70. Підстави припинення права власносі

Підставами припинення права власності є юридичні факти певні обставини), з якими закон пов'язує ліквідацію права власності взагалі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права власності у іншої. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця І підставою виникнення права власності у покупця. Глава 25 ЦК визначає підстави припинення права власності Відповідно до ст.346 ЦК право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток історії та культури; 6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю, 7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене, 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, 9) реквізиції; 10) конфіскації. Слід звернути увагу на те, що наведений перелік не є вичерпним. Згідно з ч.2 ст.346 ЦК право власності може бути припинене також у інших випадках, встановлених законом. До них належить, наприклад, придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст.388 ЦК), смерть власника (ст. 1216 ЦК). Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна поділити на дві групи: 1) припинення права власності з волі власника; 2) припинення права власності незалежно від волі власника. Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливі також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція). Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів: а) припинення права власності з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної давності); б) припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на нього за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому слід дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності" (ст.41). Відчуження власником свого майна поряд із знищенням речі внаслідок її споживання є однією з найтиповіших для приватного права підстав припинення права власності. У цьому разі власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю. Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ (відчужувача), є узгодженим з волевиявленням іншої особи, вона передається у власність (набувача). Отже, юридичним фактом, що лежить в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір (ст.626). Це означає, що відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, які висуваються до вчинення правочинів взагалі (ст.ст.202-214 ЦК) і договорів зокрема (ст.ст.626-654 ЦК).

Специфічність відчуження власником свого майна полягає у тому, що один і той самий юридичний факт (договір) одночасно є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужувача) і виникнення права власності у іншої (набувача). Оскільки договір є похідним (вторинним) способом набуття права власності на річ, то до набувача переходять не лише правомочності власника, а й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо). Відмова власника від права власності. Як встановлює ст.347 ЦК, особа може безадресне відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. Оскільки у цій нормі йдеться про право особи відмовитися від власності, можна дійти висновку, що це правило не стосується інших суб'єктів цивільних відносин, згаданих у ч.2 ст.2 ЦК. Таким чином, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада та інші соціально-публічні утворення не можуть безадресне відмовитися від права власності. Відмова від права власності можлива двома способами: а) шляхом спеціальної заяви про це; б) шляхом вчинення дій, що зрозуміло свідчать про намір відмовитися від права на майно. Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового режиму, зокрема від того, підлягає річ державній реєстрації чи ні. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підпадають державній реєстрації (ст.182 ЦК), право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідно запису до державного реєстру. Власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити «мір, але за умови, що у іншої особи не виникло права власності на цю річ. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй мати (ст.348 ЦК). Якщо з підстав, не заборонених законом, а набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі), це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога до власника висувається у випадках, коли з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а у його видачі цій особі було відмовлено. Умовами застосування цієї норми є:

• правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття; • недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги наявності спеціального дозволу); • надання зазначеному закону зворотної сили; • відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібний); • невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом (тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна). Якщо майно не відчужене власником у встановлені строки, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду. Знищення майна (ст.349 ЦК) може бути результатом дій власника або інших осіб. Зокрема, це може бути таке використання майна, внаслідок якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознаки тощо. Знищення майна може статися і незалежно від волі власника (наприклад, у результаті випадку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб). У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру (ч.2 ст.349 ЦК). Отже, припинення права власності на таке майно пов'язується з наявністю юридичної сукупності: дії або події, що спричинили знищення речі; правочину — звернення власника до відповідного органу; адміністративного акта — рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру. Таке рішення навряд чи можна визнати вдалим, оскільки пов'язування припинення права власності з формальним моментом (виключенням з реєстру) загрожує виникненням “фантомних” об'єкта права власності. Реальною може стати ситуація, коли буде провадитися купівля-продаж не реальних об'єктів, а права на них, яке існує лише завдяки документам, тим паче, що підстав для визнання такого правочину недійсним ЦК не передбачає. Зокрема він не може бути визнаний, як здається, фіктивним за правилами ст.234 ЦК, оскільки у його сторін є намір створити правові наслідки. Конфіскація — це позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер (майно переходить у власність держави безоплатно) і може застосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо останні виникли після вжиття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. За зобов'язаннями колишнього власника держава відповідає лише у межах активу майна, що перейшло до неї. Відносини, які виникають при конфіскації, врегульовані спеціальними нормативними актами, зокрема Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 25' серпня 1998 р. № 1340.

71. Захист права власності .Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава зебезпе-чує захист прав усіх суб'єктів права власності [1, ст.13]. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності [1, ст.41]. Ці та інші положення Основного Закону щодо охорони права власності знайшли свій розвиток і втілення в різних галузях українського законодавства — в кримінальному, адміністративному, земельному, фінансовому, цивільному праві. Серед галузей права, які захищають право власності, особливу роль відіграють норми цивільного права, саме вони забезпечують правове регулювання і охорону відносин власності в тих випадках, коли правомочності власника не порушуютася. Саме норми цивільного права визначають правовий режим окремих видів майна, порядок володіння, користування та розпорядження різними видами об'єктів власності. Охорона відносин власності у випадку порушення права власності конкретного суб'єкта полягає у захисті порушеного права. Захист права власності — це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а по-друге — застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику. Мета кримінального чи адміністративного захисту права власності полягає перш за все в покаранні порушника за вчинене протиправне діяння (жодне визначене законом порушення не повинно залишитися безкарним). Головна мета цивільно-правового захисту — відновлення порушеного права, відновлення попереднього майнового стану особи, права якої були порушені. Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом, арбітражним судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законом, — товариським судом та іншими громадськими організаціями. Перелік основних способів захисту цивільних прав (а право власності відноситься до категорії цивільних прав) наводиться в ст. 6 ЦК України. Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду справ за позовами: — про визнання права власності на майно; — про витребування майна з чужого незаконного володіння чи відшкодування його вартості; — про поділ спільного майна, або виділ з нього частки; — про визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, що є спільною власністю; — про визнання недійсними угод про відчуження майна; — про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном; — про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності на привілеєву купівлю; — про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню (ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та ін.); — про визнання недійсними угод про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщення у власність [5, ст.15] або переведення на нього прав та обов'язків набувача за цією угодою; — про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи і неодержані доходи); — про виключення майна з опису тощо. В залежності від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяють речові та зобов'язально-правові, цивільно-правові засоби захисту. Речові засоби захисту права власності та інших речових прав, що покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб, закріплені в р. VIII Закону України "Про власність". До речових позовів відносяться: — вимоги неволодіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов); — вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов); — вимоги власника про визнання права власності. Зобов'язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але можуть грунтуватися і на позадоговірних зобов'язаннях. До зобов'язально-правових позовів відносяться позови про: — відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору — повернення речей, які були надані у володіння (за договором схову, застави, перевезення); — про визнання угод недійсними; — про повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та інші. Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві оперативного управління, повного господарського відання чи на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (застава, оренда, схов). Чинне законодавство захищає також право на володіння майном управомочною особою — комісійним магазином, підрядником, перевізником. Володіння кожного з названих вище законних володільців має свої особливості і захищається у відповідності з юридичною природою того права, в силу якого кожна з цих осіб володіє річчю. В одних випадках володіння захищається у зв'язку з користуванням річчю, як це має місце, наприклад, стосовно наймачів, а в інших — воно охороняється як "голе" володіння, оскільки володільці цієї категорії не мають права користуватися майном, вони управомо-чені лише на володіння річчю (заставодержатель). У новому ЦК Російської Федерації міститься норма (ст. 234), яка передбачає захист права на володіння осіб, які не є власниками, але відкрито, безперервно і добросовісно володіють чужим майном як своїм власним. Їм надається захист проти третіх осіб, які не є власниками майна або не мають права на володіння в силу інших законних підстав. Аналогічна норма передбачена і в проекті нового ЦК України.

72.Володіння як речове право . Речовими правами на чуже майно є: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). 2. Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Глава 31 - Право володіння чужим майном.Стаття 397. Суб'єкти права володіння чужим майном 1. Володльцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. 2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам. 3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Стаття 398. Виникнення права володіння 1. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Стаття 399. Припинення права володіння 1. Право володіння припиняється у разі: 1) відмови володільця від володіння майном; 2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою; 3) знищення майна. 2. Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

Стаття 400. Обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем 1. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

73. Право обмеженого користування чужим майном сервітут . Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). 1. Положення Глави 32 ЦК присвячені визначенню поняття права обмеженого користування чужим майном (сервітуту), його змісту, видів, об'єктів тощо як окремого реч. права. Сервітут може бути визначений як право обмеженого користування чужими речами (майном), встановлене в інтересі певної особи. Сервітут належить до таких прав, які підпорядковують річ уповноваженій за нею особі у певному напрямку та з певною метою. Сервітут дозволяє суб'єкту сервітутного права користуватися природними властивостями речі, стосовно якої встановлено сервітут.

2. Правовідносини з приводу встановлення сервітуту можуть виникнути за наявності двох суб'єктів, одним з яких є власник або володілець майна (речі), яке має бути обтяжене сервітутом, іншим — майбутній суб'єкт сервітутного права на це майно (річ) — особа, яка вимагає встановлення сервітуту; у разі встановлення сервітуту його прийнято називати сервітуарієм. Згідно з положенями цієї Глави, випливає, що стосовно майна, обтяженого сервітутом, особа може виступати не тільки як власник, а й володілець. Володільцем в даних правовідносинах визнається особа, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом за наявності відповідних повноважень від власника.

Поділ. сервітутів - два види — на земельні (предіальні) та особисті (персональні). За підставою - визначення особи сервітуарія

Сервітуарієм за земельним сервітутом є власник (володілець) так званої панівної земельної ділянки чи іншого нерухомого майна, для задоволення потреб користування яким встановлено сервітут (надалі — панівна річ), за рахунок встановлення обмежень у користуванні Іншим майном — так званої обслуговуючої земельної ділянки чи іншого нерухомого майна (надалі обслуговуюча річ) Існування земельного сервітуту пов'язується з існуванням двох земельних ділянок, які, за загальним правилом, мають бути сусідніми, але й можуть бути і не сусідніми, якщо неможливо задовольнити потреби особи іншим способом (ч. 2 ст. 404 ЦК). Сервітуарієм за особистим сервітутом є певна особа, інтересам якої служить обслуговуюча річ. Права, які випливають з особистого сервітуту, належать тільки цій конкретно визначеній особі та не можуть бути передані сервітуарієм іншій особі, навіть її спадкоємцям.

Для земельного (предіального) сервітуту характерними рисами є те, що сервітутні відносини начебто є "відносинами між ділянками" ; є тривалими — зазвичай передбачається, що сервітути укладаються на тривалий термін або взагалі без указання строку; є неподільними, оскільки при поділі ділянки сервітутне право має зберігатися в цілому. Для особистого (персонального) сервітуту характерними рисами є те, що вони не пов'язані з певною ділянкою чи речами, а належали певній особі (хоча, звичайно, ідеться про речові права); на відміну від земельних (предіальних) сервітутів вони обмежені строком — довічно належать певній особі і припинялися її смертю, якщо самим сервітутом не було встановлено більш короткий строк; попри свій "персональний характер", вони не мають "відносного" характеру, тому що сервітуарій зберігає права на чуже майно і у випадку переходу його до третьої особи, тобто сервітут "слідує" за речами. Предметом сервітуту виступає нерухоме майно як певний різновид майна. Коментована стаття як загальне правило розповсюдила сервітут на земельну ділянку, інші природні ресурси, надалі розширивши коло предметів до загальної родової категорії "нерухоме майно", конкретизувавши зміст цього поняття у ч. 3. ст. 404 ЦК — "будівлі, споруди тощо".

. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. . Договір є загальною підставою встановлення сервітуту. Він укладається між особою, яка вимагає встановлення сервітуту та на користь якої встановлюється сервітут, та власником (володільцем) обслуговуючої речі. . У главі 32 ЦК не міститься окреме правило про форму договору на встановлення сервітуту. До встановлення земельного сервітуту висувається вимога про обов'язкову державну реєстрацію такого договору в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Згідно зі статтею 206 ЦК такий правочин не може вчинятися усно, а лише у письмовій формі, оскільки він підлягає державній реєстрації. Правочин вважається вчиненим з моменту державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК). Суттєвими умовами договору про встановлення сервітуту є об'єкт сервітутного права та плата за користування чужим майном. 4. Сервітут може бути встановлений в силу прямої вказівки закону. Тобто для встановлення такого сервітуту непотрібна ж одна з перерахованих підстав: договір, заповіт або рішення суду. Зокрема, для виникнення сервітуту, передбаченого ст. 405 ЦК, необхідним є факт проживання члена сім'ї (сервітуарія) власника житла разом з ним та спільне користування цим житлом. 

. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Сервітут не підлягає відчуженню.Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна,особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

Сервітут (лат. servitutis – підпорядкований) – це право користування чужою річчю, яке встановлювалося або для створення певних вигод при експлуатації певного земельної ділянки або на користь певної особи. Положення щодо сервітутів були найбільш поширеними у стародавньому римському приватному праві. Сервітутні права первісно виникли із земельних правовідносин. Наявність певних корисних властивостей і характеристик одних земельних ділянок, обумовлених їх географічним розташуванням (близькість водоймища, наявність пасовища, криниці, можливість прямого виходу на шлях загального призначення тощо) і неможливість (за наявності потреби) їх використання власником сусідньої ділянки, обумовили необхідність у конструюванні сервітутних прав. З точки зору співвідношення сервітутних прав з правами власника земельної ділянки, вони мали характер певних обмежень прав власника, однак не настільки суттєвих, щоб набути значення правопорушення. Сервітути дозволяли враховувати не тільки інтереси власника, але і потреби інших осіб, а також суспільства в цілому.

Відомі римському приватному праву сервітути можна класифікувати наступним чином. За підставами їх виникнення – законні, договірні, заповідальні та преторські. Підстава їх виникнення були відповідно закон (lex), договір (contractus), заповіт (testamentum), преторське рішення. В залежності від суб’єкта на користь якого може встановлюватися сервітут вони поділялись на земельні (servitutes praediorum) і особисті (servitutes personarum). Встановлення сервітуту могло відбуватися перш за все на підставі договору або заповідального розпорядження (легату). Крім того, до середини І ст. до н.е. сервітути могли набуватися за давністю (usucapio).

74. Право обмеженого користування чужою земельною ділянкою для с-х потреб (емфітезис)(Глава 33) ЦК Стаття 407. Підстави виникнення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб1. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - землекористувач). 2. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Стаття 408. Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб1. Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором. 2. Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це другу сторону не менш як за один рік.

Стаття 409. Права та обов'язки власника земельної ділянки, наданої у користування для сільськогосподарських потреб1. Власник земельної ділянки має право вимагати від землекористувача використання її за призначенням, встановленим у договорі2. Власник земельної ділянки має право на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором.3. Власник земельної ділянки зобов'язаний не перешкоджатиземлекористувачеві у здійсненні його прав.

Стаття 410. Права та обов'язки землекористувача1. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору. 2. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом. 3. Землекористувач зобов'язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Стаття 411. Право землекористувача на відчуження права користування земельною ділянкою1. Землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом. 2. У разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на його придбання, за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах. 3. Землекористувач зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продане іншій особі. 4. У разі порушення права переважної купівлі настають наслідки, передбачені статтею 362 цього Кодексу. 5. У разі продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб іншій особі власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором

Стаття 412. Припинення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб1. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку, на який було надано право користування; 3) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю. 2. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

75. Право обмеженого користування чужою земельною ділянкою для забудови ( суперфіцій ) Стаття 413. Підстави виникнення права користування чужою земельною ділянкою для забудови1. Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових,соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель(суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору абозаповіту.2. Право користування земельною ділянкою, наданою длязабудови, може бути відчужене землекористувачем або передаватися у порядку спадкування. 3. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк.

Стаття 414. Права та обов'язки власника земельної ділянки, наданої для забудови1. Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання плати за користування нею.Якщо на земельній ділянці збудовані промислові об'єкти,договором може бути передбачено право власника земельної ділянкина одержання частки від доходу землекористувача.2. Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем.Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи невпливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодокористування земельною ділянкою.

Стаття 415. Права та обов'язки землекористувача1. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкоюв обсязі, встановленому договором. 2. Землекористувач має право власності на будівлі (споруди),споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.3. Особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди).4. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші платежі, встановлені законом.5. Землекористувач зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.

Стаття 416. Припинення права користування земельною ділянкою для забудови1. Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;2) спливу строку права користування;3) відмови землекористувача від права користування;4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.2. Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

Стаття 417. Правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою1. У разі припинення права користування земельною ділянкою на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого припинення.У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування.2. Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умовик ористування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) нановий строк.