1. Початок війни, її характер. Ставлення українського населення і політичних партій до воєнного конфлікту.Поміщики та буржуазія воюючих держав активно підтримували загарбницьку війну. Намагаючись відвернути увагу народних мас від політичних справ, вони розгорнули пропаганду шовінізму. Державна Дума, міські думи та земські збори ухвалили резолюції на підтримку російського уряду, висловлювали рішучість вести війну до повної перемоги. В Російській імперії проводилися патріотичні маніфестації, в ході яких війна зображувалася як «оборонна», визвольна.Шовіністична хвиля охопила різні політичні партії та різні верстви населення України.Київське духовенство відслужило літургію та організувало багатотисячну маніфестацію на підтримку царського уряду, а також збір коштів на користь жертв війни. Війну підтримали студентство, молодь, інтелігенція; а серед партій — ТУП, частина УСДРП (на чолі з С.Петлюрою) та ін.Місцеві газети, в тому числі й українська буржуазно-ліберальна «Рада», підтримували уряд у війні. Українська буржуазія, чиновники, буржуазно-ліберальні організації асигнували на війну сотні тисяч карбованців.Лише деякі українські соціал-демократичні організації (зокрема, Катеринославська, за участю В. Винниченка) виступали з гаслами: «Геть війну! Хай живе автономія України!» і проводили антивоєнну пропаганду серед робітників.У роки війни український національний рух зазнав жорстоких переслідувань реакційних сил. Було закрито «Просвіти», українські видавництва, газети «Рада», часописи— «Дзвін», «Україна», «Рідний край,» «Літературно-науковий вісник», «Записки українського наукового товариства», «Наша кооперація».Більша частина галицького громадянства підтримала Австро-Угорщину проти царської Росії. Отже, на початку військових дій український національний рух розколовся.Коли в серпні—вересні 1914 р. російські війська зайняли частину Західної Галичини і майже всю Буковину, українські селяни і робітники радісно зустрічали російські війська. Відступаючи, австрійські та угорські війська жорстоко розправилися з тими, хто підозрювався у проросійських симпатіях.У Галичині та Буковині були створені генерал-губернаторства на чолі з чорносотенним графом Ю. Бобринським, генералом Треповим, відомими своїми антиукраїнськими настроями. Російська окупаційна влада жорстоко придушувала українське громадсько-політичне життя, зокрема, «Просвіту», Наукове товариство ім. Шевченка, бібліотеки.Війна руйнувала економіку України. Вже в перші місяці військових дій в Україні було закрито 400 промислових підприємств. У сільському господарстві скоротилися посівні площі, знижувалася товарність селянського господарства, не вистачало людей.Все це викликало невдоволення мас. В Україні протягом першого року війни відбулося понад 100 страйків, в яких брало участь до 13 тис. осіб. Страйки охопили Катеринослав, Харків, Миколаїв. Керівництво ними на крупних заводах здійснювали підпільні соціалістичні організації.У революційну боротьбу втягувалася й армія. Солдати й офіцери поступово усвідомлювали імперіалістичний, грабіжницький характер війни. Вони відмовлялися виконувати накази, втрачали довіру до командирів, тікали з фронту. У 1916 р. російська армія нараховувала понад 1,5 млн. дезертирів.В роки війни в Україні відбувся 161 селянський виступ.Хвиля революційного піднесення наростала. Робітничий клас, селянство, інтелігенція, армія все більше переконувалися, що єдиний вихід з катастрофічного становища — повалення самодержавства.

2.Воєнні дії на Українських землях у 1914-1916 рр.На початку серпня 1914 р. російськими військами було зупинено наступ айстро-угорської армії в прикордонних боях. 18 серпня розпочався успішний наступ 8-ї російської армії під командуванням О. Брусилова, який переріс у загальний наступ п’яти російських армій Південно-Західного фронту. 23 серпня розпочалась «Галицька битва», яка тривала до кінця вересня одна з найбільших битв у початковий період 1-ї світової війни 1914-18 між рос. та австро-угор. військами на Пд-Зх. фронті з 5(18).VІІІ по 8(21). IX. Рос. війська завдали охоплюючих ударів з Пн. і Сх. на 450-кілометровому фронті, вийшли на р. Дунаєць, обложили фортецю Перемишль і зайняли Галичину. Австро-угор. армія втратила 325 тис. чол., у т. ч. бл. 100 тис. полоненими, рос. армія - бл. 230 тис. чол. Внаслідок Г. б. було створено умови для просування рос. військ в Угорщину; стратегічні плани д-в австро-нім. блоку зазнали краху.Взимку 1914-1915 р. російські війська вели важкі, кровопролитні бої в передгірях Карпат. До початку 1915 р. армії Південно-Західного фронту займали розтягнуте положення уздовж Карпатського хребта. Вони вели оборонні бої з австрійськими військами, що прикривали шляхи на Угорську рівнину.На початку січня германо-австрійці перейшли в наступ по всьому фронті від Буковини до Мезалаборча, даючи два удари: один від Ужгорода на Самбор, іншої - від Мункача на Стрий. Вони мали намір, переборовши Карпати, вийти на лінію Перемишль, Стрий і потім просуватися в напрямку Львова. До середини лютого обстановка в смузі Південно-Західного фронту була складною. Після важких боїв ворогу удалося потіснити лівофлангові війська армії Брусилова, що змушені були під ударами Південної і 5-й армій супротивника очистити передгіря Карпат і відійти до рік Прут і Дністер. З кінця березня в районі Карпат відбувалися бої місцевого значення. Карпатська операція не виправдала надій обох сторін. У ній зазнав аварії план австро-німецького командування щодо широкого охоплення лівого крила російських армій. Бойові дії вилилися у фронтальний бій у Карпатах. Військові керівники стояли перед необхідністю пошуку нових стратегічних рішень.У лютому австрійці звільнили Чернівці від російських військ. У березні російські війська взяли фортецю Перемишль. Це був останній успіх росіян у компанії 1914-1915 рр. 2 травня 1915 р. відбувся прорив російського фронту німецькими військами в районі Горлиці й Тарново.22 червня айстро-німецькі війська вступили у Львів. Швидний відступ російських військ, який завершився лише в жовтні 1915р. на лінії Камянець-Подільський-Тернопіль-Кременець-Дубно. Втрати росіян складали 150 тис. убитими, 700 тис. пораненими, 900 тис. полоненими. Росіяни втратили завойовані Північну Буковину і Східну Галичину, Підляшшя, Холмщину, Берестейщину, Західну Волинь.22 травня 1916 р. розпочався наступ російських військ Південно-Західного фронту під командування генерала О. Брусилова («Брусиловський прорив»). 25 травня росіяни взяли Луцьк, а 5 червня – Чернівці, підійшли до Львова. Російські війська просунулись на 120 км вглиб фронту, відвоювавши частково Західну волинь, Східну Галичину і Північну Буковину.

3.Українські січові стрільці.Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради (між-партійної політичної організації, яка представляла галицьких українців у Австрії в роки війни) та Бойової управи УСС (організаційно-координаційного центру легіону УСС) до новітнього українського війська зголосилися близько ЗО тис. добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді обмежило чисельність легіону до 2,5 тисяч. Ядро легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них І.Балюк, Д.Вітовський, С.Горук, Г.Коссак, Л.Лепкий, О.Назарук та ін. Першим офіційним командантом {командиром) легіону був М.Галущинський, директор Рогатинської гімназії.Протягом 1914 — першої пол. 1915 p. легіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Кар-патах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку (29кв. — 2трав1915), де Українські січові стрільці вкрили себе невмирущою славою, але зазнали значних втрат: 42 вбитими, 76 пораненими, 35 потрапило до полонуУ 1915 — 1917 pp. легіон УСС вів кровопролитні битви на подільській землі. Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоні, поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Поставивши своєю основною метою виборення української державності, Українські січові стрільці усвідомлювали, що реалізація цього потребує ретельної і цілеспрямованої підготовки. Тому в легіоні діяв ряд громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати стрільців, головним чином стрілецьких новобранців, з їхніми завданнями у війні, підвищувати освітній рівень, готувати до післявоєнної громадської діяльності. Насамперед слід відзначити бібліотеку, «етапну гімназію», а також Пресову Кватиру, у складі якої плідно працювали А.Баб'юк (М.Трчан), А.Лотоцький, О.Назарук, Ю.Шкрумеляк, Л.Лепкий, М.Гайворонський, Р.Купчинський, О.Курилас та інші талановиті письменники, журналісти, композитори, актори, художники. Зусиллями митців налагоджено випуск альманаху «Червона Калина», сатиричних журналів «Самохотник», «Самопал», видано кілька книг тощо.Вже з 1914 р. передова частина стрілецтва вела роз'яснювальну роботу серед українців у місцях свого постою, залучала їх до спільних маніфестацій, допомагала в створенні різноманітних національних інституцій, зокрема, читалень, товариств «Просвіти», господарських осередків, організовувала курси ліквідації неграмотності тощо. Свідченням того, що Українські січові стрільці працювали і на перспективу, була їхня участь в організації та підтримці українського шкільництва. Зокрема, протягом 1916 — поч. 1917 pp. близько двох десятків стрільців під керівництвом сотника Д.Вітовського та четарів М.Саєвича і М.Гаврилка організували на Волині до 100 українських шкіл, працювали в них учителями і навіть видавали підручники для волинської дітвори. Бойовий шлях УСС був наступним:- кінець серпня 1914 р. – формування першої (Д. Вітовський) і другої (Є. Коник) сотні у Львові;- 27-28 вересня 1914 р. – перші бої січовиків на Ужоцькому і Верецькому перевалах - 29 квітня – 2 травня 1915 – бій на г. Маківка;- 30 травня- 1 червня 1915 р. – бій під Болеховом; - кінець червня 1915 р. – бій за Галич;- 10 жовтня-3 листопада – семиковецький бій на р. Стріпа;- вересень 1916 р. – розгром УСС під Бережанами (г. Лисоня);- червень-липень 1917 р. – бій під Конюхами;- липень 1917 р. – похід до р. Збруч.

