27

29.Тавтологія— у риториці, використання повторювання або надлишковості у мові, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої. Тавтологію іноді вважають різновидом плеоназму, або називають «хибним плеоназмом» — тобто таким плеоназмом, який не є виправданим ані з логічної, ані з експресивної та стилістичної точки зору (наприклад, «більш тепліший» замість «тепліший», або «популярні шлягери», «відомі зірки естради», «одноголосний консенсус», «прайс-лист цін» та ін.). Здебільшого, вживання таких тавтологій є проявом недостатньої логічної та мовної грамотності. Плеона́зм- надлишковість засобів, що використовуються для передачі лексичного чи граматичного змісту висловлювання. Плеоназм як властивість тексту є протилежністю еліпсису і виявляє себе у повторенні чи синонімічному дублюванні лексем (лексичний плеоназм) або граматичних форм (граматичний плеоназм), а також у надто багатослівній передачі змісту, який може бути висловлено коротше. Плеоназм може реалізовуватись і в межах речення, і у ширшому контексті: цілі речення можуть практично дублювати той самий зміст. .Приклади: пам'ятний сувенір (сувенір — «подарунок на пам'ять»), спільна співпраця (співпраця — «спільне розв'язання проблем, спільна робота»), народний фольклор (фольклор — «народна творчість»), вільна вакансія (вакансія — «вільна, незайнята посада»), дублювати двічі (дублювати — «повторювати»)

30.МОРФЕМНА БУДОВА СЛОВА Морфеміка - це розділ мовознавства, що вивчає морфемний склад слова. Слово морфеміка називає також сукупність морфем мови. Отже, об'єктом вивчення морфеміки є морфеми. Морфема - це найменша неподільна значуща частина слова. Морфеми існують тільки в складі слова і є його найменшою частиною. Характерною особливістю всіх різновидів морфем є їхня регулярна відтворюваність і повторюваність у процесі мовлення. Поєднуючись і розміщуючись у певній послідовності, вони є засобом вираження певного лексичного і граматичного значень. Морфемна будова слова - "це закономірна єдність взаємопов'язаних складових частин, розташованих у певній послідовності відповідно до їх ролі в організації слова як цілісної одиниці лексичного і граматичного рівнів мови" Слова української мови за структурою неоднотипні: вони поділяються на змінювані і незмінювані. У змінюваних словах виділяються дві частини: та, що змінюється, поєднуючись з іншими словами, і та, що залишається незмінною. У незмінюваних словах наявна лише незмінна частина. До змінюваних належать іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова, дієприкметники. ТИПИ МОРФЕМ За роллю у структурі слова морфеми переділяються на кореневі й афіксальні (службові). Корінь - основна обов'язкова для кожного слова морфема, що виражає його лексичне значення. Це спільна частина споріднених слів: біг, біг-ун, біг-ати; вод-а, вод-яний, під-вод-ний, за-вод-нити. Необхідно розмежовувати омонімічні (однозвучні) корені, що виражають різне значення: заводський, заводити, розводити, заводчани, доводити. Тут дві групи споріднених слів: 1) заводити, розводити, доводити - корінь вод - (від дієслова водити); 2) заводський, заводчани - корінь завод -(від іменника завод). Найчастіше корінь поєднується з афіксами, що приєднуються до нього у певній послідовності. Корені, що вільно сполучаються з різними словотворчими афіксами і можуть вживатися без них, називаються вільними: берег, берег-овий, при-береж-ний, береж-ок. Корені, що не можуть себе виявляти самостійно, а лише в поєднанні із суфіксами і префіксами називаються зв'язаними: в-зу-ти, роз-зу-ти. До афіксальних (службових) морфем належать префікси, суфікси, закінчення, постфікс. Афікс - це службова морфема, що є "носієм словотвірного і граматичного значень слова і служить засобом творення похідних слів або вказує на відношення його до інших слів". Ці значення афікси реалізують тільки в єдності з коренем, щодо якого займають пре- або постпозицію. За функціями афікси поділяються на формотворчі й словотворчі. Префікс (приросток) - афікс, що стоїть перед коренем або іншим префіксом і надає слову нового лексичного чи граматичного значення: дослухати, виспівати, возі 'єднання. За функцією у слові префікси поділяються на словотворчі й формотворчі. Словотворчі префікси надають слову нового лексичного значення (баба - прабаба, хмарний - безхмарний) чи модифікують його в тому чи іншому плані (дов'язати - перев'язати). Формотворчі префікси виражають нове граматичне значення слова (читати - дочитати, робити - зробити - префікси творять дієслівні видові пари). Словотворчі префікси в українській мові є більш поширені, вони виражають певне словотвірне значення, наприклад: без- вказує на відсутність чогось - безхліб'я; над - наближення чогось, неповноту дії -надходити, надламати. Префікси не змінюють частиномовної належності слова: гіркий -прегіркий, модний - супермодний (прикметники); ніхто, абихто, дехто (займенники). Формотворчі префікси беруть участь у творенні форм найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників (найдосконаліший, найвище) та форми доконаного виду дієслів (малювати - перемалювати, реєструвати - зареєструвати). Префікси в українській мові здебільшого співвідносяться з прийменниками в-, від-, під-, над, по-, за- тощо. Частина префіксів іншомовного походження: а-, анти-, гіпер-, гіпо-, де-, дез-, екс-, екстер-, інтер-, квазі-, контр-, pe-, суб-, супер-, ультра-, які використовують переважно в іменниках і рідше в дієсловах. Суфікс (наросток) - афікс, що стоїть після кореня або іншого суфікса у слові й надає йому нового значення або відтінку. Суфікси приєднуються переважно до твірної основи, а не до слова в цілому, як префікси: нагріти - нагрі-ва-ти, білий - біл-уват-ий. За значенням суфікси поділяються насловотворчі й формотворчі. Словотворчі суфікси використовують як словотвірний засіб. Вони видозмінюють значення твірного слова: тесати - тес-ак, сірий -сір-к-о. Суфікси можуть надавати слову найрізноманітніших відтінків стосовно головного лексичного значення: яблуко - яблуч-к-о, хвіст-хвост-ищ-е, зелений - зелен-есеньк-ий. Формотворчі суфікси використовують для творення граматичних форм: дієслів у минулому часі: писа-в, прикметників вищого ступеня порівняння: холод-іш-ий, тепл-іш-ий. За допомоги формотворчих суфіксів -я- (-єн-), -т- утворюються дієприкметники минулого часу; за допомоги суфіксів -уч- (-юч-),-ач- (~яч-),-л- творяться активні дієприкметники теперішнього і минулих часів: написати - написа-н-ий, зробити - зробл-ен-ий, пломеніти - пломені-юч-ий. Суфікс вживається лише у поєднанні з іншими морфемами, а тому належить до зв'язаної морфеми. У слові може бути кілька суфіксів: друж-ин-а - друж-ин-н-ник. Постфікс - службова морфема, розташована в слові після закінчення і виконує словотворчу і граматичну роль. В українській мові постфікс -ся приєднується до дієслів як словотворчий афікс і виражає граматичне значення пасивного стану: лікуватися, виднітися, умиватися. До постфіксів належать також: -сь (хтось, десь), -небудь (який-небудь, як-небудь); -будь (хто-будь, куди-будь); -то (десь-то, хтось-то). 31.Способи словотворення в українській мові У сучасній українській мові розрізняються такі способи словотворення: морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний, лексико-семантичний. Морфологічний спосіб словотворення — основний спосіб збагачення словникового складу української мови. Цей спосіб включає афіксацію (суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, постфіксальний способи), безафіксний спосіб, основоскладання, словоскладання, абревіацію та комбінації зазначених способів. Суфіксальний спосіб — це творення нового слова за допомогою словотворчого суфікса. Суфіксація — найпродуктивніший спосіб словотворення іменників, прикметників, дієслів, прислівників: Чорнобиль — чорнобильський, насторожений — насторожено, фарба — фарбувати. Продуктивність суфіксального способу словотворення визначає й той факт, що в мові для творення різних розрядів слів виробилася певна система суфіксів — іменникових, прикметникових, дієслівних, прислівникових. Наприклад: річка — річечка іменникові лісовий — лісовик реактор — реакторний прикметникові душа — душевний жебрак — жебракувати учитель — учителювати дієслівні тяжкий — тяжко душевний — душевно прислівникові Префіксальний спосіб — це спосіб творення нових слів за допомогою префіксів. Словотворчий префікс приєднується до самостійного слова й утворює нові слова тієї ж самої частини мови. Префіксальним способом творяться дієслова, прикметники, іменники, прислівники. Кожна з частин мови має свою систему префіксів: гуманний — антигуманний, рятувати — зарятувати, сила — несила, нині — донині, звук — ультразвук, реальний — нереальний, виконати — недовиконати. Суфіксально-префіксальний спосіб — це спосіб творення похідних слів одночасним додаванням до твірної основи суфікса і префікса: вікно — підвіконня, міль — антимолін, час — сучасний, море — заморський, світлий — висвітлити, простий — по-простому, шостий — ушосте. Суфіксально-префіксальним способом утворюються іменники, прикметники, дієслова, прислівники. Постфіксальний спосіб — спосіб творення нових слів за допомогою постфіксів -ся, -сь, -небудь. Використовується у творенні дієслів та займенників: умивати — умиватися, взяти — взятися, хто — хто-небудь. Безафіксний спосіб — це спосіб творення нових слів шляхом «укорочення» твірної основи (усічення морфем). Цим способом творяться іменники від дієслів та прикметників: зелений — зелень, прокосити — прокіс, перекладати — переклад, захистити — захист, неучений — неук. Основоскладання— спосіб утворення нових слів за допомогою інтерфіксів з двох або більше основ повнозначних слів. Цей спосіб є продуктивним для утворення іменників та прикметників: газобалон, чорнозем, морозостійкий, життєствердний, чотиригранник, перекотиполе. Слова, утворені способом основоскладання, можуть супроводжуватися суфіксацією: літописець, землезнавство, полководець, лівобережний, прапороносець, першопроходець. Словоскладання. При словоскладанні слова утворюються без інтерфіксів. Показником об'єднання слів в одне поняття є зафіксований порядок слів, логічне змістове поєднання слів: фільм-опера, ракета-носій, матч-реванш, прес-центр, пілот-інструктор. Абревіація — спосіб творення слів від усічених основ. Розрізняють кілька типів абревіатур, залежно від того, як утворюються ці складноскорочені слова: 1) складовий тип — нові слова утворюються з усічених основ кількох слів: Донбас, універмаг; 2) ініціальний тип — нові слова утворюються з початкових букв або звуків — слів: УНІАН, ЕОМ, УНСО, РЄ, ОБСЄ, НАТО; 3) мішаний тип — нові слова утворюються поєднанням усіченої основи одного слова з окремими словами: держадміністрація, держстандарт, завуч, міськрада. Абревіація використовується тільки для творення іменників. Морфологічні типи словотворення — найпоширеніші в українській мові. Морфолого-синтаксичний спосіб словотворення — це спосіб творення нових слів шляхом переходу слів одного граматичного класу в інший. При такому словотворенні відбувається перехід слова з однієї частини мови в іншу, причому змінюються значення і граматичні ознаки слова. Ідеться, таким чином, про субстантивацію (перехід в іменники), ад'єктивацію (перехід у прикметники), адвербіалізацію (перехід у прислівники), прономіналізацію (перехід у займенники): вартовий, шампанське, набережна, весною, правда, господи, одні, тріскучий, лежачий. Лексико-синтаксичний спосіб словотворення — це спосіб утворення нових слів у результаті стягнення в одне слово двох або більше, що виражають одне поняття: сьогодні, шістдесят, вічнозелений, спасибі, вельмишановний, вищезгаданий, дотла, втридорога, чимдуж, горілиць, обидва. Лексико-семантичний спосіб словотворення — це спосіб творення нових слів унаслідок розщеплення значення слова на два самостійні значення, тобто процес утворення омонімів від багатозначного слова: титан (гігант, метал, кип'ятильник), піонер (військо в Іспанії, перший; член дитячої організації), супутник (проводжатий, космічний об'єкт). 32.ЧАСТИНИ МОВИ В сучасній українській мові 10 частин мови: САМОСТІЙНІ ЧАСТИНИ МОВИ іменник слово, вуз, завдання, Микола, Україна прикметник золотий, залізобетонний, легенька, пахуче числівник одинадцять, перший, тринадцятеро, одна шоста займенник я, ви, що, щось, хтось, абихто, будь-який дієслово відкласти, чекай, засліпило, прийшов прислівник спокійно, угорі, по-літньому, згарячу, двічі СЛУЖБОВІ ЧАСТИНИ МОВИ прийменник до, близько, вглиб, крізь, поза, на, проміж сполучник а, але, та, через те що, не лише, одначе частка так, аякже, це, тільки, ось, ледве чи, мов ОКРЕМА ЧАСТИНА МОВИ вигук ой, ай, ох, о, овва, тьху, ех Частини мови поділяються на самостійні (повнозначні) і службові (неповнозначні); окрему групу складають вигуки і звуконаслідування. Самостійні частини мови (їх шість: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник) називають предмети, їх ознаки, дії та кількість. Самостійні частини мови є членами речення і мають як лексичне, так і граматичне значення. Службові частини мови (їх три: прийменник, сполучник, частка) предметного лексичного значення не мають і служать лише для зв’язку слів у реченні (прийменник, сполучник) або для надання окремим словам і реченням додаткових смислових чи емоційно-експресивних відтінків, а також для творення морфологічних форм і нових слів (частка). Вигуки і звуконаслідування виражають лише волевиявлення, емоції, етикет, імітують звукові сигнали птахів, тварин, явищ природи. 33.Іменник - це самостійна повнозначна частина мови, яка виражає значення предметності в граматичних категоріях роду, числа, відмінка і відповідає на питання хто? що?Рід іменників Рідмає реальне значення тільки відносно назв осіб (робітник — робітниця) та якоюсь мірою — відносно назв тварин (баран — вівця). Що ж до назв неістот, то рід має лише граматичне значення.

