§ 2. Поняття та ознаки держави

Нині в Україні неухильно розбудовується нова державність. До­лаються психологічні комплекси і стереотипи тоталітарного мину­лого, формується новий погляд на роль і сутність держави.

Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духо­вні, моральні та інші процеси життя в суспільстві.

Економічна структура суспільства є його реальним економіч­ним базисом, а політичні, ідеологічні та юридичні явища - надбу­довою. До політичної надбудови належить і держава.

Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за розви­тком економіки. Вона визначає форму власності (державну, колек­тивну та індивідуальну: особисту і приватну), регулює розподіл ма­теріальних благ, охороняє та захищає існуючий правопорядок.

Проте держава не завжди автоматично йде за економікою. Вона може активно протидіяти економічному базису. Значною мірою це залежить від впливу на державу різних чинників, що характеризу­ються співвідношенням різних соціальних прошарків, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших громадських формувань і рухів, національних традицій, рівня загальнолюдської та правової культури, активності трудових колективів тощо. Тож, держава може як випереджати економічний розвиток, так і відста­вати від нього.

Термін «держава» в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному, інституційному та міжнародному значеннях.

У субстанціональному значенні держава - це організоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі й часі.

В атрибутивному значенні - це устрій певних суспільних від­носин, офіційний устрій певного суспільства, його оформлення.

В інституційному значенні - це апарат публічної влади, дер­жавно-правові органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт між­народних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Отже, держава - це суверенна політико-територіальна орга­нізація влади певної частини населення в соціально неоднорідно­му суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'яз­ковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівни­цтво та управління загальносуспільними справами.

До основних ознак держави відносять:

а) суверенітет;

б) територіальне розселення населення країни;

в) наявність апарату управління та примусу;

г) здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки;

ґ) здатність збирати податки, робити позики і давати кредити;

д) спроможність виражати й захищати інтереси певної частини населення.

Суверенітет держави - це верховність, самостійність, повно­та, єдність і неподільність влади в державі в межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відно­синах.

Населення в державі розселене по всій її території, яка поділя­ється на адміністративно-територіальні чи політико-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюються на всіх людей, що живуть на її території.

Держава має спеціальний апарат - систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби на­ціональної безпеки, підприємства, установи та інші організації (державної форми власності).

Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права.

Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.

У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захи­щає інтереси певної частини населення, носії влади організаційно відокремлені від громадянського суспільства.

Значення знань щодо різноманітного розуміння поняття, по­ходження і сутності держави в історії державно-правової думки зумовлюються тим, що вони повинні бути неодмінною складовою світогляду студентів. Адже сьогодні у світі не існує жодного сус­пільства, в якому не було б держави і права.

Розуміння держави в історії державно-правової думки можна пов'язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Ціцерона, Гроція, Канта, Гегеля та інших філософів.

Розрізняють два покоління софістів у Стародавній Греції: стар­ші (Протагор, Горгій, Гіппій та ін.) і молодші (Фрасимах, Калікл, Лікофрон та ін.).

Наприклад, Протагор вважав, що демократичний устрій сус­пільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Закликав усіх державних діячів бути справедливими, розсудливими та благочестивими.

Фрасимах першим сформулював три дуже важливих висновки: про роль насилля в діяльності держави; стосовно авторитарного ха­рактеру політики і законів; щодо панування у сфері моралі уявлен­ня тих, у кого сила і державна влада.

Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб'єктивізм софістів, їхню апеляцію до звільненої від моральних засад сили; умотивовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави і права; розрізняв природне і позитивне право, обстоював законність; обґрунтовував тезу, що керувати суспіль­ством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сфор­мулювати моральні засади сутності держави.

Платон.Арістотель і Ціцерон обстоювали правову державність.

Для періоду буржуазної науки про державу і право характерні думки й погляди на державу голландського правознавця Туго Гре­ція, який розглядав співвідношення війни і права, виступав проти права сили; обґрунтовував патріархальну теорію виникнення дер­жави (батьки сімейств об'єднуються в єдиний народ); розглядав державу як досконалий союз вільних людей, які уклали угоду зара­ди додержання права та загальної користі; вперше із прогресивних позицій розробив положення про міжнародне спілкування; запро­понував два основних напрями пізнання державності: розумово-споглядальний і досвідний.

Подальші погляди на державу розвивались у працях ПІ. Л. Мон-теск'е, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, О. М. Радищева, Б. Констана, І. Бентама та ін.

Представником буржуазного лібералізму в поглядах на держа­ву був І. Кант. Його вчення зводиться до таких постулатів:

- людина це абсолютна цінність;

- право має гарантувати соціальний простір моралі, бути за­гальнообов'язковим і забезпеченим силою держави.

Походження держави філософ виводив із суспільного договору. Він розрізняв три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) і три форми правління (автократію або абсолютизм, аристократію, демократію); виступав проти повстання й застосування сили, об­ґрунтовував пасивний опір владі через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни і закликав до вічного миру.

Німецький мислитель-діалектик Г. Регель розрізняв громадян­ське суспільство і правову державу (причому перше передбачає на­явність другої); державу бачив як конституційну монархію із прин­ципом поділу влади; вважав, що держава повинна мати ідеальний суверенітет.

Отже, державу розглядають під різним кутом зору. Як офіцій­ний представник суспільства держава повинна робити все від неї за­лежне для поліпшення життя людей.