4.Назрівання революційної кризи в Російській імперії.Як переконливо засвідчив перший рік війни, Російська імперія не була підготовлена до тривалих воєнних дій належним чином. Загальна техніко-економічна відсталість та нездатність царських властей налагодити чіткий ритм воєнного виробництва стали причиною того, що вже наприкінці 1914 року російська армія відчувала серйозні проблеми із забезпеченням армії зброєю, гарматами, снарядами, набоями, обмундируванням.Усвідомлюючи глибину потрясінь, у які втягнула український народ панівна царська кліка, у роки війни активізували свою діяльність партії радикального спрямування, насамперед соціал-демократи. Вони використовували складну соціально-економічну ситуацію для зміцнення своїх провідних позицій у народних масах. Під впливом їхньої агітації робітники України знову піднялися на рішучу страйкову боротьбу за свої права. Усього з серпня 1914 року до вересня 1915 року в Україні відбулося близько 100 страйків, у яких узяли участь майже 43 тис. робітників.Виступи промислового пролетаріату активно підтримало українське селянство. Невдоволена посиленням поміщицької експлуатації, підвищенням податків та запровадженням хлібної розкладки селянська біднота спрямовувала свої виступи проти поміщиків і заможних верств села, які зуміли відкупити від мобілізації до армії своїх синів. Центрами селянських виступів у роки війни були Поділля, Київщина та Харківщина. З часом епізодичні солдатські виступи переросли у справжні повстання. Антиурядові солдатські повстання в цей час відбулися також у Харкові та ряді інших військових підрозділів Південно-Західного фронту. Скажімо, у грудні 1916 року солдати 222-го полку відмовилися зайняти бойові позиції, у січні 1917 року не виконав наказ свого командування виступати на передову 223-й Одоєвський полк та ін.27 лютого 1917 року в Російській імперії перемогла демократична революція. Самодержавство, яке існувало в Росії з 1613 року, було знищене. Після повалення монархії в Росії встановилося двовладдя — утворилися два політичні табори:• Тимчасовий уряд, очолюваний князем Г. Львовим;• Рада робітничих і солдатських депутатів репрезентувала соціалістичний табір.Революційні події знайшли глибокий відгук і в підросійській Україні, важливій частині імперії, у якій довго складалася передреволюційна ситуація.Причини революції в Україні:• перебування українських теренів з кінця XVIII ст. в політичній та економічній залежності від Російської та Австрійської імперій;• важкі соціально-економічні умови більшості населення країни (особливо робітників і селян): низька зарплатня, виснажлива праця, злидні, безземелля, жорстока експлуатація;• переслідування в Російській імперії українського суспільного руху, утиски політичних партій та громадських рухів.

5.Початок Української революції, її характер, соціальна база. Створення Центральної Ради, ї склад і статус.Визначальний вплив на початок Української революції мала Лютнева(1917 р.) революція в Росії, яка сприяла поваленню самодержавного режиму та утвердження демократії. Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка до краю загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народу у боротьбі за свою державність.Під цим впливом на території України посилюється національно-визвольний рух, який переростає в Українську революцію.Рушійною силою революції були: українська національна інтелігенція, селянство, військові, робітництво.З перших днів національно-демократичної революції відбувалося згуртування національних сил, і це привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух — Української Центральної Ради. З ініціативою її утворення виступили українські самостійники.Майже одночасно із самостійниками власний національний центр почало створювати Товариство українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономна Україна у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодились і українські соціалісти, які з'явилися на збори ТУП.Таким чином, формувалися два центри національних сил з різною державно — політичною організацією. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій 4 березня 1917 р. погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сповідалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не скоро.Розпочавши свою діяльність з нечисленної групи відомих діячів українського національно-визвольного руху, Українська Центральна Рада поступово перетворилася в справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент. Головою Центральної Ради було обрано Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934 рр.), якого тимчасово заступав В. Науменко, а товаришами голови: Д. Антоновича і Д. Дорошенка. 22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.Програму діяльності УЦР визначив Український національний конгрес, який відбувся 6-8 квітня 1917 р.- боротьба за автономію України;-перебудова Російської держави на федеративну демократичну республіку;- утворення українських рад по всій території України.

6. Перший і Другий Універсали Ради. 10 червня схвалила і того ж дня урочисто проголосила на Всеукраїнському військовому з'їзді Універсал "До українського народу на Україні й поза Україною сущою", пізніше названий Першим універсалом, проголошував автономію України і закликав народ до організації нового політичного ладу в Україні.Основні положення І універсалу:- «Однині самі будемо творити своє життя». Розбудова України не відділяючись від Росії.;- найвищим державним органом України проголошувалась УЦР;- заклик до переобрання місцевої адміністрації, заміна її представників;- скликання Всеукраїнських Установчих Зборів та ін..У другому універсалі датованому 3 (16) липня 1917 року зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України.Причинами прийняття ІІ Універсалу було наступне:- паритет сил між Тимчасовим урядом і УЦР;- пошук порозуміння між УЦР та Тимчасовим урядом;- прихильність лідерів УЦР до ідеї автономії України.Основні положення:- УЦР мала поповнитись представниками інших народів, які проживали на території України;- повинна була виділити зі свого складу генеральний Секретаріат, який буде представлено Тимчасовому уряду, і затверджено як носій найвищої виконавчої влади в Україні;- повинна була підготувати закон про автономний устрій України.Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалась територія, на яку мала поширюватися вада Центральної Ради. Не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжували існувати.Наслідками оприлюднення ІІ Універсалу була Липнева криза Тимчасового уряду, виступ самостійників (полк ім.. П. Полуботка під керівництвом Майстренка, Осадчого, Кващенка) у Києві 17 (4) – 22 (9) липня 1917 р. (виступ було придушено), а також падіння авторитету УЦР.ІІ Універсал виявив негативну позицію російських демократів щодо українського питання, незважаючи на їхні попередні заяви, а також він став ще одним кроком до становлення автономії України.

7.Третій Універсал. Проголошення УНР.Після перемоги повстання у Києві склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювали збройні сили Центральної Ради і більшовиків. Таке становище довго тривати не могло. І знову ініціативу визначати дальший хід подій взяла на себе більшовицька партія.Керівництво Центральної Ради бачило небезпеку, яка створилася для України з боку більшовицької партії після жовтневого перевороту в Петрограді, Потрібні були рішучі дії по закріпленню за українським народом державних прав. Чекати чергової сесії Центральної Ради або скликати надзвичайну сесію не залишалося часу. Пізно ввечері б листопада зібралася Мала Рада.Відкриваючи це історичне засідання, М. С. Грушевський заявив, що після зникнення центральної влади в Росії стала поширюватися громадянська війна, яка загрожує перекинутись і в Україну. Щоб врятуватися від анархії і війни, треба негайно, не чекаючи перетворення Росії на федеративну республіку, проголошувати утворення Української національної держави. Після цього Грушевський подав на затвердження Малій Раді текст III Універсалу. В ньому проголошувалося:- Україна проголошувалась Українською Народною Республікою; до установчих зборів вся влада в Україні переходила до УЦР і Генерального Секретаріату;- територія УНР визначалась у межах Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини. Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, Таврії (без Криму).III Універсал оголошував широку програму майбутніх перетворень в Україні. Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасувалося. Земля визнавалася власністю всього трудового народу і повинна була перейти до нього без викупу. Для робітників встановлювався 8год роб.день. Центральна Рада зобов'язувалася подбати про негайний початок мирних переговорів. Вказувалося, що в Українській Народній Республіці забезпечуються всі свободи, здобуті всеросійською революцією: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканність особи і помешкання, можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами. Вибори до Українських Установчих Зборів призначалися на 27 грудня 1917 р., а їх скликання — на 9 січня 1918 р.Наприкінці листопада Генеральний секретаріат звернувся до Раднаркому і крайових урядів Дону, Кавказу, Сибіру, Молдавії, Криму і Башкирії з пропозицією негайно розпочати переговори з ним у справі утворення єдиного федерального уряду Росії. На думку секретаріату, тільки такий уряд мав право взяти на себе повноваження поставити перед усіма воюючими державами вимогу про укладення миру. Проте цей донкіхотський проект серйозно не розглядався. Раднарком вважав себе центральним, а не обласним урядом. Він уже готувався до знищення всіх периферійних державних утворень, зокрема й УНР.

