26. Україна і створення срср.

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений об´єктивними чинниками. Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об´єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв´язки, Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об´єднані, утворився «воєнно-політичний союз». Значну роль у зміцненні та посиленні об´єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів. І етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії» Литви і Білорусії» Об´єднання створювалося лише «на час соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об´єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, за якими залишався статус незалежних держав. II етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.) — формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 року представники Росії Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921—1922 pp., посилювався. З ініціативи української делегації На IV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Громадянський та інші кодекси РСФРР було поширено на всі радянські республіки. У цей час виникає значне тертя між центром і Україною на економічному ґрунті. ситуація вимагала суттєвого корегування процесу консолідації, чіткішого уявлення майбутньої моделі об´єднання. Тому не дивно, що майже водночас підняли питання про необхідність удосконалення договірних відносин республік з РСФРР ЦК Компартії України та Білорусії (весна 1922 p.). Проте ініціатива українців та білорусів своїм наслідком мала протилежний бажаному результат, оскільки створена для розв´язання цієї проблеми комісія на чолі з В. Куйбишевим (за винятком X. Раковського) в цілому прихильно поставилася до сталінського проекту «автономізації», суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, їх входження до складу РСФРР на правах автономних утворень, трансформування органів державного управління Російської Федерації у загальнодержавні. Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об´єднання республік, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. Авторитет його, хоча і хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. III етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 30 грудня 1922 року І з´їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). У цей період процес ліквідації суверенітету України вступив у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 року відбувся II з´їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв´язок. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з´їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

27. Культурне будівництво в 20-х роках. Культурне будівництво в УСРР у 20-х роках тісно пов'язане з політикою "українізації", Яку проводила КП(б)У в цей період. Під знаком "українізації" розвивався культурний процес в УСРР у 20-х роках. Інтенсивніше "українізація" запроваджувалася з 1925 p., коли було усунено з постів секретарів ЦК КП(б)У Є.Квірінгата Д.Лебедя. Головну роль в "українізації" відігравав народний секретаріат освіти, зокрема його керівники О.Шумський (1925-1927) та М.Скрипник (1927-1932). Завдяки їхнім заходам було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови, розвитку національної освіти та культури. Все службове листування та діловодство поступово переводилося на українську мову. Збільшилась кількість українців у державному й адміністративному апаратах. Більше половини книжок та майже 90 відсотків газет виходили українською мовою Активну роль у національно-культурному відродженні відігравав Українська автокефальна православна церква, створена в жовтні 1921 р., на чолі з митрополитом В.Липківським. Під впливом цих змін з еміграції повернулися М.Грушевський, С.Рудницький, А.Ліковський, П.Христюк, М.Чечель, М.Шраг та інші У 20-х роках вагомих результатів було досягнуто в справі ліквідації масової неписьменності. Рівень грамотності зріс за десятиліття з 24-х до 57 відсотків На хвилі "українізації" набувають поширення ідеї М.Хвильового. Він вів активну боротьбу проти російського шовінізму, партійної бюрократії і закликав українських діячів культури відмежувати від згубного впливу Москви. Група українських діячів культури у 1925р.створила організацію» вільна академія пролетарської літератури" на чолі з М.Хвильовим. Поети, прозаїки, драматурги, критики - вихідці із західноукраїнських земель, які з різних причин опинилися на території Радянської України, у 1925 р. об'єдналися в Спілку революційних письменників "Західна Україна". Крім того, у 20-х роках в УСРР діяли такі письменницькі організації, як "Плуг" ", "Молодняк", "Нова генерація", "Урбіно", "Ланка" та інші. Національно-культурний розвиток УСРР, політика "українізації" посилили позиції національного комунізму. Діяльність М.Хвильового, О.Шумського, М.Скрипника, М.Волобуєва об'єктивно була спрямована на захист суверенних прав УСРР. Це стривожило Москву, Позиції названих діячів були кваліфіковані як "ухили", і розпочалася кампанія по їх "нейтралізації". Щоб покласти край самостійницьким проявам в УСРР, всьому українському культурному процесові й "українізації", у вересні 1929 р. було заарештовано визначних діячів української науки, культури і автокефальної церкви. 20-ті роки стали періодом небаченого в радянських умовах українського національно-культурного піднесення. Причиною цього був перехід до нової економічної політики та політики "українізації".

