Порядок слів у реченні

Послідовне розміщення членів речення, зумовлене його змістом і граматичною структурою, називається порядком слів.

В українській мові розрізняють прямий або звичайний порядок слів і зворотний, або інверсію. За прямого порядку слів підмет передує присудкові: Голуби летять у сховок...; Я ненавиджу рабства кайдани.

Другорядні члени речення за прямого порядку слів розташовуються подібно до компонентів словосполучення: узгоджені означення, виражені прикметником, дієприкметником, займенником, порядковим числівником, стоять перед означуваним словом, а не узгоджені - після нього: Рум 'яний вечір і сірий ранок - на хорошу погоду (Н. тв.); Мій сніговик - немов живий, дітей він розважає (Г. Рахім); Йшов урок математики, і Шуркові було нудно (Б. Крекотень).

Залежно від значення обставини за прямого порядку слів займають різні позиції: обставини способу дії здебільшого вживаються перед дієсловом - присудком: Зимно становиться ... трави й квітки хутко вбираються в білі свитки (О. Олесь). Таку ж позицію займають і обставини місця та часу: Нині Києво-Могилянська академія відроджена у вигляді незалежного університету з міжнародним складом студентства й викладачів (Газета); Довкола затихли в гаях солов "іні трелі, все рідше й рідше чути голос зозулі (В. Скуратівський).

Обставини можуть займати й будь-яке інше місце в реченні: Він вийшов наударну позицію точно й стрімко (Ф. Гальперін); Вранці чути грім безперестанку - надвечір піде дощ з градом (Народний календар).

За зворотнього порядку слів присудок передує підметові: Щє вітер з поля на долину, над водою гне з вербою червону калину, на калині одиноке гніздечко гойдає (Т. Шевченко). Спливає життя, як листя за водою (Л. Костенко).

Узгоджене означення за зворотного порядку слів уживається після означуваного слова для виділення важливої в смисловому відношенні ознаки; Добре, що боги наземні смертні, з ними разом гинуть їх раби (П. Скунць); Трудівнику й бійцю в труді й вогні любити землю цю, родючу, теплу, грозами повиту (А. Малишко).

Для виділення додатка також застосовується інверсія - додаток стоїть перед дієсловом: Матері своїх дітей у попелі, як картоплю, ховали; золото з церков забирали - себе від голодної смерті рятували (В. Поліщук); Де дитина маленька, там ми будем ночувати, мале дитя присипляти (О. Гончар).

Порядок слів у словосполученні з інтонацією дає змогу мовцеві широко передавати різні відтінки думки, її експресивно-емоційне забарвлення.

Просте речення. Просте речення є базовою одиницею, що призначена для передавання відносно закінченої інформації. Крім то¬го, воно є основною одиницею, що формує складне речен¬ня, а також будь-який текст. Саме в простому реченні виявляються його компоненти — головні і другорядні члени речення.

Однорідні члени речення - це члени речення, які виконують однакову синтаксичну функцію, мають здебільшого те саме морфологічне вираження і пояснюють одне слово в реченні.

Однорідні члени речення є структурною організацією будь-якого функціонального стилю. У художньому стилі вони мають особливе навантаження, є експресивними засобами на синтаксичному рівні мови. Насичення речення однорідними членами сприяє виразності, сильніше впливає на розум та емоції читача, додає ритмічності чи навіть музикальності поетичному чи прозовому тексту. В офіційно-діловому і науковому стилях однорідні члени речення сприяють повноті інформації, розгорненій класифікації поняття, зіставленню чи протиставленню явищ, загалом

- мають логіко-семантичне завдання, тобто працюють на логіку викладу.

Найістотніша ознака однорідних членів у граматичному відношенні -їхня функціональна рівноправність.

Основні вимоги до побудови однорідного ряду перебувають в одній площині з вимогами до логічності викладу, адже порушення у семантиці чи структурі усього ряду призведе до нелогічності у тексті. Отже, вимоги до використання однорідних членів речення такі:

1. Поділ на однорідні члени речення мусить мати одну підставу.

2. Члени однорідного ряду мають виключати один одного, тобто однорідний ряд - це видові поняття, об⁹єднані родовим.

3. При побудові однорідного ряду потрібно враховувати важливість повноти поділу.

Особливо це важливо для наукового тексту.