8.Війна Раднаркому Росії з Центральною Радою. Четвертий Універсал, проголошення незалежності УНР.IV Універсал 22 січня 1917р. закликав увесь народ очистити Україну від більшовиків та інших напасників. Основні положення:- Проголошувалась незалежність та суверенітет УНР; -влада в Україні належала тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі збори;- прагнення розпочати негайні переговори з країнами Четвертного Союзу;- пропонувалось реорганізувати армію в народну міліцію. Водночас Мала Рада ухвалила закон "Про національно-персональну автономію", в якому наголошувалося, що кожна нація України має право на самостійне влаштування свого національного життя.Незабаром через міжпартійні незгоди В. Винниченко подав у відставку, а уряд очолив есер В. Голубович.А тим часом, у середині січня 1918р., на Київ із півночі наступали радянські війська В. Антонова-Овсієнка. Війська під командуванням П. Єгорова просувалися на Яготин. До них приєднався загін чорноморських моряків А. Полупанова. Армія Р. Берзіна наступала на Ніжин і Бровари. Брянські й Курські червоногвардійські загони увійшли до групи С. Кудинського. Командував ними лівий есер, підполковник царської армії М. Муравйов.А призначив його на цю посаду Антонов-Овсієнко з відома Леніна і Троцького.Опір Центральної Ради був слабким, оскільки регулярної армії фактично не було. Під час наступу більшовицьких військ на Київ полки ім.. Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка, Грушевського, Хмельницького та інші відмовилися стати на захист Центральної Ради, а деякі навіть погрожували виступити проти неї. Тому Центральна Рада спішно сформувала добровільні загони. Один із найбільших - Український гайдамацький кіш Слобідської України - очолив С. Петлюра, а Галицько-Буковинський курінь - Є. Коновалець та А. Мельник. Покладалася Центральна Рада і на студентську та гімназичну молодь.Трагічною сторінкою української історії став бій під Крутами (29 січня 1918р.). Його учасники - студенти Київського університету св. Володимира та Академії св. Кирила і Мефодія, юнацька військова школа мала боронити шлях Гомель - Бахмач - Харків. Під Крутами було вбито 290 патріотів.Після захоплення Києва Муравйов наказав "знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". У першій половині січня загони під командуванням Р. Сиверса, Ю. Сабіна і Г. Петрова, які налічували до 16 тис. червоноармійців, витіснили козачі калединські частини з усієї території Донбасу. Пізніше вони оволоділи Таганрогом, Ростовом-на-Дону і Новочеркаськом.12 січня більшовики почали збройне повстання в Одесі і після тривалих боїв здобули перемогу. Усі ці події відбувалися під час завершення переговорів у Бресті-Литовському. За умовами договору, Україна визнавалася незалежною державою. Кордон між нею та Австро-Угорщиною встановили по довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Отже, Брестський договір для Центральної Ради був останньою надією зберегти свої надбання.

9.Брестський договір. Останні дні Центральної Ради.На початку грудня 1917 р. з ініціативи більшовиків розпочалися переговори між Росією й Німеччиною та її союзниками в Брест-Литовську. Ці переговори поставили Центральну Раду в складну ситуацію. Ніким не визнана Україна, яка на політичних картах була зображена як частина Росії, могла стати звичайним трофеєм переможців Німеччини й Австро-Угорщини, що здавна на неї зазіхали.За цих обставин уряд УНР звернувся до всіх держав з нотою, в якій заявив, що не визнає права РНК виступати на переговорах від імені народів усієї Росії й вестиме переговори з Німеччиною та її союзниками самостійно. Представники німецького командування на переговорах погодилися на це. Дала згоду і делегація Радянської Росії на чолі з Л. Троцьким. Можна виокремити щонайменше три головні причини укладення УНР мирного договору з Німеччиною та її союзниками.1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 — на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням до неї трьох російських більшовицьких армій (М.Муравйова, Р.Берзіка та І.Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії.2. Укладення Росією у Бересті перемир'я з центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і цивільного населення, змушені були із запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру.3. Спроби Центральної Ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані останньою.29 грудня 1917 р. делегація УНР була визнана на Брест-Литовській мирній конференції єдиним представником України на переговорах.27 січня (9 лютого) 1918 р., коли Центральна Рада вже покидала Київ, українська делегація підписала Берестейський договір.За умовами договору, УНР зобов'язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 пудів м'яса та ін.; кордони УНР встановлювались на довоєнних кордонах Росії; кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу населення. Німеччина і Австро-Угорщина дали згоду на .передачу (більшої частини Холмщини і Підляшшя до складу УНР. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв’язків УНР з централі ними державами.

9.Гетьманський переворот.З приходом військ Центрального блоку ситуація в УНР поліпшилася не набагато. Почалося вилучення провіанту, насамперед хліба. При цьому вони стали брутально втручатись у внутрішньоукраїнські справи, запровадили свої польові суди над громадянами УНР, навіть спробували заарештувати двох українських міністрів. Німці, дбаючи насамперед про свої інтереси, вирішили підтримати представника цих сил–генерала Павла Скоропадського. 29 квітня 1918 р..-Центральна Рада прийняла конституцію УНР. Це була перша Конституція суверенної і самостійної Української держави. Однак через кілька годин після прийняття Конституції будинок Центральної Ради на вул. Володимирській захопили німецькі війська. 29 квітня в приміщенні київського цирку відбувався з'їзд хліборобів, на який прибуло більше 6 тис. делегатів з 8 губерній УкраїниПісля однієї з промов прозвучала пропозиція оголосити Скоропадського гетьманомУ ніч з 29 на 30 квітня прихильники гетьмана оволоділи приміщеннями генеральних секретарств у військових та внутрішніх справах, а також Державним банком.Після перевороту 29 квітня УНР стала називатися Українською державою. Її очолив гетьман-диктатор, який скасував усі закони УНР і розпустив усі її органи. Сильним місцем у політиці Скоропадського була спроба посилити історичну державну традицію України, пов'язавши її з козацькою добою та Гетьманщиною, прагнення зібрати в єдиній державі всі етнічні українські землі, свідченням чого є енергійна діяльність гетьманського представника в Підляшші.Скоропадський був непоганим адміністратором і воєначальником, який, на відміну від Грушевського та Винниченка, став рішуче добиватися впровадження в дію нових законів. Він оголосив непорушним право приватної власності, при ньому на певний час було зупинено розвал економіки, намітилися позитивні тенденції у розвитку економіки й торгівлі, банківської справи. Україна, як і Дон та Кубань, була тоді чи не єдиним досить ситим куточком у всій Центральній та Східній Європі. Розбудовувалися флот, поліція, зміцнювалася національна валюта Української держави, яку почали визнавати у світі як державу незалежну. Так вчинив навіть уряд «червоної» Росії — РСФРР Водночас при Скоропадському значно посилилася залежність України від Німеччини. Командування німецьких військ (генерали Айнгорн та Гренер) втручалося у внутрішні справи України, німецькі вояки, не зупиняючись перед насильством, здійснювали реквізиції хліба тощо.

