18.Погляди на державу і право Володимира Винниченка

Володимир Винниченко (1880—1951). Письменник, політичний і державний діяч. В. Винниченко є автором науково-публіцистичних творів «Про мораль пануючих і гноблених» (1911); «Відродження нації» (Ч. 1—3, 1920); «За яку Україну?» (1934); «Була, є й буде» (1948); «Заповіт борцям за визволення» (1949); «Два спростовання» (1950); «Слово за тобою, Сталіне!» (1950). Вся його творча спадщина була підпорядкована обстоюванню української державницької ідеї на соціалістичній основі.

В. Винниченко був одним із авторів чотирьох універсалів та інших конституційних і політичних документів Центральної Ради, натхненником усіх селянських, військових і робітничих з´їздів 1917 р., активно обстоював ідею автономії України у переговорах з Тимчасовим урядом Росії. У 1917 р. підготував першу декларацію Генерального секретаріату, в якій були визначені структура і компетенція уряду, основні напрями і принципи його діяльності як найвищого виконавчого органу Центральної Ради. Після поразки чергової спроби здобуття Україною самостійної державності В. Винниченко опинився у вимушеній еміграції, де його життя перетворилося на справжню трагедію.

Після безуспішної поїздки у 1920 р. до Москви, де Винниченко намагався порозумітися з більшовицьким урядом щодо суверенітету України, він потрапив під нещадну критику емігрантських кіл. Вони не зрозуміли, що спроба налагодити зв´язок із радянським урядом була продиктована не прийняттям більшовицьких політичних методів і навіть не соціалістичними переконаннями Винкиченка, а намаганням знайти вихід із непростої політичної ситуації.

Державницьким ідеалом у творчості і практичній діяльності Винниченка 1917—1920 рр. була широка автономія України у складі демократичної федеративної Російської республіки. Закони України в межах цього союзу мав ухвалювати лише її власний сейм, а також він повинен наглядати за їх відповідністю конституції. Стрижнем суспільного і державного життя для мислителя має бути соціальна справедливість, яка передбачає рівність всіх громадян перед законом, соціальну рівність, поміркованість у споживанні і володінні майном. Національне, за Винничен-ком, повинне поступатися соціальним проблемам. Диктатури пролетаріату для України письменник не сприймав, але був готовий підтримати «державницький соціалізм» за умови відкидання «абсолютного централізму».

Винниченко довгі роки не брав участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій. Лише після Другої світової війни, за два роки до смерті, він написав твір «Заповіт борцям за визволення», в якому відобразив еволюцію своїх політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винниченка.

Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: «Українська держава була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські "вожді" та "міністри", а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров´я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних працівників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься "Українською Повстанською Армією"». Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням. «Треба, — продовжував письменник, — чесно, одверто сказати собі й усьому світові, що українська еміграція — тільки невелика частинка нації, що вона претендує не на командування нацією, не на надання їй своїх урядів, "конституції", "законів", а бажає тільки допомогти їй у боротьбі за її визволення, бажає творити тут на чужині кадри, які мають стати в пригоді Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української державності». Тому, за Винниченком, основними завданнями української еміграції є нарощування власної конструктивної діяльності, розвінчування спроб дискредитувати українську національно-державну ідею.

Друга заповідь цієї книги — необхідність орієнтації на розв´язання національно-державного питання України не через війну, а через мир, зближення протилежних соціальних систем. Усвідомлюючи жорстокість XX ст., колишній соціал-демократ розчарувався в ідеях соціалізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля, принесли людям ще тяжчу неволю, ніж та, що була до революції. У своїх останніх творах («Конкордизм», «Нова заповідь» і «Слово за тобою, Сталіне»), ідеї яких стисло викладені в «Заповіті борцям за визволення», В. Винниченко схилявся до думки, що причиною жорстокості суспільно-політичного розвитку є сама людина. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все єство людини — психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.

Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі колектокра-тії — системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. З цих позицій він розглядав перспективи розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відносин. Різні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників теорії конвергенції (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Гінберген, Р. Арон, А. Сахаров та ін.).