2. Правовий захист дитинства

“Всі люди народжую рівними І вільними у своїй гідності і правах” - проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини. Права - це певні свободи людини, тобто її можливість діяти певним чином або утримуватись від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, розвиток, задоволення потреб. Причому, якщо йдеться про основні права, то маються на увазі ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Зміст і обсяг можливостей людини передусім залежить від можливостей всього суспільства, тобто від рівня його економічною розвитку. Тому права є явищем соціальноним, що “виростає” з самого суспільства. Ці можливості за своїми основними показниками повинні бути рівними, однаковими для всіх людей, принаймні на “стартових” позиціях Лише тоді вони правовими (слово однокорінне зі словами “правильній”, “справедливий”, “праведний”). Тому вони не повинні відчужуватись, відбиратись обмежуватись, їх не можна дарувати.

Основні права дитини – це певні можливості дитини, які необхідні для її існування та нормального розвитку конкретно - історичних умовах. Правовий захист дитинства - це комплекс заходів, спрямованих на забезпечення прав дитини не допущення їх порушення.

Ідея захисту дитинства досить важко пробивали собі право на життя. Патріархальна культура з її традиціями сімейного устрою, організацією побуту, роллю освіти тощо створювала багато перешкод для забезпечення місця дітей у суспільстві, адекватного їхнім психічним особливостям, демографічному, економічному, політичному по­тенціалу. На думку ряду дослідників, історія захисту прав дітей на міждержавному рівні бере свій початок у ХУІІ столітті. Це століття боротьби з рабством і работоргівлею, на фоні якої відбувся перегляд усталених поглядів, традицій щодо сприй­няття дітей, побудови стосунків між дітьми і дорослими.

Авторитарне патріархальне суспільство минулого повинно було позбутись не­доліків сімейного та шкільного виховання, які створювали перешкоди для реалізації дитиною ряду свобод. Діти не брали участі в обговоренні родинних справ, їх світ об­межувався, в кращому випадку, дитячою кімнатою. Вони зобов'язані були беззапереч­но слухати батьків, які визначали весь життєвий шлях свого чада (пригадаймо хоча б роль батька у вирішенні питання шлюбу дочки). Дітей не брали до уваги до часу, ко­ли вони могли вже виконувані певні суспільно значимі обов'язки. Школа в ті часи не відігравала суттєвої ролі, оскільки була прерогативою вищих версти суспільства. Проте І в ній напувала атмосфера суворої дисципліни, покори, заборони на висловлення власних почуттів, точки зору. Тут напували авторитаризм, покарання за правопору­шення, страх.

Зміни, які у контексті правозахисник настроїв від питань боротьби з рабством і ра­боторгівлею поширились на всі сфери суспільного життя, проникли і в такі консерва­тивні інститути як сім'я та школа.

Сплеск реформаторських змін у даній царині дослідники пов'язують із просвітницькою діяльністю Ж.-Ж. Руссо. Ціла низка його ідей, які у XVIII столітті були просто таки коперніканськими, залишаються актуальними і цікавими у наші дні. Реакція на пропоновані зміні була більше ніж передбачуваною: книга "Еміль або про виховання" була прилюдно спалена у 1762 році.

Руссо запропонував подивитись па дитину, як на майбутнього дорослого, а не як на маленького дорослого. Він вважав, що розвиток, формування дитини - це і є її жит­тя, а не підготовка до нього. Основні умови життя дитини, за Руссо, - свобода, при­рода, праця. Він вважав, що всі діти повинні отримувати освіту. Ідеї Руссо пробива­ли собі дорогу понад 200 років.

Рух боротьби за громадянські права посилився у XIX столітті. Ідеї унікальності дитячої особистості стали центральними у книзі шведської громадської діячки Елен Кей "Вік дитини" (1900). Зсув інтелектуальних кіл Європи і Америки спричинив про­голошення XX століття століттям Дитини. При цьому стверджувалась самоцінність дитинства, вільний розвиток сил і здібностей кожної дитини, повне розкриття індивіда, природне зростання і вільний духовний розвиток, трудова і практична спрямованість життєдіяльності. Ці ідеї проявились в освіті, молодіжному та дитячому русі, спричи­нили зміну системи ставлень у сім'ї. На тлі загальних настроїв реалізувались ідеї за­гальної, доступної для всіх дітей освіти, спільного навчання хлопців та дівчат, вико­ристання праці у виховних цілях, організації занять на природі, вільного розвитку, що відповідає індивідуальним та віковим особливостям. Головною фігурою в школі стає учень (вже не вчитель) зі своїми потребами, бажаннями, запитами.

