39)Етапи соціалізації

У дитячому віці рання соціалізація індивіда, як правило, відбувається плавно, без різких змін, але при вступі у доросле життя і в процесі дорослої, або так званої продовженої соціалізації виділяють такі етапи, як:

Десоціалізаціл — втрата старих ролей, цінностей, норм і правил поведінки.

Ресоціалізація — вивчення нових ролей, цінностей, норм і правил поведінки.

Іноді людина потрапляє в такі екстремальні умови (тюрма, спецлікарня), у яких десоціалізаціл заходить настільки далеко, що доводиться говорити про руйнування основ особистості.

Ірвінг Гофман, досліджуючи виправні заклади тюремного типу в СІЛА, виділив такі ознаки ресоціалізації в екстремальних умовах:

ізоляція від зовнішнього світу (стіни, грати, спецперепустки тощо);

постійне спілкування з тими самими людьми;

втрата попередньої ідентифікації, яка відбувається через ритуал перевдягання у спецформу;

перейменування, зміна колишнього імені на “номер” і отримання статусу: солдат, монах, в’язень, хворий;

відвикання від старих звичок, цінностей, норм, і — звикання до інших,

зміна обстановки на нову, знеособлену;

втрата свободи дій.

Однак навіть тоді, коли людина не потрапляє в екстремальні умови, втрата старих ролей, цінностей, норм і правил поведінки та засвоєння нових — завжди є складним процесом. Під час продовженої соціалізації виділяють певні кризові точки, коли відбувається своєрідний “перелом” у житті людини. Коли виникає така гостра проблемна ситуація, що старі механізми вирішення проблеми вже не діють, а нові — ще не готові, не освоєні належним чином. Зазвичай, люди у такій ситуації відчувають розгубленість і тривогу: звичний спосіб життя порушено, а яким буде новий — ще невідомо. У кожного можуть бути свої кризові ситуації: одруження, зміна місця роботи, призов в армію. Проте, у житті більшості людей в процесі продовженої соціалізації виділяють три основні кризові моменти:

16—17 років. Закінчення школи і підготовка до вступу у вищий навчальний заклад або пошук роботи. Зробити свій вибір дуже складно, катастрофічно не вистачає знань, життєвого досвіду.

Криза середини життя (приблизно 45 років). Людина оглядається на пройдений шлях і оцінює його. Людина зіставляє ідеальну траєкторію свого життя із реальною. Чим більша розбіжність — тим більше невдоволення власним життям. Ще можна змінити спосіб життя, професію, але психологічно зробити це вкрай важко.

Завершення трудової кар’єри і вихід на пенсію. З виходом на пенсію різко змінюється стиль життя людини, соціальний статус, становище у суспільстві.

40) Соціалізація і соціальна адаптація як фактори формування особистості

Соціалізація особистості

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

— імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;

— ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

— почуття сорому і провини — негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.

Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація — це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація — вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них.

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому. Її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість — об'єкт і суб'єкт соціальної взаємодії. Взаємодія соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга — як механізм зміни соціальної системи.

На процес інтеграції особистості в певну соціальну роль істотно впливають «очікування» і «вимоги» її оточення. У систему особистості немовби включаються спеціально вироблені засоби поведінки, які відповідають вимогам соціальної системи і формують соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє «Я» людини, виявляється у зміні її поведінки. Починається вона з порушення рівноваги, потім переходить у стадію адаптації до особливостей даної системи і завершується стабілізацією, але вже на новому рівні. Механізми динаміки соціальної системи виявляються в появі або зникненні певних елементів, у зміні внутрішніх і зовнішніх зв'язків між ними. Чинниками соціальних змін є об'єктивні передумови (передусім економічні), індивідуальні особливості особистості, специфіка її взаємодії із соціальною системою. Соціальним середовищем (соціальним простором) функціонування особистості, соціальної системи є соціальні спільноти.

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років).

4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини — це перші 2—3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей — на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

Отже, соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація — тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація — найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації — докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.

Соціальна реадаптація особистості.

Соціальна адаптація є принципово новим рівнем та новою формою адаптаційних живих систем, специфічний характер якої полягає, перш за все, в спрямованій активності самих суб’єктів діяльності

Категорія "адаптація живих систем" розглядається в сучасній психології як динамічний збіг спрямованої активності живої системи та вимог середовища (соціокультурного і природного).