10. Внутрішня політика П.Скоропадського.Оточення Павла Скоропадського складалося з помірковано-консервативних чиновників, військових і громадських діячів, зв'язаних з Україною з дореволюційних часів. Більшість з них була українцями, щоправда, зрусифікованими. Старі чиновники доклали чимало зусиль щодо зміцнення державної влади, діючи звичними для себе репресивними методами. Після гетьманського перевороту Україною прокотилася хвиля арештів і розстрілів тих, хто ще недавно на чолі місцевих рад і ревкомів конфіскував поміщицьку власність, розподіляв землю і майно великих землевласників. Замість законності й правопорядку, які обіцяв гетьман, його урядовці чинили сваволю і беззаконня, залякування і терор. Орієнтація на кваліфікованих П. Скоропадський і Вільгельм ІІ чиновників досить швидко дала свої результати: в Україні запрацював адміністративний апарат, що узявся навести в суспільстві елементарний порядок, подолати безладдя. Але посилення апарату за рахунок службовців старої генерації несло загрозу Українській державі, бо саме в середовищі старого чиновництва була сильна опозиція національно-державному курсу уряду Ф. Лизогуба. Було переформовано військові частини, організовані ще в період Центральної Ради. Найбоєздатнішими підрозділами були: Окрема запорізька дивізія, організована на базі Запорозького загону, Сердюцька дивізія, переформований після перевороту галицький полк Січових стрільців, Сірожупанна дивізія та інші з'єднання. Функції поліції і державної безпеки виконувала Державна варта.Гетьман зробив спробу відродити українське козацтво як окремий стан населення і резерв національної армії. 16 жовтня 1918 р. окремим Універсалом П. Скоропадський відновив козацтво в Чернігівській, Полтавській губерніях та на Слобожанщині. До козацтва записувалися не лише нащадки козаків, але й селяни, які взяли на себе зобов'язання щодо захисту прикордонних губерній України.Було зміцнено судову систему, проведено адміністративну реформу на місцях.Гетьманський уряд пішов на розробку аграрного законодавства й опублікував у липні 1918 р. «Проект загальних основ земельної реформи». Передбачалося збільшити кількість землевласників за рахунок наділення селян державними, удільними, а також викупленими у великих власників приватними землями. Землею за викуп наділялися «справжні хлібороби, які мали власні господарства» з робочою худобою і реманентом. Ця консервативна аграрна реформа відкидалася більшістю селянства. Негативно її сприйняли і великі землевласники. Деякі заходи в галузі економіки були добре продуманими й вдалими. Успішно формувалася власна банківська система. Введена Радою національна грошова одиниця–гривня - виявилася досить стабільною. Відновився залізничний рух, для чого відремонтовувалися локомотиви, залізниці та мости.Певна стабілізація відбувалася і в промисловості. Але тут, як і в сільському господарстві, давалася взнаки непоступливість фабрикантів і заводчиків, яким власті повертали націоналізовані підприємства. Прикриваючись інтересами народного господарства, власники відкидали всі ті зміни у взаєминах з робітниками, які відбулися після Лютневої революції. В Україні була обмежена свобода профспілкової діяльності, хазяї на свій розсуд визначали рівень заробітної плати. Відновлювалося дореволюційне законодавство про покарання за участь у страйках. Швидко збільшувалося безробіття, яке у липні 1918 р, досягло 200 тис. чол. Соціальна напруга в місті не знижувалася.

11. Зовнішньо-політичний курс. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради, Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон „Про посольства і місії Української Держави”. Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв. Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні більшовиків, ні лідерів більшості українських політичних партій.12 червня було підписано прелімінарний (попередній) договір про припинення стану війни між Україною та Росією і відновлення залізничних і поштово-телеграфних комунікацій. Українській Державі надавалося право заснувати консульства в багатьох містах Росії.Найскладнішим пунктом подальших переговорів стало питання про державний кордон. Голова української делегації С. Шелухін навів аргументи економічного й етнографічного характеру щодо включення до складу України північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Курської і Воронезької губерній, а також Донецького вугільного басейну з районом Таганрога. Російська делегація погодилася з етнографічним підходом у визначенні приналежності території, але висунула претензії на чотири повіти Чернігівської губернії, всі південні повіти Курської і Воронезької губерній і навіть на частину Харківської та Катеринославської губерній. У Донбасі Раковський окреслив лінію розділу, що відступала на захід від етнографічної лінії на відстань 125—200 верст.У вересні відбулися перші зустрічі Раковського і Мануїльського з В. Винниченком, який вже готував повстання проти гетьманського режиму. Російська делегація зобов'язувалася визнати самостійність відновлюваної У HP. Однак на початку жовтня переговори перервалися. За домовленістю сторін в силі залишалися прелімінарні умови миру.

11..Падіння гетьманського уряду.11 листопада 1918 р. закінчилася І світо¬ва війна поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччи¬ною, в т.ч. і положення про визнання Росією самостійності України. Тим самим радянська Росія зняла з себе обов'язок не втручатися у внутрішні справи України.Втративши іноземну військову підтрим-ку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допо-могу. 14 листопада у грамоті "До всіх укра¬їнських громадян" П.Скоропадський за¬явив про федерацію України з небільшо- вицькою Росією і про "відновлення Вели¬кої Росії". Суверенність Української дер¬жави скасовувалася.У відповідь на гетьманську грамоту Ди-ректорія оголосила початок повстання про¬ти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну.28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селян-ський уряд України на чолі спочатку з Г.П 'я- таковим, а згодом - X. Раковським. На до¬помогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.Уряд гетьмана опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії за-йняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і покинув місто.Гетьманський уряд передав владу Директорії, яка заявила про відновлення У Н Р. Директорія була з самого початку свого правління у стані війни з Радянською Росією.

12. Утворення Директорії. Боротьба за відновлення УНР.Поразка Четверного союзу і революція в Німеччині прискорили падіння гетьманського режиму. Скоропадський втратив зовнішню військову опору, а внутрішньосоціальна виявилася дуже слабкою.14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Українського національного союзу була створена Директорія на чолі з В. Винниченком, яка взяла на себе функцію відкритої боротьби проти гетьманського режиму. Невдовзі вона підписала угоду з німцями, де зобов'язувалася допомогти їм евакуюватися разом з майном в обмін на нейтралітет у боротьбі з гетьманом.Скоропадський теж пішов ва-банк, реорганізував уряд і під креслив, що його «кінцевою метою буде відновлення Великої Росії». Україна оголошувалась «театром воєнних дій».14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і разом з німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально в'їхала Директорія. 26 грудня 1918 р. вона опублікувала свій програмний документ–Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму і відновлення незалежної Української Народної Республіки. Одним з основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх перерозподілу серед селян. Директорія також обіцяла відновити 8-годинний робочий день. Однак більшість цих обіцянок так і залишилися на папері. Усередині Директорії точилася постійна боротьба за владу між Винниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які відрізнялися у поглядах на державний устрій України.В основу розбудови влади було покладено трудовий принцип, відповідно до якого влада на місцях повинна була належати трудовим радам робітників, селян та інтелігенції, без участі експлуататорських елементів. Проте виборчих прав були позбавлені й професори, адвокати, лікарі, учителі середніх шкіл. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес — тимчасовий парламент з робітників, селян і трудової інтелігенції.Реальна влада на місцях належала командирам військових час тин–отаманам– Петлюрі, Балбачану, Коновальцю. Це призвело до фактичної диктатури головного отамана Симона Петлюри.Дискусії йшли в основному навколо моделі державності–європейського або радянського типу. Передбачалося також створити військову диктатуру у вигляді тріумвірату, дати відповідно до питомої ваги в суспільстві представництво в радах селянству. Ідея Директорії з приводу створення федерації в складі Дону, Кубані, уряду Білоруської Народної Республіки не знайшла підтримки в країнах Антанти.Провідні в Директорії партії УСДРП і УПСР –залишали ся апологетами соціалістичного будівництва, але якщо соціал-демократи були прихильниками еволюційного шляху до соціалізму, то есери виступали за найшвидшу трансформацію суспільства за допомогою революційних заходів.

13. Внутрішня політика Директорії.Перемога Директорії привела до відновлення Української Народної Республіки. В самій Директорії, як і в цілому в УНР, значним впливом користувалися українські соціалістичні партії, серед яких найбільшу роль відіграли УСДРП і УПСР. Був створений уряд УНР із соціалістів на чолі з соціал-демократом В. Чехівським. Однак чіткої соціально-економічної та політичної програми вони не мали і через розбіжності в багатьох питаннях остаточно виробити її не змогли, хоча й намагалися. Внутрішня політика Директорії відобразилась в наступному:-Скасовувалися «злочинні інституції пануючих класів (карні експедиції, жандарми)». Старий державний апарат було зруйновано, а обіцяна «трудова влада» не встановлена. Фактично влада на місцях залишалась у отаманів. Законодавча влада передавалася Трудовому конгресу, який населення обирало без участі «поміщиків і капіталістів».-Трудовий конгрес всю повноту влади передав Директорії.-Директорія передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Земельні наділи площею до 15 десятин не конфісковувалися. Не підлягали конфіскації також землі промислових підприємств, цукрових заводів, а також іноземців.-На малоземельному Правобережжі Польща домоглася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних громадян, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною. Термін і порядок розподілу землі не визначалися; лишалося непорушним дрібне селянське землеволодіння.-Відновлювалася національно-персональна автономія.-Головною турботою Директорії була війна з більшовиками, а це потребувало підвищеної уваги до розбудови армії. Створити боєздатну армію зі збройних формувань, що виникли під час антигетьманського повстання, не вдалося. Директорія фактично опинилася без армії. Тоді Головний отаман С. Петлюра почав призначати отаманами будь-кого, хто міг командувати, мав зброю і виказував лояльність до Директорії, а також заявив про своє прагнення боротися з більшовивами. Кожен такий отаман отримував грамоту від Петлюри і декілька мільйонів українських карбованців. Ніякого контролю над отаманами не існувало. Із середини 1919 р. С. Петлюра розгорнув активну діяльність з реформування армії і боротьбу з отаманщиною, що сприяло зростанню боєздатності армії. Проте безперервна війна, епідемії, чвари в керівництві, вичерпання воєнних і фінансових ресурсів, що дісталися у спадок від П. Скоропадського, відсутність зовнішньої підтримки зумовили поразку армії УНР.-Проголошення 22 січня 1919 р. Акта з луки УНР і ЗУНР. Перетворення ЗУНР на Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Проте реальне об'єднання двох держав відкладалося на майбутнє. Кожна з держав проводила самостійну внутрішню і зовнішню політику.