Відобразити повноту поділу допомагають сполучники. Відсутність єднальних сполучників означає, що однорідний ряд незамкнений, перелік може бути продовжений . Повторюваний єднальний сполучник і (й) також витворює ознаку незакінченості й водночас має характер підсилення інформації, напр.: І на тім рушникові оживе все знайоме до болю; і дитинство, йрозлука, й твоя материнська любов (А. Малишко).

Типовими помилками, окрім нелогічної побудови, можуть бути помилки, пов'язані з граматичним вираженням, як-от:

а) поєднання різнотипних морфологічних та синтаксичних одиниць: Я люблю читати і футбол; Ми зібралися поговорити і щоб вирішити;

б) граматична непоєднаність із словом, яке пояснює однорідні члени: Квитки потрібно пред являти на вимогу кондуктора вагона або громадському контролерові',

в) відмінкова форма однорідних членів речення не збігається з формою узагальнювального слова: Нам читають лекції з таких дисциплін: макроекономіка, з вищої математики. Важливим для стрункості тексту є також однотипне частиномовне вираження однорідних членів, що йдуть після узагальнювального слова, напр.: Передумови закінчення реформи були такі: нагромадження досвіду емісійного фінансування суспільних потреб, зниження темпів падіння виробництва, створення механізму грошово-кредитного регулювання, подальша децентралізація валютного ринку, помітна стабілізація політичної ситуації. Помилкою було б таке поєднання, напр.: Грошова реформа в Україні ставила три мети: створити національну грошову систему, забезпечити сталість національних грошей, забезпечення функціонування нової грошової системи. Така помилка часто характерна для формулювання завдань у курсовій чи дипломній роботі студентів. Потрібно з 'ясувати, класифікувати, проаналізувати, створити, оцінити, узагальнити, але з'ясування, класифікація, аналіз, створення, оцінка, узагальнення.

Правильна побудова однорідних рядів забезпечує чіткість і логічність висловленої думки. У діловій сфері однорідні ряди наявні в багатьох ділових паперах (характеристиці, резюме, наказі, рекламному оголошенні та ін.). У науковому стилі цей вид ускладнення структури простого речення потребує ще більшої уваги.

Складні випадки керування Синтаксичні норми часто пов'язані зі способом підрядного зв'язку слів у словосполученні - керуваннням. Керування - синтаксичний зв'язок слів, при якому залежне слово має той відмінок, якого вимагає головне слово. Моделі поєднання слів таким підрядним зв'язком відо­бражають специфіку мови, закономірності сполучуваності слів. Керування може бути пряме (безприйменникове) - одержати рек­ламації, обирати депутата і опосередковане (прийменникове), тобто залежне слово приєднується до головного за допомогою прийменника — одержати від заводу, чекати на подругу. Воно також буває сильне і слабке. При сильному керуванні - наявність залежного слова зумов­люється семантикою керуючого слова (читати книжку, виконати до­ручення, скаржитися на втому), слабкому - виступає між словами, між якими зв'язок, хоч і можливий, але зовсім не обов'язковий (пода­рунок від брата, подарунок для брата)⁵. Типові порушення в побудові словосполучень, пов'язаних зв'язком керування, є результатом низького мовно-культурного рівня, недостат­нього знання української мови. Перевірте, наприклад, чи правильні від­мінки вживаєте: завідувач кафедри, командувач армії, згідно з наказом, відповідно до розкладу, усупереч проханню, ужити заходів. Складни­ми випадками керування, що можуть призвести до помилок, є: 1) близькозначні слова-синоніми можуть вимагати різних відмінків: оволодіти (чим ?) англійською мовою — опанувати (що?) англій- ську мову навчатися (чого?) мови - вчити (що?) мову властивий (кому?) — характерний (для кого?) 2) слова-пароніми мають не тільки різне значення, а й різне керу- вання (чи можливості керування): оснований (на чому?) на правилах - заснований (ким?) науковцем повстати (на що? проти чого?) на боротьбу - постати (перед чим?) перед очима; 3) нерозрізнення керування в українській і російській мовах: одна- кове за значенням дієслово у різних мовах може вимагати від додатків неоднакових відмінкових форм:

дякувати (кому?) учителеві — благодарить (кого?) учителя завдавати (чого?) шкоди - причинять (что?) 4) неправильне використання прийменників. Вони можуть бути зай- ві, напр.: декларуючи про передачу землі - треба декларуючи передачу землі майте про це на увазі - 5) помилки у прийменниковому керуванні дуже часто стосуються вживання прийменника по і пов'язані з упливом російських конструк- цій, у яких € цей прийменник. Варто запам'ятати основні відношення, які виражає прийменник по в українській мові. Він може означати зо- крема мету дії (піти по гриби, по воду, по хліб, по молоко, по лікаря), місце і напрямок дії (по всій долині, рух по поверхні, покотитися по підлозі), вказувати на сферу діяльності (колеги по роботі, подруги по навчанню), на кількісні відношення (по 10 осіб у групі, по 8 годин на добу). У багатьох випадках використання прийменника по непра- вильне, замість нього потрібно вживати інші прийменники або взагалі безприйменникову конструкцію.

