47. Політико-правова думка в Італії. XVII - XVIII ст. Правова теорія ЧезареБеккаріа.

На рубежі ХУШ ст. в Італії розпочався активний процес розвитку буржуазних відносин, які вимагали правового обґрунтування і зміни форм держави. Однак слабо консолідована буржуазія вела компромісну політику з існуючим режимом, що заважало подоланню феодальних пережитків. Цю двояку політичну позицію нової суспільної верстви виразили італійські просвітителі. Найбільш визначними серед них були Дж. Віко і Ч. Беккаріа.

Італійський філософ-просвітитель Джамбаттіста Віко (1668-1744), відомий своєю теорією історичного циклу. Віко розглядав державно-правове життя суспільства під кутом зору морально-культурного стану народів, визнаючи дух (розум) народу як першоджерело культурно-історичних зрушень. Головним витвором розуму Дж. Віко вважає мову і право. Екскурси в історію культури, моралі й суспільно-політичних форм різних давніх народів склали основу його аргументації. Повсюдно мислитель вбачає простоту первісного життя людей, потім зростання його комфортності -і нарешті занепад через падіння моралі.

Заслугою Віко є те, що у своїй фундаментальній праці «Засади нової науки про загальну природу націй, завдячуючи яким відкриваються нові засади природного права народів» він здійснив спробу пояснити виникнення і особливості розвитку державно-правових інститутів, створивши так звану теорію «ідеальної вічної історії», вчення про закономірний процес культурного, соціального і політичного розвитку й занепаду, який відбувається за певних обставин в житті кожної нації. Віко пов'язує виникнення держави з суспільним договором, виводячи цей факт із об'єктивної необхідності. Кожна форма державності у Віко має свої особливості і свої причини виникнення. У відповідності до давньогрецького переказу, що давні єгиптяни поділяли історію світу на три доби - добу богів, добу героїв та людську добу, Дж. Віко поділяє історію на три епохи: «епоху богів», «епоху героїв», «епоху людей».

Перший період Віко називає божественним не за власним змістом, а за притаманною тогочасним людям міфологічною формою осмислення світу. Це час дикунства, ЗЛИД-

0'Р'

нів, безсловесного існування, коли людська фантазія обожнювала сили природи. У цей період відсутня державність, не існує юридичних норм. Законами слугують лише містика і пророцтва оракулів. Право ґрунтується на божественному авторитеті. Управляють суспільством жерці.

На другому етапі люди виходять із напівтваринного стану і вступають у суспільні, насамперед сімейні зв'язки. В їхньому середовищі з'являються могутні особи героїв:

вожді, пророки, організатори, винахідники. На цій стадії боги починають правити антропоморфне, закладаються підвалини культури, утверджується монархічна форма правління та основи правових норм, які спираються на силу традиції. Державна влада - це влада аристократії, яка диктує пронизані корисливими інтересами можновладців правові норми і жорстоко пригнічує підданих. Право тут виступає як право сили.

Кодифікація законів та введення формального правопорядку є власне початком людської доби. Цій добі притаманний республікансько-демократичний устрій або представницька монархія з достойними людини правами і свободами, що забезпечують народний суверенітет. Закони узгоджують приватний і публічний інтерес, утверджується юридична рівність між людьми. Максимального розвитку досягає економіка, але люди поглинаються корисливими інтересами. Герої і ентузіасти зникають, суспільством опановує моральний розклад. Наступає кінцева епоха - епоха варварства. Над законами, які забезпечують всезагальний інтерес переважають егоїстичні інтереси людей, що породжує соціальну анархію, так започатковується процес занепаду соціального розвитку і закладаються підвалини нового циклу.

Засновником класичної школи в науці кримінального права вважається італійський юрист, публіцист, прихильник доктрини природного права Чезаре Беккаріа (1738-1794), автор знаменитої праці «Про злочини і покарання». Згідно із поглядами Беккаріа в природному стані люди були вільними, рівними і незалежними, але перебували в стані війни і свавілля. З метою організації спокійного і безпечного життя вони добровільно уклали суспільний договір, створивши верховну владу і уповноваживши її на підставі законів забезпечити достойне людини життя. Але сподівання людей були марними. Повсюди запанувало насилля і неспра­ведливість, оскільки багато законів, які впроваджувались верховною владою, захищали інтереси небагатьох. Подібне становище особливо помітне у системі покарань, де за одні і ті ж вчинки багаті і бідні підлягають різним санкціям. Мислитель вбачав коріння несправедливості в соціальній нерівності, яка закріплюється правом власності.

Для попередження злочинності і оздоровлення суспільства Беккаріа пропонує монархам перейматися не власними амбіціями, а справами підданих. Він закликає до поступового зрівняння всіх громадян як в матеріальних, так і в моральних вигодах, які має в своєму розпорядженні суспільство; висловлюється за освіту і виховання народу; пише про запровадження мудрих законів і закликає до рівності усіх перед законом; про необхідність запровадження законності і впровадження обов'язкових гарантій прав індивіда.