50. Історія у розумінні європейських гуманістів XIV-xVст. 62-81

51.(26) Філософська історія європейського Просвітництва

Філософська історія європейського Просвітництва розпочинається від Тома Гоббса . Бурхливі події англійської революції хвилювали багатьох сучасників, спонукали до їхнього осмислення. Одним з перших, хто спробував розглянути питання суспільного устрою в історичному аспекті, був філософ Т. Гоббс. Його праця "Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської" містила декілька важливих теоретичних міркувань, котрі запліднили європейську наукову думку.

Ідеї розмежування двох відмінних стадій розвитку людства, його поділу на природну і громадянську, а також походження держави як раціонального акту міцно увійшли у західноєвропейську філософію і соціологію.

Дальші кроки в напрямку "історизації" філософії і "філософізації" історії були зроблені англійськими філософами — послідовниками Джона Локка (1632-1704). Сам Локк поділяв погляди Гоббса на державу і владу, але вніс до них суттєві корективи. Зокрема він вважав, що у "природному стані" не було боротьби між людьми, їхня індивідуальна праця призвела до появи власності, яка поступово загострила стосунки і покликала до життя державу, щоб охороняти права власності і особисту свободу. У праці "Два трактати про уряд" Локк розвинув думки про народний суверенітет і обов'язок держави забезпечувати його.

Вагомий внесок у філософську історію доби Просвітництва вніс політичний діяч, філософ та історик лорд Болінґброк — Генрі Сент-Джон. Твір Болінґброка, написаний 1735 р. у формі 8-ми листів до молодого історика лорда Корнбері, який просив поради щодо методу написання історії, пролили світло на філософсько-історичні погляди анґлійського політика-ерудита, котрі суттєво розходились з тогочасною історичною практикою. Вони дали поштовх до більшого зближення натурфілософії та історії, власне поєднання філософії й історії на засадах раціоналізму.

Особливо цікавими були пізнавальні моменти твору Болінґброка. Визнаючи два види написання історії — "поетичного", спрямованого до почуттів, і "раціонального", що промовляє до розуму, — вчений тільки другий вважав "справжньою" історією. Така історія може бути тільки філософською, тобто такою, що встановлює вічні і незалежні від часу істини. Тому для історика не факти і події є метою і сенсом дослідження, а встановлення "загальних правил".

У анґлійській історіографії утвердилась традиція поділу світової історії на давню (класичну), середньовічну і нову. 1724 р. в університетах Оксфорда і Кембріджа були відкриті професорські кафедри нової історії, котрі призначалися для підготовки дипломатів і державних службовців.

Історична освіта вимагала більш поважного філософського підґрунтя. Спробу створити його здійснив англійський філософ і історик Девід Г'юм (17111776). У філософських творах вчений розглядав пізнання як процес створення і переказу ідеальних феноменів, котрі виникли внаслідок чуттєвого сприйняття. Їхнє переказування за посередництвом інших осіб, котрі у свою чергу спираються на чуттєвий досвід, не в стані заперечити реальності минулих подій. Це ставило історію на твердий науковий ґрунт за аналогією з іншими науковими дисциплінами, заснованими на чуттєвому досвіді.