Білет №29

1. Філософія Канта, її досягнення та особливості. Імануїл Кант - родоначальник нім. класичної філ-ї. Його теоретична дія-ть поділяється на два періоди.1-закінується 60-роками 18ст.В цей час Кант займався переважно природними проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першопоштовху, тобто в цей період в філ-ї Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70рр.починається 2-й, так званий критичний період, коли в філ-ї Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: “Критика чистогоразума”1781, “Критика практического разума”1789. В центрі філ-ї Канта стоїть проблема теорії пізнання. Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної системи. Перш ніж пізнавати світ, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філ-ї до людини. Він вважає, що людський розум пізнає не “речі в собі”, а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. ”Речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність), тобто таким формам, які мають позадосвітне походження. Наступна сходинка пізнання - це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, сам заплутується у невирішених протиріччях - в т.з. ”антиноміях” чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій 4, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки даілектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання. Кант багато написав про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей, і надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

2.Свобода людини. Якщо рабство - стан безтурботності, то свобо­да - завжди турбота. У світі феноменальному, де людина підневільна, залежна, де вона зв'язана умовами, заборонами, обов'язком, стиснута рішеннями, свободи не існує. Людина як біосоціальна істота підлегла і законам природи, і законам сус­пільства. Свобода, або відсутність пут, кордонів, наявність безмежної, довільної ініціативи, є духовна творчість. Плоть породжує плоть за необхідності, дух породжує дух зі свободи, власної величі. Світопорядок нічого не ви­правдовує, оскільки не середовище створює людину, а люди­на середовище, все (і себе) виправдовує Творець. Добро і зло не поза людиною, вона сама - їх зосередженість. Наділе­на свободою волі людина самостійна, за покликом вершить суд правий і неправий. Звідси постає проблема свободи і відповідальності.

У класичному варіанті суб'єкт дії несе відповідальність за її наслідки. Як носій відповідальності суб'єкт повинен бути самостійним і вільним, передбачити наслідки своїх дій а це можливо лише тоді, коли він самостійно, а не як “гвинтик у колесі”. Нарешті суб'єкт дії повинен нести відповідальність перед кимось: судом, керівником, Богом або власною совістю. Етику відповідальності можна також назвати етикою конструктивності - суб'єкт конструює свої дії, характер яких не заданий спочатку. Там, де суб'єкт є учасником групи, де через розподіл функцій у принципі неможливо передбачити наслідки своїх дій, необхідна нова, некласична концепція відповідальності. В індустріальному суспільстві суб'єкт вирішує завдання правильної організації спра­ви, управління ходом її здійснення; відповідальність тепер пов'яза­на не з абсолютною свободою лю­дини, а з нормами і функціями де­мократичного суспільства. Класич­ній концепції відповідальності співмірне поняття абсолютної сво­боди автономного суб'єкта. Некла­сична концепція відповідності має за свою паралель вільне суспіль­ство, з вимогами якого необхідно рахуватися кожному.

3. Характеристика метафізичних концепцій розвитку. Релятивізм, еклектика, софістика, скептицизм, догматизм. Релятивізм (лат. relativus -відносний) -1) принцип відносності людських знань; 2) суб'єктивно-ідеалістичне вчення, яке абсолютизує відносність людських знань, запере­чує моменти абсолютно істинного в них і на цій підставі за­перечує об'єктивну істину, пізнаваність світу. Еклектизм, Еклектика (грец. ekiektikos - той, що виби­рає, вибраний) - 1) у найпершому значенні - механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які безпринципно запозичуються з протилежних концепцій; 2) напрям в античній філ-ї II ст. до н.е.-II ст. н.е., для якого характерні поєднання елементів різних філ-ких систем і тенденція до нівелювання відмінностей між вченнями й школами. Софізм (грец. sophisma - судження, придумане хитро, майстерність, уміння) - логічний виверт, який навмисно імітує, наслідує формальну правильність мислення, щоб вида­ти хибне міркування за істинне. Скептицизм (грец. skeptikos - недовірний, той, хто дослід­жує) - філ-ке вчення, що піддає сумніву можливість достовірного пізнання об'єктивного світу. Догматизм (грец. dogma - думка, вчення, положення) - спосіб засвоєння та застосування знань, в якому те чи інше вчення або положення сприймається як закінчена вічна істина, як догма. Для догматизму характерні некритичне беззмістовне мислення за шаблонами, оперування готовими, раз назавжди виробленими формулами.

