37.Румунський окупаційний режим

Значну частину українських земель після розвалу Австро-Угорської імперії окрім Польщі захопила Румунія, яка зосередила у своїх руках Північну Буковину, Закарпатську Сигітщину, а також Бессарабію (Хотинський, Ізмаїльський і Аккерманський повіти), що до війни належали Російській імперії. Загалом там проживало близько 1 млн. осіб. Ці територіальні надбання були визнані Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. і Паризьким протоколом 1920 р. Так українські землі опинилися у складі Румунії, що, як і Польща, була відсталою аграрною країною зі слабо розвиненою промисловістю. У становищі відсталих окраїн Румунії, відповідно, опинилися й Буковина, Бессарабія та Сигітщина.

Режим, встановлений Румунією на окупованих українських територіях, виявився ще нестерпнішим, ніж польський. Протягом 1919-1928 рр. тут тривав воєнний стан, який супроводжувався жорстоким терором. Румунський уряд прийняв закон про адмі¬ністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство королівства поширювалося на приєднані землі. У Буковині замість 11 повітів стало 5, повіти ділилися на волості, волості на громади. Ліквідовано самоврядування громад. Замість старост румунські адміністративні органи призначали "примарів", повіти очолювали "префекти" -ставленики міністерства внутрішніх справ. Румунська адміністрація ліквідувала більшість українських організацій, заборонила українську пресу. Для посилення румунської влади українські землі масово роздавали офіцерам румунської армії. Під особливий приціл було взято Буковину. Проголосивши місцевих українців '^укра¬їнізованими румунами" чи "громадянами румунського походження, що забули рідну мову", окупаційні власті не зупинялися ні перед чим, щоб цілковито їх денаціоналізовувати. Зі 168 народних шкіл, які існували на Буковині у 1918 р., майже дві третини стали румунськими в перші два роки окупації, решту також румунізували або закрили до 1927 р. Аналогічною виявилась доля українських гімназій та ремісничих шкіл. Було закрито українські кафедри Чернівецького університету, а сам заклад румунізовано, хоча кількість студентів-румунів тут на початку 1920-х років не перевищувала 20%. На румунський взірець змінювалися українські прізвища та населені пункти.

Пануючу в Румунії церкву було перейменовано у "право-славио-румунську" автономну буковинську митрополію підпоряд¬ковано румунському патріархатові. Українських священиків не допускали до вищих посад у церковній ієрархії; чинилися всілякі перешкодити при вступі українців до духовних семінарій.

Будь-які протести українського населення нещадно карали. Зокрема, Хотинське 1919 р. і Татарбунарське 1924 р. повстання було потоплено в крові, на придушення якого румунський уряд кинув війська з артилерією та Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 3 тис.повстанців. Над уцілілими учасниками пов¬стання окупанти влаштували судилище, яке, зрештою обернулося проти них самих, оскільки виявило нестерпні умови існування українців під румунським гнітом. Під тиском міжнародної гро¬мадськості, зокрема таких всесвітньовідомих діячів науки й куль¬тури, як А. Ейнштейн, А. Барбюс, Р. Роллан, Т. Драйзер, Б. Шоу, Л. Арагон, Т. Манн та багатьох інших, суд змушений був виправдати більшість заарештованих.

У 1928 р. розпочався період часткової лібералізації окупа¬ційного режиму, який тривав до 1937 р. Це сприяло певному пожвавленню українського національного життя, насамперед на Буковині. Тут було засновано Українську національну партію (УНП) під керівництвом Володимира Залозецького, яка фактично так і залишилася єдиною легальною українською політичною партією в Румунії аж до кінця окупації. Вона виступала прихильницею органічної праці" і, йдучи на компроміс із владою, намагалася шшати права українського населення. Так, уклавши у 1930 р. виборчу угоду з правлячою націонал-цараністською партією, УНП отримала кілька місць у парламенті та певною мірою спричинилася до створення в уряді спеціального відомства у справах національних меншин. Офіційним партійним органом виступав тижневик "Рада", який редагував Ю. Сербинюк.

Чимало зусиль для того, щоб хоч трохи оживити громадське та культурне життя краю, доклали студентські товариства "Чорноморе", "Запороже", "Кобзар", а також "Жіноча Громада", спортивне товариство "Довбуш". Почали відновлювати свою діяль¬ність театральні трупи, хори, інші організації культурно-мистець¬кого спрямування. Окрім згаданої "Ради", українську пресу пред¬ставляли тижневик "Рідний край" та єдина українська щоденна газета "Час".

Серед "нелегального сектора" виділялися комуністи й націоналісти.

Комуністи Буковини 1926 р. приєдналися до компартії Румунії і діяли в підпіллі. Група українців, що відокремилася від соціал-демократів у 1929 р. створила на Буковині легальну партію "Визволення". Вона закликала до боротьби за "радянську червону Буковину" та її приєднання до радянської України. Комуністи використовували партію "Визволення" для легального прикриття своєї діяльності; у 1934 р. партію заборонили.

У 2930-х роках на Буковині значно активізувався український націоналістичний рух, що охоплював переважно молодь, передусім студентську, та користувався підтримкою селянства. Націона¬лістичне підпілля, яке очолювали І. Григорович, О. Зибачинський, Д. Квітковський, видавало часописи "Самостійна думка" і "Са¬мостійність", мало вплив на деякі товариства, зокрема спортивне -"Мазепа" та студентське "Залізняк". Як і польський, румунський окупаційний режим всіляко переслідував українських націоналістів, намагаючись використати їхню діяльність як привід для наступу на національні права українців. Після двох судових процесів 1937 р. над представниками українського підпілля, яке звинувачували в антидержавній діяльності, власті почали переслідувати будь-які прояви українського політичного життя. Від 1938 р. в Румунії знову розпочався період реакції; король Кароль II встановив військову диктатуру. Політичні партії та інші організації було розігнано. На Буковині лише націоналісти завдяки конспірації зберегли і навіть розширили власні організації.