59.(28) Романтична візія історії в хіх ст.

Світоглядні засади романтизму були підготовлені розвитком філософської думки кінця ХУІІІ — початку ХІХ ст., фактично, перші контури нового бачення минулого були накреслені у праці видатного німецького філософа Йоганна-Ґотфрида Гердера. Свої роздуми Гердер виклав у фундаментальній праці "Ідеї до філософії історії людства". Вчений прийшов до висновку, що історія демонструє закономірний, причинно зумовлений поступ природи і людства.

Подальша анґлійська історична думка зосередилася на висвітленні й обґрунтуванні "правильності" й "природності" анґлійського шляху розвитку, який ототожнювався з політичним компромісом 1688 р., що оцінювався як зразок культурного розв'язання суспільних суперечностей. Т.зв. віґська історіографія збагатила історичну думку низкою творів апологетичного змісту. Провідним представником її був Томас Бабинґтон Маколей. Як блискучий публіцист він чинив поважний вплив на суспільну свідомість в Анґлії та інших європейських країнах. Величезний успіх мала його історична праця "Історія Анґлії від часу панування Якова ІІ" у 5-ти томах, а також декілька теоретичних статей, в тому числі "Про історію". У "Історії..." Маколей навів масу докладних деталей з історії політичного життя Анґлії й становлення у ній конституційної монархії, доводячи, що високий рівень станової свідомості анґлійців уможливив уникнення страхіть революції і громадянської війни. Проте, коли йшлося про обґрунтування загальної ідеї твору, то історик не дуже слідував фактам, заміняючи їх власними міркуваннями.

Складною і неоднозначною була історична творчість анґлійського публіциста й історика Томаса Карлайля (1795-1881), який зазнав переважних впливів німецької класичної філософії. Він теж засудив жахи Французької революції, пояснивши їх жорстокістю старих порядків, які викликали гостру реакцію простого народу. Разом з тим, він ідеалізував середньовіччя, коли, на його думку, панували прості нрави та рівновага між станами, котра забезпечувалася освіченим і благородним монархом.

У праці "Герої, поважання героїв і героїчне в історії" (1844) він у дусі ідей Шопенгауера переніс центр ваги історичного процесу з об'єктивного світу у свідомість видатних осіб, вольові імпульси яких здатні визначати історичну дійсність. Вчений стверджував, що історія є нічим іншим як біографією видатних осіб — героїв. Усі історичні епохи — продукт їхньої творчості. Герой, на думку вченого, був "єдиною стійкою точкою у сучасній революційній історії" [65, 21]. У численних працях про О.Кромвеля, пруського короля Фридріха ІІ Карлайль намагався довести справедливість свого бачення історії. Проте, його погляди не отримали поширення серед істориків, натомість здобули визнання серед освіченої публіки.

60.(27) Філософія історії г.Гегеля.

Логічне завершення ідеї Фіхте й Шеллінґа знайшли у творчості видатного німецького філософа Ґеорга Вільгельма Фридріха Геґеля (1770-1831). Цей мислитель зробив спробу представити весь природний і людський історичний розвиток у вигляді процесу — безперервного, взаємопов'язаного і суперечливого руху, об'єднаного ідеєю Абсолютного Духу (Бога).

Стосовно історії Геґель пропонує "новий" її різновид — філософію історії.

Загальна схема суджень Гегеля виглядає таким чином: на першому етапі саморозвитку Духу він осягає своє тілесне втілення і тому є природним — цим займається наука, зокрема антропологія; далі Дух, розвиваючи та вдосконалюючи тілесні й вольові прояви, досягає другого ступеню — самоусвідомлення, яке розкривається у феноменології Духу; на третій стадії, досягаючи самоусвідомлення своєї ідеальної сутності, він стає об'єктом психології.

Основні принципи філософії історії він виклав в однойменній праці „Філософія історії (1837 р.)” Гегель розглядає історію як „прогрес духу і усвідомленні свободи” де свобода є свободою духу мислення й інтелектуальною свободою особистості.

Люди вважають, що в їх житті та діяльності існує випадковість, насправді, абсолютний дух детермінує. У цілому ж філософія історії Гегеля на відміну від вищерозглянутих концепцій не містить соціологічного аналізу історії суспільних явищ стоїть осторонь теорій суспільного прогресу. Віко Кондорсе, Гердера, які предметом дослідження брали суспільство і людину, а не абсолют, а в своїх узагальненнях виходили із соціально-культурних факторів.

У ХVІІ ст. з'являється нова наука, названа класичною політичною економією.

За Гегелем всесвітня історія – це прогрес в усвідомленні свободи, тому лише історія тих народів, які у свій час виступали ступенями усвідомлення духу свободи становить епоху всесвітньої історії.

Гегелівська філософія історії завдяки логіці й діалектиці була найстрункішою з усіх тогочасних філософій історії, становила кульмінацію раціонально-конструктивної розумової творчості, постулюючи зміст, мету і метод пізнання історії. Раціоналістичне багатство висловлених німецьким мислителем ідей було настільки різноманітним, що давало підстави як для конструювання об'єктивно-ідеалістичних, так і суб'єктивно-ідеалістичних та матеріалістичних.