56. Поняття та класифікація правочинів. Умови дійсності цивільних правочинів.

Правочин - це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо).

Класифікація

Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне на здійснення правочину:

- односторонні (для їх вчинення досить волевиявлення однієї особи, наприклад, заповіт);

- двосторонні (вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);

- багатосторонні (при укладенні яких виражається воля трьох і більше сторін, наприклад, договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї зі сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:

- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг - купівля-продаж, міна, підряд, комісія);

- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається - договір дарування, безоплатного користування майном).

Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:

- консенсуальні правочини.правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше.

- реальні правочини.щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання)

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:

- каузальні правочини (безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату);

- абстрактні правочини (Із змісту абстрактного правочину неможливо з'ясувати заради чого він укладався).

Умови дійсності цивільних правочинів.

Під умовами дійсності правочину розуміються передбачені законом вимоги, яким має відповідати будь-який правочин.

Умови дійсності правочину є такі:

1. суб'єктний склад.Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність.

2. зміст правочину не повинен суперечити закону.Умови правочину повинні відповідати як вимогам закону, так і підзаконних актів. У п. 1 ст. 203 ЦК також передбачено, що зміст правочину не повинен суперечити "моральним засадам суспільства".

3. форма правочину повинна відповідати закону.Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.

4. єдність волі і волевиявлення сторін.Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.

5. здійсненність правочину.Правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним.

№57-Визнання правочину недійсним, та правові наслідки (реституція та її види). Види недійсних правочинів.

-Не дійсним є правочин якщо його недійсність встановлюється законом.

-Не дійсними можуть бути визнанні правочини: 1) неповнолітні, які недосягли 14 років ( крім дрібних побутових правочинів). 2) Які вчиняли не дієздатні особи. 3) Неповнолітні від 14 до 18 років, які уклали правочин без згоди батьків. 4) Обмеженні у дієздатності.

Реститу́ція (лат. restitutio — відновлення) — відновлення стану майна, який існував на момент вчинення дії, що завдала шкоди, тобто це повернення або відновлення матеріальних цінностей в натурі || поновлення порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою заподіяно шкоди, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі — тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості. 

Існує 3 види реституцій: 1) Перший вид наслідків – двостороння реституція або поновлення в попередньому положенні обох сторін. 2) Другий вид наслідків – одностороння реституція. У цих випадках в попередній стан повертається потерпіла сторона, а інша сторона не має права вимагати повернення виконаного за правочином. 3) Третій вид наслідків – незастосування реституції, настає в тих випадках, коли обидві сторони винуваті, тому обидві повинні нести невигідні наслідки укладеного ними недійсного правочину.

Види недійсних правочинів: 1) правочини з дефектами суб’єктного складу, до них належать, правочини вчинені малолітньою , неповнолітньою особою, фізичною особою, дієздатність якої є обмежена.

2) Правочини з дефектами волі, тобто правочин укладений під впливом, чи насильства.

3) Правочини з дефектами форми: недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка встановлена законом.

4) Правочини з дефектами змісту та порядку укладання правочину, це правочин який був вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

58.Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна особа (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки. Представництво виникає на підставідоговору, закону, акта юридичної особи таінших законних підстав.Види: комерційне представництво- особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності; договірне представництво— це представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка особисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору доручення; законне представництво - представник і його повноваження встановлюються нормативними актами (цивільними, господарськими, сімейними); різновидом законного представництва є статутне представництво - представниками виступають уповноважені організації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси цих організацій.

59.Доручення як одна із підстав представництва Доручення та письмовий документ що видається однією особою іншій на представлення перед третіми особами. Доручення завжди укладається у письмові формі воно може бути генеральним,спеціальним та разовим. Представництво-правовідносини в якому одна сторона зобов’язана вчинити правочин від імені іншої сторони яку представляють.

60.

Зобов'яза́льне пра́во — одна з найважливіших підгалузей цивільного права, норми якої регулюють широке коло відносин, головне місце серед яких належить відносинам майнового обігу. Йдеться про договірні відносини, пов'язані з передачею майна від однієї особи до іншої у власність або у користування, виконанням робіт та наданням послуг тощо. Крім договірних відносин, зобов'язальне право регулює відносини, що виникають, зокрема, і односторонніх правомірних дій, заподіяння шкоди, безпідставного збагачення та ін…

Зобов'язанням вважаються правовідносини, внаслідок яких одна сторона (боржник) є зобов'язаною вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-от передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо, або ж утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його зобов'язання.

Зобов'язання можуть виникати:

а) між юридичними особами;

б) між юридичними та фізичними особами;

в) між фізичними особами.

61.Способи забезпечення зобов*язань : неустойка,застава,порука,завдаток,гарантія,притримання

Неусто́йка (штраф, пеня́) — визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання. Н. (ш., п.) може забезпечуватися лише дійсна вимога. Кредитор не вправі вимагати сплати Н. (ш., п.), якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

Застáва — один із засобів забезпечення зобов'язань. В силу застави кредитор має право в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого рухомого або нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 ЦКУ) Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому. Застава виникає на підставі договору, закону чи рішенні суду.

Окремі види застави:

1. Іпотека — застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи

2. Заклад — застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом — у володіння третій особі

3. Податкова застава

Порука – обов'язок поручителя перед кредитором нести відповідальність за порушення боржником своїх зобов'язань. Порука виникає на базі договору поруки.

Порука є одним з найефективніших способів забезпечення зобов'язань за кредитними договорами.

Завдаток - грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання

Гарантія  — підтвердження того, що третьою стороною буде погашена заборгованість, або будуть виконані зобов'язання.

Суть права притримання полягає в тому, що кредитор, у якого знаходиться річ, призначена для передачі боржнику у випадку невиконання боржником у термін зобов'язання з оплати цієї речі або компенсації кредитору пов'язаних з нею витрат і інших збитків, має право утримувати її у себе доти, доки відповідне зобов'язання не буде виконане.

62.Спадкове право

Спадкове право — сукупність цивільно-правових норм, які встановлюють порядок переходу прав та обов’язків померлої особи по праву спадкування.

 Власник, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

Майно, що залишилось після смерті його власника, називається спадковим майном, або спадщиною. Слід зауважити, що спадщина складається з прав i обов’язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять i його борги (невиконані зобов’язання, неоплачені кредити тощо), якщо вони у нього були на день смерті. Спадкоємець має право приймати таку спадщину чи відмовитися від неї. Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника.

Спадщина відкривається тільки після смерті громадян (фізичних осіб). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути тільки громадяни, а спадкоємцями можуть бути як фізичні, так i юридичні особи. Спадкування між живими не буває.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим — день набуття законної сили рішенням суду про це.

Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, — місцезнаходження майна або його основної частини.

Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спад­кування: за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування i за заповітом, i за законом (наприклад, частина майна спад­кодавцем заповідана, а друга частина успадковується за законом).

Спадкоємство за законом має місце в таких випадках, коли: заповіту немає; заповіт визнано недійсним; спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовились прийняти її.

Спадкодавцями як по закону, так і по заповіту можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава. Суб’єктивне право на спадщину в спадкоємців виникає в разі смерті спадкодавця або визнання його в установлюваному порядку померлим. До громадян як спадкоємців належать особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при житті i народжені після його смерті. Громадяни i держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так i за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями тільки за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іноземні громадяни i особи без громадянства.

Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом або жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Цивільне законодавство встановлює суворі обмеження відносно спадкоємців. Зокрема, усуваються від спадщини особи, які: 1) умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя; 2) умисно перешкоджали спадкоємцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих або в інших осіб, або ж сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині; 3) батьки після дітей, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, та їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини; 4) батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання покладених на них за законом обов’язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Крім того, не мають права на спадкування за законом один після одного особи, шлюб між якими визнаний недійсним. Особа також може бути усунута від права на спадкування за законом відповідно до рішення суду, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено п’ять черг спадкоємців.

