42. Філософська історія а.Д.Тойнбі.

Сумніви у єдності історичного розвитку людства, які знайшли відображення

у багатьох філософських концепціях кінця ХІХ — початку ХХ ст., викликали спроби

інших мислителів віднайти стрижень філософської історії у побудові історичної

теорії локальних цивілізацій. Ці спроби спиралися на ідеї Шопенгауера, Ніцше,

Дільтея, неокантіанців. Найвищого розвитку вони досягли у філософії історії

А.Д.Тойнбі. Але його концепції передували історичні системи М.Я.Данилевського,

О.Шпенґлера, П.Сорокіна, на яких варто коротко зупинитися.

Російський біолог, соціолог і філософ Микола Якович Данилевський (1822-

1885) ще 1869 р. у книзі “Росія і Європа” запропонував замість традиційного поділу

всесвітньої історії за хронологічними періодами схему, засновану на зміні культурно-

історичних типів. Згідно неї кожний такий тип подібно до живого організму

проходить свій цикл розвитку — дитинство, юність, зрілість, старість і смерть. Такі

цикли переживають локальні цивілізації, яких вчений нараховує десять (єгипетська,

китайська, давньосемітська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська,

новосемітська, германо-романська). Новий культурно-історичний тип —

слов’янський світ на чолі з монархічною Росією та її православно-общинними

ідеологічними цінностями — народжується у ХІХ ст. і покликаний дати людству

стимули та зразки для дальшого розвитку.

Німецький філософ Освальд Шпенґлер (1880-1936) розвинув аналогічну

історичну схему. Його двотомна праця, що стала відомою в Європі за назвою

першого тому “Присмерк Європи” (1918), отримала значний розголос. Її

песимістичні ідеї стосовно долі європейської цивілізації шокували освічену публіку.

Схему всесвітньої історії мислитель побудував як історію локальних цивілізацій, під

якими розумів замкнені, самодостатні “великі культури”, як окремі світи, що існують

і розвиваються незалежно один від одного. Основою таких світів є трансцендентні

“прафеномени” (“душа”), які складають життєву силу цивілізацій, вичерпання яких

провадить до їх загибелі. Цивілізації проходять стадії народження, розквіту, занепаду

і загибелі або “закостеніння” (Китай).

На відміну від Данилевського, Шпенґлер виокремив вісім розвинених

цивілізацій (єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, греко-римська,

візантійсько-арабська, західно-європейська і майя). Погляд ученого зосереджений на

Європі, цивілізації якої ґрунтуються на “першооснові” елітарних верств — шляхті і

духовенстві. Останні уособлюють відповідно жіноче і чоловіче начала (при цьому

жіноче начало — шляхта визначається, як вічний носій долі культури, в той час як

духовенство виступає в ролі просвітника і супутника шляхти). Загибель цих верств,

втрата “душі” культури, на думку мислителя, провіщала занепад європейської

цивілізації.

Подібну концепцію розвинув і відомий на Заході американський соціолог і

філософ російського походження Питирим Сорокін (1889-1968). Його праці 30-40-х

років (“Соціальна і культурна динаміка”, 4 томи, 1937-1941, “Значення нашої кризи”,

1951) також були присвячені аналізові кризи традиційних культурних цінностей.

Щоб зрозуміти корені цієї кризи, Сорокін прослідковує історичний культурний

розвиток народів. Він відмовляється від “біологічного” підходу до історії розвитку

локальних цивілізацій, згідно з яким вони приречені на еволюцію від народження до

загибелі. Навпаки, зазначає дослідник, усі цивілізації проходять у своєму

культурному розвиткові цикли, які мають тенденцію до повторення. Культурний

цикл характеризується послідовною зміною трьох типових фаз: іденціональною,

коли справжньою реальністю вважається Бог, ідеалістичною — поєднання

релігійного і світського, чуттєвої — світської та утилітарної, заснованої на уявленні

про чуттєвий зміст реальності [109, 127]. Чуттєві цінності та їх задоволення на

останній фазі стають об’єктом постійних прагнень і боротьби, включаючи війни і

революції. Але це не означає загибелі цивілізації, лише зміну нею способу життя.

Обмеженість сорокінської схеми полягала у штучному перенесенні

культурних ознак європейської цивілізації на усі інші. Тому його міркування

стосовно інших цивілізацій виглядали непереконливо.

Найбільшої стрункості цивілізаційна філософія історії досягла у творчості

талановитого анґлійського історика Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975). Його

фундаментальна 12-томна праця “Дослідження історії” (1934-1961) узагальнила

великий досвід власних історичних досліджень античності і середньовіччя, увібрала

різнопланову ерудицію автора, стала класичним зразком створення нової

метафізичної філософії історії.

Тойнбі відверто оголосив, що історик не може обмежуватися описом подій, а

повинен шукати відповідь на питання про сенс історії, її мету і завдання. Стоячи на

релігійних позиціях, вчений проводить ідею про те, що історія є справою Творця і

здійснюється через людей і людство в цілому. Але люди у своїй діяльності можуть

наближатися до задуму Творця і тоді іхні діла дають позитивні результати. У

противному випадку вони (діла) приречені на невдачу, оскільки не відповідають волі

провидіння.

Осмислюючи розвиток держав і народів, Тойнбі не бачить можливості

пояснити історію з їх допомогою. Для цього потрібне віднайдення більш загальних

сил, котрі визначають розвиток суспільств. Такі сили він знаходить у єдності

людських діянь — матеріальних, політичних, культурних, — які можна окреслити

одним словом “культура”. Відповідно до культури Тойнбі поділяє усі сучасні і

минулі суспільства на цивілізації, яких нараховує 21-ну. Цивілізація починається там,

де з’являються творчі особистості, які не оглядаються на предків і звичаї, а

прокладають шлях у майбутнє. Таким чином, початки цивілізації сягають того часу,

коли більшість членів суспільства наслідують (“мімезис”) тих активних осіб, котрі

закликають людей перейти від стану спокою (“Інь”) до стану активності (“Янь”).

Далі Тойнбі пропонує розглядати історичний розвиток через ідею “Виклик-і-

Відгук” або подолання людиною “викликів”, які перед нею ставить Творець. Якщо

суспільство і його творчі сили здатні дати “задовільну” відповідь на “виклик”, то

цивілізація розвивається, якщо ні, то гине. “Виклики” вчений поділяє на три типи: (1)

зовнішні удари (війни, агресії), (2) зовнішній тиск (економічна, політична і культурна

експансія сусідніх цивілізацій), (3) внутрішнє гноблення (становість, соціальне

панування, національне гноблення тощо). Долаючи “виклики”, людство пізнає світ і

волю Творця. Істина з’являється у постійному “діалозі” людини з Логосом [135, 1,

110-146].

Тойнбі формує поняття “вічної людини” або особистості, наділеної

свідомістю, здатністю робити вибір цілей діяльності, розрізняти добро і зло, осягати

духовність у вигляді релігійної віри. Ці властивості дозволяють людині знаходити

задовільні відповіді на “виклики” і все повніше розуміти сенс божественого закону,

який полягає у моральному вдосконаленні, риси якого Тойнбі черпає у християнстві.

Рушійною силою історії анґлійський мислитель вважав “життєвий порив”.

Носієм його є творча еліта, що протистоїть пасивній меншості. Власне еліта змушена

давати відповіді на постійні “виклики”, щоб не допустити застою і розкладу. Занепад

цивілізації теж пов’язаний з елітою, з її самозаспокоєнням і втратою нею сили. Таке

може статися, коли творчі елементи суспільства підпадають під “чари” продуктів

власної діяльності і творча активність змінюється сліпим копіюванням минулого,

вже досягнених результатів. У результаті, цивілізація наближується до своєї

дезінтеґрації, яка може затягнутися на тривалий час. Але здобутки цивілізації не

зникають, а органічно входять у нові або інші цивілізації.

Вчений мав труднощі з “розстановкою” цивілізацій у часі і просторі, а також

підпорядкуванні їх універсальній ідеї. І все ж сама його концепція вимагала єдності

та універсальності людської еволюції, яка представлялася прогресивною і

гуманістичною.

У сучасних умовах, підсумовує дослідник, людство та його творчі

представники спроможні не допустити чергового розпаду цивілізації — західної

цивілізації, — дати гідні відповіді на усі “виклики”, усвідомити себе частиною

людського універсуму з усіма моральними наслідками, які з цього випливають.

Кризу цієї цивілізації він відносить до початку нового часу, коли було втрачено

християнський фундамент. Це призвело до появи різних постхристиянських

ідеологій (націоналізму, індивідуалізму, комунізму), які віддалили Захід від

релігійного начала. Тим не менше, саме із західною цивілізацією Тойнбі пов’язував

надії на порятунок та інтеґрацію усіх діючих нині семи цивілізацій. Він передбачав

утворення “світової федеративної держави”, яка не повинна нівелювати культурні

відмінності, а покликана об’єднати на засадах релігійної духовності. (Вчений навіть

окреслював риси цієї “всесвітньої релігії”, котра повинна бути різновидом пантеїзму

і служити злиттю людини з природою).