55. М. Лисенко – засновник української класичної музики

М. Лисенко – засновник української класичної музики. Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. До найвідоміших творів Лисенка належать, зокрема, гімн «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» (, опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» й інші. Лисенко створив численні аранжації народної музики для голосу й фортепіано, для хору та інших складів, а також написав значну кількість творів на слова Тараса Шевченка (романси, хори, кантати). Цьогоріч в Україні на державному рівні відзначають 170-ліття від дня народження найвидатнішого українського композитора другої половини ХІХ століття, початку ХХ століття, піаніста, диригента, педагога, збирача пісенного фольклору - Миколи Лисенка. Його заслужено вважають основоположником української класичної музики, адже композитор свторив класичні взірці в основних музичних жанрах. Це - опери за сюжетами М. Гоголя ("Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба"). Це - музика до "Кобзаря" Т. Шевченка, яка охоплює три кантати; десятки солоспівів, вокальних ансамблів, хорів, інструментальних творів. Творчість Лисенка стала джерелом і поштовхом, які привели до наявних зараз досягнень української академічної музики. Під його впливом сформувалась плеяда видатних музикантів — М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць та ін. Саме М.Лисенко заклав основи музичної освіти в Україні. Традиція Лисенкових святкувань нараховує майже 120 років – вона сягає 1903 року, коли вся Україна відзначала 35-ліття творчої діяльності видатного музиканта.

56.Література у 2 половині 19 початку 20 ст

Найбільшим поетом в українській літературі другої половини XIX ст. був І. Франко, йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т. Шевченка з новаторством європейських поетів. Він і вивів українську поезію на нові обрії своїми збірками «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд» та іншими. Взагалі роль І. Франка у розвитку української культури важко переоцінити. Він не лише талановитий поет і прозаїк, автор блискучих літературно-критичних та політичних статей, а й глибокий дослідник народної творчості, історії літератури, соціальних проблем. Через школу І. Франка пройшла ціла плеяда українських письменників.

Важливим чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати їм любов до української мови, пошану до національних культурних набутків. У 40-70-х pp. на сцені продовжують працювати в основному аматорські колективи. Заслуженим успіхом у першій половині 60-х років користувалась аматорська трупа «Товариства кохаючих рідну мову». У Єлизаветграді «Артистичне товариство» вперше ставить п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках – оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У Києві при родині Ліндфорсів діяв аматорський театр, у якому починали М. Лисенко, М. Старицький.

58. Театр корифеїв. Молодий театр. Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони. Із Театром корифеїв також пов'язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського. Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру. У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізував український театр. У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя. Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. 1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр. У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя. Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри. Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.