39. Квантитативні підходи до історичного пізнання.

Але, що найголовніше, кожна історія повинна писатися “професійно”, з використанням суворих наукових методів. Особлива роль відводилася методам квантифікації (математичним). Комп’ютерна технологія обробки історичних матеріалів (“серійна історія”) захопила французьких та інших європейських й американських істориків. Е.Ле Руа Ладюрі захоплено писав: ”Квантитативна революція в нашій країні повністю перетворила професію історика, а у майбутньому він або буде програмістом, або не буде

істориком”. Приклади такого дослідження дали численні французькі історики. Так, професор Сорбонни і керівник Центру квантитативної історії університету м.Кан П.Шоню опублікував 12-томне дослідження “Севілья і Атлантика”, в якому піддав математичному аналізу портові бухгалтерські книги Севільї ХVІ-ХVІІ ст. і подав детальну картину торговельних операцій. Проте, Ф.Бродель, оцінивши титанічну працю дослідника, закинув авторові відсутність концептуалізації, людського виміру історії. У своє виправдання щодо писання “історії без людей” прихильники “серійної історії” наводили аргументи “очищення” історії від ідеології і політики, практикування “чистої науки”.

40. Початки і розвиток неомарксизму (д.Лукач, а.Грамши, е.Фромм, ю.Габермас).

У другій половині ХХ ст. неомарксизм, вбираючи й творчо переробляючи теоретичні здобутки різних шкіл і напрямків. Тому виникають труднощі при інтерпретації марксистських і немарксистських теоретичних доктрин. Так, неомарксисти сцієнтичної орієнтації сполучали традиційні положення зі структуралізмом, моделюванням тощо (Л.Альтюссер, Л.Коен, Д.Ельстер, Д.Ремер).

Проте, і в другій половині століття провідні теоретичні розробки належать

представникам Франкфуртської школи (хоча сама школа припинила існування на

початку 70-х років). Нігілістичні моменти стосовно капіталістичної системи і

західної культури, які містилися ще в працях фундаторів школи, досягли апогею у

працях лівацьких теоретиків 60-х років, котрі ідейно підготували спалахи соціальної

активності західної молоді в кінці цього десятиліття. Серед них найбільшим впливом

користувалися твори Герберта Маркузе (“Ерос і цивілізація”, 1956, “Одномірна

людина”, 1964), який запропонував власне тлумачення історії і методи її пізнання.

Маркузе використав ідеї психоаналізу З.Фрейда з метою кращого розуміння

“репресивності розуму” в історії і обґрунтування придушення свідомості людини.

Згідно його поглядів, історія представляє собою процес постійного придушення

“біологічних потреб” людини, її “лібідо” (інстинктивних сексуальних потягів).

Вдосконалення соціальної організації в історичному процесі невідворотно

супроводжувалося обмеженням індивідуального лібідо. Це позбавило історію

гуманістичного змісту.

Від початків людської соціальності, твердив Маркузе, відбулося зіткнення

“принципу насолоди” і “принципу реальності”, яке змусило людину пригнічувати

свої бажання. У підсумку, це призвело до неуникного конфлікту інстинктів життя і

смерті — Ероса і Танатоса, конфлікту, який склав зміст усієї історії. Він проявився у

суперечності між “культурою” і “цивілізацією”, під яким він розумів, відповідно,

саморозвиток людини у сфері духовності і свободи та стандартну соціальну

структуру. За такого трактування “цивілізація” оцінюється негативно, як знаряддя

обмеження людської природи. Маркузе навіть запровадив термін “додаткова

репресивність”, щоб показати соціальну обмеженість індивідуальних людських

інстинктів. У результаті, “цивілізація” народжує руйнівні імпульси, котрі пояснюють

соціальні антагонізми, властиві усій історії людства. Придушення досягає апогею у

сучасному суспільстві “тотальної технологічної раціональності”, що властива і

західному, і “соціалістичному” суспільствам.

Щоб подолати традиційне придушення особистості, Маркузе пропонував

“переступити” через історію і увійти у “справжній” соціалізм, який повинен

скасувати “репресивність розуму”, сформувати нову свідомість, орієнтовану на

моральні та естетичні цінності (“піти шляхом Орфея і Нарциса”). Такий

“революційний” переворот повинні здійснити люмпен-пролетаріат, радикальна

молодь та інтелігенція. “Заколот проти історії” логічно призвів до “вибуху

зсередини” проти “буржуазної цивілізації”, який проявився у зростанні “лівого”

тероризму і стихійних виступів західної молоді.

Загальне захоплення психоаналізом, який став особливо “модним” у

гуманітарних науках 50-60-х років, не оминуло й неомарксистів. Це

прослідковується й у “соціальній філософії” ще одного сучасного спадкоємця

Франкфуртської школи, учня Адорно німецького вченого Юрґена Габермаса, автора

великої кількості філософських і соціологічних праць (“Структурна зміна

суспільності”, 1962, “Пізнання і інтерес”, 1968, “До реконструкції історичного

матеріалізму”, 1976, “Теорія комунікативної дії”, 1981).

