56.(35). Ідея історії р. Коллінгвуда.

Робін Коллінґвуд (1889-1943) був одним з небагатьох анґлійських істориків, який плідно займався розробкою теоретичних питань історії.

У 1924 р. вийшла його праця "Дзеркало духу", яка знаменувала поворот до філософії історії. Більшу частину книги Коллінґвуд присвятив аналізові основних етапів розвитку "ідеї історії", прослідковуючи її від античності до початку ХХ ст. Наголошуючи на свідомісному характері історичного сприйняття, вчений, однак, не зводить історичну думку до мистецтва. Історична уява, підкреслює вчений, прагне бути істиною і, як така, піддається логічним операціям. Це й створює у історії особливе поєднання мистецтва, науки і філософії, яке реалізується у особливій формі самосвідомості — історичній. Звідси випливає, що історична свідомість є особливою властивістю свідомості взагалі.

Коллінґвуд не займається вивченням історичного процесу як такого, а дивиться на нього через мислення людини, історика. Звідси й сам процес реальності є свідомісним процесом, який існує лише тому що є присутнім у свідомості людей. Філософія вивчає думку, то й найбільше надається до поєднання з історичною свідомістю. Таке поєднання здатне розкрити зміст і сенс історії, який немає якогось спекулятивного характеру, а полягає у самопізнанні суб'єкта історії — людини. Історія представляється універсальним носієм людського досвіду, а завданням філософії історії стає, передусім, віднайдення специфіки тих розумових актів, з допомогою яких розвиток соціального життя у часі набуває єдиного змістовного значення.

Зосередившись на історичному пізнанні, анґлійський вчений запроваджує поділ минулих подій на зовнішню і внутрішню сторони. Перша — це рухи фізичних об'єктів (людей і предметів), друга — пов'язана зі свідомістю, думкою, психологією.

Причина історичних подій, таким чином, лежить у сфері думки і завдання історика вичерпується віднайденням і "програванням" думок, які викликали ту чи іншу подію. За такого підходу "вся історія є історією думки". Коллінґвуд заключає, що усі історичні явища визначаються внутрішньою стороною, а історик цікавиться лише нею, співставляючи її з власними думками, власним баченням цих подій з висоти свого історичного досвіду.

Коллінґвуд докладно розробив філософські аспекти історичного пізнання, як відтворення минулих думок і переживань, підкреслив діалектику логічних операцій. Разом з тим, постулюючи свідомісний характер людської діяльності, анґлійський вчений залишив відкритим питання про джерела формування свідомості, відмовився від врахування взаємодії об'єктивного і суб'єктивного у суспільному розвиткові, зоставивши об' єктивну реальність у обрії природознавства. У цьому плані його погляди викликали критику з різних боків. Проте, заслугою вченого була докладна розробка проблем змінності історичної свідомості та її впливу на історичне пізнання. Його міркування з цього приводу прислужилися розвиткові теорії історії.

57. Методологічні схеми історіографії срср.

58.(32) Неокантіанський зворот в історії (Баденська школа та її представники).

Найвдалішою спробою продовжити переорієнт. теоретичних підстав пізнання стала творчість філософів Баденської школи неокантіанства В.Віндельбанда і Г.Ріккерта. Неокантіанці Баденської школи вважали., що тільки логічний аналіз може привести до всебічного розуміння можливостей історичного пізнання. У центрі уваги опинилась логіка історичного дослідження, а не проблема розгортання історичного процесу як такого. Вільгельм Віндельбанд(1848-1915) критик. позитивізму, який іґнорував специфіку різних галузей знання; взамін запропонував нову класифікацію наук не за предметом вивчення, а за методом. Каза- природничі науки встановлюють загальні закони і тому є “номотетичними” (встановл. загал. закони.), а соціальні — описують окремі факти в їх історичних обставинах і є “ідіографічними” (особливий з грец.). Природничі науки довели перевагу мислення над сприйняттям в пізнанні. Генріх Ріккерт(1863-1936) вважав, що наукове пізнання у природ. має за мету встановлення загальних понять, а у гуманіт.— загальні поняття є лише вихідним моментом для розуміння особливого і неповторного. Таким чином, у природничих науках переважає генералізуючий метод, а у гуманітарних — індивідуалізуючий. Праці філософів Баденської школи привернули увагу теоретиків історії до логічних засад історичного пізнання, змусивши докладніше зайнятися дослідженням розумових операцій історика. “Філософія історії” (1899) та інших Ріккерт докладно обґрунтував положення, що історія є “наукою про культуру”, філософія історії — наукою про логіку історичного пізнання, а не метатеорією історії. Філософія історії не встановлює законів, а лише констатує ціннісну (аксіологічну) орієнтацію історика. Оскільки кожний історик має свою , неокантіантська філософія історії не “скасовувала” раціональної теорії історичного процесу, а переносила її з природно-історичного поля на культурно-індивідуальне, підпорядковуючи, водночас, загальнокультурному поступові людства у напрямку реалізації ірраціональних цінностей.