1. Проаналізуйте особливості архітектури Київської Русі.

До конца X в. на Руси не было монументального каменного зодчества, но существовали богатые традиции деревянного строительства, некоторые формы которого повлияли впоследствии на каменную архитектуру. После принятия христианства начинается возведение каменных храмов, принципы строительства которых были заимствованы из Византии. На Руси получил распространение крестово-купольный тип храма. Внутреннее пространство здания делилось четырьмя массивными столбами, образуя в плане крест. На этих столбах, соединенных попарно арками, возводился «барабан», завершавшийся полусферическим куполом. Концы пространственного креста перекрывались цилиндрическими сводами, а угловые части — купольными сводами. Восточная часть здания имела выступы для алтаря — апсиды. Внутреннее пространство храма делилось столбами на нефы (межрядные пространства). Столбов в храме могло быть и больше. В западной части располагался балкон — хоры, где во время богослужения находились князь с семьей и его приближенные. На хоры вела винтовая лестница, находившаяся в специально для этого предназначенной башне. Иногда хоры соединялись переходом с княжеским дворцом. Вершиной южнорусского зодчества XI в. является Софийский собор в Киеве — огромный пятинефный храм, построенный в 1037—1054гг. греческими и русскими мастерами, В древности он был окружен двумя открытыми галереями. Стены сложены из рядов тесаного камня, чередующихся с рядами плоского кирпича (плинфы). Такая же кладка стен была и у большинства других древнерусских храмов. Киевская София уже значительно отличалась от византийских образцов ступенчатой композицией храма, наличием тринадцати венчавших его куполов, в чем сказались, вероятно, традиции деревянного строительства. В XI в. в Киеве было возведено еще несколько каменных построек, в том числе и светских. Успенская церковь Печерского монастыря положила начало распространению однокупольных храмов. 

2.Дайте визначення терміну «українізація» та розкрийте її сутність як соціокультурного процесу у 20-х роках XX ст.

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців. Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

1. Проаналізуйте процес розвитку літератури доби Київської Русі.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури

на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив

до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) - Костянтина (в чернецтві

- Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства,

зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували

християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою.

Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов«янську

(староболгарську) мову Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі використовувалися

дві системи письма - кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця -

розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще

до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична

кирилиця нараховує 43 літери.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і

мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути

письменним означало знати латинь, на Сході - арабську. Арабська для багатьох

мусульманських країн була чужою мовою, як і латинь для Європи, і тому

національні літератури європейських держав тієї епохи майже невідомі. У цьому

розумінні українська література старша за німецьку, французьку та англійську