59. Державна політика підтримки сільського господарства

Різноманітність організаційних форм у аграрній сфері США, ЄС та інших розвинених країн підвищує ступінь стійкості сільськогосподарського виробництва і гарантує продовольчу забезпеченість населення цих країн. У згаданих державах йде поступова еволюція фермерських господарів у великі групові ферми, акціонерні й кооперативні, але вони поширені здебільшого не в сільському господарстві, а в інших галузях агробізнесу. Уряди розвинених країн питанням розвитку національного сільського господарства та забезпечення населення продовольством надають загальнодержавного значення. За останні півстоліття в цих країнах широко застосовувалися різноманітні засоби державного регулювання сільського господарства. Підтримка фермерів розглядається як необхіднийта важливий елемент державної політики. Цінова підтримка – це встановлення урядом офіційної нижчої межі цін на сільськогосподарську продукцію на підставі еквівалентних цін. Обмеження обсягів виробництва сільськогосподарської продукції можливо здійснити через: а) обмеження посівних площ під певні культури б)встановлення ринкових квот за спеціальними документами (сертифікатами) в) тзв. „відпочинок землі” – скупівля урядом землі (іноді цілих ферм) з метою виключення їх із сільськогосподарського виробництва.

Нарешті, спосіб „прямих платежів” передбачає, що немає обмежень на встановлення ринкової ціни на сільськогосподарську продукцію, натомість уряд компенсує фермерам різницю між ринковою ціною та базисною вищою ціною у минулому.

60. Регіональні особливості світового сільського господарства. На відміну від інших сфер виробництва сільське господарство ведеться на великих площах і територіально розпорошене. В ньому використовується земля (як основний спосіб виробництва), а також світло, тепло, вода та живі організми (рослини й тварини). В світовому господарстві систему, в якій поєднуються сільське господарство і пов’язані з ним галузі, називають агровиробничою сферою або агробізнесом. Необхідно також зазначити, що основним соціально-економічним чинником світового сільськогосподарського виробництва є аграрні відносини, які залежать від способу виробництва, форми земельної власності, характеру землекористування. В економічно розвинених країнах більша частина земельного фонду і основні виробничі фонди зосереджені в фермерських господарствах. Частина землі належить державі, а також великим агрокомпаніям та церкві. Тут склалися аграрні райони, передумовою формування яких було зростання торговельного землеробства, що розвивалася шляхом спеціалізації. В силу історичних обставин цей процес найдальше зайшов та наочно проявився в галузевому та просторому аспектах, у США, де чітко відособилися спеціалізовані сільськогосподарські райони або як їх тут називають, пояс бавовниковий, пшеничний, кукурудзяний, молочного тваринництва та ін. Державна підтримка сільського господарства (субсидіювання) здійснюється в практично всіх розвинених країнах. В ЄС прийнята Спільна сільськогосподарська політика, яка є найбільшою в світі программою підтримки сільського господарства. У країнах, що розвиваються, більше половини землі перебуває в общинному землеволодінні або обробляється дрібними сімейними господарствами.

61. Сільське господарство як галузь світового господарства. С/г, як галузь свытового господарста представлена різноманіттям типів, що формуються в результаті впливу природно-кліматичних, соціальних та економічних чинників. Відомий російський вчений М.М.Вавілов, який створив теорію географічних центрів походження культурних рослин, виділяв їх наступні очаги: Східноазійський (китайський) – батьківщина проса, сої, коноплі; Південноазійський індомалайський) – батьківщина чаю, лимону, помаранчу, огірка, цукрової тростини; Центральноазійський – дині, гороха, ячменю; Передньоазійськитй – м’якої пшениці, жита, вівсу;

Середземноморський – твердої пшениці, капусти, моркви, буряку, цибулі, ріпи; Абісінський (ефіопський) – кави, сорго, пшениці; центральноамериканський – соняшнику, перцю, квасолі, тютюну, гарбузу, какао; Південноамериканський – батьківщина картоплі, томатів, бавовнику, кукурудзи. У світі в сільському господарстві нині зайнято 45% економічно

активного населення планети, при цьому в промислово розвинених країнах частка сільськогосподарських працівників скоротилася до 2-3 %, а в аграрних країнах – залишається досить високою (60-75 % та більше). Географія сільського господарства відрізняється великою різноманітністю форм виробництва, що пов’язане з відмінностями соціально-економічних укладів у країнах різних типів, особливою роллю землі як основного засобу виробництва. Найбільші позиції земель, які використовуються в землеробстві, розташовані в Азії (майже 1/3 світових площ), значні вони у

Північній Америці і Північній Євразії (по 1/6). Найбільш розорані землі Західної та Центральної Європи, де в середньому під землеробство віддано понад 1/3 площі, а в окремих країнах – навіть 1/2 та більше (наприклад, в Україні, Італії, Польщі, Угорщині, Нідерландах, Данії та ін. Серед країн світу найпотужніші земельні ресурси мають країни СНД (особливо Росія, Україна, Казахстан), США, Індія, Китай, Бразилія, Канада, Австралія. Головна проблема світового земельного фонду сьогодні – це деградація сільськогосподарських земель. Під цим учені розуміють виснаження родючості, ерозію, заболочування грунтів, зниження біологічної продуктивності природних пасовищ, засолення і заболочування площ, які зрошуються, тощо.

