44.(40) ”Нарративна філософія історії” (г.Вайт, ф.Анкерсміт).

Виникненню "нарративізму" відчутно сприяли ті філософсько-пізнавальні течії, які скеровували увагу дослідників на свідомість суб'єкта пізнання і співвідношення у ній раціональних і чуттєвих (ірраціональних) чинників.

Нинішні теоретики нарративізму (В.Б.Ґеллі, Х.Вайт, Ф.Анкерсміт, П.Мюнц, Л.О.Мінк та інші) своє коріння знаходять ще у працях німецького історика ХІХ ст. Й.Г.Дройзена, який зауважив, що історичний текст не можна вважати прямим відбитком минулої реальності, а певною "конструкцією" ідей і знань історика.

Спроби виокремити історію з числа традиційних наук мали місце й раніше. Однак формування особливої "нарративної філософії історії", тобто експлікація нарративу на увесь процес історичного пізнання і надання йому самостійного теоретичного значення, припадає на кінець 70-х — 80-ті роки ХХ ст. Фундаментальне значення тут мала праця американця Хайдена Вайта "Метаісторія. Історична уява в Європі ХІХ ст." (1973). Займаючися вивченням західноєвропейської історіографії ХІХ ст., цей вчений прийшов до висновку, що історичний дискурс мало чим відрізняється від літературного тексту.

Вайт подав обриси "нової філософії історії", які сформулював наступним чином. Насамперед, він підкреслює відсутність серед істориків "угоди" стосовно того, що слід вважати науковим дослідженням за зразком природничих наук. Це породжує "анархію" підходів, яка засвідчує ненауковий характер історії, її зв'язок з художньою творчістю.

Історії властива неусувальна описовість, стремління до опису індивідуальних явищ. Спільні риси історичного методу прослідковуються саме на стадії наррації — складання історичних текстів. Вайт виокремлює три рівні "організації" історичного матеріалу: (1) хроніку (впорядкування фактів за хронологією), (2) історію (виділення домінуючих у фактах мотивів), (3) побудову сюжету (надання мотивам формальної та ідеологічної орієнтації).

Наративні студії ХХ–ХХІ століть включають у себе не лише наукову традицію. а й інші різновиди теоретичного осмислення розповідних текстів. Оригінальним зразком такого підходу до наративів є концепція Франка Анкерсміта, що була найбільш повно представлена у його дослідженні "Наративна логіка: семантичний аналіз мови істориків” (1983) [1]. Теоретик історії за покликанням, учений ставить і вирішує важливі й складні питання наративної онтології та епістемології.

предметом дослідження у Анкерсміта є дослідження відношень між репрезентацією і репрезентованим, а також те, чому одна історична репрезентація є кращою за іншу, виконану на ту саму тему. Щоб пояснити специфіку відношень між репрезентованим і репрезентацією, Анкерсміт вдається до поняття метафори. Адже історична розповідь є по суті метафоричною: вона говорить про минуле у світлі чогось іншого. Філософ стверджує, що історична розповідь належить до двох сфер: до сфери буквальної істини (оскільки складається з висловлювань, що описують минуле) і до сфери метафори (якщо історичну розповідь розглядати як ціле).