На початку XX ст. особливо в англосаксонському світі, починає змінюватись сім'я. Зі складної ієрархічної структури з великою кількістю членів, вона перетво­рюється у нуклеарну сім'ю, центр життя і освіти дітей переміщається до школи. Жінка-мати починає набувати фах, працювати (на зміну традиційної ролі господині та виховательки). Починає розвиватись суспільна система виховання дітей змалечку. Батько й мати починають, брати активну участь у громадському житті. Нові ідеї (не лише пов'язані з вихованням) набувають більшого шансу проникнути в сім'ю. Основою співжиття членів сім'ї дедалі більше стають почуття любові, взаємоповаги, духов­ності. Школа і сім'я, що раніше відокремлювались, починають зближуватись. Розви­вається і набуває серйозного виливу дитячий та молодіжний рух, основою якого стає скаутський рух, започаткований у Великобританії.

Правозахисні ідеї та настрої, що ширились серед інтелектуальних кіл у цивілізова­них країнах світу від кінця XIX століття, почали втілюватись у більш-менш конкретні результати лише у 20-х роках XX століття. Надзвичайною подією, що дала поштовх цим дискусіям і перевела їх у практичну площину, стала Перша світова війна. Євро­пейська інтелігенція переживала потрясіння від осмислення жахливих наслідків широ­комасштабних міжетнічних протистоянь, впливу війни на різні категорії населення.

У 1923 році Спілка порятунку дітей і Ліга жінок запропонували Асамблеї Ліги Націй текст Декларації прав дитини. Це була історично перша декларація, вона скла­далась з 5 пунктів і була прийнята у Женеві в 1924 році, через що ввійшла в історію під назвою Женевська декларація прав дитини.

Декларація (від латинського слова, що означає: "заява", "повідомлення", "оголо­шення") - це міжнародний правовий документ, у якому проголошуються певні прин­ципи. Такий документ не має обов'язкового характеру, проте, має велику морально - політичну силу (за його виконанням, ставленням до його принципів роблять висновки про рівень цивілізованості держав).

Після прийняття Декларації Ліга Націй закликала все світове співтовариство приєднатись до розповсюдження інформації про даний документ і його зміст, до­класти всіх зусиль для його реалізації. На початку XX століття захист дітей асоціювався з питаннями боротьби з рабством, дитячою працею, торгівлею дітьми, дитячою проституцією.

Після Другої світової війни настав період нового переосмислення багатьох прин­ципових позицій держав щодо внутрішнього і зовнішнього життя, економіки, політи­ки, культури. Не дивно, що У 1948 році новостворена Організація Об'єднаних Націй приймає Загальну декларацію прав людини. Через 11 років Генеральна Асамблея ООН приймає Декларацію прав дитини, у якій в 10-и принципах узагальнено основні групи прав дитини.

Зокрема, проголошуються: 1) рівні права дітей без розподілу на раси, релігії, по­ходження, стать; 2) право на інтелектуальний і фізичний розвиток у сприятливих умо­вах; 3) право на ім'я і національність; 4) право на житло, медичне обслуговування, харчування; 5) право на спеціальний догляд у випадку фізичних вад; 6) право на лю­бов, взаєморозуміння підтримку; 7) право на освіту і гру; 8) право на негайну допо­могу у разі катастроф; 9) право захисту від жорстокості, експлуатації; 10) право на розвиток у дусі взаєморозуміння і миру.

Половина прав, означених у Декларації, стосується якості життя дитини, носить скоріше біологічний характер. Інша група висуває соціальні права. Але всі разом во­ни спрямовані па створення правового поля захисту дитини, її життя, забезпечення розвитку дитини як істоти самодостатньої, рівної з іншими.

