34.Анексія західноукраїнських земель

Після поразки у національно-визвольних змаганнях 1918-1919 рр., більшість західноукраїнських земель опинилась у складі Польщі, де до Східної Галичини додалися й Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя, які раніше перебували у складі Російської імперії. Населення цієї території сягало 6 млн. чоловік.

Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя були приєднані до Польської держави згідно із Ризьким мирним договором 1921 р. між Польщею та радянськими урядами Росії й України. Що ж до Східної Галичини, то визначенням її статусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. Польські дипломати намагалися отримати мандат на анексію цієї території. Врешті Рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років, а І 4 березня 1923 р. визнала Східну Галичину частиною Польщі. При цьому польський уряд зобов'язався забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.

Українці з самого початку виявили опозиційне ставлення до польського режиму, не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Вони саботували перепис 1921 р. та парламентські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Галичини. До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем, який добивався від Антанти відновлення неза¬лежності західноукраїнських земель та надсилав ноти протесту проти польської окупації краю. Навіть після остаточної ухвали про приєднання Східної Галичини до Польщі місцеві українці продовжували вважати польську владу окупаційною.

35.Політика польської влади щодо Західної України

Політичні партії міжвоєнної Польщі (за винятком нелегальної компартії") були одностайними в прагненні назавжди приєднати Західну Україну і Західну Білорусь, але способи виконання цього завдання пропонувалися різні. Національні демократи (ендекн), ідеологом яких був Роман Дмовський, обстоювали "інкорпораційну" програму, що передбачала створення однонаціональної Польської держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. Прихильники маршала Юзефа Пілсудського дотримувалися "феде-ралістичної" концепції - створення федерації Польщі, України та Білорусі шляхом відокремлення останніх від СРСР, при цьому Західна Україна мала залишатися у складі Польщі. Соціалісти (Леон Василевський, Тадеуш Голувко) демонстрували більше співчуття до українських прагнень, ніж праві політики, проте і для них Галичина й Волинь були невіддільними частинами Польщі.

31923 по 1926 рр. в урядових коаліціях домінували ендеки, які приступили до виконання своєї "інкорпораційної" програми. Насамперед уряд прагнув зміцнити польський "стан посідання" в Західній Україні. Незважаючи на те, що Галичина була одним з найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів у Європі, сюди, а також на Волинь спрямовано десятки тисяч польських військових і цивільних колоністів (осадників), які одержували най-кращі землі і користувалися фінансовими субсидіями уряду. Полякам надавали перевагу і в проведенні аграрної реформи. Польська політика колонізації українських земель породжувала ворожість селян до колоністів,

У 20-30-х роках Західна Україна залишалася відсталою аграрною окраїною Польської держави. Уряд ділив територію країни на дві частини: Польщу "А" (корінні польські землі) і Польщу "Б" (так звані "східні креси" — Західна Україна і Західна Білорусь). На розвиток Польщі "А" йшла переважна частина капіталовкладень, тут були зосереджені основні галузі промисловості, тоді як Польща "Б" служила ринком збуту продукції польської та іноземно" промисловості і джерелом сировини.

Українців дискримінували і в сфері мови та освіти. Мі¬ністерство освіти Польщі у 1923 р. заборонило вживати слова "українець" і "український", затвердивши замість них терміни "русин" і "руський". У 1924 р. вживання української мови було заборонено в усіх державних установах та органах самоврядування. Того ж року міністр освіти Станіслав Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні (утраквістичні), з перевагою польської мови.

Після військового перевороту маршала Пілсудського в травні 1926 р. курс на національну асиміляцію був замінений гаслом "державної асиміляції окраїн", тобто, не змінюючи національної приналежності представників непольських народів, пропонувалося зробити їх свідомими громадянами і патріотами Польщі. Однак державну асиміляцію розглядали як передумову національної.

Сподівання змін у ставленні уряду до українського питання виявилися марними. Розходження в польському правлячому таборі, непослідовність і нерішучість авторів запропонованої концепції, опір польських націоналістів у східних воєводствах звели нанівець. політику поступок українцям. Економічна криза 1929-1933 рр., яка найболючіше вдарила по дискримінованому українському населенню, ще більше загострила польсько-український конфлікт.

Улітку 1930 р. ворожнеча між українським селянством і польськими колоністами досягла критичної межі. Галичиною прокотилася хвиля підпалів майна польських осадників. Селянський рух поширювався стихійно. Під приводом боротьби з "українськими терористами" уряд здійснив жорстокі погроми мирного населення, які отримали офіційну назву "пацифікація" (умиротворення). Щодо українців було застосовано неприпустимий у цивілізованому світі протиправний принцип колективної відповідальності, коли за дії окремих представників відповідає вся громада. Для проведення каральної акції уряд використав 17 рот спеціальних відділів поліції, 10 ескадронів військової кавалерії та місцеві полїційні підрозділи. Вони руйнували українські кооперативи, читальні, філії "Просвіти", закривали школи і гімназії, примусово розпускали молодіжні організації, конфісковували майно та продукти. Звичайним явищем стали фізичні розправи. Понад 2 тис. українців було заарештовано, близько третини з них засуджено до різних термінів тюремного ув'язнення.

Ще однією функцією пацифікації стало перетворення її правлячим режимом на засіб боротьби з політичною опозицією. Звинувачуючи найактивніших українських громадських діячів у співучасті в саботажах, влада отримувала формальний привід для їх ізоляції на період виборчої кампанії, яка проводилася саме тоді. Уряд Пілсудського в 1930 р. вирішив покінчити з парламентською опозицією. Польський сейм був достроково розпущений, а опози¬ційні посли та сенатори, у тому числі ЗО українців, кинуті до в'язниці, щоб перешкодити їхній участі в нових виборах. Укра¬їнських виборців погрозами змушували голосувати за проурядових кандидатів. "Пацифікація" та політичні репресії 1930 р. надовго загострили польсько-українські стосунки.

Поступово режим Пілсудського ставав відверто антиде¬мократичним. Водночас посилювалися репресії проти національних меншин. У 1934 р. було створено концтабір у Березі Картузькій (нині м. Береза в Білорусі). Політв'язнями концтабору були

Спробу досягти компромісу зроблено у 1935 р., однак застосо¬вану політику "нормалізації", яка передбачала незначні поступки українцям, більшість українських діячів не сприйняла, а польська адміністрація в Західній Україні відверто її саботувала, що й призвело до провалу "нормалізації". Напередодні Другої світової війни відносини між Польською державою та українським насе¬ленням залишалися вкрай напруженими.