43. Методологічні студії й.Г.Дройзена.

У другій половині ХІХ ст. відбулося об’єднання німецьких земель навколо

Пруссії і створення Німецької імперії, яке супроводжувалося зростанням

шовіністичних тенденцій у суспільній свідомості. Німецька імперія перетворилася на

одну з наймогутніших держав світу. Німецькі університети завдяки запровадженню

спеціалізації в науках перетворилися у притягальні осередки вищої освіти. Історія в

них теж швидко диференціювалася за спеціалізацією — антична історія, історія

середніх віків, нового часу, допоміжних історичних дисциплін. Зросла кількість

історичної періодики, документальних видань. Під впливом Л.Ранке і позитивізму

німецькі історики продовжували наголошувати на потребі скрупульозного

студіювання історичних джерел.

Провідні позиції у німецькій історіографії посідала група пруських

дослідників, яка отримала назву “малонімецької школи” і була близькою до

офіційних правлячих кіл Німеччини. У конкретно-історичних дослідженнях

представники школи намагалися прослідкувати історію німців і обґрунтувати

потребу їхнього державного об’єднання під зверхністю Пруссії. Теоретичні

міркування “малонімецьких” істориків поєднували ідеї різних світоглядних

напрямків ХІХ ст. — від німецької класичної філософії до позитивізму. Зміст історії

вони знаходили у етично-моральному вдосконаленні людини, котре відбувається у

процесі реалізації високих цілей, що прислуговують конкретним спільнотам —

націям. Новим моментом їхніх побудов було визнання повної політичної

заангажованості історика, його залежності від політичних чи ідейних чинників. Один

з помітних представників школи Г. фон Трайтшке з цього приводу писав:”З тих часів

як існує світ у бурхливі періоди його буття історик завжди називався безпартійним

тільки в одному випадку: коли він лежав у могилі” [55, 261].

Знаним главою “малонімецької школи” був відомий історик Йоганн Ґустав

Дройзен (1818-1884). За молодих років він опублікував праці з історії еллінізму,

пізніше переключився на історію прусської політики (“Історія прусської політики” у

14 томах), а у 1857 р. першим розпочав читати у Берлінському університеті курс

“Енциклопедія і методологія історії”. Свої міркування стосовно предмету історії й

пізнавальних засобів історика він виклав у праці “Нарис підстав історії” (1867).

Одним з перших Дройзен виступив з критикою позитивістської методології

історії. Різке заперечення німецького вченого викликало наближення історії до

природничих наук і використання методів останніх у гуманітарних студіях. Жодні

закони історії не можна вивести зі статистики, психології мас чи природних умов.

Для пояснення минулих подій потрібне, насамперед, їхнє розуміння, якого можна

досягти лише спираючись на власну свідомість. Історія представлялася Дройзену

втіленням морально-ціннісного світу людини. За таких умов історична наука взагалі

не є можливою, вона представляє собою “політику минулого, подібно до того, як

сама політика є історією сьогодення”.

Дройзену вдалося систематизувати головні методологічні проблеми історії у

їх тогочасному вигляді, висловити по кожній з них свої міркування. Він нав’язував

до традицій німецької класичної філософії, збагачуючи їх ідеями Л.Ранке. У центрі

його бачення минулого знаходиться історична людина, яка стає такою тільки у

спілкуванні з іншими людьми, у спільній роботі над моральним вдосконаленням

людської спільноти. Моральна сфера є найбільш стійкою і незмінною опорою

спільноти, яка визначає рух ідей і речей. Проте, цей рух позбавлений конкретної

мети і характеризується тільки напрямом.

Дройзен побачив також обмеженість можливостей історика у дослідженні

минулого, оскільки його свідомість “обтяжена” приналежністю до певної нації,

культури, політики, релігії. Ця приналежність перешкоджає досягненню істинних

знань, але дозволяє, принаймні, прийти до розуміння минулого. Учений пропонує

пізнавальне гасло — “досліджуючи, розуміти”. Не істина, а розуміння є завданням

історика.

Як Дройзен, так і інші представники школи (Г.Трайтшке, Ґ.Зібель)

орієнтували німецьких істориків у дослідженні минулого враховувати той

суб’єктивний вантаж, що міститься у свідомості історика, який живе у певній епосі і

серед певної спільноти. Щоб пояснити минулі епохи і спільноти, слід з такими ж

мірками підійти до людей минулого, зрозуміти їхні рації. Водночас, вони спрямували

думку філософів та істориків не стільки на сам історичний процес, скільки на

способи і засоби його пізнання, тобто на розумові операції суб’єкта-дослідника.