24. Сократ про державу та право.

У 30-х роках V ст. до н. е. в умовах розвитку рабовласницької демократії в Греції поруч із софістами в Афінах виступив і своєю діяльністю набув великої популярності відомий політичний мислитель Греції Сократ. Середовище, з якого він походив, повинно було б скоріше прищепити йому симпатію до демократичної форми держави, але цей син акушерки і скульптора став прихильником аристократичної форми правління.

Сократ нічого не писав, свої погляди викладав усно. Про них ми можемо судити з творів інших мислителів, зокрема Ксенофонта і Платона.

Вихідним моментом філософії Сократа було скептичне положення: «Я знаю, що нічого не знаю». Але це твердження, сповнене іронічного самоприниження, було спрямовано насамперед проти самовпевненого тону софістів, проти їхньої вченості, яку Сократ вважав удаваною.

Сократ гадав, що чуттєве сприйняття не дає справжнього знання, що відчуття породжують не знання, а лише думку. Відкидаючи моральний і гносеологічний релятивізм і суб'єктивізм софістів, він шукав раціонального, логічно понятійного обґрунтування об'єктивного характеру етичних оцінок, моральної природи держави і права. Обговорення морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень загальних понять і дефініцій і вважав, що справжнє знання можливе лише через засвоєння цих понять. Своїм понятійним підходом мислитель прагнув відобразити і сформулювати розумну природу моральних, політичних і правових явищ.

Сократ усе своє життя присвятив критиці демократії, особливо крайньої демократії, за панування якої Афіни зазнали поразки від Спарти і втратили свої провідні позиції в усій Елладі.

Ідеалом Сократа була аристократія, яку він зображав як державу, якою управляють небагато людей, але ці люди — компетентні, підготовлені до справи державного управління і дотичні до справжнього знання. Управління державою, на думку Сократа,— царське мистецтво, до якого повинні бути допущені ті, хто оволодів мудрістю^ до цього

своїм народженням, а надто - вихованням і навчанням. Царі та правителі, казав Сократ, не ті, які носять скіпетр або вибрані хтозна-ким, або захопили владу насильством чи обманом, а ті, які вміють управляти.

Саме це вчення Сократа було підставою для звинувачення його у виправданні панування рабовласницької аристократії в Греції. Для спростування такого звинувачення розгляньмо Сократове розуміння політики.

Політика, на думку Сократа, - це наука, і, як таку, її необхідно представити найбільш освіченим людям, навіть якщо вони - в меншості. Ось принцип, із якого виходив Сократ, і висновок його, на перший погляд, видається сприятливим для аристократії.

Але яким чином наука може управляти і діяти, запитував мислитель? Силою? Ні, це було б страшною суперечністю. Наука заснована на розумі та звертається до розуму,- це не груба і матеріальна сила, яка управляє тілом. Наука повинна управляти за допомоги переконання, яке являє собою не що інше, як передання знання. Політика зводиться до обміну інформацією та знаннями між найбільш і менш освіченими людьми.

Сократ, як уж було зазначено, впродовж усього життя критикував афінську демократію. Але в грецькій державі він критикував не демократизм установ, а насильство, некомпетентність і випадковість. Сократ вважав, що в афінських народних зборах засідали самі лише купці й торговці, які зовсім не дбали про державні справи, а переймалися лише тим, як купити дешевше і продати дорожче,

Негативно Сократ ставився й до насильства. Хоч би звідки виходив порядок, але якщо він спирається лише на силу, а не на переконання, то це є насильство, а не закон.

Так само й випадок, на його думку, не повинен мати вирішального значення в політиці. Жереб, витягнутий з урни, не може встановити уряду. Насильство й випадок - дві крайності, протилежні науці. Одна тільки наука управляє без примусу.

Як і софісти, Сократ розрізняв природниче право і закон. Але софісти протиставляли природничим законам позитивне право. Вони вважали, що стосунки між людьми, визначені моральними і правовими нормами, змінюються, бо держава сама судить про те, Що є для неї справедливим або несправедливим.

На відміну від софістів, Сократ вважав, що й природниче право, і позитивний закон беруть початок від розумного божественного начала, а тому вони є абсолютними, загальними і тривалими, незалежними ні від часу, ні від волі того чи іншого законодавця.

Незмінним обов'язковим принципом людського співжиття для Сократа була справедливість. А справедливість - це знання і, отже, дотримання істинних законів, які управляють стосунками людей між собою.

Але в чому полягають істинні закони? Чи складені вони людьми? Ні, стверджував Сократ. Це закони неписані, природні та божественні. Вони природні, тому що в них міститься розум. Вони божественні, тому що сам Бог їх установив.

На підставі того, що закони природні й позитивні виходять із вищого розумно-божественного начала, Сократ дійшов висновку про тотожність розумного, законного і справедливого. «Для мене законне і справедливе - одне і те ж».

Ідентичність знання, законного і справедливого, наказує пізнавати розумом етичні, правові принципи, причому внутрішній голос, згідно з Сократом, був допомогою божества в пошуках правильної дороги.

Виходячи з розумної природи моральних, політичних і правових явищ, що їх можна осягнути лише завдяки знанню, Сократ виснував, що державою мають управляти наймудріші, бо тільки вони, пізнавши справедливість, здатні на це.

Сказане ще раз переконує нас у тім, що Сократ, будучи прихильником аристократичної форми державного устрою, вважав, що саме вона забезпечує управління найкращих, які здобули найвищу освіту, тобто аристократів духу, а не аристократів крові.

Послідовно дотримуючись своїх уявлень про справедливість, законність і розумне правління, Сократ неодноразово стикався з властями, які прагнули стлумити його впливову опозицію та доволі популярну критику. За гостру критику афінської демократії Сократа було звинувачено в безбожності, в політичному розбещенні молоді та засуджено до страти.

70-річний філософ прийняв смерть, захищаючи свої погляди, відкинувши всяку можливість порятунку, пов'язаного з відступом від своїх принципів, відмовившись від втечі, підготовленої його учнями.

Вчення Сократа, його життя і смерть не тільки справили велике враження на його сучасників і учнів, але й великою мірою вплинули на подальшу історію філософської та політичної думки.