19. Загальна характеристика розвитку російської політико-правової думки. Характеристика основних етапів розвитку. Спрямованість і зміст

В історії Росії XIX ст. відбулося кілька вагомих спроб лібералізації політичного режиму й перетворення всієї системи центральних органів управління. Спроби реформування Росії згори, започатковані Олександром І і через деякий час продовжені Олександром II та Олександром III, знайшли відображення в національній державно-правовій думці.

Михайло Сперанський (1772—1839). Державний діяч, теоретик і практик права. На початку XIX ст. він організував законопроектну роботу і кодифікацію законодавства, які справили значний вплив на еволюцію російського законотворення. Основні політико-правові ідеї Сперанського, які формувалися під впливом вчень європейських просвітителів, англійських, американських і французьких конституціоналістів, викладені у «Роздумах про державний устрій імперії» (1802), «Записці про устрій судових і урядових закладів у Росії» (1803), «Вступі до укладання державних законів» (1809), маніфестах про заснування міністерств (1810 і 1811), працях «Про військові поселення» (1825), «Про звільнення селян» (1826), «Порадник до пізнання законів» (виданий 1845), «Огляд історичних свідчень про звід законів» (виданий 1889), проектах, планах і записках стосовно державних реформ.

Сперанський дотримувався раціоналістичних концепцій природного права, поміркованого реформізму, ідеї послаблення деспотизму, принципів верховенства закону республіканізму, сприймав Бога як «найвищого законодавця Всесвіту». Йому належить пріоритет у науковому обґрунтуванні необхідності прийняття «доконечного закону» (конституції) в Росії і викладі його змісту. Найрадикальніші погляди характерні для «раннього» Сперанського (1797—1806), коли він під впливом Вольтера і Дідро, Монтеск´є і Руссо дотримувався французької демократичної орієнтації, походження держави сприймав як договір щодо реалізації волі Бога, тобто як гіпотезу. Він вважав, що Росія пройшла етап відрубного землеволодіння у середні віки, абсолютної монархії — у Новий час і вступає у промисловий стан, якому повинна відповідати «правильна держава».

У «правильній монархічній державі» має діяти конституція («державний закон»), що визначає фундаментальні основи суспільного устрою та відносин станів. Усі люди вільні і беруть участь у створенні законів. їх дотримання і охорону забезпечує «загальна думка». Виконавча влада відповідальна перед законодавчим закладом з двох палат, що заснований на виборних началах. Елементами системи законів, «прийнятих народом», є «два роди» законів державних («скороминущих» і «корінних», «непорушних») і два різновиди законів громадянських (цивільних і кримінальних). Усі дії уряду відкриті, публічні. Свободу слова і друку обмежує лише закон. Судочинство здійснюють від імені народу виборні особи за участю присяжних. Суду підлягають усі на основі рівності перед законом, у т. ч. і вищі Урядові чиновники. Перехід до такого державного устрою повинен здійснюватися поступово: «десятиріччями і віками, а не за два-три роки». Першим кроком до конституційного ладу є заснування законодавчого сенату за призначенням імператора і виконавчого, що має дві частини — судову та управлінську.

Згодом Сперанський трансформував свої погляди під впливом англійського конституціоналізму. З 1807—1808 pp.

держава для нього — це суспільний союз, створений для забезпечення користі і безпеки підпорядкованих закону громадян. Ідеал — «істинна монархія», що ґрунтується на «корінних» і «скороминущих» законах та на принципі поділу влади. Владу розмежовують як по вертикалі (законодавча, виконавча, судова), так і по горизонталі (центральна, губернська, окружна (повітова), волосна). Сукупність «корінних», «доконечних» законів утворює конституцію, ухвалення якої обмежує владу імператора — «єдиного законодавця, судді та виконавця власних законів».

До системи представницьких органів, за Сперанським, входять думи: володарі нерухомої власності обирають волосні думи, які формують волосне правління та визначають депутатів дум окружних (2—5 на губернію), окружні думи формують губернські, а губернські на 3 роки призначають депутатів Державної думи, яку збирають щорічно у вересні для обговорення законопроектів, їх ухвалення з наступним обов´язковим поданням на затвердження імператору. Також законопроекти розглядає Державна рада, частково призначена монархом, а частково обрана. Крім того, до її компетенції належать питання війни і миру та інших надзвичайних заходів, затвердження бюджету, заслуховування звітів міністрів.

