34. Речення як основна синтаксична одиниця.

В ієрархічній системі синтаксичних одиниць речення посідає центральне місце. Воно розглядається, з одного боку, як одиниця, що утворюється зі слів і словосполучень, а з другого - як одиниця, що вичленовується з тексту. Утворюючи речення, слова й словосполучення об'єднуються синтаксичними відношеннями й виражають думку, тобто якесь повідомлення про предмети і явища дійсності. У реченні виражається ставлення мовця до фактів дійсності з погляду ствердження, заперечення, непевності, вірогідності, невірогідності.

Переважна більшість речень має типову формально-синтаксичну будову - наявність предикативної пари (підмета і присудка).

Речення - багатоаспектна одиниця, виділення якої базується на таких ознаках, які репрезентують його структурно-семантичну єдність:

1) самостійність функціонування;

2) предикативність;

3) інтонаційна оформленість та смислова завершеність;

4) граматична організованість.

Сукупність цих ознак і характеризує речення як одиницю мови й мовлення.

Отже, речення - це граматично й інтонаційно оформлена за законами певної мови комунікативна одиниця, яка є основним засобом формування, вираження й повідомлення думок, вольових почуттів, емоцій.

Речення співвідноситься з логічним судженням.

Речення й судження - поняття співвідносні, але не тотожні. Судження є предикативним поєднанням суб'єкта, тобто поняття про певний предмет, і предиката, що виражає ознаку суб'єкта. Суб'єкт виражається групою підмета, а предикат - групою присудка.

Судження виражається лише реченням, а речення може виражати, крім судження, почуття, емоції, переживання людини.

Отже, кожне судження є реченням, але не кожне речення є судженням (не є судженнями питальні, спонукальні бажальні речення).

Найістотнішими ознаками речення є предикативність, модальність та інтонація.

Предикативність - це відношення повідомлюваного до дійсності. Вона охоплює ті особливості речення, що репрезентують:

а) повідомлюване як реальне (у теперішньому, минулому або майбутньому часі).

б) повідомлюване як ірреальне, тобто можливе, бажане, необхідне. Оцінка змісту мовцем реальності/ірреальності називається модальною. Засобами вираження модальності є форми способів дієслів-присудків, інтонація, модальні слова, частки. Дієслова дійсного способу позначають дії реальні, що відбуваються чи не відбуваються, дієслова наказового способу виражають дії бажані, а дієслова умовного способу - дії ірреальні, імовірні. До модальних слів належать повнозначні слова, за допомоги яких виражається оцінка повідомлюваного (на щастя, на жаль, мабуть, напевно, безперечно, до речі та ін.). Модальні частки (наче, неначе, мов, немов, ніби), інтонація можуть надавати висловлюванню характеру невизначності. Істотною ознакою речення є інтонація, яка виступає засобом оформлення предикативності й модальності. Інтонація оформляє речення як цілісну комунікативну одининю. Залежно від комунікативного призначення речення виділяють інтонацію повідомлення, запитання, спонукання тощо

Інтонація виконує і роль супровідного способу виділення комунікативного центру висловлювання. Інтонаційні особливості є важливим засобом розрізнення типів речень за метою висловлювання: розповідних, питальних і спонукальних.

Предикативність та інтонаційна завершеність є основними ознаками речення, що відрізняють його від словосполучення і слова.