Іменники бувають чоловічого, жіночого або середнього роду. Рід іменника визначаємо, співвідносячи його із займенниками він, вона, воно або поєднуючи із цей, ця, це: цей степ (він), цей біль (він), цей собака (він), ця путь (вона), ця адреса (вона), це листя (воно).

Слід пам'ятати, що в українській мові до чоловічого роду належать, крім названих вище, такі іменники: цей насип, цей підпис, цей літопис, цей ступінь, цей пил, цей ярмарок, цей продаж, цей кір, цей Сибір.

Деякі іменники можуть мати залежно від контексту різний рід — чоловічий або жіночий: цей сирота і ця сирота, цей п'яниця і ця п 'яниця, цей листоноша і ця листоноша, цей каліка і ця каліка; чоловічий або середній: цей ледащо і це ледащо, цей базікало і це базікало; жіночий або середній: ця головище і це головище, ця хмарище і це хмарище. їх прийнято називати іменниками подвійного роду (вживана іноді назва «іменники спільного роду» не відповідає позначуваному явищу).

У деяких випадках є вагання між родами: цей зал і ця зала, Цей птах і ця птаха, цей дрож: і ця дрож:, цей харч і ця харч, це свердло і цей свердел. Наприклад: Ясна зала вся світлом палає (Леся Українка). Пізній вечір. Зал майже порожній (І. Кочерга). Залежно від конкретного змісту значення чоловічого або жіночого роду мають прізвища: Петренко, Шевчук, Хмара.

Рід незмінюваних іменників встановлюється так:

а) назви осіб мають рід відповідно до статі: цей аташе, цей кюре, ця леді, ця фрау;

б) назви тварин мають звичайно чоловічий рід: цей шимпанзе, цей поні, цей какаду, цей колібрі, цей кенгуру (але якщо треба вказати на самку, назві надається значення жіночого роду: ця кенгуру, ця шимпанзе);

в) назви неістот мають середній рід: це кашне, це комюніке, це меню, це журі, це алібі;

г) власні назви мають рід відповідно до роду загальної назви: цей Кракатау (вулкан), цей Хокайдо (острів), ця Міссісіпі (річка), ця Монако (країна), це Гельсінкі Онтаріо (озеро); порівняйте ще каламутна Міссурі (річка), рівнинне Міссурі (плато), густонаселений Міссурі (штат у США);

г) незмінювані складноскорочені слова мають рід відповідно до роду іменника, який входить до абревіатури в називному відмінку: цей райвно (відділ), цей НБУ (банк), ця СБУ (служба), ця СОУ (спілка), це МЗС (міністерство), це МП (підприємство).

Іменники, що вживаються тільки в множині, за родами не розрізняються: ці двері, ці сани, ці канікули, ці Карпати, ці Черкаси.