7) причиною порушення синтаксичних норм може бути ситуація, коли біля дієслів, які вимагають неоднакових відмінків, уживається спільний додаток, напр.: Я люблю (що?) і захоплююся (чим?) футбо- лом; Ми маємо прагнути до вдосконалення (чого?) і повного опану- вання (чим?) методами

Дотримання синтаксичних норм керування сприяє чіткості форму­лювання, точності викладу, а отже, зрозумілості, дохідливості ділового чи наукового стилю.

51. Пряма мова (ПМ) – це точно відтворений чужий вислів із збереженням його лексичних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. Вона, як правило, супроводжується словами автора, в яких стає відомо, кому належить ПМ, за яких обставин і в якій спосіб вона була висловлена тощо. Слова автора при ПМ є синт. центром, що організує констр. з чужим мовленням. Вони є засобом введення в розповідь чужого мовлення. ПМ разом зі словами автора – особливий тип синт. будови, близький до БСР з різнотипними частинами, але ПМ і слова автора не становлять разом одного речення, а виступають завжди як окремі речення. Зв’язки ПМ зі словами автора на письмі регламентуються спеціальними пунктуаційними правилами, а в усному мовленні – інтонацією.

Непряма мова (НМ) – це чуже мовлення, введене автором розповіді в текст у формі з’ясувальної підр. частини СПР. Вона не є самост. синт. одиницею, а разом із словами автора становить складнопідр. з’ясув. речення, в якому головна частина – слова автора, підрядна – НМ. Синт. центром, як і при ПМ, є слова автора, які виступають у ролі головнох частини СПР.

Невласне пряма (вільна непряма) мова – особливий стилістичний прийом, за дом. якого автор розкриває внутр. почуття героїв, їхні думки, переживання, прагнення. Вона становить суміш НМ з елементами ПМ, зберігаючи певною мірою при цьому порядок слів, інтонацію, дослівні вислови, емоційність мови персонажів. Це так зване внутрішнє мовлення, яке передається письменником шляхом ніби перевтілення у свого героя.

