46.Радянське підпілля і партизанський рух

Підготовка організаторів радянського ПІДПІЛЛЯ І партизанської боротьби розгорнулася в ході війни, велась поспішно і не завжди кваліфіковано. У 1941 р. на території України для партизанської і диверсійної роботи було залишено 3 500 груп. Однак переважну більшість слабко підготованих до підпільної роботи груп гітлерівці викрили та розгромили. Внаслідок цього партизанський рух і підпілля здебільшого виникали стихійно. Посиленню опору в Україні сприяла перемога Червоної армії під Москвою. Наприкінці 1941 р. на Чернігівщині виникли партизанські загони О. Федорова, на Сумщині - С. Ковпака. Десятки невеликих загонів у прифрон¬товій смузі часто діяли у контакті з військовими частинами Південно-Західного та Південного фронтів. Усього у 1941 р. утворилося близько 90 загонів, які поступово розгортали боротьбу з окупантами. Вони діяли на півночі України і, за браком зброї чи вибухівки, рідко вдавалися до масштабних операцій із захопленням населенних пунктів чи залізничних вузлів. Як правило, діяли непомітно, переважно вночі, влаштовували засідки на шляхах спо¬лучення, нападали на слабозахищені об'єкти. Швидко пересу¬ваючись, партизанські загони і групи ухилялися від зіткнень з переважаючим противником.

І все ж дії радянських партизанів відволікали сили вермахту. Вже у 1941 р. командувач групи "Південь" змушений був кинути проти них близько 50 тис. солдатів фронтових частин. Захоплених партизанів вішали або розстрілювали, нищили їхні сім'ї, палили села.

Прагнучи налагодити централізоване керівництво партизансь¬ким рухом, Державний комітет оборони ЗО травня 1942 р. створив при Ставці Центральний штаб партизанського руху. Начальником було призначено першого секретаря ЦК КП Білорусії П. Поно-маренка. У червні 1942 р. почав діяти Український штаб партизанського руху (УШПР) - його очолив генерал Т. Строкач. Наприкінці серпня - на початку вересня 1942 р. у Москві відбулася нарада командирів і комісарів партизанських з'єднань. Україну представляли Ковпак, Сабуров, Строкач, Федоров. Учасники наради схвалили пропозицію щодо проведення глибоких рейдів на Правобережжя, де вплив радянських підпільних і партизанських груп був слабким.

У жовтні 1942 р. в рейд на Правобережну Україну вирушили з'єднання С. Ковпака та О. Сабурова. Партизани переправилися на правий берег Дніпра і за місяць пройшли з боями 750 км. Наприкінці 1942 р. в Україні вже діяло 5 партизанських з'єднань і близько 900 дрібних загонів. Крім цього, радянське воєнне командування закинуло за лінію фронту в Україну чимало диверсійних та розвідувальних груп.

Діяльність підпільних організацій охопила не лише лісові, а й степові регіони України. Підпільники розповсюджували листівки, у яких інформували населення про події на фронтах, займалися зривом відправки молоді до Німеччини, організовували саботажні акції і диверсії на підприємствах. Серед підпільників було чимало молоді, у тому числі учнівської та студентської. Одна з найвідо-міших молодіжних підпільних організацій України - "Партизанська іскра" - виникла у селі Кримки Миколаївської області. Очолював організацію вчитель В. Моргуненко. У лютому 1943 р. групу було викрито, а її учасники стали жертвами жорстокої розправи. Вони поповнили мартиролог мучеників антинацистського опору в Україні.

Найвищої напруги антигітлерівська боротьба набула в Україні у 1943 р. Незважаючи на тяжкі втрати, кількість радянських партизанських загонів зростала. У квітні 1943 р. лише ті з них, які мали зв'язок з Українським штабом партизанського руху, налічу¬вали до 30 тис. чол. На той час партизанські штаби організаційно зміцніли й набули значного досвіду. Загонам почали надсилати більше вибухівки, зброї, боєприпасів, а також мінно-підривну та радіотехніку.