Число іменників Іменники мають два числа: однину й множину. - Іменники в однині можна співвіднести із займенниками він, вона, воно або поєднати із цей, ця, це: цей світ, ця громада,це листя, це коріння. Іменники в множині можна співвіднести із займенником вони або поєднати із ці: ці дерева, ці корені, ці ножиці, ці Карпати. Однина й множина іменників звичайно різняться між собою закінченнями: будинок — будинки, вікно — вікна, дорога — дороги. Проте в іменниках середнього роду на -я (змагання, сузір'я) закінчення в обох числах збігаються. Число цих іменників визначаємо, орієнтуючись на слова, що стоять при них: змагання . триває — змагання тривають, далеке сузір я — далекі сузір я. У давнину існувала ще третя форма числа іменників —двоїна. Тепер вона зникла, залишилися тільки форми очі, плечі,вуса, які тепер сприймаються як множина, та діалектні форми на зразок дві відрі, дві нозі. Частина іменників вживається, як правило, лише в однині. Вони означають: а) назви речовин: залізо, віск, кров, молоко, чорнило; б) збірні назви: студентство, молодь, дітвора, рідня, морква, бурячиння, листя, проміння, каміння, волосся; в) назви дій, якостей, почуттів: молотьба, хода, бджільництво, байдужість, поспішність, гнів, дружба; г) власні назви: Ольга, Степан, Іванченко, Луцьк, Куренівка. Деякі з цих іменників можуть вживатися і в множині, щоправда, набуваючи при цьому трохи іншого значення: мінеральні води, добірні вина, леговані сталі, болі, радості, глибини, світи. Незначна частина іменників має тільки множину. Вони переважно означають: а) назви предметів, парних за своєю будовою: ножиці, сани, ворота, штани, челюсті, груди; б) деякі збірні назви: люди, діти, кури, гуси, дрова, дріжджі, меблі, коноплі. в) назви дій, станів, почуттів (переважно із суфіксом -ощ-): лінощі, веселощі, мудрощі, заздрощі, пахощі, жнива; г) назви родин рослин і тварин: злакові, зонтичні, хребетні, яструбині; г) деякі власні географічні назви: Черкаси, Суми, Карпати, Альпи, Осокорки, Маневичі. Множинні іменники реального значення однини або множини набувають за допомогою числівників: одні двері — двоє дверей, одні ножиці — троє ножиць. Будуючи речення зі збірними іменниками, треба особливу увагу звертати на число пов'язаних із ними слів. Якщо збірний іменник, який називає сукупність багатьох предметів, стоїть в однині, то й пов'язані з ним слова також мають стояти в однині: осіннє листя (а не осінні), коріння проросло (а не проросли), селян­ство — воно (а не вони), молодь — її інтереси (а не їхні). Відмінки іменників Іменник, пов'язуючись у реченні з іншими словами, змінюється за відмінками. В українській мові є сім відмінків, кожний з яких відповідає на певне питання: називний — хто? що? (весна, явір); родовий — кого? чого? (весни, явора); давальний — кому? чому? (весні, явору); знахідний — кого? що? (весну,явір); орудний — ким? чим? (весною, явором); місцевий — на кому? на чому? (на весні, на яворі); кличний — хто? що? (весно, яворе). Називний і кличний відмінки називаються прямими, усі інші — непрямими. Іменник у називному відмінку виступає в реченні в ролі підмета, іноді — присудка. Наприклад, у реченні Вірний приятель — то найбільший скарб (Нар. творчість) у називному відмінку стоять підмет приятель і присудок скарб. Іменник у кличному відмінку виступає тільки в ролі звертання: Який ти, світе, теплий і широкий (А. Малишко). Іменники в непрямих відмінках у реченні можуть виступати: а) іменною частиною складеного присудка: Життя має ціну лиш доти, поки воно доцільне (П. Загребельний); б) додатком: Навтішатися світом — що випити кухоль, У якому ізверху мед, а насподі — гірчиця (Д. Чередниченко); в) означенням: Гуркочи у долю мою, світе, хвилями прадавнього Дніпра (В. Симоненко); г) обставинами: В день такий на землі розцвітає весна тремтить од солодкої муки (В. Сосюра). Називний і кличний відмінки вживаються завжди без прийменника, місцевий — лише з прийменником. Інші можуть виступати як без прийменника, так і з ним. Деякі іменники не змінюються, а саме: а) іншомовні слова, які закінчуються на голосний (крім -а після приголосного та -я): амплуа, кашне, протеже, ательє, парі, таксі, бюро, депо, метро, кіно, рагу, кенгуру, меню, інтерв'ю, Нікарагуа, Туапсе, Сочі, Монако, Баку; але слово пальто змінюється: пальта, пальті, пальтом і т. д.; в усному мовленні нерідко змінюються також давно запозичені слова кіно, метро, бюро; б) жіночі прізвища на приголосний та -о: про Ганну Чубач, з Ліною Костенко; але чоловічі прізвища на приголосний та -о відмінюються: про Петра Чубача, з Юрієм Костенком; в) більшість буквених абревіатур: на ЧАЕС, послуги ДКО, в СПУ, договір із ВАТ, від райвно; але: у загсі, на ЛАЗі, до ВАКу. У складних назвах, що пишуться через дефіс, відмінюються, де можна, обидві частини: музей-квартира — музею-квар-тири, фабрика-кухня — на фабриці-кухні, Переяслав-Хмельниць-кий — з Переяслава-Хмельницького, Пуща-Водиця — у Пущі-Водиці, Конча-Заспа — під Кончею-Заспою, Новосілка-на-Дні-стрі — у Новосілці-на-Дністрі, Ростов-на-Дону — до Ростова-на-Дону, під Ростовом-на-Дону; але: Кос-Анатольський — Кос-Анатольського, Баден-Баден — у Баден-Бадені. 34.Прикметник – це самостійна частина мови, яка виражає постійну ознаку предмета в граматичних категоріях роду, числа та відмінка. Розряди прикметників за значенням: Прикметники називають колір (білий, синій, жовтий), розмір (великий, довгий, малий), смак (солоний, кислий, гіркий), якість (добрий, гарний, досконалий), вдачу людини (щедрий, скупий, розумний), відношення до матеріалу (дерев 'яний, кам'яний, алюмінієвий), відношення до часу й місця (вчорашній, далекий, київський), належність (материн, сестрин, братів) тощо. За значенням прикметники поділяються на якісні, відносні й присвійні. Якісні прикметники називають ознаки предмета, що можуть проявлятися більшою або меншою мірою (відповідають на питання яки й?): легкий, легший, найлегший, дуже легкий; гарячий, дуже гарячий; вузький, трохи вузький; солодкий, ледь солодкий; зелений, зеленуватий. Якісним прикметникам притаманні такі властивості: а) вони мають ступені порівняння і можуть поєднуватися з прислівниками міри: теплий, тепліший, найтепліший, дуже теплий, надто теплий, трохи теплий, ледь теплий; б) вони можуть вступати в антонімічні відношення: далекий — близький, гарячий — холодний, ранній — пізній, живий — мертвий; ці відношення можуть бути й контекстуальні: зелене (листя) — жовте (листя); в) вони, як правило, утворюють синонімічні ряди: розумний — мудрий — тямущий — кмітливий; хоробрий —мужній — відважний — сміливий — безстрашний; г)основи в них переважно непохідні, вони є вихідною базою для творення багатьох слів — іменників: далекий —даль, далина, далеч, далечінь, далекість; добрий — добро, доброта, добрість; дієслів: далекий — даленіти, віддалятися; добрий — добріти, добрішати; прислівників на -о, -є: далекий — далеко, щедрий — щедро, добрий — добре, рішучий — рішуче. За відношенням до дійсності якісні прикметники поділяються на дві групи: описові прикметники — називають ознаки, які об'єктивно властиві предметам і сприймаються органами відчуттів: синій, холодний, солодкий, високий, порожній, лисий, новий; оцінні прикметники — називають ознаки, приписувані предметам за наслідком сприймання їх: гарний, добрий, дорогий, важливий, корисний, розумний, щедрий, привітний. Відносні прикметники називають ознаки предмета за його відношенням до предметів, дій чи обставин (відповідають на питання який?): джерельна вода (вода з джерела), пшеничний хліб (хліб із пшениці), міський транспорт (транспорт міста), затяжна робота (робота, яка затяглася), учорашній випадок (випадок, що стався вчора). Відносні прикметники: а) вступають у синонімічні відношення з іншими частинами мови — з іменниками: соснова шишка — шишка сосни, хлібний квас — квас із хліба, книжкова шафа — шафа для книжок; з дієсловами: перелітні птахи — птахи, що перелітають; колючий дріт — дріт, який колеться; з прислівниками: нічна вулиця — вулиця вночі, домашня робота — робота вдома; б) мають похідні основи: вода — водний, водяний, водянистий; розділяти — роздільний, розділовий, розділювальний;вранці — вранішній. Присвійні прикметники вказують на належність предмета людині, рідше — тварині (відповідають на питання ч и й?): Шевченків «Кобзар», Франкова поема, мамина наука, орлині крила, козяче молоко. За значенням присвійні прикметники поділяються на такі, що: а) означають належність особі: Михайлів, братів, Оленин, сестрин; б) вказують не стільки на належність тварині чи тваринам, скільки на відношення до них (і тим наближаються до відносних прикметників): заячий слід, теляча шкіра, свиняча шерсть, риб'ячий жир; в) входять до стійких словосполучень як частина нерозкладної назви (і таким чином втратили значення присвійності): Магелланова протока, базедова хвороба, петрів батіг, адамове яблуко, ахіллесова п 'ята, прокрустове ложе. Відносно-якісні прикметники виникли на основі відносних прикметників, що набули якісного значення: золотий перстень — золоті руки, травневі дні — травневий настрії драматичний твір — драматичні події, космічний експеримент -космічна швидкість. Присвійно-відносні прикметники виражають водно час значення присвійності й відносності: шевченківський стиль батьківські поради, студентський квиток, хлопчачий голос. 35.Ступені порівняння якісних прикметників і творення їх Якісні прикметники під час зіставлення предметів можуть указувати на неоднакову міру тієї самої ознаки: досконалий, досконаліший, найдосконаліший; розвинений, більш розвинений (розвиненіший), найбільш розвинений (найрозвиненіший). Через те вони, крім звичайної форми, мають ще два ступені порівняння: виший і найвищий. Вищий ступінь порівняння означає, що в одному предметі є більше певної якості, ніж в іншому: Дніпро довший від Бугу. Свинець важчий за олово. Чавун легший, ніж сталь. Прикметники вищого ступеня вживаються зі словами за, від, ніж, як, проти: Воля дорожча за життя. Морська миля майже вдвічі довша від кілометра. Алюміній більш поширений у природі, ніж залізо.