Уряд у підготовці законопроектів і виконанні законів повинен керуватися «народною думкою», дотримуватися гласності, свободи слова і друку. Міністрів призначають Державна рада і Державна дума, перед якими вони відповідальні і звітують. Міністри скріплюють своїми підписами нормативні акти загальнодержавного значення. Всі вони, начальники управлінь міністерств входять до новоутвореного Урядового сенату.

Судова влада охоплювала Судовий сенат, куди входять призначені імператором з рекомендованих губернськими думами «взірцеві громадяни», губернські, окружні і волосні суди, обрані відповідними думами, та Верховний кримінальний суд для розгляду справ найвищих посадових осіб. Велике значення у державному механізмі правознавець приділяв створенню кваліфікованого апарату державних службовців. З цією метою він особисто підготував і провів у 1809 р. закони «Про придворні звання» і «Про іспити на чин», які викликали ненависть до нього з боку вищого дворянства.

Сперанський заперечував рабство (поділяв його на політичне, «коли воля одного — закон для всіх», і громадянське, втілене у «повинностях особистих або майнових»), кріпосництво, але звільнення селян, на його думку, мало відбуватися шляхом реформ, без заколотів і революцій. Права людини він поділяв на політичні (активні виборчі, пасивні виборчі, право на державні посади, право на участь у законотворчому процесі) і громадянські, які розмежовував на: свободи особисті (безпека, гарантування захисту від позасудового покарання або примусу); свободи майнові (недоторканність власності, стягування лише податків, встановлених законом, вільне розпоряджання майном та ін.); права, загальні для всіх підданих імперії; права для особливих станів (на володіння населеними землями, на перехід до інших станів тощо). Таких станів у державі три: найповноправніше привілейоване дворянство, єдиним обов´язком якого є 10-літня служба державі за вільним вибором; середній стан (купці, міщани, ремісники, майстри, однодвірці) не володіє особливими правами, а політичні надають його представникам залежно від обсягу нерухомого майна; робочий люд (помісні селяни, найманці, майстрові, слуги) повністю позбавлений політичних прав навіть при чималій нерухомій власності, але має права громадянські.

Громадянські права ґрунтувалися на правах політичних, без яких громадянські закони «взагалі не можуть існувати». Політичні і громадянські права разом мали відповідати «корінним і непорушним законам» (конституції), які охоплювали три основні предмети правового регулювання: 1) права державної влади; 2) закон, що «виникав з прав державної влади»; 3) права підданих. Вчення про стани і їх права Сперанський розвинув у теорії еліт, показавши їх роль і значення у політико-правових процесах. Він поділяв п´ять еліт на дві групи — консервативну (феодальна знать і духовенство) та прогресивну (інтелектуали, верхівка промислово-фінансового світу, чиновництво).

Під впливом ідей Сперанського Олександр І підписав Маніфест про утворення Державної ради, тобто першого «законосовещательного» органу, що мав виконувати функцію упереджувального нагляду за законами. Однак друга пропозиція правника про призначення 1 травня виборів до Державної думи була заблокована майже на 100 років. Рада налічувала 35 осіб, 19 з яких виявилися графами і князями, alé — військовими і великими землевласниками. Рішення ради щодо законопроектів ухвалювалися більшістю голосів. Окремі думки фіксували у спеціальному журналі, але практичного значення вони не мали. Останнє слово лишалось за імператором. У перші роки існування Державної ради царські маніфести про видання законів починалися словами « Врахувавши думку Державної ради...». Згодом Олександр І навіть такий суто формальний вислів відкинув. Олександр II частково запроваджував реформаторські пропозиції свого вчителя.

Проекти Сперанського надихнули як російських, так і українських мислителів на пошуки шляхів конституціо-налізації і парламентаризації імперії, хоча сам реформатор, починаючи з 20-х років XIX ст., поступово перетворився на войовничого оборонця абсолютної монархії, став стверджувати, що для імператора зникла необхідність розділяти владу з парламентом, а для народу це «матеріально невигідно».

До незаперечних заслуг Сперанського перед юридичною наукою і практикою належить доробок у вигляді незавершеного проекту нового цивільного уложення, виконаного на зразок кодексу Наполеона, а також те, що без безпосередньої участі мислителя не ухвалювали жоден закон в імперії. Під його керівництвом було підготовлено 45 томів «Повного зібрання законів Російської імперії», 15 томів «Зведення законів Російської імперії» (чинні закони), 12 томів зведення військових постанов, а також зведення законів Великого князівства Фінляндії, зведення законів остзейських і західних губерній. Конституційний план «раннього» Сперанського перебував у центрі уваги юридичної громадськості імперії до кінця її існування і був майже цілком реалізований у 1905—1907 рр.

