61.Неоромантизм в архітектурі .Творчість Городецького

Видатний київський архітектор Владислав (повне ім'я Лєшек Дезидерій Владислав) Городецький народився 4 травня 1863 р. в польській шляхетській родині на Поділлі - в селі Шолудьки (тепер Немирівського району Вінницької області). По закінченні реального училища Св. Павла в Одесі та Імператорської академії мистецтв у Петербурзі (1890) переїхав до Києва, де прожив майже тридцять років. Наприкінці XIX ст. Київ охопила „будівельна лихоманка”. Саме тоді з'явилися сотні великих багатоповерхових житлових будинків, різноманітні громадські споруди: храми різних конфесій, політехнічний інститут, гімназії, училища, притулки лазні, театри, готелі, казарми, критий ринок, іподром, велотрек тощо. Автором проектів деяких із них був В. Городецький. Будинок Національного художнього музею України по вул. Грушевського, 6 зведено у 1897-1899 рр. із застосуванням у центральному порталі колон класичного давньогрецького доричного ордеру, а горельєф у фронтоні зображує алегорію торжества мистецтв. Пара величних левів стережуть цей храм прекрасного. Римо-католицький костьол Св. Миколая по вул. Великій Васильківській, 75 споруджено у рафінованих формах готики - двома шпилястими вежами, традиційним для стилю круглим вікном -«трояндою», з насиченим ліпним декором. Караїмську кенасу по вул. Ярославів Вал, 7 зведено 1900 р. в ретельно розроблених формах і деталях мавританського стилю. Привертають увагу монументальні фасади колишньої меб¬левої фабрики Й. Кімаєра по вул. Архітектора Городецького, 13 та колишнього прибуткового будинку по вул. В. Васильківській, 25, споруджених за проектами В. Городецького. Натомість практична доцільність і простота форм присутні в корпусах колишнього Південноросійського машинобудівного заводу по вул. Жилянській, 101, споруджених повністю за проектом В. Городецького у 1890-х рр. Але найбільшу славу принесла В. Городецькому найоригінальніша споруда XX ст. в Києві - власний прибутковий будинок, зведений ним по вул. Банківській, 10 у стилі модерн у 1901 -190 3 рр. Розташований на стрімкому крутосхилі і тому на три поверхи з вулиці і на шість - із двору, розкритий на всі чотири боки різними асиметричними фасадами, будинок Городецького вражає уяву кожного, хто його бачить. Раціонально розпланований, технічно досконалий будинок оздобленні зовні й усередині безліччю скульптурних прикрас. їх виконав талановитий італійський скульптор Еліо Сала, співавтор усіх архітектурних творів В. Городецького в Києві. Новація полягала в тому, що всі оздоби виготовлено з цементу - найпередовішого будівельного матеріалу сторіччя, і в тому, що скульптор проходив по вже готовому твору карбом, залишаючи авторську руку, надаючи поверхні вигляду природного каменю. Справжній зоопарк прикрасив фасади будинку на Банківській: голови слонів та носорогів, ящірки та жаби, пітон і крокодил, пантера й орли, нарешті величезні квітки латаття, казкові риби, косулі й дівчата в ретельно й дотепно продума¬них та не менш майстерно виконаних композиціях створили незабутній фантастичний образ будинку-казки. Вправний мис¬ливець, пристрасний любитель природи В. Городецький усла¬вився також своїми екзотичними мисливськими подорожами. В. Городецький будував гімназії в Умані й Черкасах, в Мошнах - лікарню, в Шпикові - цукровий завод, в Печері - мавзо¬лей Потоцьких, в Євпаторії - власну віллу тощо. Невблаганні реалії життя змусили архітектора В. Городецького емігрувати 1920 р. до Польщі, де він продовжив архітек¬турну практику за рахунок американських інвестицій в розбу¬дову міського господарства розореної війною країни. 1928 р. та сама американська компанія запросила В. Городецького на посаду головного архітектора синдикату по спору¬дженню перських залізниць. Там, у далекому Тегерані, вже літньою людиною, В. Городецький спорудив залізничний вок¬зал, палац для шаха, спроектував готель тощо. З січня 1930 р. В. Городецький одійшов у вічність і був похований на римо-католицькому цвинтарі Долаб у Тегерані. На сірому камені викарбували польською мовою епітафію зі сло¬вами: «Професор архітектури».

62.

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа «культурною революцією». За короткий термін планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва. Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталінського «великого стрибка» вимагала певного освітнього і культурного рівня учасників цього процесу. Цим зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер культурних перетворень у 20—30-ті роки. Характерними ознаками духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку, новаторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого — форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури. Для розвитку духовного життя суспільства принципове значення мала ліквідація неписьменності. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. У 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність!», яке створювало пункти ліквідації неписьменності (лікнепи). їх мережа швидко розросталася. Якщо в 1923 р. у республіці функціонувало 574 пункти ліквідації неписьменності з контингентом 17,1 тис. учнів, то в 1930 р. — вже 30 тис. пунктів і 1640 тис. учнів. Внаслідок цього в 1927 р. в Україні письменними були 70% дорослого населення в містах і 50% у селах. Всього за два десятиріччя радянської влади в УРСР ліквідували неписьменність майже 10 млн. осіб. У 1939 р. кількість письменних у республіці зросла майже до 85%. До середини 30-х років, після серії експериментів 20-х років, закінчилося формування радянської системи народної освіти. Було введено обов´язкові державні програми навчання, підручники, жорсткий розпорядок навчального процесу. Школу стали поділяти на початкову, середню спеціальну і вищу. Швидкими темпами зростала кількість учнів: у 1932/33 навчальному році в школах республіки навчалося понад 4,5 млн. осіб — майже вдвічі більше, ніж у 1928/29 навчальному році. Наприкінці 30-х років система обов´язкової семирічної освіти в містах України в цілому сформувалася, було створено передумови для здійснення загальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі. Поряд із цими значними успіхами в системі народної освіти визрівали проблеми, адже форсована індустріалізація деформувала не тільки розвиток сільського господарства, а й шкільництва. Саме потреби індустрії зумовили надмірне захоплення виробничим навчанням учнів, що суттєво знижувало рівень загальнотеоретичної підготовки, зумовило згортання предметів гуманітарного циклу. У 1930 р. загальноосвітня школа стала на шлях так званої політехнізації, а насправді — ремісництва. На посилення цих негативних тенденцій вказував Нарком освіти України М. Скрипник на Всесоюзній партійній нараді (1930): «Ми маємо багато пропозицій про звуження загальноосвітніх дисциплін: на практиці в багатьох випадках усі загальноосвітні дисципліни зводять нанівець.