Білет №30

1. Проблеми наукового знання в філософії позитивізму, постпозитивізму, неопозитивізму

1. Значне місце в розробленні нової методології наукового пізнання належить позитивізму. Представники – О.Конт, Дж.Мілль, Г.Спенсер. Це поняття означає заклик до філософів відмовитися від метафізичних абстракцій і звернутися до позитивного знання. Він виникає у 30-40 рр 19 ст у Франції і його родоначальником вважається Огюст Конт. На його думку, позитивна філ-я може стати єдиною міцною основою для соціальної організації, завдяки чому закінчиться її криза. Позитивізм - це реальність розвитку філ-кої думки, він прагне посилити акцент на досягненнях науки, зв'язку філ-ї та конкретних наук. Слабкою стороною по­зитивізму у всіх його формах є підміна власне предмета та методу філ-ї конкретно-науковим предметом і мето­дом. Починаючи з Конта позитивізм заперечує попередній роз­виток філ-ї та прагне ототожнити філ-ю й науку. Завдання філ-ї позитивісти вбачали в систематизації та узагальненні спеціально-наукового знання.

2. У 20-х XX ст. рр. виникає неопозитивізм. Його родоначальники - М. Шлік, Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, Б. Рассел. Основні ідеї - зведення філ-ї до логічного аналізу мо­ви науки, принцип верифікації, трактування логіки та матема­тики як формальних перетво­рень в мові науки та ін. На думку пред­ставників цього напряму, філ-я взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона не змістовна наука про яку-небудь реальність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування. Завдання філ-ї вбачається в логічному аналізі на­укових висловлювань і узагальнень, адже всі знання знахо­дять вираження в мові у вигляді висловлювань, тому філ-я повинна розробити принципи перевірки цих висловлю­вань згідно з досвідом людини. Неопозитивісти вважають, що є сенс говорити тільки про те, що можна безпосередньо спостерігати, тобто про факти. Світ взагалі є сукупністю фактів. Відчуття - єдина реальність, єдине джерело знань, єдина основа пізнання дає нам атомарні (найпростіші) факти. Передані в мові, атомарні факти перетворюються в логічні атомарні факти. Це прості граматичні речення, як наприклад: «це біле», «це тверде», «це ближче». Вони фіксують у мові наші відчуття. Знання і почи­нається з цих найпростіших логічних атомів. З логічних атомів будуються протокольні речення: Я, такий-то, в такому-то місці, в такий-то час бачив таке-то яви­ще. З протокольних речень будується вся наука. Пізнавальна діяльність полягає в комбінації та пере-комбінації протокольних речень, внаслідок чого породжують­ся все нові й нові протокольні речення. Вони істинні, якщо несуперечливо входять у систему. Світ завжди дається - «переломленим» че­рез мову. Звідси завданням філ-ї є логічний аналіз мови науки. Філ-я повинна, залишивши на стороні невирішувальні надумані проблеми, вивчати, як правильно і не­суперечливо будувати висновок, як виробляти вичислення висловів, яка логічна структура наукової системи. Філ-я - це «терапія» мови, а філософ - це «лікар» мови науки.

3. Наступна фор­ма позитивізму - постпозитивізм. Представники – К.Поппер, Т.Кун, Дж.Агассі, У.Селларс, П.Фейєрабенд. Постпозитивізм - це певна позиція в ос­мисленні філ-ких проб­лем, які виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Прибічники постпозитивізму ба­гато в чому не згодні між собою, критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Характерна риса постпозитивізму — значна різно­манітність методологічних концепцій та їх взаємна критика. Постпозитивісти створюють різні образи науки на шляху її розвитку, обмірковують специфічні проблеми, які з'явля­ються в рамках тієї чи іншої концепції, пропонують різні вирішення методологічних про­блем. Разом з тим постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки. Вони турбую­ться про відповідність своїх по­будов реальному науковому знан­ню та його історії. У постпозитивізмі головною проблемою філ-ї науки стає розуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філ-ї науки. На відміну від логічних позитивістів, їх цікавлять проблеми: як виникає нова теорія? як вона домагається визнання? чи можливе розуміння, комунікація між прихильниками альтернативних теорій? та ін. Постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного і теоре­тичного, в ньому говориться про взаємопроникнення емпірично­го і теоретичного, про плавний перехід від одного рівня знань до іншого і навіть про відносність цієї дихотомії. На відміну від неопозитивістів, постпозитивісти доводять, що відкриття нового знання та його обґрунтування - це єди­ний процес: виникнення і розвиток нової наукової теорії є в той же час її обґрунтуванням. Найбільш важливі проблеми: Проблема фальсифікації-Поппер вважав, що факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вче­них відмовитися від неї. Проблема правдоподібності наукових теорій. Проблема відповідності наукових теорій-Кун і Фейєрабенд висунули тезу про відповідність конкуруючих наукових теорій, тобто про відсутність загальних для них стандартів порівняння. Проблема раціональності-вузьке розуміння раціональ­ності як таке, що відповідає логіко-методологічним стандар­там, замінене більш широким і розпливчастим. Проблема розуміння-питання про можливості ко­мунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філ-ї науки з філ-кою герменевтикою.