Костянтин Неволін (1806—1855). Досліджував проблеми держави і права. У 1837—1843 рр. він був ректором Київського університету Св. Володимира. Свої ідеї виклав у працях «Енциклопедія законознавства» (т. 1—2, 1839— 1840), «Формування управління в Росії від Івана НІ до Петра Великого» (1844), «Історія російських цивільних законів» (т. 1—3, 1851), «Про п´ятини і погости новгородські в XVI ст.» (1853).

Неволін був послідовником гегелівської правової філософії та історичної школи права. Він сформулював систему необхідних юристові знань історико-правової науки, висловив ідеї, на яких ґрунтується вітчизняне порівняльне правознавство. В «Енциклопедії законознавства» він опрацював проблеми юридичної науки, що стосувалися законів історичного розвитку права, різних форм функціонування держави і права, кодифікації законодавства.

Основу права Неволін вбачав у «божественному єстві, яке відкриває себе в світлі моральному через волю людей». У теоретико-практичному сенсі право конституюється на кількох рівнях: міжособистісні стосунки індивідів (приватне право); відносини індивіда зі спільнотою загалом (державне право); відносини спільноти з будь-якою іншою (міждержавне, чи міжнародне, право). Закон Неволін розглядав як «образ буття правди», що має внутрішню силу для совісті людини. Поняття «закон» він трактував як моральний закон (діє на рівні внутрішніх особистісних стосунків людей); суспільний (державний) закон (правило, згідно з яким формуються взаємини між людьми).

Неволін вважав, що будь-яка правова теорія має ґрунтуватися на фактах, які не піддаються сумніву і без яких саме поняття «право» стає неможливим як предмет наукового дослідження. До абсолютно достовірних фактів вчений зараховував: суспільний характер людини, оскільки лише в людських союзах можлива реалізація вищих цілей людства; моральний характер людини, оскільки за своєю природою вона як моральна істота «потребує спілкування з іншими моральними істотами». На основі цього він впровадив загальне поняття «правда», яке характеризував як «вірність однієї моральної істоти цілій спілці моральних істот». Правда є першим кроком до виникнення феномену права, яке Неволін визначає як основану на правді «владу однієї особи над іншою».

Право і закон К. Неволін тлумачив як історично змінювані утворення, що формуються залежно від національно-історичної організації, традицій та культури народу. Він стверджував про нерозривний зв´язок між мораллю і правдою та правом і законом. Неволін зазначав, що в основі природного права лежить «природна свобода» індивіда. Завдання моралі та права полягає в свідомому обмеженні природної свободи. Отже, людина не може мати вродженої правосвідомості, вона може її набути. На думку Неволіна, метою закону є не лише турбота про відновлення порушеного права, а й запобігання порушенню прав. Втілення ідеї природних законів у позитивні залежить від «особливого характеру народу, рівня його розвитку, історичного ставлення до інших народів». Одним з найважливіших положень теорії Неволіна є ідея про необхідність виховання у народу почуття законності, яке дасть змогу самим судити про праведне й неправедне.

Держава для Неволіна — реалізована моральна ідея. Без держави і поза державою неможливі ні правовий, ні моральний розвиток людини, оскільки всі без винятку цілі морального вдосконалення людини постають водночас і цілями для держави. Реалізацію правового ідеалу вчений пов´язував не з окремою державою, а з участю всіх народів світу в його пізнанні та здійсненні. Заслугою Неволіна було застосування порівняльного методу у вивченні вітчизняного й зарубіжного законодавств, оскільки, на його думку, неможливо зрозуміти законодавство, не знаючи характеру його розвитку в інших державах. Він, зокрема, акцентував на необхідності вивчення історії законодавства сусідніх народів, вважав, що порівняння може стати джерелом для вдосконалення вітчизняного законодавства.

Неволін започаткував у вітчизняній теорії держави і права синтез ідей двох шкіл — природного і позитивного права, на базі Київського університету Св. Володимира заклав підґрунтя для становлення і розвитку на науковій основі вищої юридичної освіти в Україні та Росії. Ідеї вченого, порушення ним теоретичних питань вийшли за межі законодавства царської Росії, що сприяло розвитку вітчизняної правової науки, розробленню оригінальної концепції з використанням елементів різних правових шкіл і течій.