Філософсько-історична система Габермаса грунтується на кількох

стрижневих поняттях. Перше з них — “суспільність”, під якою слід розуміти

феномен суспільного життя людей, який розглядається у двох взаємозв’язаних

площинах — як соціальна система з відповідними механізмами управління і

контролю та як “життєвий світ”, або норми і цінності, якими керуються люди у

суспільних стосунках. Друге ключове поняття — “інтеракція” або “комунікативна

взаємодія”, що базується на мові і культурі. “Комунікативність” забезпечує

можливість інтеґрації особистостей і утворення “суспільності”. Третє поняття

(запозичене у М.Вебера) — “раціональність” або здатність людей з допомогою

здобування все нових і повних знань вдосконалювати на їх підставі свої

“комунікативні дії”. Четверте ключове поняття — “тотожність” або вибір

особистістю чи групою певної “соціальної ролі”, місця у суспільстві.

Виходячи з цих базових понять, Габермас розглядає суспільство як систему,

яка розвивається шляхом саморегуляції на засадах знаходження між її членами

консенсусу стосовно цінностей і норм поведінки. Змістом і головним чинником

історичного розвитку та змін суспільства є власне зміни “суспільності”.

Погоджуючися з К.Марксом щодо стадіальності суспільної еволюції, німецький

вчений вважає необхідним оновити історичний матеріалізм і пропонує покласти в

основу визначення стадій (а, значить, вважає провідним чинником історії!)

“раціоналізацію життєвого світу”, тобто, у підсумку — суспільну свідомість, а не

спосіб виробництва матеріальних благ. За таких умов, суспільна еволюція

представляється. передусім, процесом постійного “навчання”, нагромадження знань і

навиків, котрі дозволяють досягати все більш високого рівня комунікативності,

взаєморозуміння людей між собою. Соціологія Габермаса має психологічне

забарвлення, не випадково її автор постійно посилається на когнітивну соціологію

(когніціо — знання) і теоретика психоісторії Е.Фромма ( про нього далі).

Вказані новації Габермаса дають можливість замінити економічний чинник

Маркса “організаційним принципом” — здатністю суспільства створювати належні

умови для його реорганізації і вдосконалення. Зміна “організаційних принципів” і є

процесом історичного розвитку, який характеризується певними стадіями, котрі

вчений називає “суспільними формаціями”. Габермас нараховує чотири формації:

(1)“передвисококультурну” (первісну), засновану на сімейних структурах, традиціях,

ритуалах і табу; (2) “традиційну”, пов’язану з виникненням держави і

економіки, розпадом “життєвого світу”, появою експлуатації; (3) “ліберально-

капіталістичну”, в ході якої виокремлюється специфічна сфера “життєвого світу” —

громадянська, яка протистоїть державі і не допускає її втручання у “справи

приватного життя”, намагається контролювати державну систему; (4)

“посткапіталістичну”, для якої властиве зростання сили і впливів громадянського

суспільства, формування демократичних інститутів, покликаних застерегти соціум як

від завеликого поширення приватних інтересів, так і державних зазіхань [144, 120-

166; 22].

Надаючи великого значення науці та освіті у житті і еволюції суспільства,

Габермас багато уваги приділяє методології наукового пізнання. За методами

дослідження він поділяє науки на емпірично-аналітичні (природничо-технічні) і

герменевтичні (суспільні); останні мають справу з специфічним об’єктом і

предметом вивчення (свідома і чуттєва людина) й необхідністю “розуміння”

(розшифрування) “слідів” людських діянь, за якими стоять свідомі наміри й

підсвідомі порухи. Але, оскільки наука за Габермасом є інструментом

самозбереження (і саморегуляції) суспільства, вкрай необхідно, щоби вона була поза

впливами ідеологій, котрі спотворюють інтерсуб’єктивні комунікативні потреби

індивідів і закривають шлях до діалогу, перетворюючи комунікативність на монолог.

Неомарксистські інтерпретації філософії історії мають нині чимало

ввідмінностей і особливостей. Але їхньою спільною рисою є підвищена увага до

свідомісно-психологічної і культурної сфери людських дій, що властива для всієї

рефлективної думки Заходу (нав’язує до Дільтея і неокантіанців). Вона забарвлює

творчість французьких неомарксистів Л.Ґольдмана, А.Лефевра та ін. Не становлять

виключення й американські неомарксисти (А.В.Ґоулднер, І.Л.Горовіц, Н.Бернбаум,

Л.Левенталь, Р.Фридерікс), серед яких заслуговує на виокремлення Чарлз Райт Міллс

(1916-1962), який залишив своєрідний науковий заповіт у книзі “Соціологічна уява”

(1970).

Американський дослідник у підході до суспільної еволюції намагався

поєднати соціологізм і системність з індивідуальністю і культурою. Для цього він

запровадив поняття “соціологічної уяви”, покликане творити “соціологічну

культуру” соціуму. Він посилався на недостатність термінологій лібералізму чи

марксизму, що виникли багато років тому і не дозволяють зрозуміти сучасні

процеси. Сучасність характеризується поступовим переходом від епохи Нового Часу

(модернізму) до “Четвертої епохи” (постмодернізму), в ході якого все відчутніше

стають спірними такі кардинальні для модерну поняття як Свобода й Розум. Досвід

показує, що зростання Свободи не провадить до збільшення ролі і посилення Розуму.

Розум поширюється й без людини (роботи) і з часом взагалі буде відчужений від

людини (!)

Щоб запобігти цим тенденціям, потрібна “соціологічна уява”, метою якої є

збереження Свободи і Розуму — основних загальнолюдських цінностей.

“Соціологічна культура”, що виникає на підставі “соціологічної уяви”, повинна

синтезувати науковість і гуманізм. Таким чином, Міллс, як і переважна більшість

неомарксистів, залишається у силовому полі раціоналізму і раціоналістичних

побудов.