Минуло більше 40 років з проголошення Декларації, і це є достатній термін, щоб проаналізувати, як втілюються її положення у життя різних народів. У ряді країн, де закладені соціальні та економічні підвалини громадянського суспільства, щастя дити­ни стало основною суспільного життя, багато здійснюється заходів щодо харчування, догляду, проживання, освіти тощо. Але, загалом, між намірами та їх втіленням - ве­лика прірва. У наш час існує більше 100 міжнародних угод, декларацій, договорів, що так чи інакше стосуються прав дитини. Більшість з них - перспективні, тобто спрямо­вані на реалізацію у майбутньому.

Прийнята у 1959 році Декларація була лише рекомендацією, тому в 1979 році, про­голошеному Міжнародним роком молоді, ініціативною групою було запропоновано створити Конвенцію про права дитини, як єдиний міжнародний документ, який би рег­ламентував захист прав дітей і не обмежувався лише декларуванням намірів. Комісія ООН з прав дитини розглянула цю ідею, висунуту Польщею, І створила спеціальну робочу групу для розробки проекту Конвенції.

Працюючи над Конвенцією, комісія підготувала доповіді) про серйозні порушення, від яких страждали діти. Приводились дані про дитячу смертність, недоступність ме­дичного обслуговування, обмежені можливості для здобуття освіти. Були оприлюднені вражаючі дані про дитячу проституцію, працю дітей на шкідливих виробництвах, дані про дітей-в'язнів тюрем, дітей-біженців, жертв війни тощо. Після обговорення фахівцями, а згодом і представниками країн-членів ООН було визнано, що інтереси дітей не завжди співпадають з поглядами батьків чи опікунів, стало очевидним, що до багатьох дітей погано ставляться у їх власних сім'ях. Підкреслювалось, що діти часто стають жертвами лицемірства політиків, які швидко забувають передвиборні обіцянки піклуватись про майбутнє країни, тобто дітей.

20 листопада 1989 року, через 30 років після прийняття Декларації ООН про пра­ва дитини, Генеральна Асамблея ООН приймає Конвенцію ООН про права дитини. Згідно із загальною процедурою, документ набув чинності 2 вересня 1990 року. А 27 вересня 1991 Конвенцію ратифікувала Україна.

Конвенція (від лат. слова, що означає "договір", "домовленість") - це уго­да з приводу якогось соціального питання чи проблеми, документ, що носить обов'яз­ковий характер, якщо він ратифікований даною державою. Держава, яка прийняла Конвенцію, бере на себе беззастережні зобов'язання виконувати її у прийнятому нею обсязі. Кожна держава, яка прийняла Конвенцію, може відмовитись від своїх зо­бов'язань та денонсувати ЇЇ.

Структурно Конвенція ООН про права дитини складається з трьох частин, яким передує преамбула, в якій викладено ціль та актуальність документа.

В 1-4 статтях частини І визначається поняття "дитина", проголошується пріори­тетність прав дитини над інтересами суспільства, підкреслюється необхідність не дискримінаційного підходу.

У статтях 5-11 визначаються права дитини на життя, ім'я, громадянство, збереження індивідуальності, право знати своїх батьків, право на їх піклування і спільне з ними про­живання, окреслюються відповідальність та обов'язки батьків. У статтях 12-17 викладені права на висловлення власних поглядів, думок, свободу сповідування релігії, доступ до збору і поширення інформації. Статті 18-20 проголошують зобов'язання держав щодо ство­рення умов для батьків і опікунів для повноцінного виховання дітей, щодо заходів попе­редження насильства зі сторони батьків і опікунів. Статті 20-27 Конвенції присвячені правам дітей і відповідним зобов'язанням держав щодо захисту, допомоги дітям-сиротам і позбав­леним батьківської опіки, біженцям, інвалідам у розумовому та фізичному відношенні, правам на відповідне медичне забезпечення. У 28-31 статтях викладені права на навчання дітей методами, які поважають людську гідність, на отримання освіти відповідного рівня, змісту; права етнічних, релігійних, мовних меншостей. Положення 32-36 статей гаранту­ють захист від будь-яких видів експлуатації, викрадення і торгівлі дітьми. У 37-41 стат­тях визначаються права у випадку здійснення дітьми правопорушень, злочинів, а також у процесі відбуття покарання, на охорону під час збройних конфліктів.

