3. Розуміння «нації» в працях інструменталістів

Щоб дати відповідь на питання Шо таке нація?, потрібно спочатку проаналізувати існуючи підходи до визначення цього поняття, прослідкувати його еволюцію і підтвердити відповідь науковими фактами. В інструменталістів існує свій погляд на націю Для початку вони виділяють два найбільш придатні чинники, на яких можна збудувати теорію нації: вольовий та культурний. Звісно, що кожний з них є важливим і дотичним, але не менш очевидно, що жодний не є достатнім. І нам доцільно з’ясувати, чому саме. Як вважає Гелнер воля, почуття солідарності є важливим чинником формування більшості груп, великих і малих. Людство завжди організовувалося в групи найрізноманітніших видів і розмірів, часом чітко визначені, іноді — аморфні, такі, що мали виразно окреслений ареал, й такі, що перетиналися і частково змішувалися одна з одною. Розмаїття варіантів організації та принципів об’єднання в групи є нескінченим. Але є два підставових, найважливіших чинники або каталізатори формування та існування групи: бажання ототожнювати себе з групою, відданість, почуття єдності, з одного боку, і страх, примус, обмеження — з іншого. Ці дві можливості — крайні полюси цілого спектра. Деякі спільноти справді засновані виключно чи переважно на одному з них, однак це трапляється рідко. Більшість стабільних груп формуються як на основі відданості та визнанні взаємної тотожності (чи добровільного приєднання) їхніх членів, так і на дії зовнішніх чинників, позитивних і негативних, страхах і сподіваннях. Якщо ми визначаємо нації як групи, що самі бажають існувати як спільноти , то невід, який ми закинемо в море дефініцій, принесе надмірний улов. Тут будуть спільноти, в яких без особливих зусиль впізнаємо реальні та стабільні нації: ці справжні нації справді бажають бути саме націями, а їхнє життя являтиме собою щось на зразок безперервного неформального плебісциту, що триває вічно. Слабкість цього визначення полягає в тому, що воно такою ж мірою стосується клубів, таємних товариств, банд, команд, партій, не кажучи вже про численні спільноти та об’єднання доіндустріальної доби, які утворювалися не на основі націоналістичного принципу та й узагалі заперечували його. Добра воля, згода, тотожність ніколи не сходили зі сцени людства, навіть коли доповнювалися розрахунком, страхом та інтересом. Недеклароване самоототожнення існувало в усіх видах угруповань, більших чи менших за нації, незалежно від способу організації та самовизначення. Одне слово, якщо добра воля (чи солідарність) є основою нації (перефразовуючи ідеалістичне визначення держави), вона так само може бути основою чого завгодно, отже, ми не можемо визначати націю лише у такий спосіб. Це трапляється тільки тому, що в сучасну, націоналістичну епоху національні об’єднання стали фаворитами тотожності та добровільного приєднання, отже, згадане визначення є спокусливим, а всі інші види груп швидко забуваються. Однак дефініція, побудована на поняттях та контексті однієї епохи (які, до речі й навіть для цієї епохи будуть значною мірою перебільшенням), не може прислужитися тому, щоб пояснити появу цієї епохи. Будь-яке визначення нації, побудоване на основі спільності культури, є ще одним неводом, який обіцяє надто щедрий улов. Людська історія була і є багатою на культурні відмінності. Культурні кордони подекуди є чіткими, подекуди — ні; культурні пасьянси іноді бувають простими, а іноді — складними й вишуканими. Через усі причини, про які ми вже так багато говорили, це багатство відмінностей зазвичай не збігається і не може збігатися ні з кордонами політичних утворень (територій, об’єднаних сильною владою), ні з кордонами одиниць, покликаних до життя демократичними таїнствами згоди і солідарності. Аграрний світ не надається до такої впорядкованості. Індустріальний світ прагне бути таким або хоча б наблизитися до такої спрощеності, але це вже інша річ, яку визначають інші чинники. Становлення всеохопних високих культур (стандартизованих, таких, що