Найвищий ступінь порівняння означає, шо в одному предметі є найбільше певної якості: Київ — найдавніше місто в Україні й одне з найдавніших у світі. Україна — найбільша за площею європейська країна. Говерла — найвища гора в Україні. Окремі якісні прикметники не мають ступенів порівняння, бо вони самі вказують уже на певну міру якості: премудрий (дуже мудрий), завеликий (надто великий), старезний (надзвичайно старий), страшенний (незмірно страшний), нескінченний (якому немає кінця), холоднуватий (трохи холодний), тихесенький (дуже тихий). Не утворюються ступені порівняння і від тих якісних прикметників, які називаютьбезвимірну ознаку (босий, сліпий, гнідий, чалий, фіолетовий), а також від складних прикметників (світло-зелений, кисло-солодкий, чорноволосий) тощо. Є дві форми ступенів порівняння прикметників: проста, синтетична (передається одним словом), і складена, аналітична (передається двома словами). Українська мова надає перевагу простій формі. Проста форма вищого ступеня порівняння твориться за допомогою суфіксів -іш- або -ш-. При творенні вищого ступеня за допомогою суфікса -іш- основа прикметника залишається без зміни: тугий — тугіший, різкий — різкіший, сухий — сухіший, стрункий — стрункіший. При творенні вищого ступеня за допомогою суфікса -ш-основа прикметника може зазнавати певних змін: а) суфікси -к-, -ок-, -ек- випадають: солодкий — солодший, короткий — коротший, тонкий — тонший, широкий — ширший, глибокий — глибший, далекий — дальший; б) приголосні г, з, ж разом із суфіксом -ш- змінюються на -жч- (таких прикметників сім): важкий — важчий, тяжкий — тяжчий, близький — ближчий, низький — нижчий, вузький — вужчий, дужий — дужчий, дорогий —дорожчий; це буквосполучення зберігається і в похідних словах: дужчати, ближчати, подорожчання; в) у двох прикметниках ці зміни не відбуваються: легкий — легший, довгий — довший; г) приголосний с разом із суфіксом -ш- змінюється на -щ- (таких прикметників три): високий — вищий, товстий —товщий (і товстіший), красивий — кращий; буква щ зберігається і в похідних словах: покращити, потовщення; ґ) приголосні т, д перед -пі- звучать як ч, дж, але на письмі ця зміна не позначається: короткий — коротший [корочший], багатий^- багатший [багачший], молодий — молодший [молоджший], гладкий — гладшийгладжший]. В інших випадках основа прикметника залишається без зміни: м 'який — м 'якший, дешевий — дешевший, здоровий — зборовший. Вищий ступінь кількох прикметників утворюється від інших основ, а саме: добрий, хороший — кращий, ліпший; гарний — кращий; поганий — гірший; великий — більший; малий — менший. Деякі прикметники можуть мати паралельні форми вищого ступеня порівняння — з суфіксом -іш- і з суфіксом -ні-. Ці форми нерідко різняться відтінками свого лексичного значення: старіший (за віком) і старший (за становищем), багатіший (стосується лише матеріальних цінностей) і багатший (стосується і змісту), здоровіший (за станом здоров'я й за розмірами) і здоровший (за станом здоров'я), товстіший (стосується лише осіб) і товщий (стосується і предметів). Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється від простої форми додаванням префіксів най-, рідше — щонай-, якнай-: тугіший — найтугіший, коротший — найкоротший, ближчий — найближчий, вищий — щонайвищий, багатший — якнайбагатший. Іноді неправомірно вживають виший ступінь порівняння замість найвищого: вищий сорт замість найвищий сорт, кращий знавець замість найкращий знавець або один із найкращих знавців тощо. Немає в українській мові й таких форм найвищого ступеня, як «самий близький друг», «сама більша заслуга», а тільки найближчий друг, найбільша заслуга. Складена форма вищого й найвищого ступенів порівняння вживається рідко — переважно в науковому й офіційно-діловому стилях. Вона утворюється за допомогою слів більш, менш, найбільш, найменш, які ставляться перед звичайною формою прикметника: розвинений — більш розвинений (а не «більш розвинені-ший»), найбільш розвинений (а не «найбільш розвиненіший»); світлочутливий — менш світлочутливий, найменш світлочутливий. Велика міра якості може бути передана й без порівняння — за допомогою різних морфем та слів, а саме: а) префіксами пре-, все-, над-, за-, ультра-, архі-: премудрий, всесильний, надчутливий, завеликий {надто великий), заширокий, ультрамодний, архіважливий; б) суфіксами -ущ-, -уч-, -езн-, -анн-, -енн-: худющий, злючий, височезний, нездоланний, незрівнянний, нескінченний,незбагненний', в) за допомогою слів дуже, вкрай, особливо, надзвичайно, занадто: дуже вигідний, вкрай потрібний, особливо корисний, надзвичайно популярний, занадто самовпевнений. Зменшена міра якості може бути передана: а) суфіксами -уват-, -ав-: темнуватий, синюватий, білявий, золотавий; б) за допомогою слів трохи, ледь, не дуже: трохи вузький, ледь теплий, не дуже свіжий. 36. Особливості відмінювання прикметників. Розрізняють такі різновиди відмінювання прикметників: відмінювання прикметників твердої та м’якої груп. До твердої групи належать прикметники, основа яких закінчується твердим приголосним: білий, красивий, кореневий, дивовижний, заможний, пильний, Наталчин, сестрин. Прикметники твердої групи в називному відмінку однини мають закінчення -ий, -а, -е: новий, нова, нове. До м’якої групи належать прикметники, основа яких закінчується м’яким приголосним: давній, ранній, мужній, безкраїй, кутній, всесвітній, братній, прийдешній, внутрішній. Прикметники м’якої групи в називному відмінку однини мають закінчення -ій, -я, -є, а в словах з основою на й — -й, -є: всесвітній, всесвітня, всесвітнє; безкраїй, безкрая, безкрає. У родовому, давальному і місцевому відмінках однини відмінкові закінчення прикметників м’якої групи всіх трьох родів збігаються з відповідними відмінковими закінченнями прикметників твердої групи: великого — великому, синього — синьому. У давальному і місцевому відмінках однини прикметники жіночого роду мають закінчення -ій-(-їй-): дружній сім’ї, молодій жінці, у смерековій хаті, на тихій вулиці. В орудному відмінку однини прикметники жіночого роду з основою на шиплячий мають закінчення -ою: найбільшою частиною, лисячою норою, плакучою вербою. У місцевому відмінку однини прикметники чоловічого і середнього роду можуть мати паралельні закінчення -ому, -ім: на синьому — на синім, на далекому — на далекім, на гарячому — на гарячім. У називному відмінку множини прикметники всіх трьох родів твердої і м’якої груп мають закінчення -і, а в словах з основою на й — -ї: Наші мирні ліси і озера прозорі, земляки твої рідні, колгоспні лани, наші тихі орловські замріяні зорі вже давно виглядають тебе із війни. Відмінювання прикметників на –лиций Відмінок Однина Множина чол.р. жін.р. сер.р. Н. білолиц-ий білолиц-я білолиц-е білолиц-і Р. білолиць-ого білолиць-ої білолиць-ого білолиц-их Д. білолиць-ому білолиц-ій білолиць-ому білолиц-им З. білолиц-ий,-огобілолиц-ю білолиц-е білолиц-і,-их О. білолиць-ому білолиць-ою білолиц-им білолиц-ими М. білолиць-ому,-їмбілолиц-ійбілолиць-ому,-ім білолиц-их 37.Числівник – це повнозначна частина мови, до складу якої входять слова, що позначають число, кількість предметів і їх порядок при лічбі. Розряди числівників за значенням і будовою Усі числівники української мови за значенням поділяються на такі розряди: · Означено-кількісні; · Неозначено-кількісні; · Порядкові. Означено-кількісні числівники обіймають основну масу слів, що означають число або кількість (предметну або абстрактну) і відповідають на питання скільки? Означено-кількісні числівники поділяються на такі групи: Власне-кількісні, які означають певну кількість однорідних предметів у цілих одиницях (4 будинки) або абстраговане кількісне поняття (100 ділиться на 2). Збірні числівники означають число одиниць в їх сукупності як одне ціле (семеро, десятеро). Вони вживаються переважно з іменниками середнього роду у формі називного і знахідного відмінків (двоє курчат, вікон, дітей). Інколи вживаються з іменниками чоловічого і жіночого роду (шестеро коней, четверо людей, але п”ять, шість командирів, печей, повістей). Від окремих збірних числівників творяться похідні з експресивно-оцінним значенням (двійко, трійко). Дробові числівники означають кількість, що складається з певного числа частин цілого. Можуть уживатись і при іменниках, які не піддіються лічбі (1/3 суші). Назва, яка визначає кількість частин, виражається чисельником у формі називного відмінка кількісного числівника, а вказівка на загальний вимір – знаменником у формі родового відмінка множини порядкового числівника (дві третіх, три четвертих) або у формі називного відмінка одинини (одна п”ята). Вони можуть виражатися іменниками: половина (замість одна друга), третина (замість одна третя) або власне кількісними числівниками та іменниками з прийменниками (два з половиною). Числівник пів у сучасній українській літературній мові вживається як елемент складного слова – іменника чи прикметника (півметра, півквартири) і виконує роль підпорядковуючої частини цього слова (пів – сантиметра, відра). Неозначено-кількісні числівники становлять невелику групу слів, що вказують на загальну, точно не визначену кількість предметів (багато запитань, мало книжок, кілька осіб, безліч народу, кільканадцять кавунів). Окремі з них (багато, мало, чимало, небагато) можуть вказувати на невизначену кількість певної маси, яка не рахується, а вимірюється одиницями об”єму чи ваги (багато молока, чимало муки, мало меду, небагато піску), або означають обставини дії і тому виконують роль не числівника, а прислівника (Хто багато обіцяє, той мало дає). Порядкові числівники означають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? (п”ятий, сотий). За будовою (морфологічним складом) числівники поділяються на: · Прості, до яких належать числівники з непохідною основою (від одного до десяти, сорок, сто, багато, мало, кілька) та похідною однокореневою основою. · Складні, які утворились шляхом стягнення (з певними фонетичними змінами) двох або трьох слів в одне (від одинадцяти до дев”ятнадцяти, двадцять, тридцять; від п”ятдесяти до вісімдесяти; від двохсот до дев”ятисот). · Складені – становлять комбіновані сполучення двох і більше простих і складних числівників (тридцять шість цілих три восьмих, одна тисяча сімсот одинадцять). Морфологічні ознаки числівників Числівники не мають категорії роду, оскільки позбавлені предметності; не мають категорії числа, бо своїм лексичним значенням виражають кількість. Числівник один змінюється як прикметник, він зберіг три форми роду: чоловічого (один), жіночого (одна), середнього (одне, одно). За походженням один – займенниковий прикметник. У формі множини він вживається в окремих випадках, наприклад, при іменниках, що мають лише множину або означають парні предмети (одні двері, руки). Числівники від трьох до дев”ятисот втратили категорію роду і числа, не мають співвідносних форм однини і множини. Числівники два, обидва, півтора зберегли тільки форми роду (чоловічий і середній): дві, обидві, півтори – жіночий рід. Числівники тисяча, мільйон, мільярд мають морфологічні ознаки, властиві іменникам (категорію роду, числа і т.