32.Поняття та види правового режиму майна господарських організацій

Для здійснення і господарської, і підприємницької діяльності необхідною передумовою є володіння суб’єктами господарювання засобами виробництва, майном, що використовується в процесі цієї діяльності.

Майном, за Господарським кодексом України, визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються в діяльності суб’єктів господарювання і відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку цих суб’єктів (ст. 139).

Залежно від правових засад володіння майном при здісненні господарської діяльності визначається його правовий режим.

Під правовим режимом майна розуміють установлений правовими засобами порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здіснення суб’єктами права повноважень володіння, користування та розпорядження ним, реалізація функцій управління майном, а також правова його охорона.

Якщо це визначення деталізувати, то можна виокремити такі елементи або структуру правового режиму:

1) сукупність правових норм, що регулюють відносини власності, визначають форму власності, види майна, суб’єктів права власності, правомочності власника;

2) правомочності державних організацій по здійсненню права господарського відання чи права оперативного управління майном;

3) правоздатність суб’єктів господарювання в майнових відносинах;

4) встановлені правовими засобами порядок та умови розподілу майна по фондах, використання його в процесі виробничо-господарської та іншої діяльності, здобуття з нього корисних результатів;

5) функції та компетенцію керівників організації щодо управління майном та його ефективного використання з метою забезпечення статутної діяльності підприємства;

6) порядок і умови розподілу та використання прибутку (доходу);

7) установлені правовими засобами майнові взаємовідносини організації як юридичної особи і держави, інших юридичних осіб і підприємців;

8) правову охорону майна суб’єкта господарювання.

Таким чином, правовий режим майна суб’єкта господарювання являє собою встановлені нормативними актами правила, можливі межі «панування» суб’єкта господарювання над належним йому майном. Основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права – право господарського відання, право оперативного управління, а також право оперативного використання майна (ст. 133 ГКУ).

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі таких речових прав, як право володіння, право користування тощо.

38. Організаційно-господарські зобов’язання: поняття та види.

1.Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що вини¬кають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сто¬рона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вима¬гати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. 2. Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати: між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним госпо¬дарською компетенцією щодо цього суб'єкта; між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств; між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім під¬приємством; в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання. 3. Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.

Види зобов'язань: майново-господарські, організаційно-господарські, соціально-комунальні, публічні

Згідно з Господарським Кодексом України господарські зобов'язання можуть бути майново-господарські, організаційно-господарські, соціально-комунальні та публічні.

Згідно з ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються такі зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, на підставі яких зобов'язальна сторона повинна вчинити певні господарські дії на користь іншої сторони чи утриматись від їх вчинення, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язальної сторони виконання її обов'язку.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути: суб'єкти господарювання (господарські організації, громадяни України, іноземці і особи без громадянства, які зареєстровані як підприємці відповідно до законодавства, а також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій); негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які наділені господарською компетенцією.

Організаційно-господарським зобов'язанням визнається таке господарське зобов'язання, яке виникає в процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень відповідно до якого зобов'язальна сторона повинна здійснити в інтересах іншої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматись від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язальної сторони виконання її обов'язку.

Ч. 2. ст. 176 ГК України окреслює коло суб'єктів організаційно-господарських зобов'язань, які виникають:

- між суб'єктами господарювання і власником, який є засновником певного суб'єкта або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

- між суб'єктами господарювання, які спільно організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань та товариств;

- між суб'єктами господарювання, у випадках якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

- в інших випадках, передбачених Господарським Кодексом, іншими законодавчими актами чи статутними документами суб'єкта господарювання.

Суб'єкти господарювання мають право спільно здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають управління спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, яке підписано іншими учасниками.

Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання. За рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів та відповідно до чинного законодавства суб'єкти господарювання зобов'язані створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Такий припис може міститися в рішенні місцевої ради чи в законодавчому акті. Так, згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 19.03. 1991 р. для підприємств (об'єднань), організацій, установ, незалежно від форми власності і форми господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працюють від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти осіб - у кількості одного робочого місця.

Суб'єкти господарювання в добровільному порядку та на власний розсуд можуть брати на себе такі зобов'язання: про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження; будівництво та утримання соціально-культурних об'єктів, об'єктів комунального господарства та побутового обслуговування; надавати іншу господарську допомогу з метою вирішення місцевих проблем. Також суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, а також брати участь у виконанні робіт з комплексного економічного та соціального розвитку території.