спираються на системи комунікації, засновані на масовій письменності та освіті) — це процес, який швидко набирає обертів в усьому світі, отже, кожному, хто живе сучасними уявленнями, здається, що націю можна визначити, виходячи з принципу спільності культури. Сучасна людина може існувати лише в межах одиниць, визначених спільною культурою, внутрішньо мобільних і рухомих. Первинний культурний плюралізм у сучасних умовах стає нежиттєздатним. Утім, не потрібне глибоке й витончене знання історії та соціології, щоб розвіяти ілюзію, нібито так було завжди. Культурно плюралістичні суспільства нерідко дуже добре давали собі раду в минулому: настільки добре, що культурне розмаїття іноді винаходили там, де його бракувало. Якщо, згідно з наведеними ґрунтовними аргументами, ці два перспективні шляхи визначення нації перекриті, чи можемо ми знайти інший? Хоч би як це було парадоксально, нації можна визначити лише в термінах епохи націоналізму, а не навпаки, як цього можна було б очікувати. Не варто думати, що "епоха націоналізму" є лише механістичним поєднанням пробудження і політичного самоствердження певної нації. Це радше той випадок, коли загальні суспільні умови породжують необхідність у стандартизованих, однорідних культурах, підтримка яким забезпечується централізовано; ці культури охоплюють усе населення, а не елітарні меншості — тоді виникає ситуація, коли чітко окреслені, санкціоновані освітою та уніфіковані культури утворюють майже єдиний тип спільноти, з яким люди так охоче і часом так пристрасно ототожнюють себе. Тепер культури постають як цілком природні депозитарії політичної легітимності. Лише з цього часу починає здаватися, нібито будь-яка розбіжність культурних кордонів з межами політичних одиниць є скандалом. Саме за цих і лише за цих умов нації можна визначити на засадах солідарності та культури і на основі злиття цих принципів з політичними одиницями. За таких умов люди згодні політично об’єднуватися з усіма тими і лише тими, хто належить до однієї культури. Відповідно, політичні одиниці, держави, прагнуть охопити своїми кордонами межі своїх культур, захищати і насаджувати їх у цих кордонах. Поєднання солідарності, культури і держави стає нормою, яку не можна легко і часто порушувати. (Колись її безкарно порушували майже повсюдно, не помічаючи цього.) Ці умови не стосуються організації людства загалом, як такої, а мають силу лише в її індустріальному варіанті. Саме націоналізм породжує нації, а не навпаки. Звісно, націоналізм використовує розмаїття, багатство культур, успадковане від попередньої епохи, але робить це дуже вибірково, при цьому здебільшого докорінно перетворює ці культури. Мертві мови відроджуються, традиції створюються, відтворюється досить міфічна первісна чистота. Однак цей культурно творчий, химерний, винахідницький аспект націоналізму не повинен бути підставою для хибного висновку, що націоналізм є випадковим, штучним, ідеологічним винаходом, якого могло б і не бути, якби ці кляті настирливі європейські мислителі, які всюди пхають свого носа, не створили цю суміш і не впорснули б її у кров цілком життєздатних політичних спільнот. Культурні уламки і фрагменти, якими користується націоналізм, нерідко є цілком довільними історичними винаходами. Будь-який із них може стати у нагоді. Але з цього аж ніяк не випливає, що принцип націоналізму сам по собі є випадковим, на противагу тим втіленням, які він сам собі обирає.Ніщо так не віддаляє нас від істини, як таке припущення. Націоналізм — це не те, чим він видається, і передусім — це не те, чим він здається сам собі. Культури, на захист яких він виступає і які він відроджує, нерідко є його власними винаходами або ж він змінює їх до невпізнанності. І все ж націоналістичний принцип як такий, якщо сприймати його безвідносно до конкретних форм втілення, окремо від будь-якої персоніфікованої нісенітниці, яку він може сповідувати, має дуже глибоке коріння в сучасних обставинах, він аж ніяк не є випадковим, і його не так легко позбутися.