д.). Але іменниками їх назвати не можна, бо вони виражають число, абстрактну кількість, а не предмет і відповідають на питання скільки?, а не хто?. Числівники (крім півтора, пів, півтораста, півтори, мало, чимало), відмінюються за відмінками. Числівники не мають предметності, категорії роду, тому й не можуть мати при собі пояснювальних слів. Порядкові числівники мають морфологічні ознаки прикметників. 38.Зв”язок числівника з іменником Числівники мають своєрідні синтаксичні зв”язки з іменником. У називному відмінку (і в знахідному при назвах неістот) вони виступають як незалежні слова і керують певним відмінком іменника (Двадцять сурмачів заграли на сурмах); З числівниками два, три, чотири у називному відмінку іменники вжіваються у формі називного відмінка множини, в більшості з наголосом родового відмінка однини (три сестри/, два відра/, чотири книжки, але дві топо/лі, три анке/ти); Якщо у сполученнях цих числівників з іменниками при іменнику є означення, виражене прикметником, дієприкметником чи займенником, то воно вживається у формі родового або називного відмінка множини (чотири високих (високі) будинки, два цинкових (цинкові) відра); З числівниками п”ять, шість, сім, десять, двадцять і т.д. у називному відмінку іменники вживаються у формі родового відмінка множини (п”ять бригад, двадцять будинків); Якщо числівники два, три, чотири, п”ять, десять і т.д. стоять у постпозиції (після іменика) і означають приблизну кількість, то іменник (з прийменником або без нього) вживається у формі родового відмінка множини (кілометрів десять, будинків зо три, років два); З неозначено-кількісними числівниками іменники вживаються у формах родового відмінка множини і однини: у формі множини вживаються тоді, коли ці числівники вказують на неозначену кількість предметів (мало коней, кілька яблук). А у формі родового однини – коли вони вказують на неозначений об”єм якоїсь маси (багато снігу, чимало піску). Зі складним числівником, що стоїть у формі називного відмінка, іменник вживається в тій формі, якої вимагає останнє слово числівника (сто двадцять чотири роки, сто двадцять сім років); Числівник один, як і прикметник, узгоджується з іменником в роді, числі і відмінку (один стіл, одна квітка, одно вікно); У непрямих відмінках (крім знахідного) всі числівники узгоджуються з іменниками (п”яти (п”ятьох) будинків, п”яти (п”ятьом) будинкам); Порядкові числівники, як і прикметники, узгоджуються з іменниками в роді, числі і відмінку. словозміна ЧИСЛІВНИКІВ Виділившись із давньої категорії імені, числівник нейтралізував категорію роду і видозмінив категорію числа,але, зберігши категорію відмінка, не перетворився наприслівник. Утратив систему відмінювання тільки числівникпівтора — півтори. Всі інші відмінюються і маютьповну парадигму. Парадигма числівників відрізняється від парадигмиіменника і прикметника закінченнями в родовому, давальному,орудному і місцевому відмінках, які властиві лишечислівникам (-ох, -ом, -омаабо -ма, -ох): дв а, дв ох, дв аабо дв-ох, дв-ома(пор. п’ят'-ма), на дв ох. - ~ - ..... .. < За характером засобів вираження відмінкових формвиділяють кілька типів числівникових парадигм. 1. Парадигма числівника один (одна, одне або одно, одні).Ця лексема має ад’єктивний тип відмінювання і змінюєтьсяяк займенник той (та, те, ті). Паралельні формиоднієї — одної, однією — одною в родовому та орудномувідмінку однини жіночого роду виникли під впливом відповіднихзайменникових форм тієї — тої, тією — тою:од-ин, одн-ого, одн-ому, один ( одного) , одн-им, на одн ому(одн'-ім); одн а, одн'-і]-еї (одн-ої ), одн'-ій, одн-у, однЧі-ею(одн-ою), на одн'-ій; однЧ, одн-их, одн-им, одн'-і (о дн -и х ),одними, на одн-их. 2. Парадигма числівників два, три, чотири. Вона за характеромзакінчень відрізняється від парадигми один:тр и, тр'-ох, тр'-ом, тр и ( тр'-ох), тр'-ома, на тр'-ох. Числівникдва у називному і знахідному відмінках зберігає залишкичоловічого і жіночого роду {два столи, але дві парти) В інших відмінках вони зникають. 3. Парадигма числівників від п’яти до Оесятиі числівниківна -дцять, -десят. Числівники зберігають закінченнядвох парадигм — первинної (давньої) і вторинної (нової):п’ят', п’ят-и {п ’ят-ох), п ’ят-и ( п ’ят'-ом), п’ят'абоп ’ят и ( п ’ят!-ох), п ’ят'-ма ( п ’ят-ома), на п’ят и ( п ’ят-ох) ; одинадцять, одинадцят и {одинадцят'-ох), одинад-цят-и {одинадцят-ом), одинадцять або одинадцят и {одинадцят'-ох), одинадцят-ма {одинадцят'-ома), на одинад-цят-и {одинадцят'-ох); сімдесят, сімдесят-и {сімдесят-ох), сімдесят и {сімдесят'-ом), сімдесят або сімдесят-и{сімдесят-ох), сімдесят-ма {сімдесят'-ома), на сімдесят-и{сімдесят'-ох). Цим вона відрізняється від парадигми числівниківдва, три, чотири.Парадигма із закінченням -и у родовому, давальному імісцевому відмінках є первинною. Вторинна сформуваласяпід впливом числівників два, три, чотири із закінченням-ох, -ом. 4. Парадигма числівників сорок, дев’яносто, сто. Цілексеми відмінюються за парадигмою, яка має лише двазакінчення (-0, -а): сорок, сорок а, сорок а, сорок, сорок-а,на сорок а. 5.ВІДМІНЮВАННЯ ЧИСЛІВНИКІВ— назв сотень від двістідо дев’ятсот. Лексеми двісті, триста, чотириста, п’ятсот,шістсот, сімсот, вісімсот, дев’ятсот відмінюютьсяза парадигмою іменників чоловічого роду на твердий приголоснийу давальному, орудному і місцевому відмінкахмножини (типу стол-а, столами, на стол ах). У числівниківцієї парадигми відмінюються обидві частини: чотири-ст-а, чотир^-ох-сот, чотир/-ом-ст-ам, чотирист-а, чотир-ма-ст-ами, на чотир'-ох-ст-ах. 6. Парадигма збірних числівників. Збірні числівникитипу двоє, четверо мають такі особливості відмінювання: а) у називному і знахідному відмінках для них характернісуфікси -О]- або -ер-: дв-о}-е, шест ер о; б) у родовому, давальному,орудному і місцевому відмінках замість суфіксів-о}- і -ер-у них наявні закінчення кількісних числівників,відповідно -ох, -ом, -ома, -ох: на дв ох.Числівники обидва, обидві, обоє відмінюються як кількіснийчислівник два, втрачаючи ознаки роду в родовому. давальному, орудному і місцевому відмінках: об-ох, об-ома на об-ох. 7. Парадигма числівників піатора, півтори. Лексемипіотора, півтори мають нульову парадигму. іЛексеми, що називають число або кількість, але не єчислівниками, відмінюються так: слова тисяча, мільйон,мільярд, нуль — як іменники; кілька, декілька — як числівникдва; багато, небагато — як числівник три; мало,немало не відмінюються; кільканадцять, сімнадцять, вісімнадцять,стонадцять — як числівник п ’ять. ІСловосполучення з числівниками теж мають свої особливості: у словосполученнях, які складаються лише з числівників,відмінюється кожний компонент: сто двадцятьп ’ять— ста двадцятьма п’ятьма; у словосполученнях,які складаються з числівників і прикметників, числівниквідмінюється за числівниковою парадигмою, а прикметник— за прикметниковою: одна ціла і три десятих — однієюцілою і трьома десятими. 39. Займенник – це самостійна частина мови, яка узагальнено вказує на предмет, ознаку, кількість, але не називає їх. Розряди займенників за значенням За лексичним значенням, граматичними ознаками та за морфологічним складом займенники поділяються на дев'ять розрядів: Особові: я, ми, ти, ви, він, вона, воно, вони. Зворотний: себе. Питальні: хто? що? який? чий? котрий? скільки? Відносні: хто, що, який, чий, котрий, скільки. Неозначені: хтось, щось, будь-хто, будь-що, який-небудь, дещо, абиякий, хтозна-чий. Заперечні: ніхто, ніщо, ніякий, нічий, ніскільки. Присвійні: мій, твій, свій, наш, ваш, їхній. Вказівні: той, цей, такий, стільки. Означальні: весь, всякий, кожний, самий, сам, інший. 41.Загальне поняття про дієслово та його форми Дієслово — одна з найскладніших частин мови. 1. У систему дієслова входить п’ять основних форм (дієслівних утворень): неозначена, способові, дієприкметник, безособова форма на -но, -то і дієприслівник. Форма дієслова 1. Неозначена (сказати) що робити? що зробити? 2. Способові (скажу, сказав, скажи, сказав би) що роблю?, що робив?, що буду робити?, що роби? що робив би і т.д. 3. Дієприкметник (сказаний) який? 4. Форма на -но, -то (сказано) що зроблено? 5. Дієприслівник (кажучи, сказавши) що роблячи?, що зробивши? Усі дієслівні форми мають доконаний або недоконаний вид, є перехідними чи неперехідними. У них розрізняємо, крім того, дві основи: основу інфінітива і основу теперішнього часу. Форми одного виду творяться від форм іншого виду за допомогою різних засобів: а) додаванням і відкиданням префіксів: світити — засвітити, дружити — подружити, вабити — привабити; б) додаванням і відкиданням суфіксів: повторювати — повторити, грюкати — грюкнути, допомагати — допомогти, зачіпати — зачепити, кінчати — кінчити; в) зміною наголосу (поодинокі випадки): розкида́ти — розки́дати, склика́ти — скли́кати; г) від інших коренів (поодинокі випадки): брати — взяти, ловити — впіймати. Усі дієслівні форми творяться від двох основ: а) основи інфінітива; б) основи теперішнього часу. Основу інфінітива визначають, відкидаючи від неозначеної форми дієслова формотворчий суфікс -ти, -сти: прочита-ти, говори-ти, бра-ти,взя-ти, жи-ти, чу-ти, цві-сти. Від основи інфінітива творяться форми минулого часу (прочита-в, цві-в), умовний спосіб (прочита-в би, цві-в би), активні дієприкметники доконаного виду (позелені-лий), частково пасивні дієприкметники (прочита-ний), форми на -но, -то (прочита-но) і дієприслівники доконаного виду (прочита-вши). Основу теперішнього часу визначають, відкидаючи від 3-ї особи однини (або множини) особові закінчення -е, -ить (або -уть, -ать): читай-е (читай-уть), чуй-е, говор-ить (говор'-ать), жив-е, цвіт-е, люб-ить (любл'-ать). Від основи теперішнього часу творяться форми наказового способу (читай, жив-и), активні дієприкметники недоконаного виду (читай-учий), дієприслівники недоконаного виду (читай-учи). 42.КАТЕГОРІЯ ВИДУ Категорія виду - граматична загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії до дії внутрішньої межі. Дієслова недоконаного виду означають дію незавершену, не обмежену в часі: пишу - писав - писатиму, мию - мив - митиму. Вони вживаються у теперішньому (слухаю, танцюєш,співаємо, з 'ясовують), минулому (питав, вчила, переписували), майбутньому (голосуватимемо, буду сіяти) часах. Дієслова доконаного виду означають дію, завершену в минулому або яка обов'язково відбудеться в майбутньому: збудував - збудую, переписав - перепишу. Дієслова доконаного і недоконаного виду здебільшого об'єднуються у видову пару. Традиційно члени видової пари кваліфікують як форми того самого слова, тобто вони не мають відмінності у лексичному значенні - виражають ту саму дію, але один із них передає її як незавершену, нерезультативну, а другий - як завершену, результативну.