Олександр Герцен (1812—1870). Теоретик «селянського» соціалізму, основаного на общинному побуті, фундатор закордонних літературно-політичного альманаху «Полярная звезда» (1855—1867) і двотижневика «Колокол» (1857—1867). Погляди на державу і право виклав у наукових та науково-публіцистичних працях «Дилетантизм у науці» (1842—1843), «Листи про вивчення природи» (1845—1846), «З того берега» (1847—1850), «Листи з Франції та Італії» (1848—1855), «Про розвиток революційних ідей в Росії» (1851), «Лист до І. Мішле» (1851), «Юріїв день! Юріїв день! Російському дворянству» (1853), «Хрещена власність» (1853), «Російський народ і соціалізм» (1855), «Роберт Оуен» (1860), «Листи до супротивника» (1864), «До старого товариша» (1869) та ін., автор літературних творів «Хто винен?», «Доктор Крупов», «Сорока-злодійка», «Минуле і думи» тощо.

Державу Герцен уявляв як суспільний союз людей, що виник на основі договору між ними внаслідок природної схильності людини до єднання у гурті та притаманного їй розумного егоїзму. Цей розумний егоїзм і громадськість людини він ототожнював з братством і любов´ю, які не вважав ні чеснотами, ні пороками, а «основними стихіями життя людського, без яких не було б ані історії, ані розвитку». Розумний егоїзм, на відміну від «чистого егоїзму», притаманний лише розвиненій, гуманній, культурній, мислячій істоті, особистості, яка прагне до незалежності, відчуває власну гідність, пріоритет колективу над окремою особою. Саме з таких природних якостей людини випливає її потяг до гармонії у взаємовідносинах із суспільством, що й має наслідком суспільний договір про утворення держави.

Найкращою формою державного устрою, на думку Герцена, є істинно демократична соціалістична «республіка трудящих». Республіка, що не веде до соціалізму, не зберігає державну організацію для народу, не прагне до свободи, до демократичної рівності, є нісенітницею. Причому республіка має бути не політичною, а соціальною організацією. Монархія ж не сумісна з пануванням розуму і свободою людей. Герцен доводив, що в разі перемоги соціалізму бездержавність неможлива, а державна влада необхідна на весь період його будівництва та еволюції. Державу і особистість, владу і свободу, комунізм і розумний егоїзм він вважав геркулесовими стовпами майбутньої революційної епопеї.

З погляду Герцена, народ — «консерватор за інстинктом». Не можна звільняти людей у «зовнішньому» житті більше, ніж вони звільнені «зсередини». Держава, за Герценом, — форма, через яку проходить кожна людська спільнота, у т. ч. й та, що «набуває великих розмірів». Вона завжди починається з повного закріпачення особи, а в процесі розвитку здійснює поступове визволення. Держава, не маючи власного змісту, рівною мірою слугує як реакції, так і революції, тобто тому, на чиєму боці сила.

Оригінальним є вчення О. Герцена про право і законодавство. Не сприймаючи експлуататорську державу, він не міг позитивно ставитись як до царських нормативних актів, так і до антинародних французьких законів. Герцену певною мірою був притаманний правовий нігілізм, він, зокрема, вважав «відсутність начал права» у Росії її значною перевагою перед Заходом і майже гарантією впевненого руху до соціалізму. Захоплення мислителя общиною, її ідеалізація свідчать, що він надавав перевагу природному, неписаному праву і критично ставився до позитивістського праворозуміння. Порядки, що природним шляхом утверджувалися в общинних патріархальних відносинах, основаних не на законах, а на взаємній довірі, колективізмі у селянській громаді, Герцен вважав основною причиною того, що общинна суспільно-правова організація впритул підійшла «до розвитку соціалізму в Європі», від якої залежить майбутнє слов´янського світу.

Непримиренний ворог російського самодержавства не сприймав ідей класової боротьби і диктатури пролетаріату і за це зазнавав гострої критики з боку К. Маркса. До того ж наприкінці життя Герцен схилився до релігійної філософії. Однак його ідеї високо цінував В. Ленін і російські революційні демократи, яких Герцен вважав «молодими штурманами майбутнього бурелому». Т. Шевченко називав його «апостолом правди і волі», а учнями Герцена вважали себе М. Драгоманов, В. Антонович, М. Лисенко, M. Костомаров, І. Франко, M. Маркович (Марко Вовчок) та інші видатні українці. О. Герцен був чи не єдиним із російських інтелігентів, який вимагав надання Україні права на самостійну державність.

Отже, серед основних ідей російських мислителів — обґрунтування конституційної монархії, демократизації судової системи, організації місцевої влади; визначення цивілізаційного вибору (прослов´янського чи прозахідного); вимоги відмінити кріпосне право; запровадження республіканського устрою; виховання поваги до права, поєднання політико-правової організації і християнської моралі.