені всі умови для встановлення домінату – необмеженої монархії.
Домінат. Суспільний лад та державний устрій. Реформи Діоклетіана
Період домінату в Римі почався з правління імператора Авреліана (270 –275 р.), який навіть за походженням був не римлянином, а варваром. Влада імператора була необмеженою.
Формування бюрократичного апарату фактично завершив Адріан (117 –138 рр.). Створену Августом раду при принцепсі він перетворив на консиліум – постійно діючу ви-щу урядову установу – і доручив їй розробку імператорських конституцій. Утворились нові канцелярії, колегії кур’єрів, яким доручалось притягати до судової відповідальності чи-новників фінансового та судового відомств, винних у зловживаннях, здирствах. Збір податків було вилучено з відання від-купників і передано чиновникам. З’явилась державна пошта. Служба чиновників стала почесною і добре оплачувалась.
Перехід до домінату супроводжувався занепадом рабовласницького ладу і зародженням феодальних відносин. Колони і раби стали зближатись за своїм походженням.
Якщо принцепси обожествлялись посмертно, то після Гая Аврелія Діоклетіана (243 – 316 рр.) імператор уже за жит-тя оголошувався намісником Бога на землі, посередником між Богом і людьми.
Діоклетіан, за свідченням літописця Євтронія, примушував успіх кланятись йому, тоді як до нього імператорів вітали.
Функції сенату перейшли до імператорської ради, до складу якої увійшли впливові родичі, друзі імператора, преторіанські префекти, начальники відомств.
До ради входила канцелярія імператора, яка складалася з ликторів, що відали фінансами, особистим майном імператора, його верховним судом, офіційним листуванням.
Важливу роль в управлінні відігравали юристи, найбільш відомі з них навіть входили до імператорської ради. Безвладний сенат був остаточно замінений імператорською радою при імператорі Септимії Севері наприкінці ІІ ст.
Преторіанська гвардія стала формуватись не лише з іта-ліків, а й з придунайських та сірійських легіонів, а це ще більше посилило залежність імператора від армії.
Для провінцій була заснована колегія кураторів, покликаних виконувати функції імператорських контролерів.
Імператор Діоклетіан (284 – 305 рр.) провів велику адмі-ністративну реформу, увів тетрархію – чотиривладдя. Він по-ділив владу з Максиміліаном Геркулієм. Їхніми співправителями були оголошені цезарі Галерій – зять Діоклетіана і Костя Хлор. Отже, при владі були чотири співправителі. За Діоклетіана почався поділ імперії на Східну і Західну. Кожна мала свого Августа та його заступника – цезаря. Крім того, з’явились 12 діоцез – великих територіальних округів на чолі з вікарієм, що підпорядковувався безпосередньо імператорові. Цивільна адміністрація відокремлювалась від військової. Кожний із співправителів імператора як полководець був наділений владними повноваженнями і міг приймати самостійні рішення.
Перебудовувалась судова система. Правитель провінції став тепер ординарним суддею першої інстанції. На його рі-шення було дозволено подавати апеляцію імператору або його уповноваженому. У Римі була проведена реформа поліцейської служби. За Діоклетіана її очолював префект, що ніс відпові-дальність за охорону громадського порядку в столиці. У про-вінціях служба безпеки та охорони громадського порядку бу-ла в руках легата.
Заворушення рабів та інших пригноблених верств насе-лення придушувались за допомогою зброї преторіанських ко-горт.
Реформа Діоклетіана зміцнила централізацію управління. На деякий час вдалося перемогти сепаратизм провінцій, зберегти єдність імперії.
Імператор Костянтин, продовжуючи реформи Діоклетіана, діяв рішучіше. У 321 році він переніс столицю у Візантію, колишню колонію, заново відбудував її і назвав своїм ім’ям – Константинополь.
За Костянтина тетрархія була скасована, хоч поділ імпе-рії на частини зберігся. Попередня рада при імператорі кон-силіум – була усунена. Її місце зайняв консисторіум (державна рада), до якого входили родичі імператора. Голова держави дедалі більше був схожий на східного деспота. Імператор носив шовковий одяг, обсипаний дорогоцінним камінням, і діадему – знак царської влади. Перед ним треба було падати на коліна.
Імперська влада вживала більш жорстких заходів з при-кріплення до певної місцевості не тільки колонів, ремісників, а й дрібних власників землі – куріонів.