Парновидових дієслів в українській мові порівняно небагато. Співвідносні видові форми утворюються за допомоги таких засобів: o префіксів: креслити - накреслити, бронювати - забронювати, реєструвати - зареєструвати, робити - зробитии; o суфіксів: зменшити - зменшувати, підписати - підписувати, оподаткувати - оподатковувати, вилити - виливати, підбігти ~ підбігати, винести - виносити; o чергуванням фонем: набрати - набирати, заплітати - заплести, скакати -скочити; o зміною місця наголосу: викликати - викликати, нарізати - нарізати, викидати - викидати, розсипати - розсипати; o використанням суплетивних основ дієслів: брати - взяти, ловити - піймати, говорити - сказати (слово). Дієслова поділяються на перехідні і неперехідні. Перехідні дієслова називають дію, яка поширюється на об'єкт - конкретний предмет, особу чи іншу якусь істоту: спекти коровай, навчати дітей, слухати маму, пасти корову. До перехідних належать дієслова зі значенням: o конкретної фізичної дії: ліпити, будувати, шити, в'язати, фарбувати, копати, асфальтувати; o інтелектуальної діяльності та мовлення: писати, читати, слухати, додавати, говорити, казати, мовити; o руху, переміщення: нести, сунути, везти, котити, штовхати. Об'єкт після перехідних дієслів виражається формою: o знахідного відмінка без прийменника: слухати пісню, виконати завдання, посадити дерево, написати твір; o родового відмінка без прийменника: а) якщо дія поширюється не на весь предмет, а лише на його частину: відсипати цукру, налити води, насипати борошна; б) якщо перед дієсловом наявна заперечна частка не: не прочитати роману, не виконати вправи. Неперехідні дієслова називають дію, що не переходить на предмет: зеленіє ліс, птах летить, батько сумує. До неперехідних належать дієслова, що означають: o стан людини та довкілля: сумувати, веселитися, бідувати, світає, вечоріє, дощить, гримить; o динамічні процеси в рослинному світі: рости, квітнути, цвісти, в'янути; o професійну чи громадську діяльність людей: головувати, директорувати, маклерувати; o звуки тварин, комах, птахів і неживої природи: гавкати, воркотіти, шипіти, тьохкати, дзюрчати; Майже всі дієслова з постфіксом -ся, є неперехідними: митися, одягатися, зустрічатися, веселитися, листуватися тощо. Чіткої межі між перехідними і неперехідними дієсловами немає. Деякі перехідні можуть вживатися в значенні неперехідних: читати книгу, писати речення (перехідні) - читати вголос, писати повільно (неперехідні). КАТЕГОРІЯ СТАНУ Категорія стану - це загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії або стану до суб'єкта (виконавця дії) і об'єкта (предмета, на який спрямовується дія або стан). У сучасній українській літературній мові розрізняють три стани: активний, пасивний і зворотньо-середній. Дієслова активного стану виражають дію, що активно спрямована від суб'єкта (діяча) на об'єкт (предмет), виражений іменником у формі знахідного відмінка без прийменника: Бризки променя нетлінного золотять пожовклий лист (В. Ярошенко). Лише перехідні дієслова, що вживаються без постфікса -ся, мають значення активного стану. Дієслова пасивного стану виражають відношення, за яких іменник, що називає суб'єкт дії, виступає додатком у формі орудного відмінка, а іменник, який означає об'єкт дії, виконує роль підмета: Де трактором нива ореться, там добре живеться (Нар. творч.). Іменник трактор -суб'єкт дії, бо він оре ниву, але виступає додатком, а іменник нива є об'єктом дії, бо її оре трактор, виконує функцію підмета. Дієслова пасивного стану творяться від дієслів активного стану за допомоги постфікса -ся: Студент пише курсову роботу - Курсова робота пишеться студентом. Дієслова зворотньо-середнього стану виражають такі відношення, за яких дія виконується суб'єктом і на нього ж спрямовується - суб'єкт є водночас і об'єктом дії: В бризках променя купаються вже прив'ялії квітки; листя жовкне і згортається, і знесилено схиляються пелюстки (В. Ярошенко). Дієслова зворотньо-середнього стану означають дію: o що спрямована на діючу особу: одягатися, вмиватися, взуватися, голитися, фарбуватися; o виконувану кількома особами: листуватися, зустрічатися, сперечатися, змагатися, цілуватися; o що виконується особою в своїх інтересах: готуватися до екзаменів, лаштуватися в дорогу; o як постійну властивість предмета: (собака) кусається, (кішка) дряпається, (кропива) жалиться; o що виникає під впливом іншого предмета: (лоза) гнеться, (скло) б'ється, (палиця) ламається. Категорія стану властива не всім дієсловам. Є дієслова нульового стану, що називають дію, яка стосується лише суб'єкта (діяча). До них належать: o неперехідні дієслова, що не виражають будь-яких відношень дії до суб'єкта: летіти, бігти, плакати, спати, пливти, стояти;o неперехідні дієслова, що без постфікса -ся не вживаються: боятися, сміятися, намагатися, пишатися;o безособові дієслова з постфіксом -ся: не спиться, не сидиться, розвидняється;o дієслова, утворені від неперехідних за допомоги префікса і постфікса -ся, які надають їм нового лексичного значення: наплакатися (пор.: плакати), насидітися, добігатися. КАТЕГОРІЯ СПОСОБУ Категорія способу - частководієслівна категорія, що виражає відношення дії, процесу чи стану до дійсності з погляду мовця. В українській мові розрізняють три способи дієслова: дійсний, умовний, наказовий. Дійсний спосіб дієслова позначає реальну дію, що вже відбувалася, відбувається чи відбуватиметься в одному з трьох часових планів: o теперішньому: Молода мати з маленьким дитям стоїть у зажурі над гранітною плитою (І. Цю па); o минулому: Наливались, половіли жита (І. Цюпа); o майбутньому: Він зрозуміє, що ця байдужість страшніша за стогони й сльози (М. Стельмах). Дійсний спосіб виражається за допомоги форм особи і часу, для минулого часу - також і форм роду. Дієслова дійсного способу можуть вживатися із заперечною часткою не: Соломія не відривала очей від берега (М. Коцюбинський). Умовний спосіб дієслова позначає дію, можливу за певних умов: Уже б співали треті півні, якби вони тут десь були (П. Дорошенко). Форми умовного способу з погляду вираження - це аналітична структура, що твориться поєднанням дієслова у формі минулого часу з часткою би (б): писав би, писала б, писало б, писали б. Дієслова умовного способу мають тільки форми числа, а в однині - роду. Частка би завжди пишеться окремо з дієсловами з якими утворює умовний спосіб. Вона може стояти після дієслова і перед ним, а також відокремлюватися іншими словами від дієслова: Я поїхав би, аби тільки допомогти (Петро Панч). Коли б мене забили, ти б став володарем моїх багатств (А. Шиян). Солов'єм якби я став, то любов свою до тебе я б на весь світ проспівав (В. Сосюра). Наказовий спосіб дієслова виражає наказ, прохання, пораду, заклик, застереження, тобто спонукання до дії: Ой, дівчино, відчини, Своє-моє серденько звесели (Укр. народна пісня). Заспіваймо пісню веселеньку Про сусідку молоденьку, про сусідку заспіваймо, серце наше звеселяймо Дієслова наказового способу мають категорію виду, особи (2-ї однини, 1-ї і 2-ї множини, 3-ї однини і множини). Форми наказового способу утворюються від основи теперішнього часу за допомоги закінчень. Закінчення другої особи однини виражає закінчення -и (біж-и, вар-и, напиш-и, вибер-и), а також нульове закінчення (бігай-0, ляж-0, встань-0, дістань-0). Значення другої особи множини - закінчення -іть (-іте),-те (біж-іть, напиш-іть, читай-те, звеселяй-те, прочит ай-те, насип-те). Форма першої особи множини утворюється за допомоги закінчень -имо (-ім), -мо: пиш-імо, вар-імо, читай-мо, стань-мо, приляж-мо. Третя особа множини і однини утворюється аналітично: поєднанням частки хай (нехай) із дієсловами третьої особи однини чи множини теперішнього або майбутнього часу доконаного виду: хай (нехай) принесе, хай (нехай) заспіває, хай (нехай) принесуть, хай (нехай) заспівають. Переважна більшість дієслів може виступати у формах наказового способу. Дієслова, що означають дії або стани неживих предметів, а також процеси, не утворюють форм наказового способу: важчати, сипатися, кущитися, гіркнути, киснути, вечоріти, кам'яніти, твердіти, світати. Лише у поезії за умов персоніфікації від деяких із них творяться форми наказового способу: Зеленійся, рідне поле, Українська ниво! Підоймися, колосися, Достигай щасливо (І. Франко). КАТЕГОРІЯ ЧАСУ Категорія часу - власне дієслівна категорія, що виражає відношення дії, процесу або стану до моменту мовлення. Протиставлення дієслівних форм щодо моменту мовлення репрезентується у формах теперішнього, минулого та майбутнього часу. Теперішній час позначає дію, що відбувається одночасно з моментом повідомлення про неї. Серце в тривозі: як при дорозі мальви високі цвітуть. Вітер - схиляє, люди-ламають, зливи із градом січуть (Г. Чубач). Дієслова теперішнього часу змінюються за числами й особами. Форми теперішнього часу утворюються за допомоги особових закінчень, що приєднуються до основи теперішнього часу. Дієслова за характером особових закінчень у теперішньому часі поділяються на дві дієвідміни - першу і другу. До першої дієвідміни належать дієслова, які у третій особі множини мають закінчення -уть (-ють), а в закінченнях першої особи множини, другої особи однини і множини - голосну фонему /е/: несуть, несемо, несеш, несете: знають, знаємо, знаєш, знаєте. До другої дієвідміни належать дієслова, які у третій особі множини мають закінчення -ать (-ять), а в закінченнях першої особи множини, другої особи однини і множини - голосні /и/ чи /і/: кричать, кричимо, кричиш, кричите; стоять, стоїмо, стоїш, стоїте. Дієслово бути утворює єдину для всіх осіб форму - є. У сучасній українській літературній мові поряд з формою є вживаються і давні форми: єси - друга особа однини, єсть - третя особа однини, суть -третя особа множини: Що ти за сила єси? - питали (П. Тичина). Минулий час позначає дію, що відбувалася чи відбулася до моменту мовлення: Вечірній обрій опустив завісу (Л. Костенко). Дві скелі створили печеру (О. Досвітній). Дієслова минулого часу змінюються за числами і родами (в однині): здійснив - чол.