62. Географія рослинництва світу. Сільськогосподарське виробництво поділяється на дві галузі: рослинництво та тваринництво. Рослинництво – це розведення культурних рослин. Виробництво зернових – основа рослинництва. Під зерновими зайнято більше половини всіх оброблювальних площ світу. Ареали їх розповсюдження фактично співпадають з ареалами розселення людей. У більшості окремих країн зернові займають у посівних площах головне місце: у Великобританії, Франції, Італії – до 60 %:, в Україні, Польщі, ФРН, Японії – 60-70 %, у В’єтнамі та Монголії – до 80 %. Але рівень розвитку та спеціалізація зернового господарства в країнах світу дуже відрізняється. Ці відмінності пояснюються різноманітністю соціально-економічних та природних умов. Найбільші посівні площі займають три головні зернові культури: пшениця, рис та кукурудза. У межах помірного та субтропічного поясів основна зернова культура – пшениця. За площею посівів вона займає перше місце серед усіх сільськогосподарських культур. Пшениця вирощується в 70 країнах світу. Посіви кукурудзи більшою частиною територіально співпадають із посівами пшениці, але розповсюджені трохи

південніше. Найбільші площі, зайняті під кукурудзу в Америці. Рис, незважаючи на значно менші посівні площі, за валовим збором, рис майже не поступається пшениці. Країни – основні виробники рису – Китай, Індія, Індонезія, Бангладеш. Зернобобові рослини (соя, квасоля, горох, чечевиця) мають різноманітне застосування – як продовольчі, кормові та технічні культури. Так, у харчуванні населення багатьох країн Азії (Індія, Індонезія, Китай, В’єтнам, Бангладеш, Пакистан та ін.) вони здавна відіграють важливу роль. Серед технічних культур виділяють: бавовник, льон, соняшник, арахіс, оливи, картопля, кукурудза, цукрова тростина, цукровий буряк тощо. Широко популярні в усьому світі тонізуючі культури. Батьківщина чаю – Китай, кави – Ефіопія, какао – Мексиканське нагір’я. Світове виробництво кави в рік становить 6 млн.т, чаю та какао – по 2,5 млн. т. Овочівництво, виноградарство та садівництво також займають істотне місце в сучасному сільському господарстві. Світову славу має виробництво плодових культур у Середземномор’ї, Каліфорнії, Флориді. Значна частина виноградників зосереджена в країнах Західної Європи (Італія, Іспанія, Франція) та Північної Африки (Алжир).

63. Географія тваринництва світу. У складі тваринництва виділяють: скотарство (розведення великої та дрібної рогатої худоби), свинарство, вівчарство, птахівництво, конярство, оленярство, верблюдярство тощо. Поголів’я великої рогатої худоби (1,3 млрд. голів) розміщене за регіонами світу відносно рівномірно, але напрямки його розвитку та рівень продуктивності неоднакові. Так у місцевій та лісостеповій зоні помірного поясу (Європа, Північна Америка) отримало розповсюдження вирощування великої рогатої худоби молочно-м’ясного та молочного напрямку (інтенсивне). А м’ясну худобу вирощують головним чином у більш посушливих районах помірного та субтропічного поясів - країни Азії, Африки та Латинської Америки. Свинарство отримало найбільше розповсюдження в Європі, Східній Азії, Америці. Цей напрямок тваринництва відрізняє невимогливість до кормів, висока продуктивність, висока калорійність та короткі терміни отримання продукції. Найбільше розповсюджено в Китаї, США, Бразилії. Через релігійну заборону свинарство не дістало розвитку в мусульманських країнах. Вівчарство розповсюджене майже всюди, але особливо в пустельних та напівпустельних регіонах субтропічного та тропічного поясів. Найбільшу кількість овець мають Китай, Австралія, Індія Найбільшими в світі виробниками вовни та баранини є Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Аргентина, Індія. У виробництві продукції всіх галузей світового тваринництва спостерігається абсолютна перевага економічно розвинених країн: Франція , Німеччина, Нідерланди, Бельгія, Данія, Китай, США, Канада, Нова Зеландія, Австралія, Великобританія;

США та Франція є світовими лідерами за експортом м’яса птиці і при цьому США виступають значним імпортером свинини, а Франція є найбільшим імпортером баранини та ягняти.

64. Світовий ринок транспортно-логістичних послуг. Логістику дозволяє суттєво зменшити часовий проміжок між надходженням сировини, напівфабрикатів і поставкою готової продукції споживачеві, сприяє істотному скороченню матеріальних запасів та транспортних витрат,

прискорює процес одержання інформації, підвищує рівень сервісу. Мета логістики— оптимальне формування й ефективне управління товарно-інформаційно-фінансовими потоками сфер постачання, виробництва і збуту господарських систем. Ця мета досягається за допомогою восьми складових „логістичного міксу вісім П” (забезпечення наявності певного товару, певної якості в певній кількості для певного споживача на певний час у певному місці з певною логістичною послугою за певних витрат). виділяють такі напрями, як промислова логістика, агрологістика, транспортна, комерційна, банківська, митна, логістика будівництва, туризму, міжнародна

логістика тощо. Економічний ефект логістики визначається, насамперед, такими чинниками, як зменшення запасів на шляху руху товарного потоку і скорочення часу проходження товару логістичними комунікаціями. Логістика як галузь з`явилась наприкінці XX — початку XXI ст. Питання доставки та транспортування необхідних вантажів (сировини напівфабрикатів готової продукції) завжди відігравали вагому роль у розвитку світового господарства. В цей час почали з'явилися компанії — посередники (дистриб’ютори), які використовували національні залізниці для

швидкої, надійної та недорогої доставки вантажів. Такі компанії забезпечували „економію від швидкості”, звідси і кращі умови для покупця. Друга складова технологічних інновацій наприкінці XIX ст. полягала у використанні високопродуктивного устаткування безперервної дії. Цей чинник забезпечив „економію від масштабів виробництва”, прикладом називаємо „машина Бонсака” для виробництва сигарет (1881 p.), спроможна виробляти 70 тис. сигарет за день порівняно із 3 тис. при ручному скручуванні. Нині у процесах постачання і збуту відбувається друга "революція" — під впливом логістики, Internet тa електронної торгівлі. Нині витрати на логістику перевищують 13 % валового світового продукту та стабільно зростають.

69. Європейські транспортні коридори та пан'европейські транспортні зони. TEN (Trans European Network) – Транс’європейська транспортна мережа на території ЄС та ЄАВТ. TINA (Transport Infrastructure Needs Assessment) – оцінка потреб розвитку транспортної інфраструктури країн-кандидатів

на вступ до ЄС першої черги (нині – нових членів ЄС). TIRS (Transport Infrastructure Research Study in South-East Europe) – вивчення потреб розвитку транспортної інфраструктури в країнах Південно-Східної Європи (тобто нинішніх кандидатів на вступ до ЄС у 2007 році); PEC (Pan European Corridor) – 10 Пан’європейських транспортних коридорів; РЕТгА (Pan European Transport Area) – 4 Пан’європейські транспортні зони. Наведемо коротку характеристику цих програм. Программа TEN була прийнята у 1991р. Та мала за мету: створення мережі швидкісних залізничних магістралей; створення єдиної європейської мережі швидкісних автомагістралей; спорудження т.з. „європлатформ” – сучасних потужних логістичних центрів, здатних швидко переробити тисячі тон різноманітних вантажів Програма TIRS орієнтована на розвиток транспортно-логістичної інфраструктури країн Південно-Східної Європи - кандидатів на вступ до ЄСу у 2007 році (Болгарії, Румунії, Хорватії, Македонії, можливо Туреччини). За цією програмою також передбачається розвиток відповідних Пан’європейських коридорів та спорудження євротерміналів (біля Софії, Варни, Бухареста, Констанци, Загреба, Рієки тощо). Згідно програми РЕС (ПЄК) визначено 10 “критських коридорів”, а також трансконтинентальні транспортні коридори.

71. Формування ринку транспортно-логістичних послуг в Україні. Із метою визначення пріоритетних проектів подальшого розвитку пан’європейської транспортно-логістичної (ТЛС) до 2020 р. та вдосконалення сполучення між ЄС і сусідніми країнами на підставі пропозицій країн-членів і країн-кандидатів на вступ, у 2004 р. було створено Групу високого рівня з питань транс’європейських транспортних мереж у складі представників 25 країн-членів ЄС, 28 країн-сусідів і ряду банків. Основною метою Групи стало визначення обмеженої кількості пріоритетних проектів, розміщених на основних коридорах, які візьмуть на себе великі обсяги перевезень між країнами розширеного ЄС і сприятимуть посиленню зв’язків ЄС із сусідніми країнами, розвитку міжнародного туризму та міжнародної торгівлі, враховуватимуть екологічні потреби. Новими ідеями ЄС в сфері Єврологістики стали: 1) розширення транспортних зон від Атлантики до Чорного і Каспійського морів; 2) створення Транс’європейських транспортних осей, що перетинають всю Європу; 3)утворення мультимодальних сполучень транспортних коридорів з морськими шляхами через порти; 4) визначення найважливіших проектів розвитку транспортної інфраструктури Європи. Пріоритетні проекти найбільшою мірою сприяють розвитку міжнародних перевезень пасажирів та вантажів на основних транс’європейських осях, що характеризуються найбільшими транспортними та туристичними потоками. Основні транснаціональні осі, що відповідають напрямкам найбільш інтенсивних міжнародних перевезень і забезпечують зв'язки між ЄС і сусідніми країнами та регіонами, включають наступні: 1. “Морські магістралі” — сполучення регіонів Балтійського, Баренцового, Середземного, Чорного, Каспійського морів і Атлантичного океану, прибережних країн у межах морських районів, а також вихід через Суецький канал до Червоного моря. “Морські магістралі” є частиною логістичних ланцюгів, забезпечують надання ефективних, регулярних, надійних послуг і можуть конкурувати з автомобільним транспортом стосовно часу перевезення та цін. 2. Північна вісь – сполучення північного ЄС із Норвегією на півночі та Білоруссю і Росією на сході. 3. Центральна вісь сполучає центр ЄС із Україною і Чорним морем і далі з Центральною Азією та Кавказом. Передбачене пряме сполучення з Транссибірською залізницею і внутрішній водний шлях між Каспійським і Чорним морями. Крім вказаних сполучень, Польща і Україна визначили важливість сполучення їх столиць мультимодальною віссю, а Словаччина, Австрія і Чехія – необхідність включення відгалуження від українського кордону до промислового району Жіліна. 4. Південно-східна вісь – сполучення ЄС через Балкани і Туреччину з Кавказом і Каспійським морем, а також з Єгиптом і Червоним морем. Також передбачаються сполучення до Балканських країн і до Росії, Ірану, Іраку та Перської затоки, а також від Єгипту на південь до інших африканських країн. 5. Південно-західна вісь сполучає південно-західні країни ЄС із Швейцарією та Марокко і далі, включаючи Трансмагрибську гілку, що з'єднує Марокко, Алжир, Туніс, Єгипет. Крім того, Іспанія визначила важливість Середземноморського коридору в Іспанії для вантажних потоків між Південно-Західним Середземномор'ям і центром ЄС. Транспортну зону з логістичної точки зору слід розглядати як логістичну територіальну систему з міжкомпонентними зв’язками та взаємодією з навколишнім середовищем, територіально-виробничими комплексами тощо, яка забезпечує переміщення потоків вантажів і пасажирів головним чином на макро- та мегарівнях. Транспортні зони є основними європейськими транспортними ареалами і характеризуються територіальною спеціалізацією на виконанні транспортно-логістичних функцій. Територіальна структура Пан’європейських транспортних зон обумовлена локалізацією об’єктів транспортно- логістичного призначення. Транспортні зони мають певний характер геопросторової організації транспортних комунікацій і логістичних терміналів у їх межах. Баренцова Євроарктична мультимодальна транспортна зона охоплює північні області Швеції, Фінляндії і Норвегії, а також північно-західну частину Російської Федерації. Метою є розвиток міждержавного співробітництва у сфері митної діяльності, забезпечення вільного переміщення транспортних потоків і розвиток логістики, створення мультимодальної транспортно- логістичної інфраструктури, розвиток регіональної ТЛС в умовах ускладненої доступності та нестачі автомобільної і залізничної інфраструктури, що поєднується з великими відстанями між господарськими центрами та специфікою клімату. Чорноморська транспортна зона охоплює країни узбережжя Чорного моря – Україну, Туреччину, Грузію, Росію, Румунію, Болгарію, а також частину Греції та Молдову (статус спостерігачів мають Вірменія і Азербайджан).

Концепція Адріатично-Іонічної морської транспортної зони була розроблена з метою розвитку транспортно-логістичної інфраструктури країн узбережжя Адріатичного та Іонічного морів (Албанії, Боснії і Герцеговини, Хорватії, Греції, Італії, Словенії, Сербії і Чорногорії). На території зони розташовується 57 морських і річкових портів. Середземноморська транспортна зона за площею є найбільшою і включає країни узбережжя Середземного моря. Співробітництво у транспортно-логістичній сфері передбачає розвиток ефективної транссередземноморської мультимодальної ТЛС, що базується на морському та повітряному транспорті. Перспективні напрямки та проекти подальшої розбудови Пан’європейської транспортно-логістичної інтеграції обов’язково враховують Україну, як важливу європейську державу. Як країна з одним з найбільших у світі природно-ресурсним, транзитним та рекреаційним потенціалом, наша країна повинна з вигодою їх використовувати, розвиваючи як транспортно-логістичний, так і туристично-логістичний напрямки інтеграції в європейські та світові господарські структури.