Частина II, до якої входять 42-45 статті, присвячена, зокрема, способам поширен­ня інформації про зміст Конвенції І говорить про можливості контролю за її виконан­ня. У частині III, останній, до якої входять 46-54 статті, розкривається процедура ра­тифікації даного міжнародного документа і його денонсації.

Конвенція належить до правових документів, що мають обов'язкову силу (так зва­них "жорстких" правових документів). Зобов'язання по Конвенції стосуються тих і тільки тих держав, які офіційно повідомляють про свою згоду визнати її положення для себе обов'язковими шляхом їх ратифікації. На кінець 90-х років Конвенція ООН про права дитини була ратифікована усіма країнами, окрім Сомалі та США. Ряд країн приєднались до Конвенції з рядом уточнень. Так, положення 37-ї та 40-ї статей Кон­венції суперечили принципам, на яких побудоване національне законодавство Авст­ралії, Канади, Нової Зеландії, Швейцарії, Бельгії, Данії, Німеччини, Нідерландів, Франції тощо. Ряд ісламських країн зробили загальні зауваження до Конвенції в ціло­му і відносно статей, які суперечать положенням ісламського права.

У всьому різноманітті проблем правового захисту неповнолітніх окремо варто виділити комплекс проблем, які виникають при зіткненні дітей з системою правосуд­дя. Ці проблеми знаходяться у фокусі уваги ряду міжнародних документів, зокрема тих документів, які стосуються правосуддя над громадянами взагалі (Мінімальні стан­дартні правила 1955 року щодо поводження з ув'язненими, Міжнародний акт про громадянські та політичні права 1966 року тощо), а також документів, безпосередньо пов'язаних зі захистом неповнолітніх. Передусім це Пекінські правила 1985 року (Мінімальні стандартні правила ООН щодо правосуддя над неповнолітніми), Прави­ла ООН щодо захисту неповнолітніх, позбавлених свободи 1990 року, Ер-Ріярдські керівні принципи 1990 року (керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх), і, звичайно, Конвенція ООН про права дитини.

В основі системи правосуддя щодо неповнолітніх лежить ряд особливих положень По-перше, її суттю є не покарання, а повернення в суспільство - виправлення І соціальне перевиховання. По-друге, арешт, затримання або тюремне ув'язнення мають застосовуватись лише як крайня міра, протягом якомога коротшого терміну. По-третє, необхідно дотримуватись принципу співрозмірності - будь-які заходи впливу на непо­внолітніх правопорушників мають бути співрозмірні з особливостями особистості пра­вопорушника і обставинами злочину, не допускається зловживання каральними санкціями. По-четверте, міжнародні документи рекомендують все можливе застосуван­ня "альтернативних санкцій", які дозволяють уникнути суду, і таким чином не допус­тити контакту з офіційною системою правосуддя для тих неповнолітніх, які не вчини­ли важких правопорушень.

В Україні відбувається активний процес формування національного законодавства та механізмів щодо реалізації державної політики у сфері дитинства. За часів незалеж­ності було прийнято ряд нормативних актів, спрямованих на виконання зобов'язань України щодо Конвенції ООН про права дитини та заключних зауважень Комітету з прав дитини.

Протягом минулих років було прийнято ряд нормативно-правових документів, спрямованих па реальне поліпшення становища дітей, захист їх прав, максимальну ре­алізацію міжнародних правозахисних документів. Але практична реалізація консти­туційних норм, інших нормативних актів, які мали б поліпшити становище дітей в Ук­раїні, стикається з серйозними перешкодами, викликаними реформуванням суспільно­го устрою і, особливо, негативними процесами у сферах економіки, освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

Міжнародні вимоги щодо захисту прав дітей в Україні формально виконуються, зокрема це стосується створення національного механізму контролю за реалізацією Конвенції. Відбувається формування державної політики щодо дитинства, ведеться законодавча діяльність у цьому напрямку, створюючи загальнодержавні та регіональні програми, управління і координація зусиль різних інститутів захисту прав дітей. Але при цьому значна частина законодавства не реалізується, інша вимагає доопрацювання. Правовий захист дитинства в Україні має швидше декларативний а не практичний характер.