41. Історизм Бенедетто Кроче.

Італійський історик, філософ і політик Бенедетто Кроче (1866-1952) залишив

помітний слід у європейській культурі та науці. Розпочавши свою наукову кар’єру як

історик й прихильник марксизму, Кроче незабаром розчарувався у ньому і звернувся

до більш докладного вивчення пізнавальних засад історії, її філософського

осмислення. Його погляди формувалися у атмосфері дискусій навколо

гносеологічних питань історії зламу двох століть. Марксистська зосередженість на

об’єктивному світі не задовільняла допитливого молодого вченого, більш близькими

йому були неокантіантські міркування стосовно індивідуального характеру освоєння

світу. Але й крайній індивідуалізм теж видавався недостатнім — слід було знайти

ланку, котра б органічно з’єднала індивідуальне і загальне у історії.

1893 р. Кроче написав першу теоретичну працю “Історія, віднесена до

концепції мистецтва”, яка окреслила напрям його теоретизування. Учений

порівнював історичне пізннання з мистецьким, виразно індивідуальним, описовим та

інтуїтивним. Він не ототожнював історії з мистецтвом, розрізняючи способи

представлення образів: митець описує можливе бачення минулого, в той час як опис

історика повинен відбивати певну реальність. Тим не менше, за рахунок переважання

у міркуваннях історика індивідуального сприйняття історія зближується з

мистецтвом.

Такий суб’єктивістичний підхід, який до того ж зазнав серйозної критики з

боку інших дослідників, не задовільняв й самого Кроче. Від початку ХХ ст. він

активно розробляв філософські аспекти історичного пізнання. Свої роздуми він

публікував у вигляді томів під спільною назвою “Філософія Духу”, котрі почали

з’являтися друком від 1902 р. і послідовно розкривали способи пізнання дійсності

людиною. Четверта частина цього видання під назвою “Теорія та історія

історіографії” (1915) містила вже окреслену філософію історії Кроче, котру він сам

назвав “абсолютним історизмом”.

У тлумаченні Кроче, для розуміння людини і суспільства слід визнати

існування Духу, який представляє собою універсальну свідомість. Він є тим містком,

який з’єднує індивідуальне і загальне. Поєднання універсального та індивідуального

відбувається у поняттях і судженнях, які є результатом історичного пізнання

людства; у такому розумінні і Дух (свідомість), і індивідуальний розум є виключно

історичними. Уся історія є історією Духу і намагань людей пізнати його.

У Кроче хід історії є поступальним і проявляє себе у чотирьох

взаємозв’язаних формах свідомості (духу) — уяві, розумові, економічній та етичній

волі. Кожна форма свідомості розкривається у взаємодії двох протилежних начал:

уява — красоті і бридкості, розум — істині і помилковості, економічна воля —

користі і шкоді, етична воля — добрі і злі. За таких умов, зміст історії зводиться до

морального вдосконалення індивідуальної свідомості і, як наслідок, етичного

розвитку особистості. Прагнення до свободи, добра, корисності, істини і красоти

відповідає універсальному призначенню людського духу, який розкривається через

індивідуальне самопізнання. Уся індивідуальна та універсальна свідомість

представляються цілком історичними. “Наша історія,- підсумовував італієць,- є

історією нашого духу, а історія людського духу є історією світу... Усяка людська

думка історична, будь-яке судження про факт є завжди історичним судженням, а

усякий факт є історичним фактом” [16, 74].

З цього випливав оригінальний висновок Кроче: вся дійсність є історією і

всяке знання є історичним знанням. Абсолютний історизм Кроче підносив історію на

таку висоту, з якої навіть філософія представлялась невеличкою складовою частиною

історії, оскільки її завдання зводилося лише до осмислення понять і суджень, котрі

існують тільки як історичні [71, 268-269].

Поставивши історію у центр людського пізнання, італійський вчений

відокремив її від мистецтва і природничих наук, зробивши реальною “філософією

історії” або “історичною філософією”. Такий підхід постулював “осучаснення

історії”. Адже історія не міститься в книжках і документах, вона живе лише як

теперішній інтерес і нинішнє заняття, й кожний історик, вивчаючи минуле за

документами, завжди змушений реконструювати його, а значить й переживати ті

стани духу, котрі він досліджує. Чим глибшим буде це знання і переживання, тим

більшою мірою історик наблизиться до його розуміння. Але завжди це розуміння

буде індивідуальним.

Кроче запровадив розрізнення історичного знання, поділивши його на дві

частини: хроніку й історію. Хроніка є укладанням історичних свідчень, які

залишаються непізнаними, доки ми не заглибилися у намаганні їхнього зрозуміння.

Хроніку він називає “мертвою історією”, яка втратила зв’язок з теперішнім.

Справжньою історією є знання, що спирається на проведене дослідження, тобто

вживання і переживання дослідником минулого через універсальні історичні

категорії. Історик, як “творець” історії, шукає зміст минулого через призму

теперішнього і майбутнього. У цьому полягав антидогматичний зміст поглядів

італійського вченого, який намагався спростувати спекулятивні схеми історичного

розвитку, стверджуючи незавершеність людських діянь, котрі кожний раз

висвітлюють новий зміст історії. Щоправда, йому важко було відкинути

звинувачення у релятивізмі, протиставленні абсолютного і відносного, теперішнього

і минулого.

Кроче гостро поставив питання про те, що дослідження історії завжди

передбачає одночасне надання сенсу як окремій події, так і цілісності. Осмислення

історії завжди є своєрідною мандрівкою від полюсу унікального і неповторного до

картини її єдності, яка зовсім не заперечує існування багатоманітності.