2.Головне вчення Сковороди про серце (неоплатонічна традиція).

Визначаючи предмет філософії, Сковорода вважає, що вона - саме життя. Філософствувати - значить “перебувати на самоті з собою”, на самопізнання слід спрямувати людсь­ке життя. Як власну матір можна знайти вдома, так і своє щастя людина здобуває всередині себе. Мета людського жит­тя - це «внутрішній світ», «радість серця», «міцність душі», «веселість серця». Саме вони є завершенням усього добра та найвищим благом і для філософів, тобто головною якістю людини є не стільки «теоретичні» пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і почування. Подібно до Сократа Сковорода дотримується тверджень: «пізнай себе», «поглянь у себе». Близьким до традиційних ан­тичних поглядів є висування в філософії ідеалу «евдемонії» (щастя, блаженство - найвища мета людського життя), про­повіді «автаркії» (самодостатності, незалежності від зовнішньо­го світу), «аскези» (стриманості, відмови від життєвих благ). Причина людських страждань - у «неправдивому розумінні» суті речей. Головна мета вчення Сковороди полягає в проповіді набуття людиною містичного стану «обожнення» через внутрішнє «перетворення» її «серця». В цьому процесі людині допомагає розкриття символів Святого письма.

3.Сучасна філософська антропологія. Її основні проблеми. Завдання філософської антропології - показати, як із основної структури людського буття витікають всі звер­шення та справи людини: мо­ва, совість, знаряддя, ідеї, ре­лігія, наука, соціальність то­що. Людина - вічний потік самоудосконалень. Вона повинна вивчатися як об'єкт і суб'єкт свого життя.

Завданням створення філософської антропології як спеціальної науково-філософської дисципліни, займались представники Франкфуртської школи - М. Шелер і Е.Фром. У Шелера запозичується ідея побудови ієрархії цінностей, до яких звертається людина; визначення вищої цінності об'єкта через любов до нього. Це - симпатія, любов як акти буття людини, а сама вона - найвища цінність.

Е. Фромм висунув ідею нової людини, без якої неможливе і нове суспільство. Нова людина та, що здатна нести в собі любов до інших, а також відчувати тепло та співчуття оточуючих. Саме любов, на думку Фромма, розвиває активність особис­тості. Вона має багато форм: еротична любов, любов до своєї дитини, любов до самого себе тощо.

Білет №26

1.Філософська система Гегеля. Її досягнення і суперечності. Вчення про абсолютну ідею. Діалектику, мислення. Свою філософську систему Гегель назвав - «абсолютним іде­алізмом». Ця назва пов'язана з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської системи є «абсолютна ідея». Першим і основним визначенням «Абсолютної ідеї» є те, що вона - розум, мислення, розумне мислення. Вона - суб­станція, яка становить сутність і першооснову всіх речей. Розум є субстанція і саме те, завдяки чому і в чому вся дійсність існує як буття; розум є безмежна могутність; він - безмежний зміст, вся сутність і істина, і він є для себе тим предметом, на оброб­ку якого спрямована його діяльність. Універсальна схема твор­чої діяльності «Світового духу» розкривається на основі процесу саморозвитку «Абсолютної ідеї». Вона існує вічно і містить у прихованому, «згорнутому» вигляді всі можливості для визначення природних, суспільних і духовних явищ. Перший етап саморозкриття «Абсолютної ідеї» - логіка як її науково-теоретичне усвідомлення. Через логіку «Абсо­лютна ідея» розкривається в її всезагальному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від найбідніших - буття, не­буття тощо і закінчуючи конкретними, багаторазово визначе­ними поняттями - хімізму, біологізму, пізнання тощо. Кате­горії - це чисті думки, що перебувають у стані неперервного руху. Як чисті думки і ступені розвитку ідеї, вони змістовні самі по собі й тому становлять сутність речей. Наступний етап саморозвитку - природа. Вона, хоча і не­обхідний в процесі розвитку «Абсолютної ідеї», але все ж до­поміжний засіб. Створюючи природу, перетворюючись у при­роду, «Абсолютна ідея» визна­чає себе і тим самим відчужу­ється від своєї істинної сутності, постаючи у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних одиничностей. Бог створює природу з тією метою, щоб з неї виникла люди­на і разом з нею людський дух. Заслугою Гегеля є розроблення діалектичного методу, який передбачає розглядання всіх явищ і процесів у всезагальному взаємозв'язку, взаємообумовленості та розвитку. Діалекти­ка розроблялась у філософії як метод аналізу дійсності (Сократ, софісти, Геракліт, Зенон та ін.), але тільки Гегель надав їй найбільш розвиненої і досконалої форми. Він характеризує її як душу, яка скеровує істинне пізнання, як принцип, що вно­сить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність.