38.Українські землі під владою Чехословаччини

Після розпаду Австро-Угорської імперії українці Закарпаття на місцевих з'їздах виявили прагнення приєднатися до УНР. Однак на початку 1919 р. Закарпаття було зайняте військами кількох країн: чехи ввели війська в Ужгород та його околиці, румуни оволоділи південною частиною Мармарощини з головним містом Сигетом, а решту закарпатських земель зайняли угорці. До того ж у Східній Галичині тривала польсько-українська війна, що відрізала Закар¬паття від основної частини України. В таких умовах Центральна руська народна рада, яку утворили в травні 1919 р. представники ужгородської, пряшівської та хустської рад, проголосила об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною, яка зобов'язалася надати краєві широку автономію. Паризька мирна конференція затвердила це рішення.

У 20-30-х рр. Чехословаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи, тому ставлення до українського населення на її території (близько 550 тис. у 1930 р.) було кращим, ніж у Польщі та Румунії.

Закарпаття в Чехословацькій державі було окремим адмі¬ністративним краєм, що офіційно називався Підкарпатською Руссю, а з 1928 р. - Підкарпатським краєм.

Становище українців під владою Чехословаччини істотно відрізнялося від умов життя українського населення під Польщею та Румунією. Разючим контрастом у порівнянні зі згаданими держа¬вами було те, що чеський уряд у населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. Місцевим селянам було також надано додаткові земельні ділянки за рахунок поділу колишніх маєтків угорських поміщиків, запроваджувалися нові методи землеробства, організовувалися сільськогосподарські школи тощо. Однак цих заходів було замало, щоб полегшити страшні злидні в регіоні. До того ж ситуацію ускладнювало хронічне безробіття, оскільки місцеві підприємства закривалися, не витримуючи конкуренції з високорозвинутою чеською промисловістю. Провід¬ними галузями в Закарпатті були лісозаготівельна та деревообробна. Ліси займали майже 50% території краю. Половина лісів належала державі. Експлуатації "зеленого золота" сприяло будівництво вузь¬коколійок з лісових масивів до деревообробних підприємств. Ліс вивозили також на переробку в чеські землі, Австрію, Німеччину. В Ужгороді працювало дві меблеві фабрики, а в Чинадієво - сірникова фабрика. Найбільшими підприємствами краю були Перечинський, Турябистрянський, Свалявський і Великобичківський лісохімічні заводи сухої дистиляції деревини. Болісно вдарила по промисловості краю криза 1929-1933 рр. Частина підприємств припинила роботу, Інші працювали не на повну потужність.

Вагомішими були й досягнення у культурно-освітній сфері. Якщо на момент входження до складу Чехословаччини на Закар-патті й Пряшівщині там майже не було шкіл з рідною мовою навчання, то у 1930-х роках їхнє число сягало 500. Окрім українсь¬ких початкових і "горожанських" шкіл було засновано кілька гімназій. Чехословаччина дала також притулок і фінансову під¬тримку декільком українським вузам - Українському вільному університету (1941- 1945) та Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі (1923-1933), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922-1935). Щоправда, чеська влада рішуче відмовлялася від пропозиції перевести згадані навчальні заклади на терени Закарпаття, очевидно, побоюючись зростання там національ¬ної самосвідомості. При всьому своєму демократизмі чеський уряд не погоджувався надати Закарпаттю автономію.

Істотною перешкодою на шляху остаточного національного самовизначення місцевого населення було існування в українському середовищі трьох національних орієнтацій. Традиційно сильними серед них були русофіли, що гуртувалися в "Обществі Духновича" і вважали закарпатських русинів частиною російського народу. Однак протягом 20-30-х років русофіли поступово втрачали підтримку місцевого населення, оскільки надто вже незаперечним залишався

факт існування значних мовних і культурних розбіжностей між ними і росіянами.

Існувала також мадярофільська течія "карпаторосів", яких називали "мадяронами". Вони доводили, що русини, або "кар-патороси" — це окрема національність і прагнули приєднати Закарпаття до Угорщини. В Хусті у 1924 р. засновано "Автономний земледільський союз" на чолі з Іваном Куртяком, який закликав повернути край Угорщині з наданням йому автономії.

Неухильно зміцнювався український народовецький (україно¬фільський) табір. Його очолювали священик Августин Волошин -лідер Християнської народної партії, брати Михайло і Юлій Бращайки. За зразком Галичини українофіли створили "Просвіту", молодіжну організацію "Пласт", інші культурно-просвітницькі това¬риства, кооперативи, заснували часописи. Народовці пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і "мадяронами". Українські політики вимагали автономії Закарпаття, але чеський уряд відмовлявся розглядати ці вимоги.

Українські комуністи входили до складу легальної комуніс¬тичної партії Чехословаччини. Компартія визнавала український характер Закарпаття і висувала гасло приєднання його до радянської України.