14. Наростання нестабільності УНР і посилення громадянської війни.Після повалення Гетьманату, 19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу – свого роду парламенту, сформованому Директорією з селян, робітників та інтелігенції. Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, війська якої висадилися також у Миколаєві, Херсоні та Севастополі, на заході активізувалися поляки, на півночі – більшовики, на південному сході – російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були це робити і поверталися додому.Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було єдності. Те, що перед тим об’єднувало членів уряду – боротьба проти гетьмана, – поступово зникало, а інших мотивів практично не було. Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П’ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. Загострилося протистояння між членами Директорії. В. Винниченко складає з себе повноваження голови і виїжджає за кордон. Головою Директорії 11 лютого 1919 р. став С. Петлюра, який очолив боротьбу проти червоних і денікінських військ. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції – за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п’яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам’янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

15. Встановлення радянської влади в Україні навесні 1919 р.Наприкінці листопада 1918 р. було утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який 29 листопада 1918 р. у м. Суджі видав маніфест про відновлення влади Рад в Україні. У цей час в Україні тривають антигетьманські повстання, при владі затверджується Директорія, проводиться окупація військами Антанти Півдня України. Також починають наступ в Україну й радянські війська, які діють успішно і у 1919 р. займають: 3 січня – Харків, 12 січня – Чернігів, 19 січня – Полтаву, 27 січня – Катеринослав, 5 лютого – Київ, 18 березня – Вінницю, 10 березня – Херсон, 15 березня – Миколаїв, 6 квітня – Одесу, а 4-29 квітня – Крим.Тим самим на квітень 1919 р. на більшості території України було знову встановлено Радянську владу. Знову почалося створення державного апарату Радянської влади в Україні. Держава дістала нову назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка, яка була закріплена у першій Радянській конституції УСРР, затвердженій у березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад. Вищим органом законодавчої влади став Всеукраїнський з’їзд Рад та його виконавчий орган – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою якого з 1919 р. став Г.І. Петровський, був на цій посаді до кінця 30-х рр. Уряд у січні 1919 р. було перейменовано на Раду Народних комісарів, очолив його Раковський (до 1923 р.).В основу політики більшовиків в Україні в цей час були покладені принципи «воєнного комунізму«, політичного курсу, який з 1918 р. активно проводився в Росії. Це особливо засвідчили рішення ІІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся у березні 1919 р.Сутність політики «воєнного комунізму» становила спроба прискореними темпами перейти до нового комуністичного суспільства. Тим самим в економіці затверджувалася адміністративно-командна система. Розгорнулася націоналізація фінансів, транспорту, системи зв’язку і промисловості. У першу чергу націоналізовувалися підприємства цукрової, вугільної, металургійної і машинобудівної промисловості, почалася націоналізація і більш дрібних підприємств, але це не підвищувало ефективність виробництва.Важливою складовою політики «воєнного комунізму» стала продовольча політика більшовиків. 12 квітня 1919 р. декретом ВУЦВК в Україні встановлювалася продовольча диктатура, а саме: була оголошена монополія держави на найважливіші продовольчі товари, якими розпоряджалися лише державні органи, розподіляючи їх у вигляді пайків та ін. Отримували ці продовольчі товари через продовольчу розкладку, за якою все зерно та ін., крім певного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею же цінами. На практиці ж забирали скільки треба було, без будь-якого відшкодування. Приватна торгівля продуктами харчування заборонялася. Тобто продовольча диктатура безпосередньо зачіпляла інтереси селян як дрібних товаровиробників, підриваючи економічну основу їх існування. Незадоволені були селяни і аграрною політикою більшовиків, вирішенням ними земельного питання. У 1919 р. було проголошено конфіскацію 14,5 млн. десятин землі, але селяни з них отримали лише 5 млн. дес., і не найкращих земель. 2,5 млн. дес. залишилися під радгоспи та різні сільськогосподарські підприємства (цукрові заводи, винокурні та інші). 7 млн. десятин, надлишки землі у заможних селян, конфіскувати не встигли. Тобто більшість селян була вкрай невдоволена політикою більшовиків.Віддавати хліб за продрозкладкою селяни не хотіли, як правило його забирали силою продзагони. Посилюються антибільшовицькі настрої, селянство чинить опір. План продрозкладки на 1919 р. було встановлено у 13,9 млн. пуд., а заготовили лише 10,5 млн., і то з величезними зусиллями. Скоро починаються антибільшовицькі повстання селян. У травні 1919 р. відбулося повстання отамана Григор’єва, яке з великими зусиллями змогли придушити. Уже у квітні 1919 р. сталося 98 антибільшовицьких виступів, а у червні-липні 1919 р. – 328. Влітку 1919 р. антибільшовицькі повстання селян стають масовими. Це підірвало тили Червоної Армії і послабило позиції Радянської влади в Україні.

16. Встановлення української влади у Львові 1 листопада 1918 р. Початок національно-демократичної революції. Восени 1918 р. ставало очевидним, що держави Четверного союзу війну програли. На грані розвалу була Австро-Угорська імперія; підлеглі їй народи прагнули самовизначення і створення власних держав. Прагнучи за всяку ціну зберегти монархію, новий імператор Карл І видав 16 жовт.1918 р. маніфест, яким погодився на перетворення Австро-Угорщини у федеративну державу. 18 жовтня 1918 р. українські депутати з Галичини й Буковини, керівники політичних партій і церковні ієрархи - всього 150 чоловік - утворили у Львові Українську Національну Раду, яка мала представницькі функції. Очолив її Євген Петрушевич. Наступного дня УНРада оголосила про намір об'єднати західноукраїнські землі в єдине ціле ~ Українську державу. Своїх цілей Рада прагнула добитися мирними методами. Однак наміри Української Національної Ради зразу ж опини­лися в гострому конфлікті з діями поляків, які також розбудовували власну державу й претендували на територію Східної Галичини. 28 жовтня у Кракові було створено польську ліквідаційну комісію, що мала завдання розпустити австрійські органи влади і передати всі повноваження польським. До Львова члени ліквіда­ційної комісії сподівалися прибути 1 листопада. У цей критичний момент ініціативу перехопили молоді українські офіцери, яких не задовольняло прагнення Укр.. Нац. Ради мирно добитися визнання Української держави. у вересні 1918 р. вони утворили Центральний військовий комітет, який об'єднував керівників українських гуртків австрійських військових частин Львова. Керівни­ком національного виступу став сотник Українських січових стрільців Дмитро Вітовський Д. Вітовський від імені Військового комітету заявив керівництву Національної Ради: "Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, завтра його візьмуть поляки!".. На світанні 1 листопада 1918 р. українські військові відділи загальною чисельністю близько 1400 вояків і 60 старшин приступили до здійснення випрацюваного напередодні Військовим коміте­том плану захоплення Львова. Протягом кількох годин вони зайняли всі основні об'єкти: осідок намісництва, будинок військового коман­дування, головну пошту, вокзали, поліцейські дільниці, військові казарми і склади зброї. На міській ратуші вивісили український національний прапор. Того ж дня відбулася формальна передача адміністративної влади в краї: намісник центрального австрійського уряду граф Карл Гуйн прийняв делегацію Української Національної Ради на чолі з Костем Левицьким, яка домагалася здійснення цього акту. І того самого дня українські політики проводжали колишнього намісника до Відня. Надвечір 1 листопада на мурах Львова з'явилися звернення до населення і відозва Національної Ради про створення Української держави із закликом брати владу на місцях та готуватися до скликання Установчих зборів з тим, щоб здійснити "вільний політичний, економічний і культурний розвиток народу".Звістка про встановлення української влади у Львові блиска­вично облетіла весь край. У більшості повітів вже вночі з 31 жовтня на 1 листопада була передана влада відповідно до наказу Цент­рального Військового Комітету. Влада перейшла до українців переважно без кривавих збройних сутичок.

17. Проголошення ЗУНР. Державне будівництво. Українська Національна Рада, взявши владу, поєднувала законодавчі та виконавчі функції. Лише 9 листопада 1918 р. УНРада утворила уряд – Тимчасовий Державний Секретаріат. До його складу увійшло 14 державних секретарів. Очолив уряд Кость Левицький; 10 листопада держ.секретарі склали присягу. 13 листопада 1918 р. на засіданні УНради було затверджено «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». Ця дата вважається днем проголошення ЗУНР. Згідно з Тимчасовим Основним Законом новостворена держава отримала назву - Західноукраїнська Народна Республіка. Закон визначив територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Затверджено також герб держави - золотий лев на синьому полі, прапор синьо-жовтий. Найвищим органом влади -парламентом, мали стати Установчі збори, а до їхнього обрання функції парламенту мала виконувати Українська Національна Рада, уряду - Державний Секретаріат. 16 листопада 1918 р. УНРада прийняла тимчасовий закон "Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки". Зберігаючи попередній адміністративно-територіальний поділ, закон встановлював, що у повіті адміністративна влада належить повіто­вому комісару, якого призначав державний секретар внутрішніх справ. При комісарі, утворювалася повітова національна рада з дорадчим голосом. Міських комісарів теж призначав держсекретар внутрішніх справ, а в містечкових і сільських громадах - повітові комісари. При міських, містечкових і сільських комісарах діяли обрані "Прибічні ради". Закон докладно врегулював компетенцію місцевих органів влади і управління, які у своїй діяльності підпорядковувалися урядові. Тимчасово, через відсутність нових законів, залишалося чинним австрійське законодавство. Усі попередні службовці держав­ного апарату, пошт, залізниці тощо, незалежно від національності, могли залишатися на державній службі й надалі, якщо вони склали письмове зобов'язання чесно служити Українській державі. У січні 1919 р. було прийнято закон про утворення Виділу УНРади у складі президента Ради та 9 членів. Виділ репрезентував державу у зовнішніх зносинах, призначав членів уряду, приймав їхню відставку, підписував і публікував закони. 15 лютого 1919 р. затверджено Закон про мову в державному житті республіки. Державною мовою стала українська. Разом з тим за національними меншинами, гарантувалося право вільно користуватися рідною мовою, мати свої школи, бібліотеки, видавати періодику, книги тощо. Конституційна парламентарна система гарантувала спеціаль­ним законом 1919 р. скликання сейму ЗУНР. Однопалатний Сейм повинен був зібратися у червні 1919 р. Прийнятий 14 квітня 1919 р. новий виборчий закон зазначав, що Сейм складатиметься з послів, обраних на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування. На жаль, Законам про Сейм і вибори до нього не судилося бути реалізованими. 9 червня 1919 р., в інтересах оборони держави і з метою забезпечення державного управління в умовах воєнної небезпеки Національна Рада та уряд постановили "надати право виконувати всю військову й цивільну владу уповласненому Диктаторові". Ним став Євген Петрушевич. Конституційні органи припинили дію. незважаючи на складну політичну ситуацію, йшла велика державотворча робота у певних галузях суспільного, куль­турного й економічного життя, що мала загальнореспубліканський характер. Розпочалася перебудова системи народної освіти. Пуб­лічні школи оголошено державними, а вчителів - державними службовцями, дозволялося засновувати приватні школи. Українська мова стала основною в усіх державних школах, за національними меншинами визнавалося право на школу з рідною мовою навчання Українська Національна Рада 12 квітня 1919 р. прийняла закон про запровадження з 1 травня восьмигодинного робочого дня. Розглядався закон про земельну реформу. Було підготовлено проекти закону. Передбачалося наділення землею тих селян, що не мали необхідного мінімуму ґрунту для існування. Закон про земельну реформу було прийнято 14 квітня 1919 р.

18. Акт злуки УНР і ЗУНР. Листопадові бої Галицької армії з польськими і румунськими частинами показали, що самотужки їм не здолати тиск противників. Усе це, а особливо споконвічне прагнення західних українців до єдності з усією Україною, і спонукало уряд ЗУНР звернутися по допомогу до наддніпрянських братів. Уже 5 листопада УНРада надіслала свою делегацію на чолі з О. Назаруком і В. Шухевичем до Києва для переговорів з гетьманом П. Ско­ропадським. Після початку антигетьманського повстання перего­вори про об'єднання проводилися з Директорією УНР. У Фастові 1 грудня було укладено "передвступний договір" про "злуку обох Українських держав в одну державну одиницю"; 3 січня 1919 р. УНРада на своєму першому засіданні у Станіславові затвердила "передвступний договір", прийняла ухвалу про Злуку і доручила уряду - Державному Секретаріату ЗУНР завершити офіційне укладення договору в Києві. Для участі в Урочистому акті об'єднання було затверджено представницьку делегацію на чолі із заступником президента УНРади Л. Бачинським. 22 січня 1919р. Директорія УНР видала Універсал, у якому оповістила про злиття в єдину державу - Українську Народну Республіку - Галичини, Буковини, Угорської Русі та Наддніпрянської України. Того ж дня на Софійському майдані в урочистій обстановці проголошено Злуку українських земель та утворення Єдиної незалежної соборної укра­їнської держави. В урочистостях брала участь делегація УНРади ЗУНР у складі 36 осіб. Трудовий Конгрес України у Києві 23 січня 1919 р. затвердив об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. ЗУНР дістала офіційну назву – Західна область УНР. До складу

Директорії УНР було введено Президента УНРади Є. Петрушевича. Аде через воєнний стан практичне злиття двох державних організмів відкладалося на майбутнє — до скликання Всеукраїнських установчих зборів. ЗУНР зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу і обсяг їхньої компетенції ЗО ЗУНР продовжувала діяти як окреме державне утворення і у внутрішніх справах, і на міжнародній арені. Влада Директорії УНР і надалі обмежувалася землями на схід від Збруча. Певним чином координувалась лише військова діяльність обох урядів. Незважаючи на заяви про Злуку, розбіжності у стратегії та орієнтаціях керівників УНР і ЗУНР поглиблювалися. Це серйозно послаблювало реальне значення акту 22 січня 1919 р., який, однак, залишився символом споконвічного прагнення українського народу до возз'єднання в єдиній державі.

19. Польсько-українська війна 1918 - 1919 р. До нової Української держави єврейське та німецьке населення поставились лояльно, а поляки розпочали воєнні дії проти української влади. Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину.

21 листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з кінця грудня УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станіславові.

У січні-травні 1919 р., незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини. У середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію. Але наприкінці лютого 1919 р. успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької мирної конференції, яка для переговорів з урядом ЗО УНР про умови перемир'я з Польщею вислала місію у складі: голова — генерал Бертелемі (Франція), члени — полковник А.Віярд (Велика Британія), професор Лорд (США) і полковник Стабіле (Італія). Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40 % Східної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.13 травня 1919 р. Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії, яку очолював генерал Л.Бота, були прийняті українською стороною. Проте умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були відкинуті польським урядом. В цих умовах 15 травня 1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута сформована і озброєна у Франції 80-тисячна польська армія генерала Ю. Галлера, яка призначалась лише для боротьби проти більшовиків.

На початку червня 1919 року польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. У зв'язку з критичним становищем ЗО УНР 9 червня 1919 р. уряд С.Голубовича склав свої повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, який отримав титул диктатора ЗО УНР. Для виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган — Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем було призначено генерала О.Грекова.7-28 червня 1919 р. УГА під командуванням О. Грекова провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції.16-18 липня 1919 р. УГА відступила за р. Збруч. Територію ЗО УНР окупували польські війська.