У першу чергу право на спадкування за законом одержують діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом одержують рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом одержують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше п’яти років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі наступного ступеня споріднення усувають від спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У зазначену чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менше п’яти років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним засобом для життя.

Слід мати на увазі, що кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених чинним цивільним законодавством. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченою угодою заінтересованих спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини. Крім того, за рішенням суду особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка закликає до спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

У разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі — з іншого, прирівнюються до родичів за походженням.

Цивільний кодекс України встановлює право на обов’язкову частку в спадщині. Зокрема, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка). До обов’язкової частки зараховуються вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей і майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перейшла до нього і перевищує обов’язкову частку.

Порядок укладання та посвідчення заповіту регламентується чинним законодавством, згідно з яким кожен дієздатний громадянин може особисто розпоряджатись своїм майном на випадок смерті. До заповіту Цивільний кодекс України встановлює відповідні вимоги. Оскільки заповіт — це не договір, а односторонній правочин, за яким права i обов’язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача, тому до заповіту встанов­люються такі ж умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме: заповіт має бути складений тільки дієздатною особою; заповіт повинен бути складений у формі, що визначена законом; зміст заповіту повинен відповідати вимогам чинного законо- давства.

Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі, де зазначаються місце і час його укладення. Заповіт повинен бути власноручно підписаним і нотаріально посвідченим. Якщо спадкодавець у зв’язку з фізичними недоліками не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням заповіт може бути підписано іншою особою, при цьому робиться помітка про причини, через які громадянин не зміг сам зробити підпис. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої він зроблений. Заповіт повинен бути укладений так, щоб розпорядження спадкодавця не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини.

63. Цивільно-правова відповідальність. Її підстави

Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Юридичною підставою такої відповідальності є закон, а фактичною — склад цивільного правопорушення. Вона настає за наявності таких умов:

— протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

— шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

— причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою;

— вини особи, яка заподіяла шкоду.

Перші три умови — протиправність, шкода та причинний зв'язок — є об'єктивними, а четверта — вина — є суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності.

Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акта, або виявилася у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання.

Протиправність поведінки боржника або кредитора полягає в порушенні договірного зобов'язання. Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення боржника або кредитора.

Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (наприклад, моральну) шкоду.

Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками.

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або договором не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Щоб стягнути зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір. Відповідно до пунктів 2—4 ст. 631 проекту ЦК України розмір збитків, завданих порушенням зобов'язань, доводить кредитор.

Порушення особистих і майнових прав може спричинити виникнення у потерпілої особи моральної (немайнової) шкоди. Право, на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням договірних зобов'язань, виникає лише у випадках, передбачених законом або договором, зокрема при заподіянні моральної шкоди товаром неналежної якості, придбаним у роздрібній торговельній мережі (ст. 24 Закону України " Про захист прав споживачів").

Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення, крім зазначених вище трьох об'єктивних умов — протиправності, збитків і причинного зв'язку, за загальним правилом, необхідна ще одна умова — вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

У цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 ЦК України особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання зумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом (ст. 210 ЦК). Іноді невиконання зобов'язання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана вина). Тоді суд відповідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника може бути зменшена також утому разі, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів до зменшення їх (ст. 211 ЦК).

Якщо для покладення на правопорушника цивільної відповідальності у сфері відшкодування збитків необхідний повний склад цивільного правопорушення (протиправність поведінки, шкода, причинний зв'язок, вина), то для стягнення неустойки або втрати завдатку кредиторові досить довести, що поведінка боржника є протиправною, а вина є або припускається, коли він не довів відсутності своєї вини в порушенні зобов'язання. Тут має місце неповний склад правопорушення.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може настати і без вини, якщо це передбачено законом або договором.

Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності потрібен або повний склад правопорушення, що складається з чотирьох елементів (протиправність, шкода, причинний зв'язок, вина), або у випадках, зазначених у законі чи договорі, — неповний, усічений склад — протиправність і вина (при стягненні неустойки, втраті завдатку тощо). За відсутності хоч би одного з цих елементів (крім випадків безвинної відповідальності) цивільна відповідальність не настає.