2. Філософія життя. Яка головна особливість. Представники.

«Філософія життя» виступила за реабілітацію життя, проти її обмеження і збідніння розумовим, політичним, економічним й іншими утилітарними підходами. У зв'язку з цим, поняття «життя», як центральне поняття цієї філософської течії, покликано замінити поняття «буття». Представники цієї течії протиставляють «життя» «буттю». Буття цей статичний стан. Життя — це рух, становлення. «Немає буття, є тільки становлення», — заявляв Ф. Ніцше. «Філософія життя» виступала проти того, щоб покласти в основу становлення що-небудь стійке. Становлення, на думку її прихильників, це першооснова, граничне поняття. Разом з тим, ряд її представників підкреслювали, що життя — це і діяльність, творче спорудження, самовираження людини, форми об'єктивації людини в культурі, що дозволяють їй реалізувати і пізнавати саму себе. Отже, життя — це і людське життя, і основа буття. Кожен індивід відчуває себе в рамках якогось величезного життя, що торкає його і загрожує йому. Він почуває себе підлеглим якимсь потокам, потокам життя. Представники цього філософської течії нерідко при описі життя використовують образ ріки, атмосферних потоків і т.п. Життя, як потік, невловиме розумовими методами пізнання. Її пізнання здійснюється на основі особливих пізнавальних здібностей: переживання і співпереживання (розуміння); інтуїції, віри, любові і т.д. У «філософії життя» можна виділити три основні школи: академічну «філософію життя» (В. Дильтей, Г. Зиммель), «творчу еволюцію» А. Бергсона (1859-1941) і його послідовників, «філософію волі» Ф. Ницше (1844 -1900) і його послідовників.

3. Розкрийте сутність проблеми людського “я” та форми його самореалізації в суспільстві (раціоналізм та екзистенціалізм).

Перший принцип екзистенціалізму - положення: людина є те, що вона робить. Саме людське життя - це можливість. Немає раз і назавжди даної та незмінної людської природи, немає детермінізму, людина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартр робить на основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність. Свідомість існує лише в тій мірі, в якій вона проявляється, тобто вона є самодіяльність без носія. У центрі онтології Сартра знаходиться «Я». Із сві­домості, із «Я» «висвічується» вся життєвість і кон­кретна реальність. Природа, якщо і світить, то лише ві­дображеним світлом того, хто усвідомлює, того, хто прагне «Я», і в той же час становить для нього перепону. Звідси Сартр виводить поняття «негативної діалектики». Оскі­льки вона втілюється в запереченні, анігіляції, то її носієм може бути тільки свідомість. Якщо свідомість є абстра­кція та володіє реальністю тільки в особистісному ви­раженні, як «Я», то єдиним джерелом і сферою здійс­нення діалектики є не «свідомість взагалі», а «моя свідомість», «Я» як «для-себе-буття». «Я» - єдине джерело заперечення. Ця здатність заперечення всього да­ного, в тому числі і себе самого як даного, створює зміст «для-себе-буття», всього людського існування. До того ж мова йде не про людину «взагалі», а завжди про неповтор­ну індивідуальність, про людську одиничність.

Білет №31

1.Характеристика основних ідей філософських течій - стоїцизм, скептицизм, екзистенціалізм, неоплатонізм, епікуреїзм. Скептицизм (гр.skeptikos - недовірний, той, хто дослід­жує) - філософське вчення, що піддає сумніву можливість достовірного пізнання об'єктивного світу. Як доктрина скептицизм принижує практично-пізнавальні можливості людини. Прагнучи до знань, людина керується деві­зом: «Я не знаю, що це таке, але сподіваюсь дізнатись». Агностик же стверджує: «Я не знаю, що це таке, і ніколи не дізна­юся». Примітивний скептицизм (як і сліпий догматизм), властивий для людей примітивних. Люди не далекі як правило засуджують все, що виходить за межі їх кру­гозору. Але в розумних межах скептицизм корисний і навіть необхідний. Особливо у формі пізнавального прийому - сумніву, який є важливим кроком до істини. Сумнів руйнує старі догми, він - важливий компонент розвитку науки. Немає пізнання без проблем, але і немає проблем без сумніву. Неук, невіглас або стверджує, або заперечує; вчений - сумнівається. Екзистенція (лат. ex(s)istentia - існування) - основна ка­тегорія екзистенціалізму, яка позначає внутрішнє буття люди­ни, те непізнаване, ірраціональне в людському «Я», внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю. Вперше термін «екзистенція» застосував датський філософ С. К'єркегор. Вчення екзистенціалізму носить яскраво виражений морально-етичний характер. Воно звертається до таких інтимних сторін люд­ського буття, які інколи не передаються мовою науки. Важливе зна­чення мають попередження екзистенціалізму проти сліпої віри в на­уку і техніку, проти конформізму свідомості. В екзистенціалізмі по-новому і досить продуктивно поставлена та вирішується проблема свободи людини, вибору життєвих шляхів. Екзистенціалізм репре­зентує іншу, відмінну від раціоналістичної, лінію гуманістично­го філософствування. В екзистенціалізмі центр філ-кого умоспоглядання зміщується від об'єктивного світу на су­б'єкт, який відрікається від нього в ім'я необмеженого самовиразу. Досліджуються різноманітні суб'єктивні прояви людського «Я». Ек­зистенціалізм здійснює спробу дати аналіз внутрішньої організації дій суб'єкта, аналізуючи логіку свідомості, за допомогою якої інди­від що-небудь здійснює. Неоплатонізм - містичний та ідеалістичний напрям у філософії, що виник в ІІІ-У ст. н.е. в Римській імперії. На­магався поєднати на основі платонізму різні системи антич­ної філософії. Основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприродний, надрозумний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Це принцип абсолютного буття, він непізнаваний. Єдине істинне бут­тя досягається лише шляхом проникнення в центр чистого споглядання і чистого мислення, що є можливим, знову ж та­ки, лише через «відторження» думки - екстаз. Будь-що ін­ше, що існує в світі, виводиться з цього єдиноістинного буття. Єдиним дійсним пізнанням є пізнання дійсного буття, тобто бо­жественного принципу, який не може бути осягнутий ні чуттєвим, ні раціональним шляхом. Єдиний шлях наближення до божествен­ного принципу - екстаз, який досягається лише духовніш зусил­лям - душевним зосередженням і подавленням усього тілесного. Стоїцизм. Стоїки характеризують філософію як «вправу з мудрості». Її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Во­на вчить поводитись із поняттями, створювати судження і ро­бити висновки. Без неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, які є центральними частинами стоїчної філософії. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний му­дрець (ідеал людини) є втіленим розумом. Він характеризує­ться терпимістю і стриманістю, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя». Етика стоїків - це етика «свідомої відмови», свідомо­го примирення з долею. Вона відволікає увагу від зовнішньо­го світу, від суспільства і звертається до внутрішнього світу людини. Лише всередині себе людина може знайти головну і єдину опору. Тому стоїцизм знову оживає в період кризи і розпаду Римської імперії. Епікуреїзм. Душа - не щось безтілесне, а структура атомів, найтонша матерія, роз­сіяна по всьому організму. З розкладанням тіла, за Епікуром, розсіюється і душа, тому страх перед смертю необгрунтований. У теорії пізнання. В ос­нові всякого пізнання лежать відчуття, які виникають при відокремленні відображень від об'єктивно існу­ючих предметів і проникають у наші органи чуттів. Людина є істотою, яка вміє відчува­ти, і її почуття складають основ­ний критерій моралі. Найвищим добром є блаженство, насолода. Воно полягає в задоволенні природ­них потреб і в досягненні душевної рівноваги - спокою душі - (атараксія), а тим самим і щастя - (евдемонії). Ці моральні вимоги вважаються природними, як наслідок людської сутності. Страх смерті та страх перед бо­гами є головними перепонами в досягненні людиною щастя.