20. Наступ Добровольчої армії Денікіна на Україну. Війська УНР і ЗУНР у боротьбі з денікінцями. Політика, яку проводили більшовики «воєнного комунізму» викликала невдоволення у всіх соціал.верствах укр. С-тва, особливо селянства. В Укр..наростали масові виступи проти більшовиків. Цією ситуацією скористався А.Денікін, який був головнокомандувачем білої гвардії, що сформувалася на Дону (Кубані) – ця армія була добровольчою. Головний удар Денікіна був спрямований на Москву. Проте лівий фланг наступав на Лівобережну Україну. Вже на поч..травня вони підійшли до Луганська. Треб зазначити, що в цей час армія Денікіна отримала матеріальну підтримку Антанти. Враховуючи брак зброї, боєприпасів у Червоної Армії, білогвардійці дістали перевагу, якою і скористалися. До всього, в стані більшовиків постійно вникали незгоди стосовно ведення бойових дій. Створивши перевагу в силах, Денікін 4 травня захопив Луганськ, а через кілька тижнів усю територію Донбасу. У червні білогвардійці зайняли Харків, потім Катеринослав. Форсувавши Дніпро і захопивши Черкаси, денікінці повели наступ на Право­бережжі. В кінці серпня уряд X. Раковського залишив Київ. Спроби військ Червоної армії зупинити білогвардійців на території України не вдалися. Навесні 1919 р. війська С. Петлюри під тиском Червоної армії змушені були залишити Жмеринку і Проскурів. Близько місяця Петлюра тримався в Рівному. У червні головний отаман доклав великих зусиль, щоб реформувати армію, перетворити її з напівпартизанської в регулярну. Реформа піднесла боєздатність армії і Петлюра вирішив скористатися послабленням більшовицької амії, щоб повернутися в Центральну Україну. 17 лип.1919р. УГА під тиском польських військ залишили Сх..Галичину і переправилась через р.Збруч. УГА за згодою урядів УНР і ЗУНР приєднувалися до армії Петлюри для спільної б-би за незалежністьУкраїни. 11 серпня 1919 року було утворено Штаб Головного отамана, який очолив генерал-поручик М. Юнаков. Протиріччя в новоствореному об´єднанні виявилися майже одразу: якщо лідер ЗУНР Є. Петрушевич для боротьби з Польщею та радянською Росією ладен був укласти угоду з Денікіним, то С Петлюра саме в Денікіні бачив основного ворога, для перемоги якого згоден був на союз із радянською стороною. Такі політичні погляди заважали визначенню напрямку головного удару. Укладений компроміс — УГА веде наступ на Київ, а формування УНР — на Одесу, був помилковим. Він розпочався наприкінці липня 1919 p., спочатку розгортався досить успішно — протягом серпня вони захопили Вінницю, Житомир Бердичів та ін. Відкрився шлях на Київ. 30 серпня, не зустрічаючи протидії, передові частини УГА вступили до столиці і розпочали підготовку до параду, який мав відбутися наступного дня. Проте вже вдосвіта 31 серпня кіннота Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова вдерлася до міста. Денікінці, незважаючи на свою нечисленність, діяли зухвало, рішуче і таки встановили контроль над значною територією Києва. Українські частини мали наказ не вступати в протистояння з денікінцями, а невдовзі галицький генерал А. Кравс підписав угоду, відповідно до якої українські формування залишали Київ і відступали на лінію Ігнатівка — Васильків. Ця помилка стала фатальною для українських армій, які опинилися у своєрідному «трикутнику смерті»: між радянськими військами, білогвардійською Добровольчою армією та збройними формуваннями Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. Ситуація стала критичною, коли восени 1919 року серед бійців поширилася епідемія тифу. За цих обставин командуючий УГА М. Тарнавський, намагаючись зберегти рештки своєї армії для подальшої боротьби проти Польщі, розпочав переговори з денікінцями. Укладена б листопада 1919 року угода переводила збройні формування УГА під командування білих. У цей час майже в безнадійному становищі перебувала й армія УНР. Командування прийняло рішення про її поділ на дві частини — одна мусила перейти до Польщі, друга — на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком ставила собі за мету перейти до партизанських методів боротьби і здійснити рейд по тилах денікінської та Червоної армій. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Він тривав від грудня 1919 р. до травня 1920 р. У ході Зимового походу пройдено 2500 км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920 року проривом через Фронт 14 радянської армії у райони, зайняті поляками. Отже, збройні формування ЗУНР та УНР виявилися аутсайдерами під час жорсткої боротьби в другій половині 1919 р. за контроль над Україною.

21. Денікінський режим в Україні. Поразка білогвардійців. Денікінський режим в Україні спрямовував свої зусилля на захист інтересів поміщиків і підприємців. Нова влада, спираючись на військові формування, почала відбирати у селян поділену поміщицьку землю, зобов’язавши їх безоплатно віддати поміщикам третину врожаю 1919 р. на відшкодування заподіяних збитків. Окрім того, селяни мали підтримати Добровольчу армію разовим внесенням податку у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі. За умов несвоєчасної здачі обсяг податку збільшувався у двічі. На підприємствах заборонялися профспілки та страйки. Тривалість робочого дня визначалася у 9,5 годин, але за умов виробничих потреб адміністрація могла його збільшувати. Виступаючи за єдину неподільну Росію, А.Денікін, відмовляв українцям у створенні своєї незалежної держави. Режим негативно ставився до будь-яких проявів українського національного життя. Адміністрація видала наказ про зняття портретів Т.Шевченка в усіх установах. Земствам заборонялось надавати матеріальну допомогу українським школам, у навчальних закладах скасовувалося викладання українознавчих предметів, було згорнуто діяльність Української академії наук. Влада ініціювала та розпалювала національну ворожнечу. Особливого розмаху набули єврейські погроми, яких за період денікінщини в Україні було вчинено понад 400 Прийшовши на зміну більшовицькому, денікінський режим не здійснив якісних зрушень в економічному житті українського суспільства. В окремих сферах він був ще більш жорстким, ніж комуністичний, зокрема в галузі міжнаціональних відносин. Військова диктатура тяжким тягарем лягла на плечі трудового народу. Восени 1919 р. наступальні можливості білогвардійців з об’єктивних причин почали танути. По-перше, це сталося через посилення повстанського руху в Україні, на придушення якого А.Денікін вимушений був знімати військові частини з фронту. По-друге, наступ денікінців на Москву розтягнув лінію фронту і для активних дій потрібно було постійно збільшувати кількість військ, а їх не вистачало. По-третє, проведена білогвардійцями мобілізація селян формально збільшила армію А.Денікіна, але водночас зробила її недисциплінованою, з великою кількістю дезертирів. Окрім того, селянство на цьому етапі схилялось до підтримки більшовиків, оскільки їх перемога над денікінцями усувала загрозу втратити поділену поміщицьку землю. Майже кожне село мало свої загони самооборони, які давали відсіч денікінцям у їх спробах проводити реквізицію хліба та інших продуктів необхідних для забезпечення білогвардійської армії. Активно діяли проти денікінців і селянські отамани Д.Зелений, Н.Махно та ін. У серпні під керівництвом Н.Махна зосередилося чотири корпуси, які згодом об’єдналися у Революційно-повстанську армію України (махновців). Загони повстанців складалися з кінноти та піхоти, посадженої на тачанки з кулеметами. Формування махновців були дуже рухливі. Вони здійснювали постійні рейди по тилах денікінців, сковували їх сили і серйозно гальмували просування білогвардійців. Восени А.Денікін вимушений був кинути проти махновців два своїх кращих корпуси, але це не дало радикальних змін В середині жовтня 1919 р. Червона армія, створивши кількісну перевагу над військами А.Денікіна, одержала можливість перейти у контрнаступ. Головний удар більшовицьке керівництво спрямувало у напрямі Харків-Донбас-Ростов-на-Дону. Через деякий час радянські війська перейшли у наступ по всьому фронту. Зокрема 6 листопада вони вибили денікінців з Чернігова, 12 грудня оволоділи Харковом, а 16 грудня 1919 р. увійшли до Києва. Наприкінці 1919 р. ініціатива перейшла до Червоної армії і згодом денікінці були повністю витіснені з території України.

22. Польсько-радянська війна 1920 р. і Україна. 21 квітня 1920 року голова дипломатичної місії УНР д. Левицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту підписали політичну та торговельно-економічну конвенції. До цього кроку главу польського уряду Ю. Пілсудського підштовхнуло бажання зняти бодай тимчасово проблему польсько-українського протистояння. Свої аргументи на користь укладення угоди були і в С Петлюри: перехід УГА на бік А. Денікіна суттєво ослабив українське військо; продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та хоча б тимчасових союзників; союз із Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою. Підписані документи стосувалися широкого кола питань: Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С. Петлюрою як верховну владу в державі; польський уряд зобов´язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України;українському населенню в Польщі, як і польському — в Україні гарантувалися національно-культурні права;УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель. 24 квітня 1920 року між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію, суть якої полягала в об´єднанні сил для боротьби з більшовиками. Політична, торговельно-економічна та військова конвенції спільно утворили Варшавський договір, який фактично став трампліном для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 року об´єднані польсько-українські військові формування перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Раптовість удару, краще озброєння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Тільки протягом першого тижня боїв було здобуто Житомир, Бердичів, Козятин. 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Проте навіть у ході цієї переможної воєнної кампанії збройним формуванням Підлсудського та Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів На одеському напрямку вони не змогли вийти до Чорного моря. Після форсування Дніпра польські та українські частини були зупинені на лінії Вишгород — Бориспіль. Не виправдалися сподівання на вибух масового антибільшовицького повстання в тилу Червоної армії. Оговтавшись від несподіваного удару, Червона армія перегрупувала сили, сконцентрувала їх на вирішальних напрямках. Зміцнивши свої позиції, більшовики вже 14 травня розпочали контрнаступ. 26 травня Південно-Західний фронт розпочав Київську наступальну операцію, внаслідок якої було не тільки визволено Київ, Вінницю та Коростень, а й розпочато наступ на Львів. Зусиллями Західного фронту було відновлено радянську владу в Білорусії, що відкривало дорогу на Варшаву. Поступово польсько-радянська війна для більшовиків з оборонної перетворювалася на наступальну, більше того, взяття Львова та Варшави давало змогу принести на багнетах червоногвардійців революційну іскру в Європу і розпочати омріяну «світову революцію». Перспективу такого розвитку подій розуміли не лише в Польщі, а й у країнах Антанти. Тому, коли польський уряд звернувся по допомогу до країн Антанти, західні держави негайно відреагували. Компромісний варіант розв´язання польсько-радянського конфлікту базувався на визнанні протидіючими сторонами «лінії Керзона». Визначений ще в грудні 1919 р. Найвищою радою держав Антанти, східний кордон Польської держави залишав під контролем Варшави значну частину українських етнічних територій — Посяння, Підляшшя, Холмщину та Лемківщину. Зрозуміло, що Польська держава, перебуваючи в критичній ситуації охоче визнала «лінію Керзона», проте пропозиції Антанти не зупинили революційного пориву радянських військ. Наступ на польському фронті тривав, але проблеми в радянських військ наростали. Відрив від тилів, швидкі темпи просування та значні втрати знесилили Червону армію. Перехід польського кордону викликав протидію місцевого населення. Підтримана Францією, Польща швидко провела мобілізацію та знову отримала перевагу воєнних сил. Проте ситуація склалася патова: ні у польської, ні у радянської сторін не було вже сил для нанесення вирішального удару. За цих обставин у жовтні 1920 р. між Польщею та радянською Росією було укладено перемир´я, яке примусило військо УНР вести боротьбу самостійно без найменших шансів на успіх. 18 березня 1921 року між протидіючими сторонами було укладено Ризький мирний договір, суть якого полягала у визнанні Польщею існування УСРР та переході під контроль польської держави Підляшшя, Холмщини, Західної Волині та Західного Полісся.

