45. Міфологічна історія давніх часів. 9-18

46. Характерні риси античної історіографії. 18-36

47.(25) Провіденціальна історія європейського середньовіччя.

Першим досвідом християнської історіо-графії були три праці єпископа з Кесарії Євсевія (бл.263-339 рр.) “Хроніка”, “Церковна історія” і “Житіє Конста-нтина”. Августина (354-430 рр.) “Про Град Божий” Теоло-гічна історія в провіденціальному плані, запроваджена у суспільну свідомість християнськими мислителями, спри-чинила докорінну зміну бачення світу і систему морально духовних цінностей. У центрі християнського світобаче-ння замість античного Космосу опинився творець всього сущого — Бог, наділений усіма атрибутами трансцент-дентності, незмінності, всебачення, безмежності і всемогутності. Християнство відмовилось від однієї з провідних ідей античності — оптимістичної оцінки людської сутності, її активної, творчої ролі у земному житті. Для християнської догми історія набула особли-вого сенсу, тому що символи віри представляли собою сукупність цілком конкретних історичних подій (життя і діяння Христа). Історія набула універсалізму, джерел і змісту розвитку-руху, нерозривного зв’язку минулого- сучасного-майбутнього, який дозволяв ставити питання про передбачення майбутнього на підставі минулого. Історія набувала конкретно означеного змісту, без якого не було жодної можливості зрозуміти сучасність і прогнозувати майбутнє, і, що дуже важливо, способу пояснення людських вчинків з допомогою позалюдського і позаприродного чинника-закону. Теологія історії стала фактично першою філософією історії, котра була й мето-дом її розуміння. Проте, людська практика засвід-чувала недостатність і схематичність провіденціаль-ного поясне-ння минулого й сучасного, оскільки в ньому наділена ми-сленням особистість залишалася пасивним суб’єктом універсальної волі, в той час як життя постійно демон-струвало зростання її розумового потенціалу і практич-ного впливу на життєві справи.

48. Психоісторія та її здобутки в сучасній історіографії.

49.(29) Німецька “класична історіографія” (л.Ранке).

У другій половині ХІХ ст. відбулося об' єднання німецьких земель навколо Пруссії і створення Німецької імперії, яке супроводжувалося зростанням шовіністичних тенденцій у суспільній свідомості. Зросла кількість історичної періодики, документальних видань. Під впливом Л. Ранке і позитивізмунімецькі історики продовжували наголошувати на потребі скрупульозного студіювання історичних джерел.

Ранке (Ranke), Леопольд фон (1795-1886) - німецький історик, офіційний прусський історіограф. У поглядах поєднував глибокий мето-дологізм у ставленні до джерела і прагнення встановити, "як це було на насправді ", про який говорить Кассирер, з провіденціалізмом в розумінні ходу історії (історія - здійснення божественного плану), де головну роль грає політична історія і великі політичні діячі. Займався переважно політичною історією Західної Європи XVI-XVII вв. Найбільш значний представник нової німецької історичної науки, в основі якої лежала сувора критика джерел. Для Ранке характерні об'єктивний опис історії, виявлення «спільної ідеї» визначальною хід подій, при пильній увазі до частковостей.

"Ранкеанство" було предметом гострих дискусій на всьому протязі XIX і першій чверті XX ст.

Провідні позиції у німецькій історіографії посідала група пруських дослідників, яка отримала назву "малонімецької школи" і була близькою до офіційних правлячих кіл Німеччини. У конкретно-історичних дослідженнях представники школи намагалися прослідкувати історію німців і обґрунтувати потребу їхнього державного об' єднання під зверхністю Пруссії. Теоретичні міркування "малонімецьких" істориків поєднували ідеї різних світоглядних напрямків ХІХ ст. — від німецької класичної філософії до позитивізму. Зміст історії вони знаходили у етично-моральному вдосконаленні людини, котре відбувається у процесі реалізації високих цілей, що прислуговують конкретним спільнотам — націям.

Знаним главою "малонімецької школи" був відомий історик Йоганн Дройзен. Одним з перших Дройзен виступив з критикою позитивістської методології історії. Різке заперечення німецького вченого викликало наближення історії до природничих наук і використання методів останніх у гуманітарних студіях. Жодні закони історії не можна вивести зі статистики, психології мас чи природних умов. Для пояснення минулих подій потрібне, насамперед, їхнє розуміння, якого можна досягти лише спираючись на власну свідомість.

Як Дройзен, так і інші представники школи спрямували думку філософів та істориків не стільки на сам історичний процес, скільки на способи і засоби його пізнання, тобто на розумові операції суб' єкта-дослідника.

Наслідком такої переорієнтації став прогресуючий у другій половині ХІХ ст. поділ філософії історії на дві галузі: (1) конструктивну філософію історії, котра формує теорії про зміст, сенс і мету історичного процесу (розвиток і зміни об' єкту), і (2) формальну філософію історії, яка концентрує увагу на теорії і логіці історичного пізнання.