Соціальна адаптація є принципово новим рівнем та новою формою адаптаційних живих систем, специфічний характер якої полягає, перш за все, в спрямованій активності самих суб’єктів діяльності. Однак в науці все ще не вироблено цілісного (біопсихосоціального) підходу до розуміння проблем адаптації людини. Це, ймовірно, зумовлюється тим, що не існує загальної теорії людинознавства, за якою людина була б представлена як цілісна біопсихосоціальна система, і яка б виконувала методологічну функцію в конкретних наукових дослідженнях проблем адаптації людини.

Специфіка цілісного адаптаційного процесу людини не вичерпується лише особливостями його компонентів. Багато залежить від характеру їх взаємодії. Цілісна адаптація – це наслідок гармонійних відносин між структурними компонентами людини як біопсихосоціальної цілісності та факторами соціокультурного й екологічного середовища. Характер адаптаційного процесу визначається сумою взаємодії окремих структурних компонентів системи "людина". Причому дезадаптація одного з компонентів неминуче позначається на долі цілісної адаптації людини.

Соціальна адаптація особистості уявляється як процес формування і розвитку її соціальної активності, прояву соціальних, соціально-психологічних, біопсихічних механізмів регуляції життєдіяльності. Це – поєднання соціально-спрямованої активності особистості з динамікою різних рівнів соціального середовища.

Дії, спрямовані на досягнення змін у життєдіяльності, є суттю адаптованої діяльності особистості, що здійснюється для задоволення власних потреб. Функціонування ж особистості в умовах, які не відповідають її індивідуальним потребам, ускладнюють життєдіяльність та загрожують можливою дезадаптацією. Тому в усуненні невідповідності між вимогами умов, з одного боку, та очікуваннями і можливостями суб’єкта – з  одного боку, та очікуваннями і можливостями суб’єкта – з іншого, полягає реальне значення соціальної адаптації особистості.

Щоб вирішити проблему характеристики змісту макро-соціального і мікро-соціального середовища, пропонується поділити його на два типи: "реальне" і "потенційне". Середовище, до якого безпосередньо залучена особистість, можна вважати реальним мікро-соціальним середовищем. Соціальне середовище, що перебуває безпосередньо за межами життєдіяльності особистості, можна визначити як потенційне мікро-соціальне середовище – в тому сенсі, що воно може перетворитися на реальне мікро-соціальне середовище певної особистості.

Така диференціація має значення не тільки для теорії, але й для практики управління процесом соціальної адаптації. Адже вона передбачає необхідність:

• цілеспрямованого "конструювання" такого реального мікро-соціального середовища, яке стимулювало б формування в особистості певних соціальних якостей, що сприяють її адаптації в потенційних мікро-соціальних середовищах (звільнення з роботи, безробіття, невизначеність тощо);

• розробку динамічної моделі особистості з урахуванням особливостей і вимог потенційних соціальних середовищ.

Макро-соціальне середовище слід також розглядати як найважливіший структурний компонент сучасного соціального середовища. Адже це середовище глобальних соціальних процесів, і його вплив на стан і поведінку людини в умовах сучасних комунікацій неминуче зростає.

На основі аналізу структурних компонентів соціальної реадаптації особистості (соціальна адаптована ситуація, соціальна адаптивна потреба, психічна адаптивна потреба) з’ясовується роль кожного із означених компонентів.

Під соціально ре-адаптованою ситуацією розуміємо відносно новий і незвичний для особистості стан соціального середовища, що вимагає певної перебудови її поведінки, зміни попередніх форм і способу життєдіяльності. Процес соціальної реадаптації може здійснюватися двома шляхами: на основі надбаного соціального досвіду особистість порівнює свої дії з реальною ситуацією, або, керуючись засвоєними нормами, стереотипами, принципами тощо, вона перетворює соціальну ситуацію відповідно до своїх життєвих потреб.

Соціальна потреба є основною спонукальною силою у формуванні та розвитку соціальної активності, її спрямованої діяльності й адаптації.

Соціальна адаптивна потреба може проявитися у двох найсуттєвіших формах:

• особистість має потребу наблизити свої соціальні цінності, орієнтації, настанови тощо до вимог соціальної ситуації і через цю потребу може адаптуватися до певної ситуації;

• конкретна соціальна ситуація не створює можливостей для задоволення потреб особистості, і тому її соціальна активність спрямовується на зміну ситуації відповідно до своїх потреб.

Значне місце в соціально ре-адаптивному процесі особистості посідають її психічні потреби. Біопсихічні і соціальнопсихічні адаптивні потреби – це зміст психічної адаптивної потреби особистості. "Немає такої матеріальної практичної діяльності, яка не включала б зовсім психічних компонентів, яка могла б здійснюватися без постійної регуляції психічної діяльності" [1].

Соціалізація особистості – безперервний процес її становлення і розвитку. І в цій безперервності значну роль відіграє соціальна адаптація – необхідний механізм соціалізації, яка, в свою чергу, є передумовою соціально ре-адаптивного процесу. Соціальна реадаптація постає як специфічна форма соціалізації. Підготовчий етап соціально адаптивної поведінки припускає відповідний рівень соціалізації особистості, на основі чого й стають можливими відносно стійка поведінка і діяльність особистості в різних соціокультурних ситуаціях.

Соціалізація, як багатогранний процес, може виконувати різні функції при реалізації соціальної активності особистості. В одних випадках ступінь соціалізованості особистості може сприяти її соціальній адаптації, в інших – перешкоджати входженню у відносно нове для неї середовище.

Це зумовлено, перш за все, тим, що соціальні установки, ціннісні орієнтації і соціальні стереотипи особистості не завжди співпадають з вимогами середовища її життєдіяльності. Часто ситуація висуває вимоги, що не відповідають надбаним у процесі соціалізації знанням, здібностям, навичкам тощо. Об’єктивна необхідність у соціальній реадаптації спонукає особистість активно набувати якостей, що відповідають певній соціально ре-адаптованій ситуації.

У вітчизняній літературі з соціології та соціальної психології проблема протиріч у процесах соціалізації і соціальної адаптації особистості висвітлена мало. Отже управління цими процесами без поглибленого аналізу наявних у них протиріч стає дуже складним, а іноді й неможливим.

Принципові зміни в характері праці, викликані науково-технічним прогресом, призводять до нового розподілу праці, в рамках якого, з одного боку, зростає диференціація видів діяльності, а з іншого – їх інтеграція. Внаслідок цього відбувається подальша спеціалізація трудової діяльності, що висуває нові вимоги до професійної підготовки працівника, умов його професійної адаптації.

Професійна адаптація – це збіг вимог професії із зростанням сукупності знань, умінь і навичок особистості, які формують у неї гнучку соціально-професійну позицію в системі формальних і неформальних відносин. Успішна професійна адаптація можлива лише тоді, коли "... професії здаються нам величними, якщо вони пустили у нашому серці глибокі корені, якщо ідеям, які панують в них, ми спроможні принести в жертву наше життя та всі наші сподівання. Вони можуть ощасливити того, хто має до них покликання, але вони прирікають на загибель того, хто взявся за них поспіхом, необдумано, піддавшись моментові" [2; 3].

Умовою оптимального професійного самовизначення повинно бути, в першу чергу, покликання. А воно, передусім, є результатом процесу початкової професійної соціалізації, яка формує активну професійну орієнтованість індивіда. Оптимальний професійний відбір, професійна підготовка та навчання передбачають врахування не тільки системи необхідних професійних знань і навичок, але й вимог, що висуваються професією до психофізіології особистості, рівня її соціально-психологічної мобільності.

Оптимальні взаємовідносини соціальних, соціально-психологічних, психофізіологічних характеристик особистості, їх відповідність вимогам, що висуваються професією, сприяють розвиткові особистості, її успішній і оптимальній професійній адаптації. В цілому профадаптація можлива при збігові динаміки профсоціалізації з динамікою професійних вимог.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства виникли соціальні та соціально-психологічні фактори напруг і перевантажень у життєдіяльності людей. Динаміка соціальних процесів (особливо таких, як зростання соціальної мобільності, урбанізація тощо) характерна не тільки позитивними зрушеннями. Вона не вільна і від негативних проявів. Її прямим і опосередкованим наслідком стають конфлікти, що виникають у формальних і неформальних групах, життєві фрустрації, монотонність життєвих вражень, інтенсифікація психічних та інших перевантажень, що провокують дезадаптацію особистості.

Соціально адаптивний процес – це процес, яким можна управляти. Таке управління може здійснюватися не тільки в руслі впливу соціальних інститутів на особистість, в ході її виробничої, поза-виробничої, до-виробничої, пост-виробничої (пенсійний період) життєдіяльності, але й у руслі самоуправління, коли особистість виступає "суб’єктом управління власного "я" .

Останнє, як справедливо відзначав В. Афанасьєв, "передбачає вимогливе, самокритичне ставлення людини до самої себе, до своїх думок і справ"