28. Індустріалізація: мета, завдання, соціально-економічні наслідки. Промисловий розвиток СРСР у середині 1920-х pp. досяг довоєнного (1913 p.), однак країна суттєво відставала від провідних західних країн: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що ХІУ з'їзд ВКП(б), який відбувся в грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію. Основними цілями індустріалізації в СРСР були: забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР;

ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості;створення технічної бази для модернізації сільського господарства;розвиток нових галузей промисловості;зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу;

стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств і структурою розміщення продуктивних сил. Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921—1928 pp.) На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загально державне значення. Із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо. У роки індустріалізації простежувалася нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У II та III п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання промислового будівництва та технічної реконструкції Однією з особливостей індустріалізації в Україні біло значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази. В Україні були віщі темпи витіснення приватного сектору в економіці, ніж у СРСР загалом. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в цілому по СРСР фактично відображалися і в Україні, хоча в республіці були і свої характерні особливості. У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. За роки перших п'ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничий клас і національна технічна інтелігенція. У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу.

29. Суцільна колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933 рр. Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з’їзду корективи, суть яких полягала в ще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також „куркульства як класу”. Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти „лінії партії”, оголосили „ворогами народу” і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.) У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика „ліквідації куркульства як класу”, адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств. Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації – 200 тис. Разом з усіма членами сімей „куркулів” це становило 1,2–1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками. У 1932–1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося. У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44 %. В 1932 р. була прийнята постанова „Про охорону соціалістичної власності”, згідно з якою за „присвоєння” навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини. У республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 3,5–5 млн. чоловік. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

30. Утвердження тоталітарного режиму. Масові репресії. Складовою ознакою сталінського режиму був масовий терор. З 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша — у 1929—1931 pp., друга — у 1932—1934 pp., третя — у 1936—1938 pp. Першою жертвою масового терору стало селянство. Дотримуючись, як завжди, класового підходу Сталін розпочав кампанію "ліквідації куркульства як класу". Куркулями оголосили найбільш працьовитих господарів Водночас розпочалися переслідування, а згодом і фізичне знищення кращих сил української інтелігенції. Інтелігенція, власне, ніколи не була поза увагою сталінської каральної машини і наприкінці 20-х років потрапила під жахливий прес суцільних репресій, обвинувачень та арештів. Тоді ж було поставлено поза законом Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). 1932—1934 pp. супроводжувалися новою хвилею розправ з українською інтелігенцією. Розпочалося справжнє цькування письменника М. Хвильового, і він, не знаходячи пояснень того, що відбувалося в країні, покінчив життя самогубством. Тоді ж було ув'язнено сатирика О. Вишню. У грудні 1934 р. за "націоналізм" і "шкідництво" розстріляли письменників К. Буревія, О. Близька, Г. Косинку, І. Крушельницького, Д. Фальківського та інших. Не обминули репресії і художників та музикантів. Трагічна доля спіткала і першого театрального педагога, чудового режисера і театрознавця Леся Курбаса. Коса сталінського терору пройшлася і по викладацькому складу вищих навчальних закладів республіки. У 1933 р. головним чекістом України став В. Балицький. Маючи лише два класи початкової освіти, він з великим задоволенням нищив "українських націоналістів". Балицький взяв активну участь в організації постишевського масового терору в Україні. 1 грудня 1934 р. було вбито С. Кірова. Сталін не лише позбувся суперника, а й дістав підстави для розгортання терору, спрямованого проти міфічних "ворогів народу". Спільними зусиллями "вірні учні Сталіна" П. Постишев (з 1933 р. — генеральний секретар ЦК КП(б)У) і В. Балицький в Україні організували масовий постишевський терор, сфабрикували справи "Української військової організації", "Блоку українських націоналістичних партій". У 1935 р. знищили колишніх боротьбистів, відбулися процеси "Національно-терористичного центру", "Національно-терористичної групи професора М. Зерова" та ін. Так званий великий терор припадає на 1937—1938 pp. Він охопив увесь СРСР, усі нації і соціальні групи. Репресували не лише керівних осіб, а й рядових робітників, колгоспників, інтелігентів. Суспільство все глибше опускалося в прірву страху, відчаю, моральної деградації. Заарештованих піддавали тортурам. Не витримуючи їх, вони давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих У 1937—1938 pp. нищівного удару зазнали військові кадри: було репресовано близько 40 тис. офіцерів Червоної армії, розстріляно видатних воєнних спеціалістів, воєначальників, у тому числі з України — Й. Якіра, І. Гаркавого, І. Федька, Д. Шмідта та інших. Усе це стало причиною остаточного утвердження більшовицького тоталітаризму в Україні, яку зробили фактично безправною провінцією.