7. Текст і його ознака.
Термін текст у сучасному мовознавстві позначає кілька неоднакових мовних явищ: 1) реально висловлене (написане та ін.) речення або сукупність речень; 2) уся сума (сукупність) актів мовлення, створених колективом носіїв цієї мови; 3) текст - водночас і процес вирішення екстралінгвістичних завдань мовними засобами, і продукт цього вирішення; 4) текст - це об'єднана смисловим зв'язком послідовність одиниць мовлення: висловлень, абзаців, розділів та ін.
«Текст (від лат. textum - зв'язок, поєднання, тканина) - писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у ближчій перспективі смисловими і формотворчо-граматичними зв'язками, а в загально- композиційному, дистантному плані - спільною темою і сюжетною заданістю»1.
Учені відзначають, що до складу тексту входять:
речення, поєднані між собою;
надфразові єдності або складні синтаксичні цілі.
8. Становлення і розвиток наукового стилю української мови. Мовні і жанрові особливості наукового стилю.
9. Загальна характеристика офіційно-ділового стилю української мови. Текстові норми офіційно-ділового стилю.
10.Специфіка мови професійного спілкування.
11 .Засоби вираження спеціальних реалій, категорій, понять.
12.Поняття про документ. Класифікація і вимоги до документів. Вимоги до мови документів.
Документ (від латин. documentus — спосіб доказу) — це матеріальний об’єкт (носій), що містить певну інформацію, оформлений у визначеному порядку і має юридичну силу відповідно до чинного законодавства.
Документи мають правове значення, оскільки є засобом засвідчення та доведення певних фактів. Вони також використовуються як джерела та носії інформації. А в управлінській діяльності документ виступає як предмет і як результат праці.
Документи оформляють на різних матеріальних носіях: на папері, фотоплівці, магнітній і перфострічці, дискеті, перфокарті тощо.
Документи мають різне призначення (функції). Ці функції можуть бути загальними, тобто їх виконують практично всі документи, і специфічними (властивими лише частині документів).
Класифікаційні ознаки документів:
1. За найменуванням розрізняють заяви, листи, довідки, службові записки, тощо.
2. За походженням документи поділяють на службові, або офіційні (вони створюються установами, підприємствами, службовими особами, які їх представляють), й особисті (їх створюють окремі особи і це не входить у коло їх службових обов’язків).
3. За місцем створення документи бувають внутрішні (чинні лише в межах установи, підприємства, у якому створені) і зовнішні (є результатом спілкування установи з іншими установами, організаціями тощо).
4. За призначенням виділяють такі основні комплекси документації: організаційно-правова; планова; інформаційно-довідкова й довідково-аналітична; звітна; щодо особового складу (кадрова); обліково-фінансова; з матеріально-технічного забезпечення; договірна; колегіальних органів.
5. За напрямком розрізняють вхідні і вихідні документи.
6. За формою — типові й індивідуальні.
7. За ступенем гласності — звичайні, таємні (секретні), для службового користування.
8. За стадіями створення розрізняють оригінали (створені документи), копії (повне відтворення оригіналу) і витяги (відтворення певної частини оригіналу).
9. За термінами зберігання документи поділяють на такі категорії:
документи тимчасового зберігання (до 10 років);
документи тривалого зберігання (понад 10 років);
документи постійного зберігання (без обмеження терміну).
10. За технікою відтворення — рукописні й відтворені механічним способом.
11. За структурними ознаками — стандартні (мають чітку структуру і форму викладу, свою стилістику. Тут переважно подаються конкретні цифрові дані чи назви предметів, прізвища); нестандартні (містять лише найзагальніші відомості, добір мовних елементів залежить тут від конкретного змісту чи обставин ділових стосунків).
Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.
Кожний документ має свій склад реквізитів, який залежить від виду документа, його змісту, призначення, способу оброблення. Усі реквізити мають постійне місце, що робить документи зручними для зорового сприймання і полегшує їх оброблення.
Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на папері стандартного формату (А4 або А5), називається формуляром. Формуляр — це модель, зразок побудови документів певного виду.
13.Труднощі, пов’язані з уживанням деяких граматичних форм у практиці професійного спілкування.
14.Специфіка перекладу українською мовою. Найтиповіші граматичні, стилістичні і лексичні помилки при складанні професійних текстів.
15.Статус власних назв і мовна політика. Принципи передачі власних назв українською мовою.
16.Відмінювання прізвищ. Особливості звертань і творення імен по-батькові.
17.Використання конструкцій службового мовного етикету.
18.Правопис складноскорочеиих слів і абревіатур. Графічні скорочення.
19.Способи словотвору. Правопис деяких префіксів і суфіксів у практиці професійного спілкування.
20. Труднощi, пов’язанi з уживанням деяких частин мови у практицi професiйного спiлкування.
Серед класу імен основною частиною є іменник. Аналіз специфіки відмінювання іменників дозволяє зробити висновки, які мають особливий резонанс у практиці професійного спілкування.
1. Варіативність закінчень в іменниках чоловічого роду II відміни однини в родовому і давальному відмінках (болю, регіону, інженера).
2. На позначення осіб за статусом, місцем роботи вживаються аналітичні форми: заводчани – працівники заводу.
3. Однина іменників може вживатися на позначення множини, якщо немає одиниці виміру або предмети не можна перерахувати. Наприклад: На цьому заводі можна придбати мінеральні води. Надіслано партію дитячих костюмів.
4. Складноскорочення типу завкафедри пишуться разом, а слово завідуючий – окремо з подальшою формою іменника.
5. Для назв осіб за професією, посадою вживаються іменники, як правило, чоловічого роду. Завідувач Васильєва. При цьому дієслово узгоджується з прізвищем людини, а не з посадою: Лаборант Петрова повідомила…
6. Характер закінчень принципово впливає на розрізнення родового і давального відмінків іменників: одержано листа від Коряки С.Д. –надіслано лист Коряці С.Д.
7. Кожна з чотирьох відмін іменника має особливості при звертанні у кличному відмінку (Наталю, Сильвестре, Тимоше, Любове, знавцю).
Прикметник:
1. Прикметники поділяються на повні і короткі (дрібний – дрібен, зелений – зелен).
2. Вищий і найвищий ступінь утворюються тільки за допомогою певних суфіксів і префіксів (повний – найповніший; більш повний – найбільш повний).
При вживанні числівників слід пам’ятати про особливості відмінювання кількісних (простих, складних, складених) числівників, а також про форми запису числівників (07.08.09; 55-процетний). У бухгалтерських документах цифри дублюються словами. Якщо цифри арабські, то додають закінчення: радіоприймач 1-го класу (але: радіоприймач I класу).
Варто звернути увагу на правопис неозначених і заперечних займенників (хто-небудь, абиякий, ніякий, ні до кого). При цьому слід пам’ятати, що використання займенника «свій» призводить до появи стилістичних помилок: М. Іванов не справився зі своїми обов’язками у своїй автобіографії.
Особові займенники, як правило, не вживаються у документах (повідомляємо, надсилаємо, а не повідомляю, надсилаю). Це можливо лише у специфічних документах (доручення, заява, автобіографія тощо).
До поняття «Дієслово» належать п’ять форм: інфінітив (написати); безособова форма (написано); дійсний, умовний, наказовий способи (працюю, працював би, працюй); дієприкметник (працюючий) і дієприслівник (працюючи). При дієвідмінюванні дієслова набувають різні особові закінчення (залежно від I чи II дієвідміни): пишеш, робиш.