Публічним є зобов'язання, в якому одна сторона - підприємець -бере на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт чи надання послуг кожному, хто до нього звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку тощо). Підприємець не має права надавати переваги одному споживчу над іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не передбачено законом. Крім того, підприємець не має права відмовитись від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачу відповідних товарів, робіт, послуг.

Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати іншій стороні спричинені такими діями збитки. Розмір, умови та порядок відшкодування визначені гл. 25 Господарського Кодексу України, а також гл. 51 Цивільного Кодексу України та іншими нормативно-правовими актами.

39.Принципи виконання господарських зобов’язань.

Виконання зобов'язання - вчинення боржником і кредитором дій (чи утримання від дій), спрямованих на здійснення прав та виконання обов'язків, що випливають із зобов'язання (передача майна, виконання роботи тощо).

Зобов'язання вважається виконаним, якщо передбачені ним дії виконані повністю і належним чином, тобто з дотриманням усіх вимог, передбачених законом, договором.

Дії щодо виконання зобов'язань можна вважати правочином, оскільки вони спрямовані на припинення зобов'язань. Саме тому до цих дій застосовуються такі ж правила, як і до правочинів.

Чинне законодавство закріплює такі основні принципи виконання зобов'язань: принципи реального і належного виконання зобов'язань. Ці принципи традиційно розглядаються як основні цивільно-правові засади виконання зобов'язання.

Водночас в юридичній літературі триває дискусія щодо співвідношення цих принципів.

Так, одні автори вважали, що реальне виконання - складова належного виконання. Належне виконання є поняттям загальнішим, а реальне виконання - одна з окремих вимог, яка входить до змісту належного виконання.

А.В. Венедіктов, навпаки, вважає, що належне виконання - це складова частина реального виконання.

На його думку, реальне виконання договірних зобов'язань охоплює належне виконання всіх якісних і кількісних показників, не тільки своєчасну передачу всієї кількості передбаченої договором продукції, а й передачу її в обумовленому асортименті відповідно до затверджених стандартів та технічних умов у комплексному вигляді, а також своєчасне поповнення недостач у деяких партіях, негайне виправлення допущених недоліків або заміну недоброякісної продукції.

О.С. Іоффе взагалі надавав принципу реального виконання значення загального.

Найприйнятнішою стосовно цього питання є позиція М.І. Брагінського, який зауважив, що реальне та належне виконання -це різноплощинні явища. У першому виявляється сутність виконання як вчинення певної дії, у другому - якісна характеристика дії (або утримання від дії).

Перевіряючи, чи виконав боржник зобов'язання, вирішуються два самостійні за значенням питання: чи вчинила особа дію, яка є об'єктом відповідних правовідносин (тобто чи дотримана вимога реального виконання), а також яким чином ця дія вчинена (чи дотримана вимога належного виконання.

З розвитком ринкової економіки принцип реального виконання зобов'язання, який набував особливого значення для господарських договорів, певною мірою втратив своє первісне значення.

Це пов'язано з тим, що сплата кредиторові збитків, які виникли через невиконання зобов'язання в натурі боржником, в умовах ринкової економіки може задовольнити інтерес у повному обсязі. За таких обставин проект ЦК України виходив з того, що в умовах ринкової економіки його роль поступово зменшуватиметься.

Стаття 526 ЦК передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Отже, зобов'язання має бути виконано не тільки в натурі, а й реально, тобто в такому вигляді, як це випливає з відповідної підстави виникнення зобов'язання (договору, адміністративного акта), або відповідно до вимог, що звичайно висуваються. При цьому спеціально підкреслено ще дві обставини, а саме: при виконанні зобов'язання можуть застосовуватися звичаї ділового обороту; виконання зобов'язання мають спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Саме ці оцінюючі категорії набувають у сучасному цивільному праві особливого значення.

Важливим принципом цивільного права є принцип недопустимості односторонньої відмови від виконання зобов'язання і недопустимості односторонньої зміни його умов за винятком випадків, передбачених законом. Якщо ж така відмова мала місце, то вона, як правило, розглядається як підстава для застосування міри відповідальності.