р., здійснила - жін.р., здійснило - серед.р., здійснили -множина. Минулий час виступає у формі недоконаного і доконаного виду: гартував (недоконаний вид), сховала (доконаний вид). Форми минулого часу утворюються від основи інфінітива за допомоги суфіксів: -в - для форм чоловічого роду від основ на голосну фонему: читати - читав, носи-ти - носив, білі-ти - білів; а від основ на приголосний - нульовий суфікс: біг-ти - біг-, вез-ти - віз-; -л - для форм жіночого та середнього роду, а також форм множини: чита-л-а, чита-л-о, чита-л-и; біг-л-а, біг-л-о, біг-л-и. Крім форми минулого часу, функціонує форма, яка вказує, що одна з двох минулих дій передує другій. Вона називається формою давноминулого часу. Ця часова форма утворюється поєднанням допоміжного дієслова бути у формі минулого часу і повнозначного дієслова у цій же формі: забув був, забула була, забуло було, забули були. Давноминулий час вживається переважно в розмовному і художньому стилях. Майбутній час позначає дію, що відбуватиметься після того, як про неї повідомлять: Прилетять журавлі із далеких країн, про весну в вишині закурличуть (В. Сосюра). Майбутній час вживається у двох видових формах - доконаного й недоконаного виду. Майбутній час доконаного виду це проста форма майбутнього часу, що має спільні засоби вираження з формами теперішнього часу: ті самі особові закінчення: біж-у - прибіж-у, біж-иш - прибіж-иш, біж-имо - прибіж-имо. Дієслова майбутнього часу недоконаного виду мають дві форми -складну і складену. Складна форма твориться додаванням до інфінітива дієслова й особових закінчень: -му, -меш,-ме,-мемо, -мете,-муть: писати-му, писати-меш, писати-ме, писати-мемо, писати-мете, писати-муть. Складена форма утворюється поєднанням інфінітива особових форм допоміжного дієслова бути (майбутнього часу простої форми): буду писати, будеш писати, будемо писати, будете писати, будуть писати. Складена форма майбутнього часу - це аналітична форма, а проста і складна - це синтетична форма. Аналітична і синтетична форми майбутнього часу недоконаного виду рівнозначні у вираженні часового значення. Під час творення особових форм дієслів теперішнього і майбутнього простого часу доконаного виду в дієсловах першої дієвідміни перед усіма особовими закінченнями відбувається чергування приголосних: /г/, /з/ - /ж/: могти-можу, можете, зможу; в 'язати - в яжу, в 'яже, зв'яже; /х/, /с/ - /ш/: дихати - дишу, дише; писати - пишу, пише, напише; /к/-/ч/: кликати - кличу, кличе, покличе. У дієсловах другої дієвідміни чергування приголосних відбувається лише у першій особі однини: /д/ - /дж/ - водити - воджу, ходити - ходжу, сидіти - сиджу; 111 - ІчІ - світити - свічу; /з/ - /ж/ -лазити - лажу, возити ~ вожу; /с/ - /ш/ - просити - прошу, косити - кошу; /ст/ - /шч/ - (орфографічно - щ) мастити - мащу; губні /б/, /п/, /м/, /в/, /ф/ - губний +/л 7 ловити - ловлю, вабити -ваблю, купити - куплю. Категорії особи, числа і роду належать до невласнедієслівних. Категорія особи виражає відношення дії та її суб'єкта до мовця. Виконавцем дії може бути мовець (суб'єкт повідомлення), співрозмовник (слухач - адресат повідомлення) або особа чи предмет, що не беруть безпосередньої участі в комунікативному акті (об'єкт повідомлення). Розрізняють три особові форми в однині і три у множині. Форма першої особи передає значення суб'єкта повідомлення (мовець є виконавцем дії), друга особа - адресата повідомлення (виконавцем є слухач), третя особа - об'єкта повідомлення (і не мовець, і не слухач): я розповідаю, ми розповідаємо, ти розповідаєш, ви розповідаєте; він розповідає, вони розповідають. Особові форми властиві дієсловам теперішнього і майбутнього часу, а також дієсловам наказового способу. Виразниками особових значень виступають особові закінчення. У дієслів минулого часу та умовного способу особове значення виражається синтаксично: я розповідав, ти розповідав, вона розповідала, воно розповідало; я розповів би, ти розповів би, вона розповіла б, вони розповіли б. Із категорією особи тісно пов'язана категорія числа, що є теж невласне-дієслівною . Форми першої, другої, третьої особи однини протиставляються першій, другій, третій особі множини. Категорія числа дієслів має словозмінний характер. До словозмінних належить категорія роду. Вона властива дієсловам минулого часу й умовного способу. Родове розрізнення репрезентується відповідними суфіксами: купив, купила, купило, купив би, купила б, купило б. 43.Прислівник — незмінна частина мови. Частина прислівників може мати лише ступені порівняння. За значенням та роллю в реченні прислівники бувають обставинні, предикативні і модальні. Обставинні прислівники вказують на різні обставини. Вони поділяються на дві великі групи: якісно-кількісні і власне обставинні. До якісно-кількісних належать прислівники способу дії, міри й ступеня. Різницю між ними іноді буває важко встановити, настільки їхнє значення близьке. Прислівники способу дії уточнюють значення дієслова, характеризуючи дію з погляду її перебігу, способу, якості, і відповідають на питання як? яким способом?: добpe, вдало, поволі, вголос, приємно, гуртом, по-нашому, по- давньому, сам на сам, віч-на-віч. Прислівники міри й ступеня уточнюють значення дієслів, прикметників та прислівників, указуючи на різний якісний і кількісний вияв дії або ознаки, і відповідають на питання скільки? наскільки? якою мірою? як багато?: настільки, дуже, надзвичайно, трохи, ледве, дотла, дощенту, двічі, утричі, вдруге. Сюди слід віднести й прислівники, вжиті у формі вищого й найвищого ступенів порівняння, та прислівники із значенням безвідносної міри - ознаки: краще, найкраще, дужче, найдужче, холоднувато заважко, пречудово, страшенно. До власне обставинних належать прислівники, які хараїризують дію з погляду місця, часу, причини, мети, умови. Прислівники місця вказують на місце дії або напряме руху і відповідають на питання де? куди? Звідки? - яким шляхом?: там, кругом, угорі, згори, вниз, праворуч, попереду, додому, здалеку, манівцями. Прислівники часу позначають час дії, її початок, межу в часі, тривалість, повторюваність і відповідають на питання: вранці, учора, напередодні, щоразу, дотемна, зроду, з давніх-давен, довіку. Прислівники причини вказують на причину дії і відповідають на питання чом у? з якої причини?: тому, згарячу, зосліпу, спересердя, знічев'я, зопалу, знестямки, спрожогу, хоч-не-хоч. Прислівники мети вказують на мету дії і відповідають на питання навіщо? з якою метою?: навмисне, наперекір, напоказ, жартома, на зло, у гості. Прислівники умови вказують на умову дії і відповідають на питання за якої умови?: принагідно, безнадійно, безперечно, безумовно, обов'язково, закономірно, випадково. Цих прислівників, як і прислівників причини й мети, у мові небагато. Предикативні прислівники виступають у ролі присудка в безособових реченнях. Вони можуть виражати: а) стан природи: тихо, вітряно, морозно, хмарно, сонячно, б) стан людини: соромно, душно, страшно, байдуже, досадно, кривдно, образливо, радісно, приємно, лінь, гріх; в) потребу: треба, потрібно, слід, необхідно, можна, важливо, варто, пора г) відсутність: ніде, ніколи, нема, не видно. Модальні прислівники слугують для виявлення ставлення мовця до сказаного й у реченні виступають у ролі вставних слів. Сюди належать: мабуть, очевидно, безперечно, може, на жаль, на щастя, по-моєму, по-перше, по-друге тощо. Наприклад, Мабуть, ніщо так не радує людський зір, як зримий результат роботи (Ю. Мушкетик). Поділ прислівників на обставинні, предикативні й модальні великою мірою умовний. Іноді ті самі прислівники можуть належати і до обставинних, і до предикативних, залежно від їхніх синтаксичних функцій. Наприклад, у реченні В кімнаті приємно пахне свіжими пасками (3. Тулуб) прислівник приємно має обставинне значення способу дії. А в реченні В гості я до Неї ходитиму, бо в неї досить цікаво і приємно (Леся Українка) той самий прислівник має предикативне значення. Такі самі значення має, наприклад, і прислівник важко в реченнях: Зітхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні (Марко Вовчок). Чогось мені так важко на серці, така в мене журба, що я й не знаю, де й дітись! (1. Нечуй-Левицький). Є прислівники, які можуть однаково виконувати обставинні, предикативні й модальні функції, як, наприклад, у реченнях Антін очевидно вагався. Для мене очевидно, що Ви не бережетесь (3 тв. М. Коцюбинського). З поїзда зійшло лише кілька пасажирів. Очевидно, то були місцеві, вони одразу кудись зникли (В. Козаченко), де прислівник очевидно виступає то як обставинний, то як предикативний, то як модальний.