При прямій мові є слова автора, які вказують, кому належить дане висловлювання чи думка. Слова автора використовуються також для характеристики самого мовлення, персонажів, обставин, за яких відбувається мовлення. Вони можуть стояти перед прямою мовою, після неї або всередині. Якщо слова автора вжито перед прямою мовою, то в них звичайно стоїть спочатку підмет, потім – присудок; якщо ж після чи всередині – то спочатку присудок, потім підмет: Бабуся питає: «А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?» « А що, дітки? - питає бабуся. - Чого прийшли, мої соколята?» (Марко Вовчок). « А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?» - питає бабуся. Засвоїти вживання розділових знаків у конструкціях із словами автора (а, А) і прямою мовою (П, п) можна, користуючись такими схемами: · А : „П” Мати благала Миколу: „Сину, не зачіпай ти осавули” (І. Нечуй-Левицький). · А: „П?” Горлов запитав ад'ютанта: „Огнєв є?” (О. Корнійчук). · „П”,— а. „Запам'ятайте це місце, Євгене”, – сказав Брянський (О. Гончар). · ”П?” — а. „Чи всі ви живі та здорові? ”– гукнула Миша Пацюкові (Л. Глібов). · „П,— а,— п” «Бути хорошим гравером,– часом говорив Тарас,— значить розповсюджувати прекрасне й повчальне в народі» (О. Ільченко). · „П,— а.— П?” „Оце наша електростанція,— пояснював Іван Федорович.— Хіба не красуня?” · „П? – а. – П”. „У який шпиталь? — здивувався Валерій.— Я цілком здоровий” (П. Кочура). · „П! – а. – П”. „Ох, голубе!– Лисиця застогнала.— Бодай би вже й не жить, як отаке терпіть» (Л. Глібов). · „П? – а: – П”. «Ну що, покатати тебе на літаку? – запитав Михайло в брата і, побачивши благальні очі Андріяна, додав: — Тобі не можна, малий іще» (О. Копиленко). Зверніть увагу на те, що комою і тире з обох боків виділяються слова автора, коли вони стоять всередині прямої мови, яка виражена розповідним реченням. Так само виділяються слова автора тоді, коли на місці розриву прямої мови мали стояти тире, двокрапка, кома або крапка з комою. Якщо ж на місці розриву мала стояти крапка або стоїть знак оклику чи знак питання, то перед словами автора пишемо відповідно кому і тире, знак оклику і тире чи знак питання і тире, а після слів автора — крапку і тире. Далі пряма мова продовжується з великої літери. Другу частину прямої мови починаємо з великої літери й тоді, коли слова автора закінчуються вказівкою, що пряма мова буде продовжуватись (додав, сказав, заперечив, відповів); після слів автора в цьому випадку ставиться двокрапка й тире.   Цитата  — це дослівно наведений уривок з якогось тексту  для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки.       Цитата  обов'язково  береться в лапки.  У  цитаті  не  можна нічого змінювати, навіть розділових знаків.       Якщо  цитата  наводиться  не повністю,  то  пропуски  в  ній позначаються  трьома  крапками:  Слово  для  Лесі  Українки  —  це «гострий, безжалісний меч..., що здійма вражі голови з плеч».       Цитування  буває  двох  видів: у вигляді  прямої  мови  й  у вигляді непрямої мови.       Якщо  цитата наводиться у вигляді прямої мови, то  розділові знаки  при ній ставляться так само, як і при прямій мові: Шевченко був  глибоко  переконаний,  що  український  народ  порве  кайдани колоніалізму,  тому  й  заявляв:  «Встане  правда!  встане  воля!» «Борітеся — поборете!» — закликав він.       Якщо  цитата  наводиться як складова частина  в  авторському реченні,  то до неї ставляться такі самі вимоги, як і до  непрямої мови  (цитата береться в лапки й починається з малої букви): Поета не  лякає,  що,  може,  десь у «снігу на чужині»  доведеться  йому загинути,  «в  неволі плачучи», умерти. Йому болить  лише  те,  що «Україну  злії  люди  присплять, лукаві, і в огні  її,  окраденую, збудять...»       Вказівка  на  джерело, звідки виписано цитату,  подається  в дужках  безпосередньо після цитати або у виносці  внизу  сторінки: «Українське  слово  не просто заявило про своє  воскресіння:  воно довело  на  повен  голос,  що  не  підвладне  ні  русифікації,  ні онімечуванню,  ні  мадяризації, що воно —  велике  слово  великого народу» (Харнук Борис. Слово і народ // Мово рідна, слово рідне!.. - К.: Веселка, 1989. - С. 155) 53.Документ (з лат. аоситепгит - повчальний приклад, спосіб веден­ня) - це основний вид писемного ділового мовлення, що є засобом фіксації на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та результати розумової діяльності людини. Він оформлений у встановленому порядку і відповідно до чинного зако­нодавства має юридичну силу. За допомогою документів налагоджуються офіційні, службо­ві, ділові, партнерські контакти між людьми та державами. У людському суспільстві документи виконують багато функцій, основною з яких є інформаційна. Похідними від основної є функції доказова, облікова та управлінська¹. Документ має відповідати таким основним вимогам:

• видаватися уповноваженим органом або особою відповідно до її компетенції;

• не суперечити чинному законодавству і директивним вказівкам вищих органів влади;

- бути точним, достовірним і переконливим; - бути належно відредагованим та оформленим відповідно до чин­них стандартів;

• містити конкретні й змістовні вказівки та пропозиції;

• бути придатним для тривалого зберігання.

Відповідно до загальних ознак документи поділяють на²: 1. За способом фіксації інформації:

• письмові - рукописні або виготовлені за допомогою друкарсь­ких пристроїв та розмножувальної техніки;

• графічні - документи, в яких зображення об'єктів передано за допомогою ліній, штрихів, світлотіні (графіки, рисунки, малюнки, схе­ми, плани);

• фото- й кінодокументи - створені способом фотографування й кінематографії (фото- і кіноплівки, фотокартки);

• фонодокументи - створюються за допомогою будь-якої систе­ми звукозапису й відтворюють звукову інформацію (запис під час про­ведення засідань, зборів, нарад тощо).