65. Розвиток культури в добу Української революції(1917-1923)

В цей період поступ української культури відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, національно-визвольних змагань,громадянської війни, проте в цей час було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури. Початок ХХ століття в Україні характеризується активізацією революційного процесу. В Україну широким потоком входили передові ідеї наукової і філософської думки. Національні ідеї все глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до того розділяла інтелігентів-патріотів і народ. В галузі духовної культури це період плідного розвитку науки, освіти, літератури, мистецтва, період діяльності таких корифеїв, як І. Франко, М.Грушевський, В. Вернадський та ін. Революція 1905 року в Росії підштовхнула політичний рух: з Революційної української партії виділились Українська соціал-демократична партія, що домагалась автономії із сеймом у Києві, та Українська народна партія. Тоді ж утворилась Українська радикально-демократична партія. У Думі сформувалась українська парламентська громада, висувались проекти впровадження автономії, самоврядування української школи та суду. Одним з головних завдань українська інтелігенція вважала поширення освіти українською мовою. На східноукраїнських землях лише революція 1905 року формально зняла всі заборони на українське слово. Тоді й виникає начено перших дійсних членів УАН. У відділі історико-філологічних наук дійсними членами стали заслужений професор Харківського університету Д. Багалій, ординарний професор Київського українського державного університету А. Кримський, заслужений професор Київської духовної академії М. Петров, професор Чернівецького університету, доктор С. Смаль-Стоцький. У відділі фізико-математичних наук – академік Російської Академії Наук В. Вернадський, професор Київського політехнічного інституту С. 67

Тенденції розвитку культури в радянській Україні повоєнного часу, здавалося, назавжди були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністичної ідейності та класовості. В літературі оспівувався патріотизм та героїзм народу, який переміг у війні та здійснив відбудову народного господарства, в музиці звучали урочисті кантати, в архітектурі процвітав монументальний стиль класичного та необарокового ґатунку. За найменші відхилення вбік національної проблематики влада таврувала як “буржуазних націоналістів” О. Довженка, В.Сосюру за вірш “Любіть Україну”, композиторів Б. Лятошинського, М. Колесу та багато інших митців. Однак з викриттям “культу особи Сталіна” і початком так званої “відлиги” настав період змін. На хвилі загальної лібералізм ціїї суспільства відроджувалося національно-духовне життя України. Виходили нові часописи “Прапор” (1956), “Всесвіт” (1958), у 1960 р. розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії, запроваджено Державну Шевченківську премію, “Літературну газету” перейменовано на “Літературну Україну”. До української громадськості повернулася частина духовної спадщини “розстріляного відродження” – твори О. Близька, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, Г. Косинки, М. Куліша, були реабілітовані М. Йогансен, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М.Філянський та ін. Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О. Довженка “Зачарована Десна”, “Повість полум´яних літ”, “Поема про море”. Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам´яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості митця. Кінець 50-х – 60-і роки – час розквіту ліричної творчості М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко та ін. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня народження І. Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963), 100-річчя з дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя з дня народження Т. Шевченка (1964). Однак “хрущовська культурна відлига”, що тривала і в наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялось насамперед у загальному низькому культурному рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих “затятих націоналістів” – насправді найяскравіші імена української культури – М. Хвильового, С. Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка, найбільш неординарні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки XX, а й попередніх століть.