Це був період глибоких рейдів радянських партизанських з'єднань на Правобережній Україні. 12 червня 1943 р. у рейд по західних областях України (Карпатський рейд) рушило з'єднання під командуванням С. Ковпака. В похід вирушило 1 660 чол. Обійшовши Рівне з заходу, ковпаківці повернули на південний захід, а згодом на схід - до Збруча. З 12 червня по 8 липня, здійснюючи диверсії на залізничних магістралях Рівне-Сарни, Рівне-Ковель, Рівне-Львів, пустивши під укіс кілька ешелонів і підриваючи залізничні мости, з'єднання просувалося майже без боїв. Серйозні зіткнення розпочалися в районі містечка Скалат на Тернопільщині, де, зосередивши великі сили, німці уперше намагалися зупинити ковпаківців. Розірвавши кільце оточення, з'єднання рушило на захід - до Карпат. З боями ковпаківці дісталися Карпат на Івано-Франківщині. Гітлерівці застосували авіацію. Над крутим обривом річки Маняви було знищено партизанський обоз. Партизани залишилися без продовольства і боєприпасів. У рейді з'єднання за¬знало тяжких втрат — загинула майже половина особового складу. Серед загиблих був комісар С. Руднєв. Решта з великими труднощами зібралася у наміченому пункті в лісах Житомирщини.

Найвидатнішою операцією радянських партизанів була так звана рейкова війна під час Курської битви у липні - серпні 1943 р. Попри всі запобіжні заходи гітлерівців українським партизанам вдалося надовго паралізувати рух на головних комунікаціях ворога, зруйнувавши залізничні мости й вузли - Шепетівський, Ко¬вельський, Здолбунівський, Коростенський, Сарненський тощо. За радянськими даними, було знищено понад тисячу військових ешелонів й відтягнуто з фронту близько 100 тис. німецьких солдатів і офіцерів, що, безперечно, сприяло успіху Червоної армії на фронті. "...Статистика довела перевагу радянської мінної техніки, — писав англійський історик Б. Хольмстон. - Цифри, страшні цифри втрат, є історичним свідченням бойових успіхів партизанів на мінному терені... Міни були вирішальною тактичною зброєю "малої війни"

За підрахунками, зробленими 1946 р. на підставі документів (облікових списків, особових справ, доповідних записок та ін., що на той час надійшли з різних формувань) Українського штабу партизанського руху і його представництв при фронтах, а також інших відомств, зокрема НКВС, загальна кількість партизанів України становила понад 200 тис. чол. Під час війни наклали головою близько 60 тис. українських партизан. У партизанських лавах України воювали представники різних національностей. Серед них українці становили 50%, росіяни - 23, білоруси - 6, поляки - 2, євреї — 1%. Понад половину партизанів України становили молоді люди віком від 17 до ЗО років.

Деякі дослідники висловлюють думки, шо на Східному фронті саме партизани знищили майже 18% з усього числа ворожих солдатів і офіцерів ( в тому числі на рахунку українських партизанів - 6%). Такі твердження є перебільшенням, адже знищення противника у відкритих бойових сутичках не було основним завданням партизанів. Головне полягало в завдаванні матеріальних збитків, дезорганізації тилу, диверсіях на комунікаціях, важливих об'єктах тощо. Втім, загони часто-густо звітували в партизанські штаби про ліквідацію саме живої сили противника, причому не раз у перебільшених розмірах. Це стосується і кількості знищених партизанами танків та бронемашин, літаків тощо. Виважену оцінку діяльності партизанів подали англійські історики Ч. Діксон та О. Гейльбрунн: "Втрати, яких зазнала фашистська армія від партизанів, - писали вони, — не можна визначати лише кількістю вбитих і поранених, знищених гармат і складів. Головне полягає в тому, що погіршувався моральний стан солдатів, які воювали в країні, де кожний громадянин міг виявитися партизаном...".