23. Причини поразки, історичне значення і уроки Української революції 1917 – 1920 рр

Розглядаючи загальні причини поразки укр.. нац.-визвольних змагань 1917-1920 рр. необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні чинники. Внутрішні чинники: не завершився процес формування укр..нації, внаслідок гніту царизму. Інтелігенція була національно свідомою, але її к-ть була дуже малою. Селян було важко організувати на б-бу проти більшовиків. Населення міст було російським, тому підтримувало більшовиків. О.Реєнт і О. Рубльов пояснюють невдачі революції: часті зміни політичних режимів, невирішеність аграрного питання, недооцінка правлячих кіл соціальної напруги в робітничому середовищі. Ф. Турченко підкреслює той факт, що частина інтелігенції Наддніпрянщини взагалі відмовилася від підтримки будь-якої форми державності, замикаючись на місцевих інтересах. Проте вирішальними у поразці укр..революції стали не внутр., а зовн. Чинники. Зах. Укр.. програла через значну перевагу поляків. У Наддніпрянщині укр.. шлях до незалежності перетяла більшовицька Росія. До того ж більшовики мали великі фінансові, промислові, військові і людські ресурси Росії. Також вони отримали в Укр.. підтримку зрусифікованих міщан. УНР і ЗУНР не змогли добитися підтримки країн Антанти. Антанта відвернулася від українців через незнання реального становища в Україні, енергійну і ефективну антиукраїнську пропаганду поляків і білогвардійців. Революція поряд із втратами принесла українцям і здобутки. Так, нац.свідомість поширилася на всі верстви укр..с-тва. Плюс доба визвольної б-би дала потужний імпульс розвиткові най. К-ри. Змінився статус укр.. мови вона стала мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів. У ході революції в Укр., як і скрізь у колишній Царській Росії, зник старий лад і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Досвід тих років переконливо засвідчив, що вибороти і захистити незалежне національне існування можливо тільки зусиллями всіх суспільних верств і політ. Сил народу. Уроки революції: оперативне розв’язання невідкладних соц.-економ. Питань, турбота про добробут народу, що запевняє підтримку революції. Створення власної регулярної армії для захисту держави. Чіткість програмних завдань розбудови нац.держави. Наступальність агітаційно-пропагандистської роботи в масах. Забезпечення єдності в керівництві і суспільстві загалом. Турбота про забезпечення зовнішньополітичних інтересів держави.

24. Більшовицький режим в Україні. Придушивши українську революцію і розгромивши білогвардійців, більшовики у 1920 р. встановили свою владу в Україні. Як уже зазначалося, Всеукраїнський з'їзд Рад, скликаний у Києві в березні 1919 р., прийняв Конституцію УСРР. За Кон­ституцією вся влада в УСРР належала Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Проте реальна роль Рад неухильно знижувалася. Усю повноту влади зосереджували в своїх руках ЦК КП(6)У і Рада Народних Комісарів УСРР, склад яких переважно визначав ЦК РКП(б). Першим секретарем ЦК КП(б)У від листопада 1920 по березень 1921 р. був В. Молотов. Законодавчим органом УСРР з 1919 по 1938 рр. був Всеукра­їнський Центральний Виконавчий Комітет. Головою ВУЦВК незмінно обирали Григорія Петровського. У 1919 - 1920 рр. крім КП(б)У на території УСРР легально ще діяли й інші партії, що визнавали радянську владу. Від квітня 1919 р. боротьбисти і борьбисти разом з більшовиками входили до Раднар­кому України та інших радянських органів. Однак більшовики взяли курс на ліквідацію багатопартійності. Під їхнім тиском у 1920 р. боротьбисти і борьбисти оголосили про свій саморозпуск. Частину з них було прийнято до КП(б)У. Проти есерів і меншовиків засто­сували методи дискредитації і репресій, і до 1924 р. більшовики ліквідували ці організації. В Україні, як і в Росії, було встановлено однопартійну більшовицьку диктатуру.

Багаторічна війна спричинила величезну розруху в госпо­дарстві УСРР. Україна в 1920 р. одержала лише 10% довоєнної промислової продукції. У важкому становищі опинилося сільське господарство. Зменшення посівних площ, погір­шення обробітку ґрунту спричинили значне зниження врожайності. Цю ситуацію ускладнили посуха і неврожай 1920 р. Водночас із загостренням дефіциту, продуктів харчування великі райони Пд.. Росії і України в 1921-1922 рр., охопив голод. Однак причини катастрофічного стану економіки були не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політичних та економічних заходів більшовицької влади в Україні у 1919 -1920 рр., які згодом, уже після їх провалу, назвали "воєнним комунізмом". У ці роки всю промисловість було націоналізовано, а приватну торгівлю заборонено; частину конфіскованої у поміщиків землі передали селянам, але водночас запроваджено продовольчу розкладку, за якою з урожаю кожному членові селянської сім'ї залишалася невелика частка, а решта потрапляла до державного фонду. Спроба вирішити економічну проблему в такий спосіб зазнала поразки спричинивши цілковиту розруху промисловості та сільського господарства, підірвавши матеріальну зацікавленість виробників у результатах своєї праці. Політика "воєнного комунізму" викликала масове незадово­лення більшовиками, особливо в середовищі селянства. У країні вибухнула гостра політична криза. Виникли підпільні організації та повстанські загони. Найбільшою була повстанська армія Нестора Махна. Більшовики опинилися перед перспективою нової громадянської війни І цього разу з російським та українським селянством.

25. Перехід до нової економічної політики, її наслідки. У березні 1921 р. X з´їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком, що поклало початок переходу до нової економічної політики (непу). Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена об´єктивними причинами:1) закінчення бойових дій, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

2) кризовий стан економіки;

3)невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади; Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було розв´язати проблеми економічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом — як один із можливих шляхів до соціалізму. Протягом 1921—1922 pp. формується непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізовувалася на практиці. Ця модель базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм. її складовими були в політико-ідеологічній сфері — жорсткий однопартійний режим; в економіці — адміністративно-ринкова система господарювання. Принциповими чинниками економічного розвитку країни ставали: державна монополія у зовнішній торгівлі; державна власність на крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі тощо. Реалізація непу в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. Реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутними згодом, оскільки продподаток мав стягуватися з урожаю 1921 р., до того ж на практиці цей процес здійснювався методами продрозкладки. Проте відмова влади від практики реквізицій під час хлібозаготівель і свобода торгівлі пробуджували зацікавленість селянина в ефективнішому веденні власного господарства.

З переходом до непу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста й села. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація республіки зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції До кінця відбудовчого періоду в Україні усіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки. Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам малі підприємства. Розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку вимагав гнучкішої форми управління. Тому замість надцентралізованих бюрократичних управлінь (главків), що гальмували неп, було запроваджено трести, які й стали основними ланками Управління державною промисловістю. Перші трести в Україні було організовано восени 1921 р. Невдовзі один за одним виникають «Тютюнтрест», «Маслотрест», «Цукро-трест», «Південьсталь». Поставлена в умови непу, державна промисловість активно переходила на ринкові відносини. Запровадження непу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві