43.Радянізація західних областей

"Радянізація", тобто встановлення у Західній Україні, Пів¬нічній Буковині та Південній Бессарабії тоталітарного режиму, розпочалася одразу в перші дні вступу Червоної армії, однак тільки після завершення юридичного включення їх до складу СРСР цей процес набув запрограмованих масштабів.

На підставі постанов Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. і 7 серпня 1940 р. на приєднаних територіях було ліквідовано старий адміністративний поділ і створено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську, Станіславівську, Чернівецьку та Аккерманську (від грудня 1940 р. - Ізмаїльську) області у складі УРСР. Місце тимчасових органів управління посіли виконкоми обласних, міських, районних і сільських Рад депутатів трудящих. Виконкоми створювалися без самих Рад, бо вибори до місцевих Рад відбулись лише у грудні 1940 р.

Політичними центрами, які зосередили в своїх руках всі основні важелі влади, стали органи більшовицької партії - обкоми, міськкоми та райкоми КП(б)У. Всі інші легальні українські, польські, єврейські політичні партії, а також колишні культурно-освітні, благодійні, спортивні та інші товариства було заборонено.

Нові громадські організації радянського зразка, у тому числі профспілки, комсомольські та мистецькі творчі спілки тощо, були насправді філіями партійно-державних органів, їх своєрідною прибудовою. Усі важливі посади в структурах влади обіймали працівники, скеровані ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У.

Специфікою радянського тоталітаризму було переплетення партійних і державних структур, функціонування цілісного владного суб'єкта - партії - держави. Цьому владному суб'єктові підпо¬рядковувалися всі ланки політичної системи, а через них - різні ділянки суспільного життя. У системі державних органів виконавчі структури домінували над представницькими, штатний апарат - над депутатським корпусом, а названа система повністю підпоряд¬ковувалася "керівним вказівкам партії".

Для зміцнення адміністративно-командної системи було націоналізовано банки, промислові підприємтсва, торгівлю. На¬ціоналізовані заводи і фабрики підпорядковувалися всесоюзним і республіканським наркоматам. А окремі - облвиконкомам. Одер-жавлена економіка відзначалася низькою ефективнісю, незба-лансованістю попиту й пропозиції, низькою якістю продукції.

Головна суть політики влади у сільському господарстві полягала в колективізації одноосібних господарств. У колгоспи селян змушували вступати, використовуючи різні примусові методи, зокрема за допомогою податкового тиску. До червня 1941 р. у Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Станіславській, Тернопільській, Чернівецькій та Ізмаїльській областях було створено 2867 колгоспів, які об'єднали 204 тис. господарств.

Загалом соціально-економічна політика радянської влади була неоднозначною. У багатьох випадках вона збігалася з потребами розвитку регіону, і тому населення сприймало її прихильно. Йдеться, зокрема, про модернізацію промисловості та подолання безробіття, впровадження безплатного медичного обслуговування, матеріальної допомоги багатодітним сім'ям тощо. Водночас загострились інші проблеми соціально-побутового життя: виник товарний дефіцит, низьким був загальний матеріальний рівень.

Незважаючи на досить складну сощально-економічну ситу¬ацію, значні кошти надходили на освіту та культуру. Власне освіта

виявилася тією сферою життя, перетворення в якій принесли чимало йолітичних дивідендів радянській владі. Було оперативно віднов¬лено роботу шкіл, зросла їхня кількість, насамперед українських. Навчання у всіх школах і вищих навчальних закладах було безплатним.

Однак низка негативних явищ підривала авторитет радянської влади (заборона викладання релігії в школах, закриття греко-католицьких духовних навчальних закладів). Понад 40 греко-итолицьких священиків було депортовано, а ще близько ста Змушені були протягом 1939-1940 рр. покинути свої парафії через переслідування. У процесі реорганізації мережі шкіл не завжди враховували культурні потреби і мовні інтереси поляків та євреїв. Всупереч волі науковців було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили діяльність "Просвіта", "Рідна школа", інші національні просвітницькі організації.

Ідеологічний тиск та організаційний контроль були головними складовими у ставленні влади до діячів культури. Створені обласні організації республіканських творчих спілок: письменників, художників, композиторів - стали зручним засобом партійного юнтролю за літературно-мистецьким процесом. Намагання обме¬жити духовне життя лише орієнтацією на ідеологію марксизму-іенінізму збіднювало культурні процеси і душило творчу думку митців, а для багатьох з них закривало дорогу до творчості. Усе це викликало у суспільстві напруженість і невдоволення.

Формування і діяльність репресивно-каральних структур

У листопаді 1939 р. політбюро ЦК КП(б)У затвердило начальників обласних управлінь юстиції, голів обласних судів і обласних прокурорів. У грудні 1939 р. нарком юстиції УРСР видав наказ "Про початок роботи обласних і народних судів у західних областях УРСР". Керівниками і членами обласних судів рекомен-дували виключно осіб зі східних областей УРСР, які мали не тільки досвід роботи в судових органах, але й пройшли школу партійно-політичної роботи.

Услід за формуванням обласних судів почалася робота з орга¬нізації районних і міських судів. Упродовж січня- лютого 1940 р. територія шести західних областей України була вкрита густою сіткою судів та їхніх дільниць. Загалом було відкрито 376 судів. Міські та районні суди, прокуратуру теж комплектували з осіб, рекомендованих партійними органами. Місцевих юристів допускали лише на адвокатські посади. Однак жорсткий партійний контроль і радянська практика судочинства не давала змоги адвокатам у повному обсязі виконувати свої функції. Участь народних засіда¬телів у процесі судочинства набула формального характеру. Якість розгляду цивільних і кримінальних справ судами була низькою. Працівники судових органів і прокуратури нерідко вдавалися до зловживань, грубо нехтували законом. Партійні комітети втручалися у розгляд конкретних судово-слідчих справ.

Крім загальних судів - діяли військові трибунали, протягом 1939-1941 рр. вони засудили понад 17 тис. осіб за участь у "контрреволюційних злочинах".

У листопаді-грудні 1939 р. в Західній Україні було створено обласні управління НКВС, його відділення у районних містах. У лютому 1941 р. на базі обласних управлінь створено самостійні управління НКДБ і НКВС. Таку ж структуру репресивно-каральних органів створено наприкінці 1940 р. і в Бессарабії та Буковині, |

Утвердження тоталітарного режиму в західноукраїнських землях супроводжувалося масовими репресіями (звільненнями з роботи, ув'язненням, депортаціями, фізичним знищенням). Протя¬гом вересня 1939 - травня 1941 рр. - органи НКВС заарештували в Західній Україні 65 тис. осіб, яким інкримінували конкретні злочини й порушення законності: 32,8 тис. звинуватили в нелегальному переході кордону, 13, 4 тис - у приналежності до "контрреволю¬ційних організацій"; 2,6 тис. було засуджено за "контрреволюційну агітацію"; 748 осіб - за участь в антирадянських змовах. Як метод політичного переслідування та адміністративного покарання широко використовували депортації - виселення без правових на це підстав. У віддалені райони СРСР в 1940 -1941 рр. було депортовано із

Західної України понад 180 тис. осіб. Серед них були колишні функціонери різних політичних партій та громадських організацій, підприємці, польські осадники, священики, заможні селяни. Сам факт депортації був злочином проти людяності, не кажучи вже про жахливі методи здійснення цих акцій.

Понад 8 тис. в'язнів, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, розстріляли за наказом Л. Берії. Такими та подібними карально-репресивними діями тоталітарна система дискредитувала себе в очах населення. Саме тому багато людей, які раніше вітали прихід Червоної армії і встановлення радянської впади, змінили свої погляди. Репресивно-каральна система, яка функціонувала на західноукраїнських землях у 1939-1941рр., була однією з ланок тоталітарного механізму, допускала свавілля, грубе порушення прав людини.

Хоча приєднання Західних земель України до УРСР було здійснено насильницькими методами, і при цьому Сталін пересліду¬вав насамперед свої стратегічні плани в боротьбі за панування в Європі, ця подія об'єктивно відіграла важливу роль у новітній українській історії. Саме в 1939-1941 рр. започатковано процес інтегрування Західної і Східної України. "Об'єднання українських етнічних територій мало глибокий психологічний і культурний вплив на розділених до того часу українців, - писав канадійський (українського походження) історик О.Герус. — Інтеграція і асиміля¬ція західних українців у радянську систему з їхньою відмінною політикою, культурою та релігійною спадщиною виявилася, всупереч волі режиму, процесом двобічним. У той час як західні українці піддавалися систематичній комунізації, східні, або радянські українці відкривали ідеали й цінності своїх західних співвітчизників". І хоча цей процес посилився тільки після Другої світової війни, його прояви стали очевидними саме в 1939-1941 рр. Збереглося чимало спогадів із свідченнями про глибокі зміни в свідомості багатьох східних українських інтелігентів, скерованих на різні посади у новоприєднані області. Назвемо імена тільки трьох осіб: першого радянського ректора Львівського університету Михайла Марченка, який попереджав про загрозу арешту університетських викладачів та рятував заборонені українські книжки, потай вивозячи їх до Києва; ректора Львівського ветери¬нарного інституту Івана Чинченка, якого за "надмірне україно¬фільство" було звільнено, як і Марченка, з посади; кореспондента київської газети "Комсомолець України" Йосипа Позичанкжа, який вступив до націоналістичного підпілля й згодом загинув у лавах Української повстанської армії.

З іншого боку, нові, небачені доти горизонти відкрили для себе і західні українці. Кость Паньківський - політичний діяч легального українського руху під час німецької окупації Галичини через три десятиліття написав про той період: "При всій без-виглядності і при всіх страхіттях тих днів вивели вони нас із вузького кола наших дрібніших галицько-українських зацікавлень і справ та кинули на широкі води українських проблем..., заставили думати категоріями загальнодержавними".

Отже, у 1939—1941рр. західноукраїнські землі зазнали приму¬сової- інтеграїйї до радянської суспільної системи. Водночас, низка внутрішніх факторів, таких як нерівноправне економічне становище краю у міжвоєнній Польщі та нерозривне сплетіння соціального і національного нерівноправ'я, безперечно, сприяла радянізації, надала їй специфічного характеру, далекого від сценарію звичайної окупації, залучила до цього процесу частину місцевого населення.