44.Спільними ознаками всіх службових частин мови є те, що вони:

• не називають предметів, ознак, дій, кількості і не мають, отже, лексичного значення;

• не мають властивих повнозначним (самостійним) частинам мови морфологічних ознак;

• не змінюють своєї форми;

• не бувають членами речення.

До службових частин мови належать прийменник, сполучник і частка.

Прийме́нник — службова частина мови, яка разом з відмінковими закінченнями іменників, займенників і числівників виражає відношення між словами у реченні.

Прийменники не мають самостійного лексичного значення, тому членами речення не виступають. Належачи до іменників, числівників, займенників, вони входять до складу другорядних членів речення.

. Приклади прийменників:

– первинні: без, в (у), від, для, по, через, при, про, над, під, до, з, ради;

– вторинні: задля, з-під, із-за, поза, щодо;

– утворені від інших частин мови: близько, внаслідок, після, поруч, перед, протягом, під час, з допомогою, у зв’язку, завдяки, незважаючи на тощо.

Прийменники поєднуються з іменниками (або займенниками) в різних відмінках), причому деякі з них поєднуються тільки з одним відмінком) (без, від, до, крізь, про, при, біля, навколо, назустріч), деякі – з двома (на, над, перед, під, про), а то й з трьома (в, з, за між).

Прийме́нник — незмінна частина мови, що виражає залежність іменника, прикметника, числівника, займенника від інших слів у словосполученні та реченні^{[Джерело?]}.

Прийменник з іншими частинами мови може вказувати на^{[Джерело?]}:

• об'єкт дії: подарунок (для кого?) для сестри, писати (про кого?) про брата;

• напрямок: їхати (куди?) на море, йти (куди?) до лісу;

• місце: росте (де?) біля криниці;

• причину: заспівав (з якої причини?) від радості;

• мету: зібратися (з якою метою?) для роботи;

• час: залишити (на скільки?) до завтра.

Один і той самий прийменник може виражати різні смислові відношення: росте за хатою (місце) — прийти за годину (час) — купив за гривню (об'єкт).

Одне й те саме значення може бути виражене за допомогою різних прийменників: росте біля дороги, росте при дорозі, росте край дороги, росте поблизу дороги.

Прийменники можуть вступати в синонімічні й антонімічні зв'язки: при, біля, поблизу, край, неподалік (синоніми), в — з, під — над (антоніми).

Сполу́чник — це службова частина мови, яка служить для зв'язку однорідних членів речення та частин складного речення. Сполучники не мають власного лексичного значення і не виконують у реченні граматичну роль.

До сполучників належать і, та, й, але, а тощо.

Сполучники зв'язують слова (батько й мати), словосполуки (довгі вулиці та високі кам'яниці), сурядні речення (Учитель читає, а учні слухають) та складники складнопідрядних речень (Як учитель читає, учні слухають). Залежно від синтаксичної функції сполучники поділяються на сурядні (і (й), та, та й, а, але, або, чи, прикладкове як) та підрядні (коли, що, як би, наскільки, хоч, мов, наче, часове й порівняльне як).

За походженням сполучники поділяються на первісні, що морфологічною будовою не пов'язані з іншими частинами мови (і, а, чи, та), і на похідні від інших частин мови (щоб, якби, проте, буцімто). Інтонація речення може рекомпенсувати відсутність сполучника (Якщо підеш направо, загризе тебе вовк: Підеш направо, загризе тебе вовк), явище часте у розмовній та художній мові. У давнішій літературній мові, як і в народній, деякі сполучники виступають синкретично, в різноманітних синтаксичних функціях (наприклад, що в значенні бо, коли тощо).

Сполучники — це незмінювані, короткі слова типу: і, а, але, бо, щоб, які вживаються для вираження логіко-семантичних відношень – рівноправності, послідовності, причинно-наслідкові, умови та ін.,  між словами і реченнями. Це — одні з найчастіше вживаних слів. Сполучник суттєво впливає на зміст речення. Сполучники і, й з’єднують однорідні (рівноправні) присудки; бо – з’єднує два речення (головне й підрядне) і виражає причинно-наслідкові відношення між ними. Отже, сполучники служать для конструювання речень – простих і складних, і виражають при цьому певний тип логіко-семантичних зв’язків між словами і реченнями. За значенням сполучники бувають:

• а) сурядні,

• б) підрядні,

• в) пояснювальні.  

Сурядні сполучники   з’єднують однорідні члени речення або рівноправні частини складносурядних речень:

Серед сурядних сполучників розрізняють:

• єднальні: і (й), та (в значенні “і”), також, і...і, ні...ні, як...так і, не тільки...а й;

• протиставні: а, але, та (в значенні “але”), зате, проте, однак, все ж;

• розділові: або, чи, або...або, чи...чи, то...то, не то...не то, чи то...чи то. 

Терміни єднальні, протиставні і розділові сполучники буквально вказують на тип відношень, який виражають ці слова. Підрядні сполучники з’єднують частини складнопідрядних речень (головні та підрядні речення): Серед підрядних сполучників розрізняють:

• порівняльні: як, що, мов, мовби, мовбито, немов, немо, наче, неначе, неначе б, неначебто, ніби, нібито, буцім, буцімто;

• часові: як, перед тим як, після того як, як тільки, відтоді як, з тих пір як, тимчасом як, як тільки, тільки що;

• причинові: бо, тому що, через те що, затим що, тим що, оскільки;

• мети:щоб, для того щоб, задля того щоб, аби;

• умови: якщо, якби, коли б, аби, раз;

• допустові: хоч (хоча), хай (нехай), дарма що, незважаючи на те що;

• наслідковий: так що.

Пояснювальні сполучники приєднують уточнюючі слова або речення: Добре вродили зернові культури, а саме жито, пшениця, овес. До пояснювальних належать такі сполучники: тобто, цебто, а саме, як-от, або, чи (у значенні “тобто”). За будовою сполучники бувають: *а) прості, *б) складні, *в) складені.

• Прості (з одним коренем): і, а, та, бо, що, чи, як.

• Складні (з двома і більше коренями злитого написання): проте, зате, щоб, якби, нібито.

• Складені ( з двома і більше коренями роздільного написання): коли б, тому що, через те що, так що, незважаючи на те що, не тільки...а й.

За способом вживання сполучники поділяються на: *а) одиничні, *б) повторювані, *в)парні.

• Одиничні сполучники (і, а, але, або, як, мов)

• Повторювані сполучники ( і...і, ні...ні, або...або, чи...чи, то...то)

• Парні сполучники ( не тільки...а й, як...так і, хоч...але, якщо...то)

ПрИйМенник

Прийменник — незмінна службова частина мови, що, виражаючи залежність іменника, числівника, займенника від інших слів у словосполученні і в реченні, вказує на:

• об'єкт дії,напрямок; місце ; причину

• мету.

Прийменник членом речення не буває, але разом із самостійною частиною мови входить до складу члена речення.

Непохідні й похідні прИйМенники

До непохідних належать прийменники, спосіб творення яких визначити неможливо: до, за, на, під та ін. Похідними є прийменники, утворені:

• способом складання непохідних прийменників: з-під, із-за, понад, з-поміж;

• способом переходу з інших частин мови: кругом (хати), близько (полудня), назустріч(виборам), під час, у зв'язку з, згідно з.

Написання прийменників

Похідні прийменники пишуться разом, окремо і через дефіс.

Разом пишуться похідні прийменники, утворені переходом із прислівників (навколо, поруч) та прийменниково-іменникових сполучень (унаслідок, упродовж), а також поєднанням непохідних прийменників (понад, поза, задля, проміж), крім тих, першою частиною яких є з-, або із-(з-за, із-над, з-поміж). Такі прийменники пишуться через дефіс.

Окремо пишуться прийменники, до складу яких входять слова, що втратили своє лексичне значення, та непохідні прийменники: з метою, під час, незалежно від, на відміну від тощо.

ЧАСТКА

Часткою називаються службова частина мови, яка надає реченням чи окремим його членам певних відтінків значення або служить для утворення окремих граматичних форм. Частки не мають лексичного значення, не змінюються, не є членами речення.

Окремі частки мають варіанти: би-б, же-ж, що функціонують за законами милозвучності мови: пішов би — пішла б, згадай же — згадали ж і под.

нагору

Групи часток за значенням

Часток у мові досить багато, і виконувані ними функції дуже різноманітні. Це зумовлює труднощі класифікації, наслідком яких є те, що в різних наукових працях і навчальних посібниках групи часток вказані не однаково.

У шкільному підручнику наведено поділ на З групи — формотворчі, заперечні і модальні.

Формотворчі утворюють дієслівні форми умовного (Якби мені черевики, то пішла б я на музики. — Шевченко) та наказового (Хай зозулі віщують літа. — Ткач) способів.

Заперечні частки — не, ні, ані: Ні, я зовсім іще не заповнив золотої анкети життя (Сосюра).

Модальні вживаються для оформлення певних типів речень, для надання певних смислових відтінків окремим словам, для вираження ставлення мовця до висловленого змісту. Серед них виділяють:

• питальні — чи, хіба, невже: Чи совам зборкати орла? (Рильський). Невже задарма стільки сердець горіло до тебе найсвятішою любов'ю? (Франко).

• окличні — як, що за, що то за: Що то за сон був! (Гончар). Як хотів би я враз обійняти всю красу молодої землі! (Д. Міщенко).

• вказівні — ось, от, он, ген, це, оце, то, ото: Оце і вся моя кімната (Тичина). Ось липа кучерява розкинула намет (Н. Забіла).

• стверджувальні — так, еге, авжеж, атож: Так, я буду крізь сльози сміятись (Леся Українка).

• підсилювальні — же (ж), аж, адже, і, навіть, та й, таки: Плаче так гірко, аж здригається вся. (Тесленко). Голос криниці — чого ж ти замовк? (Л. Костенко).

• видільні — тільки, лише (лиш,), хоча (хоч): Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив (Леся Українка). Здобувати хоч синам, як не собі кращу долю в боротьбі (Франко).

• обмежувальні — майже, чи не, трохи не, мало не: Густа трава була мені майже по коліна (Грінченко). Цвинтар заріс черешником та зіллям трохи, не в пояс (Марко Вовчок).

• спонукальні — годі, ну, нумо, бодай, бо, но: Нумо до праці, брати! (Грінченко). Бодай тії вороги покопали до ноги! (І. Нечуй-Левицький).

• означальні — саме, якраз, точно, дійсно: А дочка саме хліб з печі виймає (Грінченко). Концерт почався точно о дев'ятій.

• власне модальні, що виражають упевненість, сумнів, припущення — мабуть, навряд, нібито: На щуку хтось бумагу в суд подав, що нібито вона такеє виробляла... (Глібов).